Паризька угода 1954 року

В Парижі з 20 по 23 жовтня 1954 року проходила конфернція. У військовому аспекті вона уточнила природу та компетенцію розши­реного Брюсельського пакту, що перетворювався на Західноєвро­пейський союз (ЗЄС), під керівництвом Ради. Вищим органом союзу визнано асамблею, яка скликається регулярно на рівні парламентаріїв країн-учасниць. Формально на ЗЄС покладались функції контролю над озброєнням. У Західноєвропейський союз входили: Бельгія, Вели­кобританія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція і ФРН. Нале­жало докласти певних зусиль до стандартизації озброєнь. Постанови Франція ратифікувала наприкінці 1954 року, а Німеччина на початку 1955 року. Крім того санкціонувалося відродження національної німецької армії зі своїм генеральним штабом, власними службами, автономними підрозділами, до того ж Німеччина ставала членом Атлантичного пакту. Але з іншого боку вони закладали основу гнуч­кішої системи, начебто тісніше пов’язаної з Великобританією. До 23 жовтня 1954 року Франція та Німеччина не могли досягти згоди щодо статусу Саару, хоча від січня 1953 року всі французькі уряди ставили європеїзацію Саару попередньою умовою ратифікації ЄОС. План Натерса від 17 вересня 1953 року пропонував зробити Саар загально­європейської територією, осередком загальноєвропейських закладів, з місцевим урядом, французьким в економічно-грошовому плані.

Врешті решт було підписано угоду 23 жовтня 1954 року, згідно з якою передбачалося провести 2 референдуми: перший – після вибор­чої кампанії, у якій німецькі партії могли б провадити свою про­паганду, другий – у випадку укладення мирного договору з Німеч­чиною. Наступна угода була підписана у жовтні 1956 року, за якою Франція погоджувалася на політичне об»єднання Саару з Німеччи­ною з 1 січня 1957 року і на об»єднання економічне після 3 років перехідного періоду.

Отже, паризька конференція дев'яти держав (20-23 жовтня 1954 р.) підвела риску під окупаційним режимом у ФРН, зняла обмеження щодо нарощування західнонімецького воєнно-промислового потенціалу, легалізувала озброєння ФРН, включення ФРН (а також Італії) в НАТО і в створення ЗЄС.

74. Бандунзька конференція (1955 р.)

18-24 квітня 1955 р. в Бандунзі (Індонезія) з ініціа­тиви Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбу­лася конференція в якій взяли участь 29 країн та те­риторій Азії й Африки, зокрема КНР і Японія. Азію представляли 23 делегації, Африку – 6. Той факт, що учасниками конференції були як со­ціалістичні країни – ДРВ і КНР, так і країни, що вхо­дили у військово-політичні блоки з країнами Заходу – Пакистан, Туреччина, Таїланд, Ірак, зумовив значні розбіж­ності в позиціях сторін. Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми мирного співіснування та незалеж­ного розвитку країн Азії й Африки, подальшій боротьбі проти колоніа­лізму. Заключне комюніке містило Декларацію щодо сприяння загаль­ному миру й співробітництву.

Узгодженою платформою конференції, як це зафік­совано в її заключному комюніке, стали антиколоніалізм і антиімперіалізм. У комюніке дістала відображення й ідея мирного співіснування держав, що належать до різ­них систем, були сформульовані 10 принципів мирного співіснування.

Ці принципи конкретизували ідеї п'яти принципів мирного спів­існування («панча шила» – п 'ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибет­ського району Китаю з Індією. Вони передбачали:

1) взаємну повагу до територіальної цілісності і су­веренітету;

2) ненапад;

3) невтручання у внутрішні справи;

4) рівноправність і взаємну вигідність;

5) мирне співіснування.

До 10 принципів мирного співіснування ввійшли:

1) повага до основних прав людини, а також цілей та принципів Статуту ООН;

2) повага до суверенітету та територіальної цілісності всіх країн;

3) визнання рівноправності всіх рас і націй, великих і малих;

4) утримання від інтервенції й втручання у внутрішні справи інших країн;

5) повага до права кожної країни на індивідуальну чи колек­тивну оборону згідно зі Статутом ООН;

6) утримання від використання угод щодо колективної оборони в інтересах якоїсь із великих держав і від тиску на інші країни;

7) утримання від агресії проти територіальної ціліс­ності або політичної незалежності будь-якої країни;

8) врегулювання всіх міжнародних спорів мирним шля­хом;

9) сприяння взаємним інтересам і співробітництву;

10) повага до справедливості й дотримання міжнарод­них зо­бов'язань.

Бандунзька конференція мала велике міжнародне зна­чення. По-перше, вона свідчила про зміцнення незалеж­ного зовнішньополі­тичного курсу країн, що визволилися. По-друге, її рішення сприяли як подальшому розвиткові національно-визвольного руху, так і ут­вердженню в між­народних відносинах принципу мирного співісну­вання. Нарешті, конференція заклала засади Руху неприєднання – нового напряму у світовій політиці.

Дата добавления: 2015-07-02