Дипломатія Б.Хмельницького

ДОДАТКИ

Додаток А

Динаміка змін позиції України у Рейтингу умов ведення бізнесу

за 2010-2014 роки

За підсумками рейтингу Світового банку «Doing Business-2014» Україна піднялася на 28 позицій порівняно з минулорічним рейтингом та посіла 112-е місце. Україну визнано країною, що досягла найкращих результатів щодо покращення регуляторного середовища серед усіх країн світу у 2012 – 2013 роках.

Переяславська рада.»

Підготував:

студент 1курсу

групи П -12

Линник Роман Вікторович

Викладач:

доц. Близняк М.Б.

Острог, 2014

ЗМІСТ

1. ВСТУП.

2. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Українсько-кримський союз. Відносини 3 Османською імперією.

2.2. Відносини з католицькими державами.

2.3. Гетьманщина і держави протестантського табору.

2.4. Відносини з православними державами.

3. ПЕРЯСЛАВСЬКА РАДА.

4. ВИСНОВКИ.

5. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

ВСТУП

Доба гетьмана Б.Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її надзусиллями утвердити Україну у балто-чорноморському геополітичному просторі як незалежну державу.

Дипломатична активність гетьмана не може не дивувати своєю масштабністю і багатовекторністю. Він дуже швидко спромігся створити розгалужену й ефективну дипломатичну мережу, запровадити в життя самодостатню концепцію української міжнародної політики та впродовж тривалого часу успішно її реалізовувати. Польський історик Л. Кубаля не без захвату писав, що, «здається, не було й дня, щоб Богдан не приймав іноземних послів, дипломатичних агентів, кур'єрів і посланців, або не виряджав своїх».

Гетьман чітко уловив тенденцію розвитку тогочасної Центрально-Східної Європи і збагнув, що утвердження українського народу в якості політичної нації можливе лише за умови проведення надзвичайно активної зовнішньої політики. У зовнішній політиці гетьман мав вирішити кілька важливих завдань:

- отримання воєнної допомоги для ведення збройної боротьби з Річчю Посполитою. Із цією метою в роки війни Хмельницький уклав угоди про воєнну допомогу з Кримським ханством, Московською державою і Трансільванським князівством;

- ослаблення речі Посполитої та запобігання її спробам утворити антиукраїнські союзи. Так, під час зустрічі в Києві наприкінці 1648р. з єрусалимським патріархом Паїсієм, що прямував до Москви, Б.Хмельницький доклав зусиль для розриву Поляновського миру між Річчю Посполитою й Московською державою від 1634р. Крім того, гетьман пропонував укласти союз проти Польщі шведському королю і курфюрсту Бранденбурзькому;

- здобуття держави-протектора Гетьманщини. У роки війни Б.Хмельницький вів переговори про можливість прийняття Української гетьманської держави під протекцію турецького султана або московського царя;

- зміцнення становища Гетьманщини як нової незалежної держави. Для реалізації цієї мети гетьман Хмельницький приймав послів, укладав угоди, підтримував дипломатичне листування з іноземними володарями, інформуючи їх про події в Україні. Він домігся від турецького султана укладення угоди, за якою українським купцям дозволялось вільно плавати Чорним морем. Домогтися визнання іншими державами Гетьманщини і своєї влади Б.Хмельницький хотів шлюбом сина Тимоша з донькою В.Лупу з легітимної молдавської правлячої династії.

Вирішуючи ці складні для нової держави завдання, Хмельницькому необхідно було враховувати ситуацію навколо українських земель на середину ХVІІ ст. Річ Посполита, Московська держава й Османська імперія не були зацікавлені у виникненні гетьманщини, вважаючи, що це порушить рівновагу сил між ними, й одночасно мали власні претензії на українські землі.

2. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Події, які з 1648р. розгорталися на українських землях у складі речі Посполитої, викликали велику зацікавленість урядів тогочасних країн Західної і Центральної Європи. Проте у Європі, де в рік початку Національно-визвольної війни завершилась перша загальноєвропейська Тридцятилітня війна, залишався визначальним релігійний чинник. Саме тому ставлення до подій в Україні суттєво різнилось залежно від приналежності держав до католицького, протестантського чи православного таборів. Хоча, варто відмітити, що в деяких ситуаціях цей принцип не спрацьовував абсолютно.

2.1. Українсько-кримський союз. Відносини з Османською імперією.

