Особливості і труднощі переходу до демократії в Україні

Здійснюючи перехід до демократичного суспільства з соціально- орієнтованою ринковою економікою та плюралістичною політичною системою Україна зустрілася з цілим рядом об’єктивних та суб’єктивних факторів, які суттєво ускладнили трансформаційний перехід. Головні з них такі.

Перехід до демократії здійснюється від тоталітарного суспільства, а тому охоплює надскладні завдання реформування не лише політичної системи а й усього суспільного ладу.

Україна є одною із пострадянських республік, де на відміну від деяких центральноєвропейських країн були повністю знищені приватна власність та приватна ініціатива. Внаслідок цього, економічні успіхи майже повністю залежать від уряду і даються йому найтяжче не лише з суб’єктивних але об’єктивних причин. Тоді як саме ці успіхи служать одним із найсуттєвіших факторів легітимізації нових правлячих еліт. Отже економічний фактор дуже ускладнює процес демократичної стабілізації. З огляду на стратегічну роль України в збереженні СРСР імперський центр доклав максимум зусиль, щоб загальмувати її рух до демократії і незалежності. З цієї, а також низки внутрішніх причин Україна запізнилася з реформами на старті і опинилася в невигідному становищі, з точки зору конкуренції з іншими посткомуністичними державами.

Надалі колишня метрополія проявляла пильну увагу до всіх помилок і невдач українського керівництва та намагалася використати їх (спираючись на проросійські сили в Україні) для того, щоб зробити Україну більш поступливою щодо претензії Росії відігравати роль “консолідуючої сили” на т.зв. євразійському просторі, ослабити легітивність теперішньої влади в Україні, і, в решті решт, схилити українське суспільство до об’єднання з Росією, у межах нового “слов’янського” чи якогось іншого союзу. Це означає, що значну частину енергії молода держава мала витрачати на самозбереження, а її політичні діячі мусили проявляти обережність, щоб не спровокувати антидержавницькі сили.

Політичне, економічне і соціокультурне життя українського суспільства несе на собі значні відбитки тоталітаризму і колишнього напівколоніального статусу України, тривалої підлеглості її територій різним державам впродовж століть. Процес національної консолідації ще не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом, який проводився у 1991 р. в екстремальних умовах кризи, є під знаком питання. Частині українців притаманне почуття меншовартості, у той час як почуття національної гідності, впевненості у своїх силах розвинені значно менше. Все ще спостерігається вплив тоталітарної політичної культури і панування принципів егалітаризму й етатизму у політичній свідомості значної частини населення.

З огляду на ці причини розмежування політичних сил у державі залишається багатомірним: країна поділена не лише за соціально-економічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками; істотними є відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях різних політичних сил і регіонів. Наслідком є слабка і нестабільна партійна система, що не сприяє підвищенню авторитетності демократичного врядування.

Сила та підготовленість до керівництва перехідним процесом новою політичною елітою в статусі національно-патріотичної сили виявились не достатніми. Що сприяло збереженню влади, особливо в регіонах, у руках старої партійно-державної номенклатури. Вона перехопила державницькі та демократичні гасла і використала їх для зміцнення своїх позицій. Номенклатура не зацікавлена у радикальних змінах і тому суспільна трансформація в Україні носить суперечливий, непослідовний характер, і, на жаль, поки що зберігається перспектива зворотного руху. У політичному спектрі це знаходить відображення у порівняно великому впливові так званих “лівих сил”, які виступають проти ринкових і демократичних реформ, претендуючи на відновлення своєї влади у суспільстві.

Процес демократичної трансформації в Україні, як і в більшості посткомуністичних країн, у суб’єктивному плані утруднений перебільшеними сподіваннями щодо допомоги Заходу, недооцінкою складності необхідних змін у системі як політичних, так і економічних відносин, а також сили спротиву старої номенклатури, нерозумінням того, наскільки тривалим буде сам процес трансформації.

Повільні темпи економічних перетворень і погіршення рівня життя переважної більшості пересічних громадян, чим далі, тим більше породжують відчуженість громадян від влади і спонукають їх проявляти неувагу до реформ у тому вигляді, в якому вони здійснюються.

Сукупність розглянутих суб’єктивних та об’єктивних чинників ускладнюють перехід України до демократії, перешкоджають створенню на теренах нашої держави політично спроможного і економічно розвиненого суспільства. Перехідній політичній системі України притаманні, поряд з демократичними ознаками, риси, що властиві олігархічним та охлократичним режимам. Це – вплив номенклатури, що нерідко об’єднується в клани, є схильна до корупції і залишається байдужою до суспільних інтересів; збереження командно-адміністративних методів управління; рекрутування частини правлячої еліти з маргінальних прошарків суспільства, які прагнуть швидкого підвищення свого соціального статусу і матеріального благополуччя. З цим пов’язана некомпетентність владних структур, неповага до закону, намагання неадекватними простими засобами негайно розв’язати проблеми, намагання використати настрої натовпу для реалізації вузькокорисливих інтересів. Нерозвиненими залишаються механізми стримувань і противаг у політичній системі.

