Перебудова» в країні й пресі

9.

У 1982 р. пішов з життя Л.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою неосталінізм. Протягом п'ятнадцяти років, за винятком розстрілів і масових тортурів, практично все лишалося, як було при Сталіні. За неповні два десятиліття в країні було відновлено й зміцнено командно-адміністративну систему управління всіма сторонами суспільного життя. Вона не передбачала ні в економіці, ні в культурі, ні, тим більше, в пресі ніяких дій, які не були б узгоджені з керівництвом. Ініциатива дозволялася лише в межах того, як краще виконати вказівки партії.

Преса являла собою інструмент виконання партійних рішень. Наслідком цього стало припинення зростання продуктивності праці, в економіці, в політичному житті все більше наростали кризові явища, викликані саме відсутністю свободи й ініціативи.

Новий Генеральний секретар Ю.Андропов, прагнув "затягнути гайки" і, як багаторічний голова комітету держбезпеки, взявся не за демократизацію життя, а впорядкування насильства, яке мало покласти край розпаду соціалістичного суспільства. Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни, були і дуже непопулярні. Так, було дано команду зупиняти людей на вулицях та в кінотеатрах за те, що вони в робочий час перебували не на роботі. Журналісти, які також гостро реагували на приклади недисциплінованості, безгосподарності, стали на бік андроповських реформ, почали активно викривати негативні явища в повсякденному житті, визнаючи їх як відступ від ленінського стилю роботи, від ідей соціалізму. Потім, у роки перебудови, це прагнення журналістського "розгрібання бруду" набуло надзвичайних розмірів і форм, буквально охопило всю пресу від центральної до низової.

Наступний Генеральний секретар ЦК КПРС К.Черненко повернув країну назад, на рейки застою, до брежнєвських часів. Знову суспільство охопила апатія, а економіка і соціальна сфера продовжували втягуватися в повномасштабну кризу.

Врешті в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов новий Генеральний секретар ЦК КПРС М.Горбачов. Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу.

В лютому-березні 1986 р. пройшов XXVII з’їзд КПРС. Вперше в політичній доповіді на було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема, було наголошено на проблемі "відірваності слова від справи".

На цьому з'їзді було визнано, що газети відстали від життя, зкотилися до "політичного базікання". Зокрема, критика їхньої роботи у попередньому періоді полягала в тому, що редакції віддавали понад половину газетної площі матеріалам на економічні, партійні теми, а повсякденні потреби трудящих відійшли на задній план.

XXVII з'їзд КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людини.

Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до нових умов, позбутися застойних явищ, оживити, прискорити, активізувати партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.

Стратегічний курс на перебудову соціальних відносин було визначено на кількох наступних пленумах і затверджено у новій редакції Програми партії. Це сталося на XXVII з'їзді КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на XIX Всесоюзній партійній конференції.

Метою бурхливих перемін у соціально-економічній та політичній сферах жіття було визнане вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку планово-ринкового господарства, звільненого від бюрократичних пут.

В економіці було проголошено відмову від командно-адміністративної системи управління й проголошено економічні методи управління господарством, визнано необхідність переходу до ринкових відносин, що означало скасування планового принципу розвитку промисловості й сільського господарства.

В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається те, що лишається після пріоритетних витрат.

У політиці було взято курс на різку політизацію народних мас, на розділення функцій партії і держави, перехід від монополії КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму, становлення багатопартійності.

Чим далі просувалася перебудова, тим менше редакції оглядалися на чиїсь дозволи та узгодження.

Оскільки преса спочатку лишалася за ідеологічною орієнтацією та за формою власності суто партійною, то гаслом "нових вітрів" у партії, в суспільстві стали слова гласність і плюралізм.

Реформаторське крило в партії побачило в пресі той інструмент, який може змінити масову свідомість, а за нею й реальну обстановку в країні. Одна за другою були прийняті постанови ЦК КПРС:

"О фактах грубого администрирования и зажима критики в отношении редакций газет "Воздушный транспорт" и "Водный транспорт" (1986 г.),

"О статье "Волокита в разрезе"(" Правда" за 29 июля 1986 г.), "О статье "Сколько брать на себя?" (май 1986 г.), "О журнале "Коммунист" (август 1986 г.),

"О некоторых вопросах перестройки центральной партийной печати",

"О газете "Правда" (квітень 1990 р.)

В них підтверджено активну роль, яку мають відігравати ЗМІ в реалізації курсу партії на оновлення радянського суспільства, відображено досвід участі преси в перебудові, в утвердженні гласності, відвертості, правдивості, розвитку критики й самокритики. Кілька разів за ті роки М.Горбачов проводив дискусійні зустрічі з керівниками центральних ЗМІ, на яких намагався обгрунтувати нову роль преси в оновлюваному суспільстві: проводити рішення й ідеї не тільки від керівництва до мас, а й в зворотньому напрямку.

Таким чином, над пресою партія востаннє розкрила захисну "парасольку". Водночас редакції партійних газет залишилися в зоні, вільній від критики, в тому розумінні, що ніхто, крім партії,все ще не мігїх критикувати.

Саме цей "парніковий ефект" надав вихованим у покорі й партійній дисципліні журналістам і редакторам такої небаченої сміливості, енергії та наснаги, що й зробило пресу одним з найголовніших, найефективніших засобів руйнування старого ладу, а значить, і партії.