Як зазначалось вище, головною метою дипломатичних заходів Богдана Хмельницького було отримання допомоги у війні з Річчю Посполитою. Першою дипломатичною акцією був Бахчисарайський договір з Кримським ханством, укладений ще до початку війни. Хоча татари своїми нападами завдавали багато лиха українському народові, гетьман розраховував на вправних кримських вершників, які повинні були нейтралізувати (і таки нейтралізували!) бойові якості польських гусарів та драгунів. Кримські воїни були майстрами несподіваного нападу, знищення обозів, оточення невеликих загонів. Ці якості неодмінно пригодились б гетьману під час воєнних дій. Крім того, знаючи ненадійність кримських татар, Хмельницькому краще було тримати їх біля себе під час війни з Польщею, а ніж у себе за спиною. За умовами договору козацька старшина погодилась платити татарам за службу грішми або частиною здобичі та полоненими. Брати ясир з людей православної віри заборонялось. Хоча насправді татари не дотримувались цих умов.

Саме реалізація цього договору допомогла козацькому війську здобути перші перемоги на Жовтих Водах, під Корсунем та Пилявцями. Але саме кримський хан під Зборовом і Берестечком перешкодив гетьманові домогтися остаточної перемоги над Польщею і проголошення незалежної української держави. Події 1649 і 1651 років ускладнили відносини з Кримом. Однак Хмельницький не розривав з ним дипломатичних стосунків. 1651 року гетьман говорив: «Таке велике зло сталося через зраду кримського хана – який же близький друг кримський хан гетьманові? Але і за таке велике зло гетьман не пішов на розрив, і далі, до часу, не може вчинити розриву, і буде терпіти всякі обиди від нього тому що, якби гетьман пішов на розрив, то кримський хан порозумівся б польським королем та почне проти нас воювати, – тим кримський хан для нас грізний». Лише після укладення українсько-московського договору, гетьман розриває стосунки з Кримом. Після чого, як і передбачав гетьман, кримський хан стає союзником польського короля.

Проте кримський хан був лише васалом турецького султана. Тому Хмельницький докладав чимало зусиль для залучення на свій бік Туреччини. Гетьман добре знав турецьку мову, звичаї та устрій Османської імперії, адже перебуваючи в полоні, два роки жив у Стамбулі. Вже у жовтні 1648 р. султан погодився надати Війську Запорозькому необхідну протекцію, надіслав Б.Хмельницькому грамоту на князівство і присвоїв йому титул «сторожа Оттоманської Порти». У відповідь на місію турецького посла Османа влітку 1651р. гетьман направив у Стамбул посольство на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем і своїм родичем Павлом Яненком-Хмельницьким. Оскільки в столиці було багато іноземних послів, поширились чутки про можливе підданство Б.Хмельницького Оттоманській Порті.

Хоч як Стамбул схиляв гетьмана Хмельницького до підданства, той погоджувався лише на рівноправний договір. Дипломатичні зв’язки були дуже інтенсивними. Так у серпні 1653 року один із іноземних послів писав зі Стамбула: «Часто приїздять сюди козацькі посли від гетьмана Б.Хмельницького, і тут турки цих послів дуже шанують і обдаровують, бо мають перед ними страх і просять приязні». Хоч як наполегливо посли турецького султана пропонували козацькій державі турецький протекторат, гетьман не сприймав султана як свого надійного союзника, тим паче, що й більшість українського населення, зокрема й козацька старшина, ставились до Туреччини і союзу з нею вороже.

Хоча з політичної точки зору, союз з Османською імперією поклав би край претензіям речі Посполитої щодо України. Польща не наважилася б вести війну з турецьким васалом. Цей союз зв’язав би руки Криму. Він мусив би рахуватися зі Стамбулом і припинити грабіжницький промисел на теренах України.

2.2. Відносини з католицькими державами.

Більшість держав католицького табору – Франція, Іспанське королівство, австрійські Габсбурги, Папська держава, князівства Південної Німеччини – одразу зайняли негативну позицію щодо національно-визвольної війни українського народу й підтримували свого союзника – Річ Посполиту. Особливо активно висловлювали своє несприйняття подій в Україні представники папського Риму. Так, папський нунцій Іоанн Торрес у 1648-1652рр., повідомляючи Рим про події в Україні й характеризуючи дії польських військ, писав, що це «наші перемоги» або «наші невдачі», а справу, за яку вів боротьбу на цих землях король речі Посполитої, вважав справою католицької церкви.

Папа римський Іннокентій Х закликав католицькі держави надати допомогу Речі Посполитій у боротьбі з українськими козаками й застерігав польський уряд від найменших поступок козакам. Він надіслав королю й сейму Речі Посполитої такий різкий протест проти укладення Зборівської угоди, що Ян Казимир не наважувався оголосити цей документ.

