Тема II

Тест

1. Що можна вважати найдревнішими джерелами історії педагогіки?

а) манускрипти; б) звукописи; в) піктограми; г) монограми.

2. Визначальним законом людського співжиття й керівництвом до реалізації виховання у родовій общині був:

а) закон золотого правила моралі; б) закон табу;

в) біологічнийзакон;г) закон волі.

3. Основними шляхами виховання підростаючої зміни у первіснородовому суспільстві були:

а) показ, спостереження, змагання; б) навіювання, спостереження, приклад; в) показ, спостереження, посильна участь у праці;

г) переконання

4.Найдревнішою у світовій цивілізації була школа:

а) Давнього Вавилону; б) Давнього Єгипту;

в) піктографічна школаМайя, г) школа Греції.

5. У якій із шкіл древньої цивілізації зміст навчання включав: вміння читання, рахунку, письма, арифметики, геометрії, астрономії, магії, астрології, народної медицини?

а) школи Древнього Китаю; б) школи жерців у Древньому Єгипті;

в) школи Ассирії; г) піктографічні школи.

6.Мову, яка передбачає коротку, чітку і точну відповідь, називають:

а) афінською; б) спартанською; в) лаконічною; г) короткою.

7. Життя жінки в Афінах було замкнуте і зосереджене в жіночій половині будинку, яка називалась:

а) палестрою; б) гінекеєю; в) кухнею; г) вітальнею.

8. Військова група в Давній Греції, в яку вступали юнаки 18— 20 років і несли службу в військових гарнізонах:

а) ефебія; б) палестра; в) батальйон; г) криптія.

9. Діти багатих батьків з 17-18 років в Давній Греції навчались в школах:

а) граматистів; б) ораторів; в) кіфаристів; г) гімнасіях.

10. З спартанської жінки хотіли виховати:

а)домашню господарку; б) жінку-амазонку;

в) високоосвічену особистість; г) розумну людину.

11. Найбільш відомим римським педагогом був:

а) Гай Юлій Цезар; б) Марк Фабій Квінтіліан;

в) Октавіан Август; г) Ф. Рабле;

ШКОЛА Й ПЕДАГОГІКА ЕПОХ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ

1. Система середньовічних шкіл та лицарського виховання.

2. Виникнення освіти для дівчат.

3. Виникнення університетів у Західній Європі.

4. Особливості епохи європейського Відродження. “Будинок радості” Вітторіно да Фельтре.

5. Поєднання навчання з продуктивною працею (Томас Мор і Томазо Кампанелла).

6. Гуманістичні ідеї освіти (Ф. Рабле, Е. Роттердамський, М. Монтень).

Література: [2, 3, 5, 6, 7, 17]

Ключові слова: католицизм, схоласт, монастирські єпископські, чи кафедральні, церковно-приходські школи; сім вільних мистецтв, університет, метафізика, психологія, етика, політика, магістр права, медицини чи теології; утопія; колегіуми і гімназії.

1. Система середньовічних шкіл та лицарського виховання

Історики засвідчують, що епоха феодалізму успадкувала від Римської імперії християнську релігію в її західному різновиді, що відома з 1054 року під назвою „католицизм ”. Християнська церква стала головною ідеологічною силою європейського феодалізму і весь розвиток культури та освіти середньовіччя відбувався в світлі релігійної думки католицизму. Середньовічна церква категорично заперечувала майже всю спадщину античного світу в галузі культури.

Вчені-церковники середньовіччя, відомі в історії під назвою «схоластів» (від слова «схола», тобто школа), — це професори, що прославилися своїми вченими богословськими творами. Вони прикладали свої таланти та знання до того, щоб узгодити вчення та канони церкви з тими випадковими уривками наукових відомостей, які їм пощастило знайти в перекладах праць великого філософа давнини Аристотеля.

Школи знаходилися на утриманні церкви. Церква визначала програми навчання і обирала склад учнів. Існували школи трьох типів: монастирські школи, які відкривалися при монастирях для хлопчиків, що готувалися до релігійної діяльності (так звані «внутрішні школи»), та для синів світських феодалів (« зовнішні школи»), єпископські, чи кафедральні, школи відкривалися при єпископських резиденціях і також поділялися на дві категорії; церковно-приходські школи, які утримувалися повітовими священиками.

