Книга п'ята

VI. НЕПОПУЛЯРНІСТЬ

Як ми вже казали, архідиякон і дзвонар не користувались особливою любов'ю ні серед людей вельможних, ні серед простолюду, що мешкав поблизу Собору Паризької богоматері. Частенько Клод і Квазімодо виходили разом і йшли – пан попереду, слуга за ним – холодними, вузькими й похмурими вулицями кварталу Собору Паризької богоматері. Услід їм летіли зле слівце, глузлива пісенька та образливе зауваження; але траплялося, хоча й рідко, коли Клод Фролло йшов, високо піднісши голову, і його відкрите чоло та суворий, майже царствений вигляд примушували зубоскалів мовчати.

Обидва вони нагадували в своїй околиці тих поетів, про яких Реньє * каже:

Глузує набрід всякий над поетом,–

Так берестянки переслідують сову.

Часом це був пустун‑хлопчисько, що ризикував своїми кістьми і шкурою заради невимовної насолоди встромити шпильку в горб Квазімодо. Часом якась гарненька весела й надто зухвала дівчина ніби мимохідь зачіпала чорну сутану прелата, наспівуючи йому під ніс уїдливу пісеньку:

Ага, ага, впіймався чорт!

Іншого разу гурт неохайних бабів, що примостилися на східцях паперті, бурчали, побачивши архідиякона та дзвонаря, і з лайкою посилали їм услід таке підбадьорливе привітання: «Гм! У цього душа така ж самісінька, як у того тіло». Або ж ватага школярів і пустунів, що грала в котел, схоплювалась і зустрічала їх глузливим латинським вигуком: «Еіа! Еіа! Claudius cum claudo!» [74]Але найчастіше усі ці образи не доходили ні до священика, ні до дзвонаря. Для того, щоб почути такі люб'язності, Квазімодо був надто глухий, а Клод надто заглиблений у свої думки.

I. ABBAS BEATI MARTINI [75]

Про отця клода розійшлася широка слава. Приблизно в той час, коли він відмовився з’явитися перед принцесою де Боже, ця слава, власне, й спричинилася до візиту, що надовго залишився в його пам'яті.

Одного вечора Клод повернувся після відправи до своєї чернечої келії в монастирі Собору богоматері. За винятком, може, кількох колб, відставлених у куток і наповнених якимось досить підозрілим порошком, дуже подібним до пороху, в його келії не було нічого дивного ані таємничого. Щоправда, тут і там на стінах виднілося кілька написів, але це були прості наукові або релігійні сентенції благочестивих авторів. Архідиякон сам сів при світлі мідного трисвічника перед великою скринею, наповненою манускриптами. Він сперся ліктем на розгорнуту книгу Гоноріуса д'Отена «De praedestinatione et libero arbitrio» [76] і в глибокій задумі перегортав сторінки якогось щойно принесеного з собою фоліанта – єдиної друкованої книги, що була в цій келії. Стукіт у двері вирвав його із задуми.

– Хто там? – крикнув учений з привітністю пса, якому перешкоджають гризти кістку.

За дверима відповіли:

– Ваш друг, Жак Котьє. Клод підвівся, щоб відчинити.

Це був справді медик короля, чоловік років п'ятдесяти; жорстокий вираз його обличчя пом'якшувався хитруватим поглядом. Його супроводив якийсь незнайомець. Обидва були вдягнені в довге сіре, підбите білячим хутром, наглухо застебнуте й підперезане вбрання, в каптурах того самого матеріалу і кольору. Руки ховались під рукавами, ноги під довгим одягом, очі – під каптурами.

– Боже милий! – сказав архідиякон, вводячи їх. – Я аж ніяк не сподівався о цій порі таких вельмишановних гостей.

Отак чемно промовляючи, він переводив з медика на його супутника неспокійний і допитливий погляд.

– Ніяка пора не є пізньою, щоб відвідати такого славнозвісного вченого, як дом Клод Фролло з Тіршапа, – відповів доктор Котьє з франш‑контуаським акцентом *, що надавав його фразам величної повільності; вони тяглися, наче шлейф пишних шат.

Після цього між архідияконом і медиком розпочався попередній обмін люб'язностями, який, за звичаєм тієї епохи, передував кожній розмові між ученими і водночас аж ніяк не перешкоджав їм від щирого серця ненавидіти один одного.

А втім, те ж саме ми спостерігаємо й сьогодні: уста вченого, який хвалить свого колегу, є келихом жовчі, підсолодженої медом.