Ще одна католицька держава Австрія не мала спільних кордонів з Україною. Але мала їх з володіннями Османської імперії. Вона боялася турецької агресії і уважно стежила за морськими походами козаків. Однак, коли почалась війна України проти Польщі, Австрія однозначно стала на бік останньої. Хоча, ослаблена Тридцятилітньою війною не мала можливості надати збройну допомогу Речі Посполитій, але дозволяла набирати у своїх володіннях вояків-найманців.

Австрійська дипломатія підбурювала проти України Молдавію. Валахію і Трансільванію. Віденський двір наказував своєму послові у Стамбулі всіма можливими способами зашкодити політичним контактам Хмельницького з султаном. Австрія негативно сприйняла союз України з Московським царством у 1654р. Пізніше її дипломати виступили посередниками між Річчю Посполитою і Московією при підписанні віленського перемир’я 1656р. Однак на початку 1657р. коли Україна, Швеція і Трансільванія спільно воювали проти Польщі, до Хмельницького прибуло австрійське посольство з метою схилити гетьмана до миру з польським королем.

Серед католицьких держав позитивним було ставлення до подій в Україні лише Венеціанської республіки, яка вбачала в українському козацтві вагому й корисну для себе анти турецьку силу. Влітку 1650р. до гетьманської столиці прибуло венеціанське посольство Альберто Віміні з пропозицією створити антитурецький союз. Однак у тогочасній ситуації виступ козаків проти турецького султана був би самогубством, і гетьман відмовився.

Отже, у відносинах з католицькими державами Б.Хмельницький міг лише надіятись на те, що останні не могли надати Польщі реальної допомоги у боротьбі з Україною.

2.3. Гетьманщина і держави протестантського табору.

Серед протестантських держав – Швеції, Англії, Голландії та князівств Північної Німеччини – переважало позитивне ставлення до боротьби українців проти Речі Посполитої. Вони були зацікавлені в ослабленні останньої як однієї з найбільших католицьких держав. Особливо помітною була позиція Швеція, яка внаслідок перемоги в Тридцятилітній війні, перетворилась на могутню європейську державу, котра панувала на Балтійському морі, тримала під своїм впливом Німеччину, загрожувала Московії і Польщі. Гетьман думав, що, почавши війну з Польщею, Швеція тим самим допоможе Україні. Проте з початку війни Хмельницькому не вдавалося встановити з нею контакти. Однак шведські агенти та дипломати збирали відомості про Україну. Лише в 1653р. гетьман відправив до Швеції посольство з полковником, досвідченим дипломатом Кіндратом Бурляєм, але московський уряд відмовився пропускати його через свій кордон. Тому українсько-шведські відносини набули розвитку лише в останні роки життя гетьмана.

В листопаді 1656р. між Швецією і Трансільванією був укладений воєнний союз, спрямований проти Речі Посполитої. До нього приєднався й Б.Хмельницький. Шведський король Карл Х Густав передав гетьману декларацію про визнання прав козацької держави на західноукраїнські землі. Однак, внаслідок зміни міжнародної ситуації, політичних прорахунків шведського короля і правителя Трансільванії, Україні не вдалося здобути перемогу над Польщею в союзі з цими державами.

Найбільш приязне ставлення серед протестантських держав до подій в Україні спостерігалось в Англії. Лідер англійської революції Олівер Кромвель вбачав у визвольній війні «козацького генерала» Б.Хмельницького проти католицької Речі Посполитої важливу ділянку загальноєвропейської боротьби з «латинниками» й «папістами». Та крім визнання козацької держави та гетьмана Б.Хмельницького, надати реальну допомогу Україні Англія не могла через далеке розташування від регіону конфлікту. Хоча своїми діями Кромвель відволікав католицькі держави від реальної допомоги Речі Посполитій.

2.4. Відносини з православними державами.

Боротьбу українського народу православні країни загалом підтримали. Усі чотири православні патріархи (константинопольський, олександрійський, антіохійський, єрусалимський) благословили Хмельницького на переможну війну.

Гетьманський уряд установив і постійно підтримував контакти з болгарами, греками, сербами. Складнішим було ставлення до визвольної війни Московії, Валахії та Молдови. Кожна з цих держав хоч на словах і підтримувала Хмельницького, проте з військовою допомогою не квапилась.

