Їх фінансової діяльності

ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ СУБ'ЄКТІВ. ГОСПОДАРЮВАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ

Фінанси підприємств призначені для забезпечення їх вироб­ничої діяльності. Стрижневою основою фінансів підприємств є формування фінансових ресурсів та отримання і розподіл доходів з метою забезпечення відтворення виробництва. Вони виконують роль сполучної ланки між окремими циклами відтворювального процесу. Порушення в їх функціонуванні негативно впливає на виробництво. Брак ресурсів веде до падіння виробництва, а їх відсутність — до його припинення. Наявність достатніх доходів створює передумови для нормального ходу відтворювального процесу, але ще не гарантує його, оскільки все залежить від їх раціонального розподілу й ефективного використання. Саме це і є основним завданням фінансів підприємств.

Фінанси підприємств – це сукупність обмінно-розподільних відносин, що виникають на підприємстві в процесі формування, розміщення і використання фінансових ресурсів, здійснення витрат, отримання і розподілу доходів.

Фінансові відносини підприємств відображаються в гро­шових потоках, які характеризують їх різноманітні й різ­нобічні взаємозв 'язки.

До зовнішніх фінансових відносин підприємства входять:

а) відносини обміну:

— взаємовідносини між суб'єктами господарювання, у вигляді розрахунків з постачальниками і покупцями;

б) відносини розподілу:

— взаємовідносини з бюджетом: платежі та асигнування;

— взаємовідносини з фондами цільового призначення: внески і надходження;

— взаємовідносини зі страховими компаніями: страхові платежі й страхове відшкодування;

— взаємовідносини з банками: відкриття та ведення рахунків, зберігання коштів на депозитах, отримання і по­гашення кредитів, отримання і сплата процентів тощо;

— взаємовідносини з інституціями фінансового ринку: розміщення власних цінних паперів та інвестування тим­часово вільних коштів;

— взаємовідносини з галузевими і корпоративними ор­ганами: внески у централізовані фонди і надходження з них.

Внутрішні фінансові відносини підприємства мають розподільний характер і включають:

— розподіл доходу і формування прибутку;

— розподіл чистого прибутку та його використання;

— формування та використання амортизаційних відра­хувань;

— утворення та використання фондів підприємств.

В основі фінансової діяльності підприємств лежить здійснення ви­трат і формування доходів. Витрати забезпечуються за рахунок фінан­сових ресурсів, які перебувають у розпорядженні підприємств. Підсу­мки фінансової діяльності відображаються у фінансових результа­тах — прибутках чи збитках. У такий спосіб формується ланцюг, зо­бражений на схемі, що відображає механізм фінансової діяльності підприємств: фінансові ресурси —> витрати — > доходи —> фінансові результати —> збільшення (зменшення) фінансових ресурсів. Фінансові ресурси формуються за рахунок власних та зовніш­ніх джерел. Власні ресурси концентруються у статутному фонді. Джерела утворення статутного фонду залежать від форми власності:

приватна ->- власний капітал підприємця;

акціонерна -► акціонерний капітал;

колективна (спільна) -► внески засновників;

державна -► асигнування з бюджету та з централізованих фондів.

Зовнішніми джерелами фінансових ресурсів підприємств є кош­ти, що надходять з бюджету, цільових та централізованих корпора­тивних фондів, як правило, на безповоротній основі, а також кре­дити, що надаються банками за плату на поворотній основі.

Фінансові ресурси підприємств спрямовуються на формуван­ня основних фондів і оборотних коштів. За рахунок фінансових ресурсів здійснюються витрати підприємств на виробництво та реалізацію товарів, робіт і послуг, а також інші витрати, пов'я­зані з діяльністю підприємства. У процесі здійснення витрат ви­никають вихідні грошові потоки — оплата рахунків постачаль­ників і підрядників за товари, роботи і послуги, страхові платежі.

Результатом здійснення витрат є вироблені товари, роботи і послуги. На основі їх реалізації (продажу) за рахунок вхідних грошових потоків від покупців формуються доходи підприємства від виробничої діяльності. Крім того, джерелом доходів є надхо­дження від страхових компаній страхового відшкодування за по­несені втрати і збитки. Виручка від реалізації включає відшкоду­вання здійснених витрат (перенесену вартість) і валовий дохід (додану вартість) — суму заробітної плати і прибуток. З позицій фінансової діяльності заробітна плата має двоїстий характер: з одного боку, вона є елементом витрат, з іншого — частиною ва­лового доходу. Виплата заробітної плати відображає внутрішні грошові потоки підприємства.

