Народне повстання 1 страница

Якобінська диктатура. Народне повстання 31 травня — 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвен­ту і поклало початок періоду правління якобінців. Французька революція вступила у свій завершальний, третій етап (2 червня 1793 р. — 27/28 липня 1794 р.). Державна влада, уже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла до рук вождів якобінців — невеликого політичного угруповання, налаштованого на подальший рішучий і безкомпромісний розвиток революції.

За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська й особливо міська біднота). Провідну роль у цьому блоці відігравали так звані монтаньяри (Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон та ін.), промови і дії яких відображали насамперед панівні бунтарські та егалітарні настрої мас.

На якобінському етапі революції участь різних прошарків населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведені радикальні політичні перетворення, відведена загроза інтервенції військ коаліції європейських держав і реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався за якобінців, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного устрою.

Історична особливість цього періоду в історії французької революції і держави полягала також в тому, що якобінці не виявляли великої делікатності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними супротивниками і не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками «старого режиму», а заразом і зі своїми «ворогами».

Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців може служити їхнє аграрне законодавство. Вже 3 червня 1793 р. Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками у розстрочку земель, конфіскованих у дворянської еміграції. 10 червня 1793 р. був прийнятий декрет, який повертав селянським общинам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачав можливість поділу общинних земель у тому випадку, якщо за це висловиться одна третина жителів. Поділена земля ставала власністю селян.

Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 р. «Про остаточне скасування феодальних прав», де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні, так і тимчасові, «скасовуються без усякої винагороди». Феодальні документи, які підтверджують сеньйоріальні права на землю, підлягали спаленню.

Колишні сеньйори, а також посадові особи, які приховували такі документи або зберігали виписки з них, засуджувалися до 5 років тюремного ув'язнення. Хоча якобінці, які в принципі виступали за збереження існуючих відносин власності, не задовольнили усіх вимог селянських мас (про конфіскацію дворянських земель, про зрівняльний і безплатний їх поділ), аграрне законодавство Конвенту для свого часу відзначалося великою сміливістю і радикалізмом. Воно мало значні соціально-політичні наслідки, стало правовою основою для перетворення селянства на масу дрібних власників, вільних від пут феодалізму. Для закріплення принципів нового громадянського суспільства Конвент Декретом від 7 вересня 1793 р. встановив, що «жоден француз не може мати феодальні права в будь-якій галузі під страхом позбавлення всіх прав громадянства».

Характерно, що тісний зв'язок якобінців з міськими низами, коли цього вимагали надзвичайні обставини (продовольчі труднощі, зростання дорожнечі тощо) неодноразово змушував їх відступати від принципу свободи торгівлі і недоторканності приватної власності. У липні 1793 р. Конвент увів смертну кару за спекуляцію предметами першої необхідності, у вересні 1793 р. Декретом про максимум установлювалися тверді ціни на продовольство.

Прийняті наприкінці лютого — на початку березня 1794 р. так звані вантозькі декрети Конвенту передбачали безплатний розподіл серед неімущих патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. Однак вантозькі декрети, з ентузіазмом сприйняті низами міста і села, не були втілені в життя через протидію з боку тих політичних сил, які вважали, що ідея рівності не повинна втілюватися у життя такими радикальними заходами. У травні 1794 р. Конвент декретував запровадження системи державної допомоги для жебраків, інвалідів, сиріт, старих. Було скасоване рабство в колоніях тощо.

2.2 Якобінські декларації.

Декларація і Конституція 1793 р. Політична рішучість і радикалізм якобінців виявилися в новій Декларації прав людини і громадянина й у Конституції, прийнятій Конвентом 24 червня 1793 р. і схваленій переважною більшістю населення на плебісциті (Конституція першого року республіки). Ці документи були складені з використанням конституційних проектів жирондистів і з урахуванням поглядів Жан Жака Руссо. Так, метою суспільства проголошувалося «загальне щастя». Основним завданням уряду (держави) було надання людині можливості користуватися «и природними і невідчужуваними правами». До цих прав були віднесені рівність, свобода, безпека, власність.