Повітові та « зовнішні» монастирські і єпископські школи відвідували хлопчики віком від 7 до 15 років, тут вони навчались читати, писати, рахувати і церковному співу. Всі учні вчилися в одному приміщенні, але кожен виконував особисте певне завдання. Точно встановленого терміну навчання і навчальних програм не існувало. Спочатку учні зазубрювали молитви і псалми, а потім вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (додавання, віднімання, множення). Книжки були рукописні і перші з них навіть без великих літер і розділових знаків. Тому доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й розмірковувати, яка літера до якого слова відноситься. Навчання проводилось катехізисним способом (запитань і відповідей). Учні заучували відповіді на запитання, що ставив учитель, не розуміючи їхнього змісту.

Нерозуміння вчителями особливостей дитячої психіки, відсутність елементарних методичних знань призводили до того, що використовувались фізичні форми покарань.

Дещо ширшим був зміст навчання у «внутрішніх » школах. Від своїх служителів церква вимагала не так вже й багато: знати молитви, вміти читати латиною Євангеліє (навіть і не розуміючи змісту прочитаного), знати хід церковних відправ.

В своїх школах церква не могла обійтися без деяких елементів світської освіти, яку феодальне суспільство успадкувало від Давнього Світу. Пристосувавши ці елементи світської освіти до своїх потреб, церква стала мимовільною їхньою хранителькою. Античні дисципліни, що викладалися в церковних школах, називались „сімома вільними мистецтвами”, це такі предмети: граматика, риторика, діалектика (так званий «тривіум » — три шляхи знань, чи перший ступінь навчання) та арифметика, геометрія, астрономія, музика (так званий «квадривіум » — чотири шляхи знань, чи другий ступінь навчання). Але «вільні мистецтва » середньовіччя були лише віддаленою подобою того, що викладалося в античних школах.

На межі XI—XII століть церковні школи перестали задовольняти потреби суспільства в освічених людях. В цей період відбувався швидкий ріст та розвиток середньовічних міст. З часом суспільство почало відчувати велику потребу в освічених людях, які вміли б укладати торговельні домовленості, працювати в органах місцевого самоврядування, складати різні ділові папери. Виникли типи шкіл, головною особливістю яких було те, що вони створювалися приватними особами, тобто не утримувалися за рахунок церкви. Міські купці і ремісники були невдоволені як монополією церкви на школу, так і релігійним навчанням і вихованням дітей. Тому вони вимагали відкриття своїх (гільдійських і цехових) шкіл, в яких навчання дітей проводилось би їх рідною мовою і допомагало б їм надалі у торговельних справах та розвитку різних ремесел. Поступово такі школи були перетворені на міські початкові, які утримувались коштом міського самоврядування (магістрату). У цих школах учні вчилися читати, писати, лічити та знайомилися з основами релігійних знань. Викладачів цих шкіл називали магістрами. Існували вони на кошти, які вносилися учнями у вигляді платні за навчання.

Лицарство середньовіччя не мало жодних спільних рис з тим романтичним образом шляхетного розумного ввічливого лицаря, захисника жіночої гідності, який склався в художній літературі. Жадібні, малоосвічені, жорстокі феодали жили за рахунок експлуатації селян та військових пограбувань. Вони з презирством ставилися до всіх видів праці, включаючи розумову. Лицарі створили для своїх дітей систему світського виховання, в якій«семи вільним мистецтвам » шкільної освіти протиставлялись «сімлицарських доброчинностей ”. Саме вони і являли собою зміст виховання та навчання хлопчиків. До цієї системи виховання належали: верхова їзда, плавання, стріляння з лука, кидання списа, фехтування, полювання, гра в шахи, вміння складати вірші та співати й грати на музичних інструментах.