За рахунок отриманих доходів забезпечуються фінансові відносини з державою — платежі в бюджет і цільові фонди, з банківською системою — погашення кредитів і сплата проце­нтів. Ці відносини опосередковуються вихідними грошовими потоками.

Після відшкодування витрат, виплати заробітної плати, розрахунків з бюджетом, цільовими фондами і банками визна­чаються фінансові результати — прибуток чи збиток. Прибу­ток — це перевищення валових доходів над валовими витра­тами. Збиток — це перевищення валових витрат над валовими доходами.

Отриманий прибуток підлягає подальшому розподілу і ви­користанню. Сума прибутку після сплати податку на прибуток характеризує чистий прибуток підприємства. Частина чистого прибутку може направлятись у централізовані корпоративні фонди, якщо підприємство входить до певного корпоративно­го об'єднання (внутрішньокорпоративні грошові потоки). Пе­вна частина чистого прибутку може бути спрямована на попов­нення статутного фонду — капіталізація прибутку (внутрішні грошові потоки).

З чистого прибутку формуються фонди і резерви підприємств, за рахунок яких здійснюються певні витрати. У даному разі від­бувається фондовий рух грошових потоків. Крім того, може мати місце канальний рух грошових потоків, коли фонди не створю­ються, а передбачені витрати оплачуються безпосередньо за ра­хунок прибутку. З фондів та безпосередньо з чистого прибутку може здійснюватися оплата праці у вигляді премій і допомог (внутрішні грошові потоки).

Тимчасово вільна частина чистого прибутку може бути розмі­щена на фінансовому ринку через фондову біржу чи фінансових посередників або на основі прямих зв'язків з емітентами (вихідні грошові потоки). За результатами такого розміщення можуть бути отримані доходи від фінансової діяльності (вхідні потоки).

Звичайно, представлена схема фінансової діяльності і грошо­вих потоків підприємств, яка відображає умовно виділений поча­тковий виробничий цикл, є певною мірою абстракцією. У реаль­ній дійсності всі фінансові операції — і формування фінансових ресурсів, і проведення витрат, і отримання доходів — здійсню­ються паралельно, що і визначає складність управління фінанса­ми підприємств. Разом з тим ця схема дає змогу визначити і по­казати організацію, характер і складові фінансової діяльності підприємств, кругообіг їх фінансових ресурсів, взаємозв'язок з іншими суб'єктами підприємницької діяльності, сферами і лан­ками фінансової системи.

Функціонування фінансів підприємств характеризується пев­ними фінансовими категоріями. Такими категоріями, як це видно із наведеної схеми 13, є: фінансові ресурси, витрати, доходи, фі­нансові результати.

Фінансові ресурси — це сума коштів, спрямованих в основні та оборотні засоби підприємства. Вони характеризують фінан­совий потенціал, тобто можливості підприємства у проведенні витрат з метою отримання доходу. Фінансові ресурси поряд з трудовими і матеріальними ресурсами є важливою складовою ресурсної забезпеченості підприємств.

Фінансові ресурси класифікуються за такими ознаками: за кругообігом; за використанням; за правом власності (схема).

За кругообігом розрізняють початкові фінансові ресурси, тоб­то ті, з якими підприємство починає свою діяльність і які концен­труються у статутному фонді, і прирощені — отримані підприєм­ством у результаті його діяльності у формі чистого доходу — прибутку.

За характером використання виділяють матеріалізовані фі­нансові ресурси — вкладені в основні засоби, які постійно забез­печують виробничий процес, і ті, що перебувають в обігу, обслу­говуючи окремий виробничий цикл — оборотні кошти. Оскільки основні засоби постійно зношуються, то для їх оновлення вста­новлені амортизаційні відрахування, що є формою цільових фі­нансових ресурсів.

За правом власності фінансові ресурси поділяють на власні кошти підприємницької структури (залежно від форми власності це приватний, пайовий чи акціонерний капітал), надані безоплат­но державою з бюджету чи фондів цільового призначення або корпоративними формуваннями з централізованих фондів та по­зичені — отримані кредити.