Рівності якобінці з огляду на свої егалітарні переконання надавали особливого значення. У Декларації підкреслювалося, що всі люди «рівні за природою і перед законом».

У тлумаченні права власності якобінці пішли на поступки сформованим за роки революції новим буржуазним колам і відмовилися від ідеї прогресивного оподаткування і необхідності обмежувального тлумачення правомочностей власника, яка висувалася ними раніше в полеміці з жирондистами.

Декларація 1793 р. у ст. 16 визначала право власності як можливість «користуватися і розпоряджатися на власний розсуд своїм майном, своїми доходами, плодами своєї праці і промислу». Але в підходах до вирішення інших питань, зокрема у сфері особистих і майнових прав громадян, якобінці зробили значний крок вперед порівняно з попередніми конституційними документами.

Відповідно до ст. 122 Конституції кожному французу гарантувалися загальна освіта, державне забезпечення, необмежена свобода друку, право подання петицій, право об'єднання в народні товариства й інші права людини. Стаття 7 Декларації 1793 р. до особистих прав громадян включила право зібрань за умови «дотримання спокою», право вільного відправлення релігійних обрядів.

У якобінській Декларації особлива увага приділялася гарантіям від деспотизму і сваволі з боку державної влади. Згідно зі ст. 9 «закон повинен охороняти громадську й індивідуальну свободи проти пригніченння з боку правителів». Будь-яка особа, проти якої здійснювався незаконний, тобто свавільний і тиранічний акт, мала право чинити опір із застосуванням сили (ст. 11).

Оскільки опір гнобленню розглядався як наслідок, що випливає з інших прав людини, Декларація 1793 р. робила революційний висновок про те, що у випадках порушення урядом прав народу «повстання для всього народу і для кожної його частини є його найсвященнішим правом і найневідкладнішим обов'язком» (ст. 35). Отже, на відміну від Декларації 1789 p., де говорилося про національний суверенітет, якобінці у своїх конституційних документах проводили ідею народного суверенітету.

Конституція якобінців відкинула принцип поділу влади, як такий, що суперечить, на думку Ж. Ж. Руссо, ідеї суверенітету

народу, що виступає як єдине ціле. Вона передбачала простий і, здавалося б, демократичний на той час устрій держави. На противагу планам регіоналізації Франції, що проявилися в роки революції, в ст. 1 підкреслювалося, що «Французька республіка єдина і неподільна».

Скасувавши поділ громадян на активних і пасивних як несумісний з ідеєю рівності, Конституція практично узаконила загальне виборче право для чоловіків (з 21 року). Своєрідне прагнення якобінців поєднати представницькі органи з безпосередньою демократією (вплив Ж. Ж. Руссо) знайшло своє відображення в тому, що законодавчий корпус (Національні збори), який обирався на один рік з ряду важливих питань (цивільне і кримінальне законодавство, загальне відання поточними доходами і витратами Республіки, оголошення війни тощо) міг лише пропонувати закони.

Прийнятий Національними зборами законопроект набував сили закону лише в тому випадку, якщо через 40 днів після його надіслання до департаментів в більшості з них одна десята частина первинних зборів не відхиляла цей законопроект. Така процедура була спробою втілити в життя ідею народного суверенітету, який полягав у даному випадку в тому, що лише «народ обговорює і постановляє закони» (ст. 10). З деяких питань відповідно до Конституції Національні збори могли видавати декрети, що мали остаточну силу.

Виконавча рада була вищим урядовим органом республіки. Вона мала складатися з 24 членів, які обираються Національними зборами з кандидатів, висунутих списками від первинних і департаментських зборів. На Виконавчу раду було покладене «керівництво загальним управлінням і нагляд за ним» (ст. 65). Рада несла відповідальність перед Національними зборами «у разі невиконання законів і декретів, а також у разі недонесення про зловживання» (ст. 72).