Феодали готувалися до військової служби з дитячих років. Сини феодалів навчалися умінню їздити верхи та володіти зброєю, а потім вони відряджались до замку свого сеньйора. Там хлопець виконував обов'язки пажа при господині маєтку (від 7 до 14 років), а потім ставав зброєносцем господаря, беручи участь у військових походах. У віці 18—20 років юнака-феодала посвячували у лицарі. Йому вручали шпори та меч під час особливої церемонії, на якій були присутні родина та гості. Але на цьому навчання військовій справі не закінчувалось. Воно продовжувалось і під час війни, і в мирні роки [6, 17].

2. Виникнення освіти для дівчат

Дослідники вказують, що виховання та освіта жінок в епоху середньовічного феодалізму мало жорсткий кастовий характер. Дівчата знатного походження виховувались в сім'ї під наглядом матерів чи спеціальних виховательок. Подекуди їх навчали читанню та письму ченці з найближчого монастиря. Широко практикувалось також віддавати дівчаток з заможних сімей на виховання до жіночих монастирів, де вони знаходилися протягом кількох років.

Багато хто з юних вихованок залишали монастир вже для того, щоб вийти заміж за волею батьків. Тому все навчання в монастирях було підпорядковане підготовці жінки до виконання її основної функції: бути гідною дружиною, матір'ю, господинею. В монастирі дівчат навчали латинській мові, знайомили з Біблією, привчали до шляхетної поведінки. Молоді жінки повинні були навчитися танцювати, вишукано схилятися в реверансі, грати на лютні та клавесині, підтримувати бесіду на визначену тему з двома чи трьома подругами. До змісту навчання входило навіть оволодіння мистецтвом користування віялом. Дівчат знайомили з основними правилами ведення домашнього господарства. Передбачаючи лихі часи, які можуть спіткати будь-яку з вихованок, дівчат змушували виконувати і так звану «чорну роботу». Вони за чергою працювали на кухні, прали, запалювали і чистили світильники, прибирали та мили підлогу. В монастирі дівчата, як представники світського суспільства, отримували елементарні відомості з історії та географії, викладені досить сухо, з міфології, арифметики, теології та латини [6, 17].

Отже, слід зазначити, що в епоху середньовіччя освіченість серед жінок-дворянок була розповсюджена набагато ширше, ніж серед чоловіків-лицарів.

3. Виникнення університетів у Західній Європі та організація навчання

Як зазначає М.Б. Микитюк, у зв'язку з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком Європи в XII—XIII ст. почала складатися особлива форма вищих навчальних закладів — університети (від лат. «universitas» — сукупність). Це були небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів. Університетська вчена спільнота — аналог цеху середньовічних ремісників: школяр—учень, бакалавр—підмайстер, магістр чи доктор—майстер. Навчаючи вчитися — формула середньовічної освіти. Сьогоднішній учень — завтра вчитель, сам був не проти повчитися на вченого Майстра.

Вчені люди, які мандрували Європою в цей час, стали звичним явищем. Серед них значну частину складали так звані ваганти (від латинського дієслова «vagari » — бродити), які являли собою культурну верхівку середньовічного учнівства. Це були шукачі кращої школи з кращою ученістю. Про них казали, що «вони збирають знання по школах, як бджоли свій мед по квітах». Університети виникали по всій Європі: у Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Парижі (1200), Кембриджі (1209), Празі (1348), Кракові (1364) та в інших містах.

Навчання в середньовічному університеті проводилося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від лат. «facultas» — здібності). Пізніше під словом « факультет » почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети. «Молодший », або «артистичний » (від лат. «ars» — мистецтво) — найбільш численний. Це був загальноосвітній факультет з терміном навчання 5—7 років, протягом яких вивчались «сімвільних мистецтв ». Крім того було три «старших» факультети: медичний, юридичний, богословський (строк навчання 5—6 років), на які студентів приймали лише по закінченні «артистичного» факультету.