Конкретними видами фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні підприємств, є: амортизаційні відрахування, оборотні кошти, прибуток, бюджетні асигнування, надходження з цільових фондів, надходження з централізованих корпоратив­них фондів, кредити. Водночас треба зазначити, що прибуток, бюджетні асигнування, надходження з цільових і корпоратив­них фондів — це не стільки ресурси, скільки джерела їх форму­вання. Вони можуть бути спрямовані як на забезпечення потреб виробництва, так і на невиробничі потреби. Так, наприклад, прибуток може бути капіталізованим (поповнення статутного фонду) або витраченим на фінансування соціальних витрат чи на виплату премій.

Витрати і доходи як фінансові категорії тісно взаємозв'язані між собою. Витрати підприємства відбивають у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах вартісну оцінку госпо­дарської діяльності (підготовка, організація, здійснення виро­бництва та реалізація продукції, робіт, послуг), фінансової і соціальної діяльності. Доходи — це загальна сума надходжень, отриманих від цих видів діяльності у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах.

Визначення доходів і витрат має два аспекти — фінансовий і податковий. З погляду фінансової діяльності до них належать усі реально отримані доходи і здійснені витрати. Що стосується оподаткування прибутку, то мають бути чітко регламентовані валові доходи і валові витрати з метою визначення об'єкта опо­даткування. Мета такого регламентування полягає насамперед у розмежуванні здійснених затрат між валовими витратами (собі­вартістю) і прибутком, адже так чи інакше всі отримані доходи будуть витрачені. Якщо не обмежувати віднесення затрат на ва­лові витрати, то прибуток, як облікова величина, може взагалі зникнути.

Витрати підприємства розглядаються за такими ознаками: напрямами і джерелами фінансування, характером списання.

За напрямами фінансування виділяють витрати на:

— виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг);

— відтворення основних засобів;

— операційні заходи;

— соціальні цілі.

За джерелами фінансування витрати поділяються на:

— забезпечені власними фінансовими ресурсами;

— покриті залученими позичковими коштами;

— здійснені за рахунок наданих коштів.

За характером списання розрізняють витрати, що відшкодо­вуються за рахунок валових витрат (собівартості) чи прибутку. До валових витрат належать ті витрати підприємства, без яких процес виробництва і реалізації просто неможливий або дуже ускладнений. За рахунок прибутку здійснюються витрати, які сприяють діяльності й розвитку підприємства.

Доходи є об'єктом розподільних відносин. Вони поділяються на чотири групи:

— від виробничої діяльності;

— від реалізації майна;

— від фінансової діяльності;

— від перерозподілу через фінансову систему.

Основою формування доходів у суспільстві є доходи пер­шої групи. Решта доходів так чи інакше відображають їх пе­рерозподіл.

Формування доходів відбувається на основі двосторонніх від­носин між різними суб'єктами, які характеризують рух грошових потоків від одного з них до іншого. Реальність доходів визнача­ється рівнем цін на товари (роботи, послуги), який установлюєть­ся на ринку. Тому при виникненні так званого «перекосу» цін не­обхідний механізм регулювання доходів (наприклад, податок на надприбуток або бюджетні субсидії).

Фінансові результати — це зіставлення регламентова­них податковим законодавством валових доходів і валових витрат. Перевищення валових доходів над валовими ви­тратами становить прибуток, зворотне явище характе­ризує збиток. Прибуток є метою підприємницької діяльності й водночас джерелом витрат на розвиток виробництва. Це од­на з основних фінансових категорій ринкової економіки. У прибутку, як кінцевому результаті, концентруються фінансові інтереси всіх суб'єктів підприємницької діяльності. Прибуток і його рівень характеризує ефективність виробництва, збиток свідчить про неефективне господарювання. Прибуток означає примноження фінансових ресурсів, збиток — їх втрати. Якщо збитки мають постійний характер, то, врешті-решт, будуть втрачені всі фінансові ресурси.

МЕТОДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

Фінансова діяльність підприємств може бути організована трьома методами, а саме:

— комерційний розрахунок;

— неприбуткова діяльність;

— кошторисне фінансування.

Відмінність між окремими методами полягає у схемі органі­зації фінансової діяльності, тобто у встановленні взаємозалежно­сті між фінансовими ресурсами і джерелами їх формування, до­ходами, витратами і фінансовими результатами.