Але передбачена якобінською Конституцією система державних органів на практиці не була створена. У зв'язку зі складними внутрішніми і міжнародними умовами Конвент був змушений відстрочити набуття Конституцією чинності. Будучи переконаними, фанатичними і безкомпромісними революціонерами, якобінці гадали, що остаточне придушення контрреволюції і зміцнення республіки в обстановці, що склалася, можуть бути здійснені лише в результаті енергійних дій уряду, шляхом встановлення режиму революційної диктатури.

2.3. Державний устрій якобінської диктатури, її основні соціально-економічні і політичні перетворення

Основи організації революційного уряду були визначені Конвентом у ряді декретів, зокрема, в Установчому законі від 4 грудня 1793 р. «Про революційний порядок управління». У цьому декреті передбачалося, що «єдиним центром управління» у республіці є Національний конвент. За ним визнавалося виключне право на прийняття і тлумачення декретів. Таке закріплення керівної ролі Конвенту в системі органів революційної диктатури було зумовлене самим ходом політичної боротьби. Після вигнання жирондистів переважний вплив у ньому мали якобінці.

Конвент був тісно пов'язаний з Паризькою комуною, народними товариствами, тобто був визнаним центром революційних сил того часу, до того ж постійно діючим органом, який оперативно реагував на швидко змінювану політичну ситуацію, розглядав велику кількість питань і за порівняно короткий строк прийняв величезну масу законів (декретів).

Урядову владу в системі революційної диктатури якобінців здійснював Комітет громадського порятунку. Він вийшов на перше місце серед комітетів Конвенту, став натхненником проведення політики революційного терору. Роль цього Комітету особливо зросла з липня 1793 р., коли на чолі його замість Дантона, який виявляв нерішучість і схильність до компромісів, став Робесп'єр — лідер якобінців. До складу Комітету увійшли і його найближчі соратники — Сен-Жюст, Кутон та ін.

Відповідно до декрету Конвенту від 10 жовтня 1793 р. Комітету громадського порятунку мали підпорядковуватися тимчасова виконавча рада, міністри, генерали. Йому ж ставилося в обов'язок спочатку щодня, а з грудня 1793 р. щомісяця подавати звіти про свою роботу до Національного конвенту.

Для зв'язку Конвенту й урядових установ з революційними комітетами на місцях до департаментів і в армію направлялися комісари з числа депутатів Конвенту, які наділялися широкими повноваженнями. Вони здійснювали контроль за виконанням декретів революційного уряду й у разі потреби могли усувати посадових осіб у департаментах і генералів в армії. Складна політична ситуація (контрреволюційні заколоти, зради в армії) змушувала комісарів Конвенту брати на себе іноді й безпосередні адміністративні й організаційні функції — видавати обов'язкові розпорядження, командувати військовими частинами тощо.

До завдань революційної диктатури було пристосоване управління на місцях. Законом від 4 грудня 1794 р. з відання адміністрації департаментів були вилучені найважливіші питання, «що стосувалися революційних законів і способів управління, а також громадського порятунку». Ці питання дистрикти і муніципалітети вирішували безпосередньо з революційним урядом. Найбільшу активність у місцевому управлінні виявляли муніципалітети, з яких були вигнані жирондисти. У роботі комун і їх секцій, у генеральних радах широку участь брали низи місько го і сільського населення.

Ще згідно з декретом від 21 березня 1793 р. для нагляду за ворожими республіці іноземцями в кожній комуні і її секціях обиралися спостережні та інші спеціальні комітети. За якобінців функції цих комітетів значно розширилися, вони одержали назву революційних комітетів. Ці комітети, що складалися з найбільш активних і фанатично відданих революції громадян, були створені по всій країні. Вони перетворилися на інструмент революційного терору й головну опору Комітету громадського порятунку на місцях. Вони не тільки послідовно проводили у своїх округах політику центру, а й, у свою чергу, самі тиснули на Конвент, змушуючи його в ряді випадків виконувати вимоги революційних мас.

Важливе місце в системі революційної диктатури посідали різні народні товариства і клуби, насамперед Якобінський клуб у Парижі, який виконував роль своєрідного політичного штабу революції, і численні його відділення по всій країні (понад 40 тис).