Люб'язності Клода Фролло, звернуті до Жака Котьє, були насамперед натяком на численні мирські блага, які шановний медик, протягом своєї кар'єри, що викликала стільки заздрощів, умів витягти з кожної недуги короля. Це була алхімія більш досконала й певна, ніж та, що шукає філософський камінь.

– Воістину, шановний докторе Котьє, мене надзвичайно порадувала звістка про призначення на єпископа вашого племінника, вельмишановного сеньйора П'єра Версе. Адже він став єпископом Ам'єнським?

– Так, преподобний архідияконе; це ласка й благодать божа.

– А знаєте, ви мали величний вигляд у дні різдва, коли ви йшли на чолі всіх членів рахункової палати, дуже величний вигляд, шановний пане голова.

– Заступник голови, дом Клоде. На жаль, тільки заступник голови.

– А як далеко посунулося будівництво вашого розкішного палацу на вулиці Сент‑Андре‑Дезарк? Це справжній Лувр. Мені надзвичайно подобається абрикосове дерево, вирізьблене на дверях з цим дотепним написом: «l'abri‑cotier» [77].

– Ох, метре Клод! Усе це будівництво вже чорт зна скільки мені коштує. В міру того, як дім будується, я руйнуюсь.

– Та що ви! Хіба ж у вас нема прибутків від в'язниці і різних інституцій Палацу правосуддя та ренти від усіх цих будинків, будиночків, крамничок і хижок у міській огорожі? А це ж непогана дійна корівка.

– Кастелянство в Пуассі цього року нічогісінько мені не принесло.

– Зате шляхове мито на заставах Трієль, Сен‑Жам, Сен‑Жермен‑ан‑Ле і досі дає добрі прибутки.

– Усього сто двадцять ліврів, та й то не паризьких.

– Ви займаєте посаду королівського радника. А це вже діло певне.

– Правда, колего Клод, але та клята сеньйорія Поліньї, про яку стільки плещуть язиками, не дає мені як в урожайний, так і в неврожайний рік навіть шістдесяти екю.

У люб'язностях дом Клода на адресу Жака Котьє відчувалося дошкульне й приховане глузування, сумна й жорстока посмішка людини обдарованої, але нещасливої, яка недбало кепкує з грубого благополуччя людини обмеженої. Останній цього не помічав.

– Присягаюсь, – сказав нарешті Клод, тиснучи йому руку, – радий бачити вас у такому чудовому здоров'ї.

– Спасибі, метре Клод.

– До речі,– вигукнув дом Клод, – як же почуває себе ваш царстве‑ний хворий?

– Не дуже‑то щедро він оплачує свого лікаря, – відповів медик, скоса поглядаючи на супутника.

– Ви так вважаєте, любий Котьє? – запитав той.

Ці слова, в яких звучали здивування й докір, привернули до нього увагу архідиякона, хоч, правду кажучи, відколи незнайомець переступив поріг келії, він ні на хвилину не забував про його присутність. Тільки поважні причини, що вимагали підтримувати добрі стосунки з медиком Жаком Котьє, всемогутнім лікарем короля Людовіка XI, примусили Клода Фролло прийняти Котьє, хоч його супроводив якийсь незнайомець. І тому вираз обличчя архідиякона аж ніяк не можна було назвати привітним, коли Жак Котьє звернувся до нього із словами:

– До речі, дом Клоде, я привів вашого колегу, який, почувши про вашу славу, побажав познайомитися з вами.

– Вельмишановний займається наукою? – спитав архідиякон, пильно й проникливо дивлячись на супутника Котьє. З‑під повік незнайомця назустріч йому блиснув не менш проникливий і недовірливий погляд.

Це був, наскільки слабке світло світильника дозволяло розглядіти, літній чоловік років шістдесяти, середній на зріст, досить хворобливий і старезний на вигляд. Профіль незнайомця не відзначався благородством ліній, але в ньому було щось владне й суворе, з‑під глибоких надбрівних дуг виблискували зіниці, немов полум'я в глибині печери, а під низько навислим каптуром вирізнялися властиві обдарованим людям обриси широкого чола.

Незнайомець сам відповів на запитання архідиякона.

– Вельмишановний метре, – сказав він поважно, – ваша слава дійшла до мене, і я хотів попросити у вас поради. Я лише скромний провінціаль‑ний дворянин, який скидає свої сандалії перед дверима вченого. Та ви ще не знаєте мого імені. Мене звуть кум Туранжо.

