III. внутрішньому праву держав

Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року

Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями чи між міжнародними організаціями 1986 року

ІІ. Кодифіковані джерела

1) Віденської конвенції щодо права міжнародних договорів 1969 року, яка стосується лише міждержавних договорів

4) Статут ООН, який закріпив основні принципи міжнародного права. Це положення підкреслюється в пре-амбулі Віденських конвенцій, згідно яким держави-учасники укладають їх, приймаючи до уваги принципи міжнародного права, які втілені в Статуті Ор-ганізації Об’єднаних Націй. Ці принципи мають імперативну силу. Договір, що суперечить ним, є недійсним. У ст. 102 Статуту закріплене зобов’язання усіх членів реєструвати свої договори у Секретаріаті ООН.

Найважливіші положення містяться в конституційному праві.

Більш детальні норми формуються у практиці дер-жавних органів, у судових включно.

право визначає порядок укладення договорів, компетенцію органів держави, види договорів, що під-лягають ратифікації тощо.

Внутрішнє право впливає на формування відповідних норм міжнародного звичаєвого права. У деяких державах, наприклад в Іспанії, Мексиці, Росії, Туреччині, прийняті спеціальні закони про договори. В нашій країні це Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року, який підготовлений з урахуванням Віденських конвенцій.

IV. Договірні відносини міжнародних організацій регулюються їх засно-вницьким актами, а також договорами, що приймаються на їх основі, які на-дають їм особливий статус. У ст. 5 Конвенції 1969 року говориться, що вона застосовується к будь-якому договору, що є засновницьким актом міжнарод-ної організації, і до будь-якого договору, який прийнятий у рамках міжнарод-ної організації, без шкоди для відповідних правил даної організації.

28.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (вона стосується укладення лише міжнародних договорів між державами) та Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 травня 1986 р.

Конвенція складається з 8 частин, у яких об’єднано 85 статей.

У першій частині «Вступ» (ст. 1—5) визначається сфера застосування Конвенції, тлумачаться відповідні терміни тощо.
Зокрема зазначається, що вона застосовується до договорів, які укладаються між державами. Згідно з Конвенцією під договором слід розуміти міжнародну угоду, яка укладена між державами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному, двох чи кількох взаємозв’язаних між собою документах, а також незалежно від її назви.

У частині другій «Укладення і набрання договором чинності» (ст. 6—25) говориться про те, що кожна держава наділена правоздатністю укладати договори. Від її імені можуть укладати договори особи, які уповноважені на це. Водночас у Конвенції зазначається, що ряд осіб через їхні функції можуть укладати договори без наявності таких повноважень. До них належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, глави дипломатичних представництв, представники, які уповноважені державами представляти їх на міжнародних конференціях або у міжнародних організаціях, або в одному з їхніх органів.

У частині третій «Додержання, застосування та тлумачення договорів» (ст. 26—38) зазначається, що кожен діючий договір є обов’язковим для його учасників і повинен належним чином виконуватись. Договори зворотної сили не мають, обов’язкові для кожного учасника відносно всієї його території. Договори повинні тлумачитись добросовісно і відповідно до звичайного значення, якого слід надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору.

Частина четверта «Поправки до договорів і зміни договорів» (ст. 39—41) визначає загальне правило, відповідно до якого договір може бути змінений за згодою між учасниками.

Частина п’ята «Недійсність, припинення і призупинення дії договорів» (ст. 42—72) присвячена питанням дійсності і збереження чинності договору, недійсності договорів (унаслідок помилки, обдурювання, підкупу або примусу представника держави, примусу держави через погрозу силою або її застосування, суперечності договору імперативній нормі загального міжнародного права).

У розділі шостому Конвенції «Інші постанови» (ст. 73—75) ідеться про випадки правонаступності держав, відповідальності держав, про початок військових дій, дипломатичні та консульські відносини.

Розділ сьомий «Депозитарій, повідомлення, виправлення і реєстрація» (ст. 76—80) містить норми, які регламентують питання депозитаріїв договору, їхні функції, порядок виправлення помилок у текстах договору, реєстрації та опублікування договорів.

«Заключні положення» — це назва восьмої частини Конвенції (ст. 81—85). У цій частині регулюються питання, пов’язані з підписанням, ратифікацією договору, приєднанням до нього, а також питання набрання чинності договором.

Дата добавления: 2015-07-02