Однією з істотних особливостей якобінської диктатури було створення спеціальних органів, призначених для боротьби з зовнішніми ворогами і внутрішньою контрреволюцією. У своїй діяльності, спрямованій на захист Республіки і завоювань революції, вони використовували методи революційного терору.

В організації розгрому військ феодально-монархічної коаліції, які вторглися на територію республіканської Франції, вирішальну роль відіграла перетворена якобінцями армія. У серпні 1793 р. Конвент видав Декрет про загальне ополчення, відповідно до якого здійснювався перехід від добровольчого принципу до обов'язкового набору, тобто створення масової народної армії. У ст. 1 Декрету говорилося: «З цього часу і надалі, до вигнання ворогів з території Республіки, усі французи мають перебувати в постійній готовності до служби в армії. Молоді люди повинні відправитися воювати, одружені бу­дуть виготовляти зброю і перевозити продовольство, жінки будуть шити намети й одяг і служити в госпіталях, діти будуть щипати корпію зі старої білизни, старі будуть у громадських місцях збуджувати мужність воїнів, ненависть до королів і закликати до єдності Республіки». Батальйони новобранців, які злилися з кадровими частинами (так звана амальгама армії), привносили до армійського середовища революційний дух і зміцнювали боєздатність військових підрозділів. На командні посади, у тому числі і генеральські, висувалися молоді, здібні і вольові люди, багато з яких були вихідцями з народу. Революційна армія не тільки очистила до початку 1794 р. територію Франції від військ коаліції, а й брала участь у придушенні контрреволюційних заколотів у Ліоні, Вандеї та інших містах.

Важливу роль в організації боротьби з контрреволюцією відіграв Комітет громадської безпеки. На нього законом від 4 грудня 1793 р. був покладений «особливий нагляд» за всім тим, що стосувалося «особи і поліції». Він не підпорядковувався Комітету громадського порятунку і повинен був щомісяця представляти свої звіти безпосередньо до Конвенту. Наділений правом розслідування контрреволюційної діяльності, арешту і віддання до суду ворогів Республіки, цей Комітет, нерідко зловживаючи своєю владою, став одним з найважливіших каральних органів у системі якобінської диктатури. Особливу роль у проведенні каральної політики в дистриктах і комунах відігравали згадані вище революційні комітети. їхні функції були істотно розширені Законом від 17 вересня 1973 р. про підозрілих. Ці комітети мали безпосередній зв'язок з Комітетом громадської безпеки, пересилали йому списки заарештованих і вилучені в них документи. Коло осіб, які вважалися підозрілими і підлягали арешту, було дуже широким і невизначеним. Це особи, які своєю поведінкою, зв'язками, промовами, публікаціями «виявляють себе прихильниками тиранії, федералізму і ворогами свободи», члени дворянських сімей, які «не виявляли постійно своєї відданості революції», особи, яким було відмовлено у видачі «свідоцтв про благонадійність», та ін. Революційні комітети, тісно пов'язані з народними товариствами, місцевими відділеннями Якобінського клубу, нерідко виявляли політичну нетерпимість. Вони розгорнули енергійну діяльність з виявлення і викриття контрреволюціонерів, не дуже турбуючись про те, що в багатьох випадках вони переслідували і «знешкоджували» ні в чому не винних людей.

У системі органів якобінської диктатури надзвичайно активну роль відіграв також Революційний трибунал. Він був створений на вимогу якобінців ще жирондистським Конвентом, але перетворився на постійно діюче знаряддя революційного терору лише після його реорганізації 5 вересня 1793 р.

Судді, присяжні засідателі, громадські обвинувачі та їх помічники призначалися Конвентом. Уся процедура в Революційному трибуналі характеризувалася спрощеністю і швидкістю, що дозволяло йому вести цілеспрямовану і водночас жорстоку боротьбу з політичними супротивниками революційного уряду — роялістами, жирондистами, агентами іноземних держав. До 10 червня 1794 р. за вироком Революційного трибуналу було страчено 2 тис. 607 чоловік. Перемога революційної армії і зміцнення Республіки з неминучістю призвели до розпаду колишньої єдності і до посилення внутрішніх розбіжностей у якобінському блоці. Соціально-економічне законодавство, що знищило залишки феодалізму, об'єктивно вело до розвитку капіталістичних відносин, до появи «нових багатіїв» (нуворишів) і зростання соціальної нерівності, до погіршення становища міської і сільської бідноти.