Молдавія перебувала у васальній залежності від Османської імперії, але й була в досить дружніх відносинах із Річчю Посполитою. Тому завданням дипломатії Б.Хмельницького було не тільки не допустити укладення військового союзу між цими державами, а й укладення антипольської угоди з Молдавією. Уже в 1648р. до Молдавії прибули посли гетьмана з вимогою не пропускати через країну шляхтичів і купців, які тікали з України. Та молдавський господар В.Лупу вів подвійну гру, залишаючись прихильником Польщі. Тому у вересні 1650р. Б.Хмельницький здійснив блискавичний похід у Молдавію і змусив молдавського правителя відмовитись від підтримки Польщі. Основою українсько-молдавського союзу став шлюб Тимоша і доньки В.Лупу Розанди. Цей шлюб не лише скріплював союз, а й піднімав авторитет Б.Хмельницького в Європі. Та смерть Тимоша Хмельницького перекреслила династичні наміри гетьмана. Однак гетьман не залишав Молдавію поза своєю увагою і між країнами був укладений мирний договір.

Оскільки Україна не мала безпосередніх кордонів з Валахією, Б.Хмельницький не надавав спочатку війни цій державі особливого значення. Валаський воєвода Матвій Басараб у 1651р. першим запропонував гетьманові військову допомогу. Відтоді між Україною і Валахією склалися добрі стосунки.

З початку війни з Польщею, Б.Хмельницький розумів необхідність підтримання добрих відносин із Московською державою. Так як українці і московити належали до одного православного народу, то козацтво очікувало від братів по вірі допомоги у війні проти католицької Польщі. Тому вже з початку війни в українському суспільстві поширювались промосковські настрої.

У 1648-1653рр. гетьман постійно підтримував зв’язки з правлячими колами Московської держави. Одразу після Корсунської битви гетьман звернувся з листом до царя Олексія Михайловича, повідомив про перші перемоги козаків і спробував заручитися його підтримкою у війні з поляками. Та ситуація була складна. Московський цар не міг дати однозначної відповіді. Наприкінці грудня 1648р. гетьман відправив до Москви посольство, очолюване полковником С.Мужиловським, клопотатися про надання воєнної допомоги і прийняття Війська Запорозького московським царем «під свою руку». Це було перше зафіксоване у виявлених джерелах прохання Хмельницького перейти під протекцію Московської держави. Проте московський уряд через власну неготовність до війни з Польщею відмовився обговорювати питання військової допомоги.

У наступні роки гетьман неодноразово повторював своє бажання прийняти протекцію московського царя. Але той не поспішав давати відповідь і уважно спостерігав за ситуацією в Україні. У середині 1650р. московський уряд звинуватив ослаблену війною з козаками Річ Посполиту в систематичних порушеннях Поляновського договору й розірвав його. До середини 1653р. в Москві майже безперервно працювали українські посольства, які за наказом гетьмана вели переговори, вимагаючи згоди на прийняття Гетьманщини під «государеву руку». І лише 1 жовтня 1653р. Земський собор ухвалив рішення: «Військо Запорозьке з містами і з землями прийняти пі государеву руку» та про оголошення війни Речі Посполитій.

Та вже в 1656р. Хмельницький змінить своє ставлення до угоди з Московією, після того як остання пішла на примирення з Польщею і зрадила інтереси України. Та чи не пізно шкодував гетьман про союз з Московією?

3. ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА.

На підставі ухвали Земського собору від 1жовтня 1653р., цар відрядив в Україну спеціальне посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним, яке й прибуло до Переяслава, де мало зустрітися з гетьманом і старшиною для переговорів.

Уранці 8 січня 1654р. в Переяславі відбулася таємна нарада Хмельницького з генеральною старшиною і полковниками, на якій було схвалено рішення прийняти протекцію московського царя. Потім на міському майдані Переяслава було скликано Військову раду. Гетьман нагадав присутнім про ті злидні і бідування, яких зазнав український народ від поляків, турків і татар. Гетьман наголосив, що з усіх володарів найближчим за вірою та готовністю спільно воювати проти Польщі є московський цар. Генеральна рада вирішила: «Волим під царя московського православного».

В ході переговорів письмового договору не було підписано. Хоча під час проведення відповідного церемоніалу виявилися деякі розбіжності, які не вселяли оптимізму і впевненості українській стороні. Якщо гетьман і старшина присягали на вірність цареві за деякими винятками, то московське посольство відмовилося від присяги. Щоправда Бутулін запевнив,що цар охоронятиме всі права України, у тому числі щодо Польщі. Це послужило підставою для проведення подальших переговорів не тільки у Переяславі, а й у Москві.

Переяславська присяга лише продемонструвала готовність української сторони укласти договір, вона започаткувала оформлення українсько-московських відносин. Однак кожна сторона по-своєму сприймала майбутні відносини. Українська розглядала їх як відносини між державами, московська ж – як виконання царських указів. Українці вважали свою землю власною, здобутою мечем і кров’ю. Московити ж дивилися на територію України, як на землю царя.