До п'ятнадцяти років хлопці навчались латинській мові, читанню, письму та рахунку в монастирській чи місцевій школі. Після закінчення школи він — учень університетського магістра загальноосвітнього факультету, тобто « семи вільних мистецтв ». Це відбувалося протягом двох років. Юнака вчили Аристотелевій логіці та фізиці, залучали до участі в студентських диспутах, а потім випробували на ступінь бакалавра. Наступні два роки відводилися на слухання лекцій з метафізики, психології, етики, політики (знову ж таки за творами Аристотеля). Вивчали космологію і математику. Згодом студент починав вчителювати. Він ставав помічником магістра, який проводив диспути, де виступав у ролі відповідача. Результат цієї праці — іспит на ступінь ліценціата. Згодом він ставав магістром мистецтв. Ще два роки молодий викладач навчав студентів і навчався сам. Двадцять один рік — початок кар'єри магістра, а за плечима вже було шість років університетської науки. Паралельно з обов'язковою дворічною викладацькою діяльністю можна було починати слухати курс якогось «старшого» факультету. Там існували свої правила іспитів, певні вікові межі. Після іспитів юнак отримував ступінь магістра права, медицини чи теології. Але, щоб навчати теології, потрібно було, щоб вчителю виповнилось 34 роки, і щоб цьому передували вісім років навчання. Навчатися на богословському факультеті було найважче. Одних тільки звань бакалавра треба було отримати трьох видів: бакалавр „Біблії”, бакалавр сентенції та повний бакалавр.

Для того, щоб здобути вище знання «доктора наук », треба було закінчити повний курс навчання в університеті (11—13 років). Основними методами навчання в університетах буди лекції і диспути; студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи — трактати. Лекція являла собою читання тексту, який вивчався, та пояснення цього тексту у вигляді коментарів до нього або до його окремих частин. Другою формою навчання був диспут, в основі якого були питання для обговорення. Тезу обирав магістр. Заперечення висував або він сам, або його студенти [17].

Середньовічні університети були автономними установами, які мали органи самоврядування. Ректор університету обирався на загальних зборах і теоретично ним міг стати навіть студент. Завдяки своєму статусові університети відігравали значну роль у розвитку культури, руйнуванні феодальної обмеженості.

4. Особливості епохи європейського Відродження.

Відомо, що епоха Відродження — це в Італії XIV— XVI ст., в інших державах — кінець XV — початок XVII ст. Характерними особливостями цієї епохи були: поява в середині феодального суспільства ознак капіталістичного способу виробництва, розвиток мануфактури і торгівлі, зростання міст і зародження нового класу — буржуазії. Замість середньовічного аскетизму в світогляді цієї епохи центральне місце займає відроджений античний ідеал діяльної, гармонічно розвиненої людини. Розвиваються такі науки, як математика, астрономія, механіка, географія, природознавство; виникає книгодрукування.

Ідейна течія, яка протиставила теології світську науку, висунула ідеал життєрадісності людини, сильної тілом і духом, одержала назву гуманізму. Гуманісти на перше місце ставили культ людини і боролися проти релігійного світогляду, який закріпачував особистість.

Гуманізм епохи Відродження відбився як у поглядах на виховання, так і на організації практичної роботи школи. Гуманістична педагогіка характеризувалась повагою до дітей., протестом проти фізичних покарань, прагненням до вдосконалення здібностей дітей. У школах значну увагу приділяли естетичному вихованню, вивченню латинської і грецької мов, а також математики, астрономії, механіки, природознавства, географії, літератури, мистецтва.

Одним з відомих представників епохи Відродження був Вітторіно даФельтре (1378—1446). В 1424 р. він відкрив при дворі герцога Мантуанського школу, в якій навчались діти герцога і його наближених, а також діти бідних батьків, які утримувались за його рахунок. Вітторіно да Фельтре започаткував незвичайну школу. Вона знаходилась на березі мальовничого озера, кімнати в ній буди світлими, просторими. Школа називалась «Будинком радості ». Самою назвою Вітторіно да Фельтре підкреслював відмінність своєї школи від середньовічної аскетичної школи. Велику увагу надавали фізичному вихованню: діти займались верховою їздою, плаванням, гімнастикою, фехтуванням. Тілесні покарання допускались лише за антиморальні дії вихованців. Вивчали давні мови, римська і грецька літератури. Діти вивчали математику, при викладанні якої використовувались наочні посібники і проводились практичні роботи. Школа Вітторіно да Фельтре була популярною, зразковою, орієнтиром для створення нових гуманістичних шкіл в різних країнах Західної Європи; а самого Вітторіно да Фельтре називали «першим шкільним учителем нового типу» [17].

