Дитячі театри

Вертеп

Поява лялькового театру.

Приблизно в ХV- ХVІ століттях в моду увійшли комедійні пародії на життя багатіїв та доброзичливе насміхання жебраків. Трошки пізніше з’являється ляльковий театр з традиційним набором персонажів: герой-трикстер (шахрай), приваблива дівчина, багатій й представник влади – поліцейський або військовий. Головний герой завжди домагався свого, при цьому обов’язково усіх ворогів колотив дубиною. В багатьох країнах цей ляльковий персонаж був схожий і зовнішньо – посмішка, ніс крючком, червона сорочка й ковпак з китицею. В Росії його звали Петрушкою (пізніше з’явився Іван-дурак), у Франції – Гіньоль, в Чехії – Пімперле (пізніше – Кашпарек), в Англії – Понч (Панч), в Італії – Полішинель.

Вертеп – старовинний пересувний український ляльковий театр, де ставили релігійні і світські (переважно жартівливі та іронічні) п'єси; відтворена стайня з народженням Христа. Український вертепний театр – самобутнє явище у розвитку нашої театральної культури.

Український вертеп відомий з 17 століття. Світська частина вистави поклала початок української комедії 19 століття.

Вертеп поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18 століття) і мав численні регіональні варіанти.

Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому – механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника.

З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб.

Діяльність вертепного мистецтва стала популярною за межами України і вертеп побутував у Росії, Білорусі, Сербії та інших слов’янських країнах. Вертепи також були відомі як хорватська і сербська народна культура, зокрема, в районах Срем і Колубара.

У найдавніших редакціях вертепної драми, які належать до XVIII ст., серед діючих осіб побутової частини зустрічаються персонажі, виділені за етнічною ознакою: так у тексті інтермедії до польсько-руської вертепної драми фігурують такі національні персонажі: Козак, Москаль, Мужик (Іван, Хлоп), Лях (пан), Литвин (Білорус), Старий Циган, Циганчук, Жиди (перший, другий, ціла група).

Вертеп схожий на будиночок, що має два поверхи, які за християнською традицією трактувалися як «небо» і «земля». Виготовлений із дерева або картону, відкритий з боку глядача, будиночок міг бути різного розміру (до двох метрів заввишки і одного метра завширшки). В денці скрині і в полиці, що розділяла поверхи, робилися прорізи – доріжки для руху ляльок. Долівку обклеювали хутром або тканиною.

На верхньому поверсі вертепу знаходилася нерухома фігура діви Марії з немовлям, а на нижньому – трон царя Ірода. Вертепні ляльки рухалися за допомогою прикріплених до них знизу дротів. Вертепник, який стояв позаду скрині, водив ляльку по прорізах у підлозі, спостерігаючи за дією у спеціальні віконечка. Лялькар говорив і співав за всіх героїв, змінюючи голос для надання певної характеристики персонажам. Ляльок у вертепах могло бути до 40. Незважаючи на видиму простоту, вирізьблені з дерева ляльки були справжнім витвором національного прикладного мистецтва. Різьбярі створювали образи, звертаючись до народних уявлень про героя (Запорожець), міфологічних персонажів (Смерть, Чорт), обрядових тварин. Крім того, частина вертепних ляльок мали певну механізацію: Смерть замахувалася косою, Козак танцював, присідаючи, у царя Ірода голова злітала з плечей. Кожна лялька мала свій ігровий простір і рухалася строго в його межах.

Персонажів біблійної частини вистави одягали у канонічне вбрання, решту героїв – відповідно до соціального положення і національних ознак. Проте зовнішній вигляд ляльок змінювався під впливом часу і завжди залежав від матеріалів та фантазії власника. Вертепну виставу щедро наповнювали музичним супроводом. У першій частині дії звучали народні колядки і канти.

Друга частина була насичена народною музикою. Запорожець з’являвся під гопак, красуня Дарія Іванівна «випливала» на сцену в ритмі російського танцю, поляка супроводжував краков’як. Поруч із вертепником знаходився музикант чи гурт музикантів, які грали на скрипці, сопілці, бандурі, цимбалах, колісній лірі.

Вертепна скриня в Західній Україні, у тому числі й карпатському регіоні, органічно ввійшла в обряд колядування і стала майже постійним атрибутом різдвяних обходів, як аналогічно «шопка у поляків чи «бетлем» у чехів та словаків, «бетлегем» в угорців, «бетлехемул» у румунів, «батлейка», «остлейка», «яселка», «вяртеп» у білорусів, «петрушка» у росіян.

Традиція Вертепу існує в багатьох країнах. Перед Різдвом італійські будинки прикрашають «презепе» - вертеп – зображення сцени Різдва Христового. Традиція робити вертепи, що виникла в Італії, поширилася і в інших європейських країнах. Сім'я готується до Різдва заздалегідь: купує або робить сама фігурки, майструє печеру, зоряне небо, ясла, які залишаються порожніми. А 25 грудня рівно опівночі в ясла кладуть немовляти.

Спектаклі для дітей у всі часи були і залишаються популярним видом родинного відпочинку, а зали в театрах юного глядача (ТЮГах) завжди заповнені. Особливо яскраві й помітні вистави із участю ляльок.

Ляльками керують спеціальні актори – ляльководи, які частіше сховані від глядачів за спеціальною ширмою. Ляльки розрізняються в залежності від системи керування ними: маріонетки – ляльки на нитках, верхові ляльки – надягаються на руки, тростеві – керуються за допомогою спеціальних паличок-тростинок.

Сучасний театр масових видовищ потребує від художника-постановника високої кваліфікації. Людину, що має знання лише у своїй вузькій сфері, не можна вважати професіоналом. Такий «вузький» фахівець, зазвичай, є лише хорошим виконавцем, але не творцем, здатним вникнути в ту чи іншу проблему, прийняти нестандартне рішення.

Під час постановки масових видовищ особлива увага приділяється сьогодні використанню системи безекранної інтерактивної відеопроекціі, яка допомагає людині проникати в поле дії спеціального проектора (PoolSystem), індивідуально впливати на систему (Шоу Хацуне Мику). А система, у свою чергу, дозволяє залежно від потреб підібрати необхідні ефекти і способи подання візуальної інформації.

Новими художньо-виражальними засобами є світлові спец-ефекти, головний серед яких — лазер. Лазери здатні малювати різноманітні зображення, від найпростіших геометричних фігур до всіляких написів і карти у сценічному просторі, на стінах і навіть хмарах (візуальне 4-D шоу в Ліоні).

Помітний вплив мають сучасні світлодіодні екрани. Вони використовуються як елементи оформлення простору, в якому відбувається дія, для показу відеофрагментів шоу.

Проекційна декорація була вперше застосована в 1908 в Нью-Йорку. Заснована на проекції (на екран) кольорових і чорно-білих зображень, намальованих на діапозитивах. Проекція здійснюється за допомогою театральних проекторів. Екраном може служити задник, горизонт, стіни, підлогу. Існують пряма проекція (проектор знаходиться перед екраном) і проекція на просвіт (проектор за екраном). Проекція може бути статичної (архітектурні, пейзажні та інші мотиви) і динамічної (рух хмар, дощу, снігу). У сучасному театрі, що має нові екранні матеріали та проекційну апаратуру, проекційні декорації отримали широке застосування. Простота виготовлення та експлуатації, легкість і швидкість зміни картин, довговічність, можливість досягнення високих художніх якостей роблять проекційні декорації одним з перспективних видів декорацій сучасного театру.

Дата добавления: 2015-06-30