Українська сторона розуміла підданство як виконання суто військового обов’язку перед монархом. Москва ж розглядала підданих як царських холопів. Проте в ході перемовин кожна сторона, виходячи зі своїх тактичних міркувань, не загострювала увагу на своєму баченні договору. Українці визнавали своє підданство й вимагали не порушувати їхні права та вольності, а московські урядовці у відповідь щедро сипали обіцянки.

На старшинських радах у Корсуні й Чигирині протягом січня-лютого 1654р. гетьман зі старшинами підготували проект договору – «Березневі статті». Він складався з 23 статей. Усі вони були об’єднані ідеєю встановлення рівноправних міждержавних відносин з Московією, за яких Україна зберігала б свою внутрішню і зовнішню політику вільною і незалежною.

Історичне значення українсько-московської угоди полягало в тому, що вона юридично закріплювала відокремлення від Речі Посполитої Війська Запорозького та визнання його окремою державою московським царем. Вона відкрила перед Україною можливість за допомогою Московської держави довести війну з Річчю Посполитою до перемоги.

ВИСНОВКИ

Б. Хмельницький – суперечлива постать в українській історії, але, однозначно – дипломат, чия діяльність була життєздатною в найскладніших умовах середини ХVІІ ст. Важко заперечити винятковість його дипломатичних маневрів.

Національно-визвольна війна справила істотний влив на всю систему міжнародних відносин. В оточенні численних, далеко не дружніх держав гетьману необхідно було виробити єдину правильну лінію поведінки: одні держави нейтралізувати чи залучити на свій бік, інші силою зброї змусити дотримуватися його політичної лінії.

Захоплення викликають його дії по спробі залучення на свій бік Кримського ханства. Однак гетьман не спокушався досягнутою угодою. Він знав її переваги, та разом з тим передбачав і ускладнення, які міг викликати союз з татарами.

Великий дипломатичний такт гетьмана, його проникливість і знання міжнародної обстановки забезпечили протягом усієї війни нейтралітет Туреччини.

Дещо інакше склалися стосунки з Молдовою. Адже зрада молдавського господаря Лупу, який інтригами прагнув ускладнити відносини Польщі з Україною, викликала відверте невдоволення гетьмана. У вересні 1650 року козацьке військо здійснило переможний похід на Молдавію, змусивши господаря капітулювати. Більше того, Лупу погодився на шлюб своєї дочки Розанди із сином гетьмана Тимошем.

Гетьман з початком Визвольної війни намагався налагодити відносини з Московією. Наслідком стала Переяславська рада і укладення Березневих статей.

Звісно, цим далеко не обмежується коло країн, з якими Хмельницький підтримував зв'язки: у полі міжнародної діяльності гетьмана знаходились Валахія, Трансільванія, Венеційська республіка і Бранденбург. Хмельницький розумів, що задля перемоги його справи зовнішня політика мала бути масштабною і багатовекторною. Крім того, гетьман не відкидав можливості порозумітися з Польщею. Згадаймо, що пізньої осені 1648 р. Хмельницький відмовився йти на Варшаву, сподіваючись порозумітися з новим польським королем. Саме з цією метою наприкінці листопада 1648р. до Варшави рушили козацькі посли З. Хмельницький та О.Мокрський.

Отже незаперечним фактом є те, що дипломатична діяльність Хмельницького показала свою життєздатність і в умовах найскладнішого хитросплетіння політичних подій тих літ, по суті, забезпечила міжнародну ізоляцію Речі Посполитої.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. 1. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків.-К.: Дніпро, 1991. – 335с.

2. Боплан, Гійом Левассер де. Опис України / Гійом Левассер де Боплан. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / П.Меріме / Пер. з фр., приміт. та передм. Я.І. Кравця. – Львів: Каменяр, 1990. – 301с.

3. Довідник з історії України / За заг. редакцією І.Підкови, Р.Шуста. - 2-е вид., доопр. і доп. - К.: Генеза, 2001. - 1136 с.

4. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків.- К.: 1993. – 550с.

5. Овсій І.О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року). – К.:Либідь, 2002. – 240 с.

6. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - К: Либідь,1992. -Т.2.- 602 с.

7. Смолій В. Українська козацька держава // Український історичний журнал. 1991. № 4.

8. Смолій В. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // Український історичний журнал. 1993. № 5.

9. Субтельний О. Україна. Історія. -К.: Либідь, 1993. - 451 с.

Дата добавления: 2015-07-02