5. Поєднання навчання з продуктивною працею (Томас Мор і Томазо Кампанелла)

Думка про виховання молодого покоління в процесі трудової діяльності була вперше висловлена англійським гуманістом Томасом Мором(1478—1535). Він був англійським письменником утопічного соціалізму. У творі «Золота книга про найкращий люд і про новий острів «Утопія» намалював картину ідеального суспільного ладу, де була відсутня приватна власність, панувала суспільна організація виробництва і розподілу. У змальованій Т. Мором державі всі піклувались про освіту і виховання громадян. Навчання повинно бути загальним для дітей обох статей, проводитись рідною мовою.

Дослідники доводять, що поряд з елементарною освітою учні - утопійці повинні отримувати знання з музики, діалектики, науки числа і виміру, а також астрономії. Молодь виховували дусі гуманістичної моралі, фізичного розвитку, підготовки до трудової діяльності. Землеробство вивчали теоретично в школі і практично на полях. Люди, які займались наукою, були звільнені від праці, а ті, які не виправдали покладених надій, повертались до землеробства і ремесел. Все доросле населення Утопії могло вивчати науки і мистецтва.

Т. Мор проголошував принципи загального навчання, рівноправної освіти для обох статей, висловлював думку про організацію самоосвіти, підкреслював велику роль праці у вихованні дітей, вперше висловив думку про знищення протилежності між фізичною та розумовою працею.

Представником утопічного соціалізму був італійський мислительТомазо Кампанелла (1568—1639). У творі «Республіка Сонця» чи «Місто Сонця» він змалював ідеальний суспільний лад, при якому люди живуть на засадах повної політичної і економічної рівності. Приватна власність і гроші відсутні. Всі члени суспільства зобов'язані займатись сільськогосподарською і ремісничою працею не більше чотирьох годин на день. Здібні повинні займатися наукою і мистецтвом. Готуючись до трудової діяльності, діти спочатку повинні відвідувати різні майстерні, а потім долучатись до громадської праці. Навчання слід розпочинати в ранньому віці і застосовувати наочність. Стіни будинків в місті Сонця розписані картинами, на яких зображені різні галузі знань і ремесел. Гуляючи зі своїм наставниками вздовж стін, маленькі діти будуть засвоювати алфавіт і вчитися говорити, потім, граючись, оволодівати навчальними предметами. На восьмому році життя діти зможуть почати активно і свідомо навчатись [17].

6. Гуманістичні ідеї освіти й виховання (Ф. Рабле, Е. Роттердамський, М. Монтень)

Вважають, що гуманізм цієї епохи був обмеженим, буржуазно-аристократичним, спрямованим на обмежене коло осіб — верхівку суспільства. Гуманісти не виступали проти експлуатації селян, не захищали їх права на освіту, тому що вважали простих людей робочою силою країни, а культура залишалась доступною тільки заможному населенню. Стосовно релігії, то вона, як і раніше, продовжувала впливати на школу і виховання дітей.

На думку гуманістів в школі повинен панувати дух доброзичливого ставлення до дітей, яким перебування тут повинно приносити радість. Необхідно так поставити викладання, щоб дітям було цікаво. Слід використовувати ігри і розваги для виховання дітей. В справі виховання будь-яке насильство шкідливе, не досягаючи мети, воно принижує дитину і прищеплює їй рабську психологію. Завдання освіти — допомогти учневі виробити власні переконання.

Франсуа Рабле (1494—1553), великий французький письменник-гуманіст — один з найвидатніших представників педагогічної думки епохи Відродження. В своєму романі «Гаргантюа і Пантагрюель» він піддав критиці схоластичне навчання, показав його порожність і нікчемність, виклав свою систему виховання, в якій показав навчання, засноване на вільному інтересі та активності дитини. Джерелом знань служать не тільки книги, а й вивчення природи шляхом безпосереднього спостереження, бесіди, які збуджують дитячу думку, а також широке знайомство з життям суспільства. Ф. Рабле пропонував давати дітям універсальні знання (мови, математику, астрономію, природознавство, історію, право, фізичне виховання). Важливою складовою частиною різнобічного виховання він вважав мистецтво.