«Караючий меч» якобінців, керівництво якими усе більшою мірою зосереджувалося в руках Робесп'єра і невеликої групи близьких до нього осіб, швидко втрачав свою революційну спрямованість. Він перетворювався на знаряддя розправи не тільки з правими силами, які не сприймали максималізму якобінських вождів, а й з лідерами лівого крила якобінців, які представляли інтереси низів міського і сільського населення («скажені», ебертісти тощо). Останні вимагали подальшого розвитку революції, створення егалітарного суспільства. Відверті політичні репресії якобінців відлякували багатьох їх колишніх прихильників, вели до падіння їхнього авторитету, до звуження соціальної бази їх влади. Вожді якобінців, по суті, вже не бачили іншого шляху до того, щоб врятувати режим і зміцнити своє особисте становище, крім як посилення терору. Боротьба за демократичні ідеали в умовах наростання терору усе відвертіше перетворювалася на тривіальну боротьбу за особисту владу.

10 червня 1794 р. Конвент під тиском Робесп'єра прийняв Декрет «Про ворогів народу», що мав лиховісні наслідки. Цей Декрет ще більше спрощував судову процедуру, але разом з тим скасовував елементарні демократичні основи судочинства.

Обвинувачений допитувався лише на судовому засіданні в присутності присяжних і публіки, не мав права на захисника

(«захисниками патріотів, на яких безвинно звели наклеп, закон вважає присяжних патріотів; змовники ж захисників не мають права мати»).

За всі злочини, що підлягають віданню Революційного трибуналу, призначалася смертна кара. Саме поняття «ворог народу» відповідно до Декрету було сформульовано широко і невиз-начено. Закон дозволив якобінському керівництву Конвенту підсилити терор проти політичних супротивників режиму і проти «нових багатіїв», але він спричинив і зростання страт безвинних людей, на яких було зведено наклеп (за 48 днів було страчено 1 тис. 350 чоловік).

До літа 1794 р., коли в результаті перемог революційної армії зникла військова небезпека і новий республіканський лад став політичною реальністю, внутрішні протиріччя, притаманні якобінському режиму, стали більш гострими і нерозв'язними.

Нову грошовиту аристократію дратували введені якобінцями обмеження підприємництва. Вона не бажала більше миритися з терором, з обмеженнями елементарних демократичних прав, з фактичним руйнуванням створеного революцією конституційного механізму.

Сформоване в ході революції багатомільйонне дрібновласницьке селянство втратило свій революційно-демократичний настрій, відвернулося від якобінців. Як зазначалося вище, вожді якобінців відштовхнули від себе зрештою і низи міського і сільського населення.

В умовах, коли правлячий блок швидко розвалювався, у Конвенті дозріла змова групи монтаньярів, які виступили, у тому числі з метою самозбереження, проти безладдя і вакханалії якобінського терору (Тальєн, Баррас та ін.). Оскільки вожді якобінців вичерпали резерви своєї революційної активності, а тому не могли знову спертися на народні маси, їхнє правління усе більше набувало ознак політичного самогубства. Плани змовників, до яких примкнули деякі члени обох урядових комітетів, порівняно легко здійснилися 27/28 липня 1794 р. (9 термідора — за республіканським календарем).

Розділ III

Якобінці. Якобінський клуб. Учасники політичного клубу епохи Великої французької революції, які встановили свою диктатуру в 1793 - 1794роках. Сформувалися в червні 1789 на базі бретонської фракції депутатів Національних зборів. Отримали свою назву від клубу, що знаходився в домініканському монастирі святого Якова. У число якобінців входили перш за все члени революційного Якобінського клубу в Парижі, а також члени провінційних клубів, тісно пов'язаних з основним клубом.