Проте, незважаючи на труднощі, непослідовність і нерівномірність реформ, Україна не тільки задекларувала свій намір побудувати демократичне суспільство. Вона приступила до практичного втілення цього наміру в життя, подолавши декілька гострих політичних криз шляхом компромісів та взаємної поступливості супротивних сторін. Вже прийнято Конституцію, що проголосила нашу державу правовою, соціальною, демократичною, отримано здобутки в трансформації економіки та впровадження її ринкових засад, завершено процес приватизації, створено клас крупних власників, закладено основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта. У суспільно-політичному житті відбулася демо­но­­полізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, існують осередки громадянського суспільства – громадські об’єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні друковані та інтернет-видання. Отже, Україна в цілому виконала завдання першої і, частково, другої фази посткомуністичної трансформації.

Проте вона продовжує суттєво відставати не тільки від Польщі, Чехії, Угорщини але й від Болгарії, Латвії, Румунії і навіть Росії у галузі розвитку ринкових відносин в економічній сфері. Все ще чекають на своє розв’язання такі завдання, як усунення невиправданого державного контролю за діяльністю суб’єктів економічного життя, залишається неусталеною правова база відносин власності і підприємництва тощо. Цей перелік перспективних завдань можна продовжувати. Але надолужити відставання у проведенні реформ – це надскладне завдання, яке ще має розв’язати українське суспільство.

Словник найбільш уживаних термінів

Абдикація – добровільна відмова від влади, відречення від престолу. В сучасній політології цей термін частіше зустрічається при вивченні процесів трансформації політичних режимів. Абдикація прискорює перехід до демократі, оскільки з часу відмови від влади старої політичної еліти подальші зміни в поліичнй системі відбуваються за ініціативою нової політичної еліти. Країни, які обрали саме цей шлях нереволюційної зміни політичного режиму (переходу), мають більше шансів щодо швидкого встановлення демократичних інститутів, побудови правової держави та громадянського суспільства. Приклади переходу шляхом абдикації: Греція (1974 р.), Аргентина (1983 р.), ЧССР (1989 р.), НДР (1989 р.).

Делегітимізація – втрата політичною елітою контролю над соціально-економічними процесами і одночасно втрата правочинності її панування в очах суспільства. Цей термін вживається в політології для характеристики суспільних процесів, що передують, як правило, трансформації політичного режиму.

Контреліта – політично активна верства населення, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій.

Лібералізація недемократичного режиму – одна із стадій переходу до демократії, що передбачає зменшення контрольованості суспільного життя недемократичною елітою, запровадження елементів демократії та політичного плюралізму.

Опозиція – будь-яка політично організована група, що протистоїть уряду, критикує його і прагне здобути владу; легальна (узаконена) та активно дюча опозиція – одна з головних ознак демократичного ладу.

Правляча еліта – група осіб, рішення яких істотно впливає на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів. До правлячої еліти – відносяться політична, бюрократична, комунікативна та ідеологічні еліти.

Питання для самоконтролю

1. Які головні ознаки тоталітарного політичного режиму?

2. Чим відрізняється авторитаризм від тоталітаризму?

3. Які різновиди авторитарних режимів Ви можете назвати?

4. Які типи (способи) переходу до демократії Ви знаєте?

5. Які завдання розв’язуються на кожній з фаз посткомуністичної трансформації?

6. Які причини відставання України у здійсненні ринкових та демократичних реформ?

література до розділу

1. Алексєєва Т. Легітимність влади в період транзиту // Політична думка – 1999. - №2.

2. Арендт Х. Джерела тоталітаризму. – К., 2002.

3. Бжезінський З. Великі перетворення // Політична думка. – 1994. - №3.

4. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, що далі? – К., 1996.

5. Гелей С., Рутар С. Основи політології. - Львів, 2003.

6. Давимука С., Колодій.А., Кужелюк., Харченко В. Політичні режими сучасності та перехід до демократії. – Львів, 1999.

7. Журавський В., Михальченко М., Танчер В. Соціально-політична трансформація в Україні. К.: Либідь, 1997.

8. Колодій А. До питання про тоталітарний режим в Україні. Спроба транзистивного підходу // Сучасність. – 1999. - №7-8.

9. Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні від тоталітаризму до демократії // Віче. – 1997. - №1.

10. Кульчицький С. Історичне місце радянського комунізму // Сучасність. – 1999. - №6.

11. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. – К., 1996.

12. Основи політології / За ред. Харченка В., Колодій А., Климанської Л. Ч. ІІ. Львів, 1994.

13. Пахарєв А. Пострадянський авторитаризм. Куди йдемо? // Віче – 2001. - №7.

14. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Конспект лекцій. – К., 1999.

15. Політологія / За ред. О. Бабкіної. - К., 1998.

16. Політологія / За ред. Катеренчука Б., Гетьманчука М. – Львів, 2000.

17. Політологія / За ред. А. Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003.

18. Політологія посткомунізму. – К., 1995.

19. Пшеворський А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке. – М., 2000.

20. Тисмяну В. Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела. – К., 2003.

21. Холод В.В. Політологія: Підручник. – 3-тє вид. – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006.

Дата добавления: 2015-06-28