В цьому механізмі руйнування була й ще одна рушійна сила - протиріччя між проголошенням соціалізму вищою формою цивілізації, найсправедливішим, найгуманнішим устроєм всіх часів - і брутальним обмеженням основних свобод на практиці. Партійні журналісти дуже довго сприймали відхилення реального соціалізму від ідеї, від ідеалу як шкідливе, але тимчасове порушення, і щиро прагнули відчистити цей лад від нанесеного бруду, створити "соціалізм з людським обличчям". Але вийшло, що разом з брудом вони нищили й сам соціалізм.

Таким чином, "золота доба" журналістки містила в собі зерно власного закінчення. Розвалилася КПРС, і всі без виключення редакції лишилися один на один з власними проблемами.

В партійних рішеннях тих часів зазначалося, що ЗМІ потребують вдосконалення й перебудови. Але події вже переростали рамки виконання рішень партійних пленумів, що й засвідчив перший з'їзд народних депутатівСРСР.

Виявилося, по-перше, що настрої неприйняття комуністичної ідеології в суспільстві значно більші, ніж розраховували в кабінетах ЦК. По-друге, виявилося, що недооцінені були настрої націоналізму. По-третє, було недооцінено партійними низами волю верхівки партії повернути країну від соціалістичного до капіталистичного ладу. По-четверте, відрив слова від діла продовжував нищити будь-які процеси, які розпочинала й вела партія:

Помітною є роль в історії української преси визначних подій в місцевих, республіканських, обласних партійних організаціях, де теж розгорнулися неоднозначні події. Однак епіцентр перебудови все ж знаходився в Москві.

XIX Всесоюзна партійна конференція визначила історичний вирок руками самої партії в документі "Про розділення партійної і державної влади". До цього призвів розкол КПРС, який намітився між старими консервативними силами і демократичною платформою КПРС. Шосту статтю Конституції СРСР, яка визнавала партію політичним ядром радянського суспільсіва, на 3-му з’їзді народних денутатів було скасовано.

КПРС вперше після 1917 року лишилася державної влади.

Прийнятий в ті ж часи закон СРСР "Про засоби масової інформації (преси)" встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.

З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.

Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Всі розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.

25 травня 1990 р. обласна львівська партійна газета "Вільна Україна" виступила зі статтею "Узурпатори і узурповані", яка відбивала звинувачення у нібито небажанні КПУ поділитися пресою, поліграфічними потужностями тощо з політичною опозицією. У відповідь 27 травня у Львові на сесії нової обласної ради було розглянуто питання "Про узурпацію районної, міської і міськрайонної преси партійними комітетами Львівської області". Розпочався процес розділення газет. Спираючись на право приймати такі рішення, численні райради пішли на створення альтернативних ЗМІ.

Справжня боротьба розгорнулася навколо кожної багатотиражки: як тільки якийсь заіводський чи вузівський партком випускав з рук контроль над ними, їх відразу перетворювали на органи "Руху". Все це відбувалося в контексті гострої міжконфесійної боротьби між православними та греко-католиками за повернення останнім храмів, відібраних у них у 1946 році.

Протистояння проходило і по інших численних проблемах, до яких відносилися: ставлення до вояків ОУН-УПА, ветеранів дивізії "Галичина", до масової депортації галичан до Сибіру, повернення земель, підприємств та житла тим, хто постраждав у 1939 р. від більшовиків тощо. Боротьба за пресу була в цьому контексті в числі вирішальних.

Так, в Стрию, де раніше існувала одна газета "Строитель коммунизма", тепер почали виходити дві, абсолютно несумісні за політичними орієнтаціями, ціннісними пріоритетами тощо: компартійна "Голос Стрийщины" та україномовна, підконтрольна ДБУ (Демократичний блок України, виборча платформа "Руху") "Голос свободи".

Невдовзі почався процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті "Вільна Україна" почала виходити цілком опозиційне налаштована "За вільну Україну", в Івано-Франковську почала виходити "Галичина" як орган облради поруч з комуністичною "Прикарпатська правда".

Вплив партійних комітетів слабшав, ради перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала па літо 1989 р. Хвиля страйків прокотилася й в Краснограді та інших містах Львівсько-волинського вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.

Ситуцією, що склалася в країні, вміло скористалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив Б.Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС. М.Гобачов протистояв цілому блоку сил оновлення, в якому об'єдналися відроджені соціалісти, соціал-демократи, кадети, монархісти, анархісти і навіть "чорна сотня". Як писали західні політологи, центр міжнародного антикомунізму перемістився до СРСР.

Цей водорозділ перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москві нагадувала собою під літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де з-під поли продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В.Новодпорської, Демократичної платформи КПРС В.Шостаковського, інших політичних організацій.

Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети "Правда", проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення.

Все це відбивалося і на обстановці в Україні, однак на заході республіки події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а на сході - класової боротьби між партбюрократами та робітниками.

З електронних ЗМІ на бік Руху та ДБУ скоріше й відвертіше стало українське радіомовлення. Телебачення, як більш підконтрольне та опікуване ЦК, ще й після 24 серпня продовжувало прокомуністичну лінію, і цю інерцію вдалося зломити кількома місяцями пізніше, коли було замінено консервативне керівництво Держтелерадіо України.

Влітку 1991 р. протистояння партійних та демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.

19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві, скориставшись відсутністю М.Горбачова, група високопоставлених чиновників створила так званий "ГКЧП", оголосили себе верховною владою в країні і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.

Два дні існувала влада "ГКЧП" в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л.Кравчука, проте були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їхню підтримку.

Проте рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік 'ГКЧП", і серед них газета "Правда", були тимчасово закриті. Подібне сталося і в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета "Радянська Україна", що згодом почала виходити під назвою "Демократична Україна".

Дата добавления: 2015-06-28