Партія якобінців включала праве крило, лідером якого був Дантон, центр, очолюваний Робесп'єром, і ліве крило, на чолі з Маратом (а після його смерті Ебером і Шометта).

Якобінці (переважно прихильники Робесп'єра) брали участь вКонвенті, а 2 червня 1793 року здійснили державний переворот, поваливши жирондистів. Їх диктатура тривала до перевороту 27 липня 1794, в результаті якого Робесп'єр був страчений.

Під час свого правління якобінці провели ряд радикальних реформ і розгорнули масовий терор

До 1791 року члени клубу були прихильниками конституційної монархії. До 1793 році якобінці стали найбільш впливовою силою вКонвенті, виступали за єдність країни, зміцнення національної оборони перед обличчям контрреволюції, жорсткий внутрішній терор. У другій половині 1793 року встановилася диктатура якобінців на чолі з Робесп'єром. Після перевороту 9 термідора і загибелі вождів якобінців клуб був закритий (листопад 1794 року).

Починаючи з XIX століття термін "якобінці" вживається не тільки для позначення історичних членів Якобінського клубу і їх союзників, але також як назва певного радикального політико-психологічного типу.

Якобінський клуб мав величезний вплив на хід Французької революції 1789 р. Не без підстави було сказано, що революція росла і розвивалася, падала і зникла у зв'язку з долею цього клубу. Колискою Якобінського клубу був Бретонська клуб, тобто наради, влаштовані кількома депутатами третього стану Бретані після прибуття їх в Версаль на Генеральні штати ще до відкриття їх.

Ініціатива цих нарад приписується д'Еннебону і де Понтіві, що належали до числа найбільш радикальних депутатів своєї провінції. Незабаром в цих нарадах взяли участь депутати бретонського духовенства і депутати інших провінцій, які трималися різних напрямків. Тут були Сійес і Мірабо, герцог д'егийон і Робесп'єр, абат Грегуар, Барнав і Петіон. Вплив цієї приватної організації дало себе сильно відчути в критичні дні 17 та 23 червня.

Коли король і Національні збори перебралися до Парижа, Бретонська клуб розпався, але колишні його члени стали знову збиратися спочатку в приватному будинку, потім в найнятому ними приміщенні в монастирі якобінських ченців (домініканського ордена) поблизу манежу, де засідав Національні збори. У засіданнях брали участь і деякі з ченців, тому роялісти прозвали членів клубу в насмішку якобінцями, самі ж вони прийняли найменування Товариства друзів конституції.

Насправді політичним ідеалом тодішнього якобінського клубу булаконституційна монархія, як її розуміла більшість Національних зборів. Вони називали себе монархістами і визнавали своїм девізом закон. З точністю дата відкриття клубу в Парижі - в грудні 1789-го чи січні наступного року - невідома. Статут його був складений Барнавом і прийнятий клубом 8 лютого 1790 р. Невідомо (оскільки спочатку не велися протоколи засідань), коли стали приймати в число членів сторонніх, тобто не-депутатів.

Коли число членів розрослося, організація клубу значно ускладнилася. На чолі стояв голова, що обирався на місяць; при ньому було чотири секретаря, дванадцять інспекторів, і, що особливо характерно для цього клубу, чотири цензора; всі ці посадові особи обиралися на три місяці: при клубі було утворено п'ять комітетів, що вказують на те, що самий клуб прийняв на себе як би роль політичного цензора по відношенню до Національних зборів і Франції - комітети з наданням (цензурі) членів, з нагляду (Surveillance), по адміністрації, за доповідями і за листуванням. Спочатку засідання відбувалися тричі на тиждень, потім щодня; публіка стала допускатися на засідання лише з 12 жовтня 1791 р., тобто вже при Законодавчих зборах.