Основний метод фінансової діяльності — комерційний роз­рахунок. При ньому фінансова діяльність будується за такою схемою:

Визначальну роль у формуванні фінансових ресурсів при цьо­му методі відіграють власні кошти, котрі покривають значну час­тину витрат, а також є забезпеченням отриманих кредитів. Бю­джетні асигнування і надходження з цільових та централізованих фондів виконують допоміжну роль, а збалансування потреб у фі­нансових ресурсах здійснюється за допомогою кредиту. Метою діяльності є отримання прибутку.

Основою високоефективного функціонування підприємств в умовах ринкової економіки є здійснення фінансової І діяльності на засадах комерційного розрахунку.

Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фінансової діяльності. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та при­бутку. Комерційний розрахунок притаманний ринковій економі­ці. Саме він, а не ринкові відносини самі по собі, сприяє високо­ефективному господарюванню.

Комерційний розрахунок ґрунтується на таких принципах:

— повна господарська і юридична відокремленість;

— самоокупність;

— прибутковість;

— самофінансування;

— фінансова відповідальність.

Усі принципи між собою тісно взаємозв'язані й становлять єди­не ціле. Недотримання хоча б одного з них відразу ж зводить нані­вець ефективність комерційного розрахунку. Разом з тим визнача­льним принципом є господарська і юридична відокремленість.

Необхідність установлення повної господарської і юридичної відокремленості випливає з вимоги чіткої визначеності щодо прав власності на фінансові ресурси, повноважень у визначенні оптимальних напрямів їх розміщення та відповідальності за ви­користання залучених ресурсів. Господарська відокремленість дає змогу самостійно приймати рішення з питань виробничої і фінансової діяльності. Юридична відокремленість проявляється в наданні прав юридичної особи, яка має відповідну адресу, рахун­ки в банках та самостійний баланс, з допомогою якого визнача­ють фінансові результати. Установлення господарської і фінан­сової відособленості дає змогу встановити чітку залежність між зусиллями даного підприємства і його фінансовими результата­ми. Неприпустимо, щоб рішення з питань діяльності підприємст­ва приймались одними особами, а відповідальність за результати цієї діяльності покладалися на підприємства.

Самоокупність є другим за значенням принципом у системі комерційного розрахунку. Вона означає покриття витрат на про­сте відтворення виробництва за рахунок отриманих доходів. По­гашення залучених кредитів і сплата процентів здійснюється за рахунок отриманих доходів чи відповідного матеріального забез­печення позичок. Принцип самоокупності означає, що фінансова діяльність підприємства ґрунтується на такому вкладенні коштів, яке обов'язково має окупитись, тобто забезпечується стабільний кругообіг фінансових ресурсів.

Прибутковість, яка є логічним продовженням принципу само­окупності, означає, що отримані доходи мають не тільки покрити проведені витрати, а й сформувати прибуток. Прибуток відіграє надзвичайно важливу роль. По-перше, це мета підприємницької діяльності, чистий дохід власників підприємства. По-друге, це критерій ефективності діяльності підприємства. У прибутку, як кінцевому результативному показнику, відображаються всі пози­тивні й негативні чинники, що характеризують роботу підприєм­ства. По-третє, прибуток є основним джерелом нарощування фі­нансових ресурсів і розширення виробництва. В умовах ринкової економіки виживають тільки ті підприємства, які постійно розви­ваються. Можливості ж розвитку безпосередньо залежать від ма­си отриманого прибутку.

Прибуток відіграє важливу стимулюючу роль для підприємст­ва, націлюючи його на максимізацію доходів і мінімізацію ви­трат. При цьому ринкові механізми сприяють установленню оп­тимального рівня рентабельності продукції (робіт, послуг). З одного боку, підприємство заінтересоване в максимальному роз­мірі прибутку, однак, з іншого, це спричинить зростання ціни, а відтак і зменшення обсягів продажу та суми отриманого прибут­ку. Ця противага двох компонентів і веде до визначення оптима­льного рівня рентабельності, який забезпечує достатність прибу­тку для розвитку виробництва та формування особистих доходів підприємців і дає змогу максимально знизити рівень цін. Саме ціновий чинник є основною складовою конкуренції.