Еразм Роттердамський (1466—1536) також належить до педагогів-гуманістів. Народився в Роттердамі, декілька років прожив в монастирі. Освіту отримав в Девентері. Більшу частину життя провів в подорожах, був у Франції, Англії, Італії, Німеччині, Нідерландах, Швейцарії. Його головні роботи: памфлети «Християнський государ», «Скарга миру», «Похвала глухості» «Грубі вчителі», «Домашні бесіди», «Розмови запросто» та ін. У памфлеті «Похвала глупості» Еразм Роттердамський змалював картину тогочасного життя народу, піддавши гострій критиці стан освіти, навчання, виховання дітей і молоді у багатьох країнах Європи. Він вимагав реформ, які б сприяли розвитку справжньої освіти і виховання. Е. Роттердамський піддавав критиці всі верстви феодального суспільства, гостро критикував священнослужителів, їх неуцтво і розбещеність. Його книга «Молодим дітям наука» містить до 600 правил для юнацтва.

Мішель Монтень(1533—159 2) народився в багатій освіченій купецькій сім'ї. Стверджував, що всі релігії, в тому числі і християнська, являють собою вигадку людей і спрямовані на те, щоб тримати в покорі народ. Вони завжди приносили людям шкоду, провокуючи в них такі якості, як фанатизм та нетерпимість. М. Монтень виступав за справжню науку, яка вивчає не книги, а речі, не займається пустими роздумами, а спирається на досвід і надприродне, розумне пояснення фактів. Вважав, що освіта повинна розвивати розум учнів, самостійність їх думок, критичне ставлення до будь-яких поглядів і авторитетів. Тому основним, на думку М. Монтеня, є намагання прищепити смак і любов до наук. Наставник повинен виховувати в дітях критичне ставлення до матеріалу, який вивчається, а також вимогливість до самого себе. Поряд з розвитком розуму найважливішим завданням, на думку М. Монтеня, є виховання високих моральних якостей дітей. Для того, щоб виконати це завдання, потрібне спілкування з оточуючим світом — зустрічі з різними людьми, подорожі в чужі країни.

Учень повинен вчитися «у всякого, кого б він не зустрів — пастуха, каменяра, перехожого; треба використати все і взяти від кожного по його можливостях». Так писав М. Монтень у своєму знаменитому творі «Досліди». М. Монтень різко виступав проти християнської аскетичної етики, вимагав, щоб учням викладалась філософія, наповнена життєлюбством і оптимізмом. Протести гуманістів проти змісту і методики схоластичної освіти не могли істотно вплинути на діяльність середньовічної школи, яка залишалась під впливом католицької церкви.

Боротьбу продовжили представники Реформації: Ян Гус (Чехія), Мартін Лютер і Томас Мюнцер (Німеччина).

Засновник протестантизму Мартін Лютер очолив освітній рух, основною метою якого була допомога держави в звільненні освіти від надмірного впливу церкви. Початкова школа, на його думку, мала забезпечувати релігійне настановлення в дусі протестантизму. Усі діти повинні опанувати читання, письмо, Закон Божий і церковний спів. Нововведенням стало фізичне виховання.

Боротьба проти католицизму сприяла не лише виникненню і поширенню протестантських шкіл, а й єзуїтських, які проповідували католицизм. Такі школи створювались для феодальної верхівки, а освіта народу єзуїтів не цікавила [14, 16].

Творчі завдання і реферати

1. Загальні тенденції виховних систем у середньовіччі (порівняльний аналіз).

2. Аналіз загальноосвітніх систем середньовіччя і Відродження.

3. Прогресивні виховні тенденції у педагогіці епохи Відродження.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. У чому полягає обмеженість виховних станових систем середньовіччя?

2. Доведіть обмеженість школи середньовіччя у принципах і організації навчання.

3. Яка принципова помилка щодо виховання майбутнього лицаря.

Дата добавления: 2015-06-28