У цей час число членів клубу досягло 1211 (щодо голосування в засіданні 11 листопада). Ще раніше (з 20 травня 1791 р.) клуб переніс свої засідання до церкви Якобінського монастиря, яку він найняв за скасування ордена і конфіскації його майна і в якій засідання відбувалися до закриття клубу. Внаслідок напливу не-депутатів змінився склад клубу: він став органом того суспільного прошарку, який французи називають la bourgeoisie lettre ("інтелігенція"); більшість складалося з адвокатів, лікарів, вчителів, вчених, літераторів, живописців, до яких примикали і особи з купецтва

Деякі з його членів носили відомі імена: лікар Кабанис, вчений Ласепед, літератор Марі-Жозеф Шеньє, Шодерло де Лакло, живописці Давид і Карл Верне, Лагарпом, Фабр д'Еглантін, Мерсьє. Хоча з великим напливом членів розумовий рівень і освіта прибувають знижувалися, проте паризький Якобінський клуб до кінця зберегти дві початкових риси: докторальность і деяку манірність по відношенню до освітнього цензу. Це виразилося в антагонізмі по відношенню до Клуб кордельеров, куди приймалися люди без освіти, навіть безграмотні, а також у тому, що саме вступ до Якобінський клуб обумовлювалося досить високим членським внеском (24 лівр щорічно, а при вступі ще 12 ліврів).

Згодом при Якобінському клубі було організовано особливе відділення під назвою "братнє товариство для політичного виховання народу", куди

допускалися і жінки, але це не змінило загального характеру клубу. Клуб обзавівся власною газетою; редагування її було доручено Шодерло де Лакло, близьким до герцогу Орлеанському; саму газету стали називати "Монітером" орлеанізма. У цьому виявилася відома опозиція по відношенню до Людовику XVI, тим не менш Якобінський клуб зберігав вірність проголошеному в його назві політичним принципом.

.

З цього шляху його не збило втеча короля і його затримання в Варення. Викликані цими подіями зіткнення викликали, однак, розкол між членами клубу, більше помірні з них на чолі з Барнавом, Дюпор іОлександром Ламетом у великому числі вийшли з клубу і заснували новий, під назвою Клуб фельянов. Прихильники цього напряму склали потім праве крило в Законодавчих зборах. Тим часом за зразком паризького Якобінського клубу стали виникати подібні клуби в інших містах і навіть у селах: їх було близько тисячі, і всі вони вступили в листування і зносини з паризьким, визнаючи себе його філіями (affiliations).

У цьому різко проявилися переважання Парижа і прагнення до централізації, властиві "Старому порядку"; вплив паризького клубу на провінційні зіграло велику роль в революційному перевихованні Франції і значно сприяло остаточного торжества принципу централізації в країні. Відділення від якобінців більш помірних фельянов посилило в Якобінському клубі позиції радикальних елементів. Для подальшої його долі було дуже важливо, що в розбраті між фельянов і якобінцями провінційні клуби взяли бік останніх. На відбувалися на початку вересня 1791 р. виборах в Законодавчі збори якобінці зуміли в число 23 депутатів Парижа провести тільки п'ять вождів клубу, але вплив його зростала, і на листопадових виборах в паризький муніципалітет якобінці взяли гору. Після цього Паризька комуна стала знаряддям Якобінського клубу.

Найвпливовіші з паризьких газет виступали за якобінців проти фельянов. Якобінський клуб заснував свій орган під назвою "Журналь де Деба" (Journal des dbats et des dcrets) замість колишньої газети "Journal d. 1. soc. etc.", що відійшла до фельянов. Не обмежуючись пресою, якобінці перейшли в кінці 1791 р. до безпосереднього впливу на народ; з цією метою видні члени клубу - Петіон, Колло д'Ербуа і сам Робесп'єр - присвятили себе "благородному покликанню навчати дітей народу конституції", тобто викладати в народних школах " катехізис конституції ". Більш практичне значення мала інша міра - вербування агентів, які повинні були на майданах чи на галереях клубу і Національних зборів займатися політичним вихованням дорослих і залучати їх на сторону якобінців. Цих агентів набирали з військових дезертирів, які натовпами бігли в Париж, а також з робітників, попередньо присвячених в ідеї якобінців.

Дата добавления: 2015-07-02