Самофінансування передбачає покриття витрат на розвиток виробництва за рахунок отриманого прибутку та залучених кре­дитів, які, у свою чергу, також погашаються за рахунок прибутку. Це дуже важливий принцип комерційного розрахунку, оскільки підприємство має саме дбати про розвиток виробництва. Цей принцип установлює взаємозв'язок між розвитком підприємства і фінансовими результатами його діяльності. Він забезпечує раціо­нальне використання зароблених і залучених фінансових ресур­сів, адже мета самофінансування полягає не в тому, щоб просто самостійно витратити певну суму коштів, а в тому, щоб отримати певний ефект. Результатом такого вкладення коштів має бути приріст прибутку.

Фінансова відповідальність є підсумковим принципом комер­ційного розрахунку і забезпечує його дійовість. Сутність цього принципу полягає в тому, що підприємство несе повну відповіда­льність за фінансові результати своєї діяльності. Отримані збитки покриваються за рахунок власних коштів. Якщо розмір збитків настільки підриває фінансову базу підприємства, що воно не в змозі продовжувати діяльність, то тоді приймається рішення про банкрутство. У разі банкрутства встановлюється фінансова від­повідальність підприємства перед його кредиторами. Ліквідацій­на комісія відповідно до чинного законодавства встановлює чер­говість відшкодування боргів і збитків.

Термін «комерційний розрахунок» досить співзвучний з «гос­подарським розрахунком». Госпрозрахунок як метод організації фінансової діяльності застосовувався в умовах планової адмініс­тративної економіки. Установлені принципи госпрозрахунку практично ідентичні розглянутим принципам комерційного розра­хунку. Однак якщо останній надійно забезпечує ефективне гос­подарювання, то госпрозрахунок практично ніколи не давав реа­льних результатів. Пояснювалось це дуже просто.

Принципи комерційного розрахунку для підприємства є реа­льністю, тоді як принципи госпрозрахунку були лише декларати­вними. Так, підприємства в умовах планової економіки ніколи не мали повної господарської відособленості і самостійності. Дер­жавні органи, у підпорядкуванні яких вони перебували, більшою чи меншою мірою визначали діяльність підприємства. Постійно стояла проблема розширення господарської самостійності під­приємств. Принцип самоокупності більш-менш дотримувався, однак досить часто збитки підприємств покривалися з бюджету. Аналогічно діяв принцип прибутковості. Отримані прибутки і рі­вень рентабельності визначались не стільки результатами діяль­ності підприємств, скільки рівнем установлених державою цін. Принцип фінансової відповідальності зовсім не діяв, навпаки, завжди підкреслювалось, що соціалістичне підприємство не мо­же збанкрутувати.

Отже, госпрозрахунок був обмеженим варіантом комерційно­го розрахунку. Ця обмеженість призводила до невисокої його ефективності. Якщо комерційний розрахунок ставить підприємс­тво в такі умови, що погано працювати воно просто не може, ін­акше не отримає достатнього прибутку або взагалі стане банкру­том, то госпрозрахунок не створював передумов для ефективного господарювання. Саме тому неодноразово проголошувався пере­хід до повного госпрозрахунку, хоча ніколи не визнавався його обмежений характер.

Неприбуткова діяльність у цілому організована на такій са­мій основі, як і комерційний розрахунок, але за дещо обмеженою схемою:

Специфічною ознакою формування фінансових ресурсів є те, що досить часто воно здійснюється за рахунок спонсорських та інших надходжень, насамперед від засновників. Цей метод орга­нізації фінансової діяльності не передбачає принципу прибутко­вості. Головна мета функціонування неприбуткових підприємств, організацій та установ — забезпечення певних потреб суспільст­ва, а не отримання прибутку. Відсутність прибутку дає змогу зни­зити рівень цін і зробити відповідні товари та послуги більш до­ступними. На принципах неприбутковості можуть здійснювати свою діяльність установи соціальної сфери та підприємства му­ніципального господарства.

Виділення в умовах ринкової економіки неприбуткової діяль­ності є цілком логічним. Завжди є певні сфери, які або не можуть бути прибутковими і тому не цікавлять підприємницькі структу­ри, або повинні бути доступними широким масам населення. Ви­користання цього методу дає змогу поєднати в умовах ринку як досягнення основної мети підприємницької діяльності — отри­мання прибутку на основі комерційного розрахунку в прибутко­вих галузях, так і забезпечення соціально значущих потреб суспі­льства. Водночас цей метод, забезпечуючи зіставлення витрат і доходів, сприяє раціональному веденню господарської діяльності.

Неприбуткова діяльність ґрунтується на таких принципах:

— господарська і юридична відособленість;

— самоокупність;

— фінансова відповідальність.

Стосовно господарської і юридичної відособленості слід за­значити, що в цілому вона достатня для самостійного ведення фінансової діяльності. Разом з тим є певні обмеження. По-перше, з боку засновників, які визначають характер і напрями діяльнос­ті. По-друге, з боку держави, яка може регламентувати рівень ви­трат. Адже важливе не тільки встановлення самоокупності, а й рівня, на якому вона досягається. Рівень витрат повинен забезпе­чити доступність товарів і послуг.

Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Воно здійснюється за такою схемою:

Фінансування ► Витрати

Кошторисне фінансування може здійснюватися за двома на­прямами: з бюджету і з централізованих фондів корпоративних об'єднань чи фондів підприємств. Установи, які фінансуються з бюджету на основі кошторису, називаються бюджетними. На внутрішньому кошторисному фінансуванні перебувають відособ­лені підрозділи підприємств і організацій, як правило, соціально­го призначення.

Кошторисне фінансування здійснюється за такими принципами:

— плановість;

— цільовий характер виділених коштів;

— виділення коштів залежно від фактичних показників діяль­ності установи;

— підзвітність.

Плановість означає, що фінансування здійснюється на під­ставі й у межах установленого плану. Плановим документом є кошторис (звідси і назва методу). Кошторис — це документ, у якому розраховані й затверджені планові витрати на відповід­ний плановий період (місяць, квартал, рік) чи відповідні захо­ди. Розрахунки планових витрат здійснюються, як правило, на основі нормативного методу. Складання кошторису ґрунтуєть­ся на оперативно-сітьових показниках, які характеризують об­сяги діяльності установи, та нормативах витрат за окремими статтями. Крім того, витрати можуть установлюватись на під­ставі статистичних розрахунків, виходячи з динаміки розвитку установи.

Сутність цільового характеру кошторисного фінансування полягає в тому, що виділені кошти можуть бути спрямовані тіль­ки на цілі, передбачені кошторисом. При цьому в окремих випад­ках може надаватися право певного перерозподілу коштів між окремими статтями. Цільове призначення асигнувань дає змогу фінансуючій організації здійснювати контроль за їх раціональ­ним і ефективним використанням.

Виділення коштів залежно від фактичних показників діяльно­сті установи означає, що фінансування здійснюється за кошто­рисом, однак виходячи не з планових, а з фактичних значень опе­ративно-сітьових показників. Отже, фінансування здійснюється не автоматично за планом, а з урахуванням реальних потреб. Це дуже важливо, бо сприяє недопущенню завищення планових роз­рахунків для отримання більшого фінансування.

Підзвітність передбачає звітність організацій і установ, що перебувають на кошторисному фінансуванні, перед фінансуючи­ми організаціями. При цьому встановлена відповідальність за по­рушення принципів і правил кошторисного фінансування. Необ­хідність контролю випливає з того, що цей метод фінансової діяльності не передбачає реальних стимулів і фінансової відпові­дальності за результати діяльності. Тому потрібен жорсткий і по­стійний фінансовий контроль за діяльністю таких організацій та установ.

В окремих випадках у межах одного підприємства чи органі­зації може застосовуватись одночасно кошторисне фінансування і комерційна діяльність. Наприклад, у державних вищих закладах освіти студенти навчаються за рахунок бюджетних асигнувань і на платній основі. При цьому, як правило, ці напрями діяльності чітко розмежовуються.

Бюджетне фінансування може здійснюватися також за уза­гальненими нормативами, наприклад, у медичних закладах — за нормативом на одного жителя. Такий підхід означає послаблення цільового характеру бюджетних асигнувань, оскільки вони виді­ляються в загальній сумі, а їх розподіл за статтями витрат здійс­нює сама організація (установа).

Кошторисне фінансування як метод організації фінансової ді­яльності не включає достатніх стимулів до раціонального й ефек­тивного господарювання. Тому він застосовується в тих сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. Насамперед це установи соціальної сфери, які надають так звані безплатні послуги, тобто оплата здійснюється не отримувачем послуг, а державою чи за рахунок централізованих фондів.

Дата добавления: 2015-07-02