«Дивне ім'я для дворянина», – подумав архідиякон. Проте він відчував, що перед ним якась владна й значна особа. Його високий інтелект допоміг йому відгадати, що під хутряним каптуром кума Туранжо ховається високий розум; і в міру того, як він вдивлявся в це суворе обличчя, іронічна посмішка, викликана на його понурому обличчі присутністю Жака Котьє, поступово танула, мов сутінки з настанням ночі. Він сів, похмурий і мовчазний, у своє глибоке крісло, звично спершись ліктем на стіл і

похиливши голову на руку. По кількох хвилинах роздумів він знаком руки запросив гостей сідати і звернувся до кума Туранжо.

– Ви прийшли порадитися зі мною, метре. З питань якої науки?

– Вельмишановний метре, – відповів кум Туранжо, – я хворий, я дуже хворий. Про вас іде слава, як про великого ескулапа, і я прийшов просити у вас медичної поради.

– Медичної! – промовив архідиякон, похитавши головою. Він, здавалося, на якусь мить замислився, а потім сказав:

– Куме Туранжо, якщо вас так звуть, оберніться: ви побачите готову відповідь, написану на стіні.

Кум Туранжо послухався й прочитав над своєю головою вирізьблений на мурі напис: «Медицина – дочка сновидінь. Ямбліх» *.

Доктор Жак Котьє вислухав запитання свого приятеля з досадою, яка ще більше посилилася від відповіді Клода. Нахилившись до вуха кума Туранжо, він сказав тихо, щоб не почув архідиякон:

– Я ж попереджав, що це божевільний. А ви неодмінно хотіли його побачити!

– Та в тому‑то й річ, докторе Жак, що, мабуть, він має рацію, цей божевільний, – відповів теж притишеним голосом кум Туранжо, гірко посміхаючись.

– Як собі знаєте! – сухо сказав Котьє і звернувся до архідиякона: – Та й швидко ж ви, дом Клоде, розв'язуєте питання. Розправитися з Гіппократом для вас, очевидно, так само легко, як мавпі з горішком. Медицина– сновидіння! Коли б аптекарі та медики були тут, то навряд чи утрималися б вони від того, щоб не закидати вас камінням. Отже, ви заперечуєте вплив любовних напоїв на кров, вплив мазей на шкіру! Відкидаєте споконвічну аптеку рослин і металів, що зветься природою, створену саме для цього вічно хворого, що зветься людиною!

– Я не заперечую, – холодно відповів Клод, – ні ліків, ні хвороб. Я заперечую медиків.

– Виходить, – з гнівним запалом провадив далі Котьє,– це неправда, що подагра – це нутряний лишай, що рана від вогнестрільної зброї загоюється, коли прикладати до неї печену мишу, що вміло впорскнута кров юнака повертає молодість старечим венам; неправда, що два і два – чотири, що від судорог тіло вигинається спочатку вперед, а потім назад?

Архідиякон відповів спокійно:

– Є речі, про які я маю власну думку. Котьє почервонів від гніву.

– Ну, годі, годі,– промовив кум Туранжо, – навіщо нам гніватися, мій любий Котьє! Адже преподобний архідиякон наш друг.

Котьє заспокоївся і пробубонів півголосом:

– Та й справді це ж божевільний!

– їй‑бо, метре Клод, – помовчавши трохи, знову почав кум Туранжо, – ви просто спантеличили мене. Я мав надію попросити у вас дві поради: щодо мого здоров'я і щодо моєї зірки.

– Добродію, – відповів архідиякон, – якщо тільки це привело вас сюди, то ви даремно втомлювалися, піднімаючись до мене сходами. Я не вірю в медицину. Я не вірю в астрологію.

– Справді? – здивовано вигукнув кум Туранжо. Котьє вимушено засміявся.

– Ну що, тепер ви самі бачите, що він божевільний, – стиха сказав Котьє кумові Туранжо. – Він не вірить в астрологію!

– Невже можна, – вів далі дом Клод, – уявляти, наче кожен промінь зірки є ниткою, яку прив'язано до голови людини!

– А в що ж ви вірите? – спитав кум Туранжо.

Архідиякон хвилину вагався, на його обличчі проти волі з'явилася похмура посмішка, яка ніби заперечувала вимовлені ним слова:

– Credo in Deum [78]

– Dominum nostrum [79],– додав, перехрестившись, кум Туранжо.

– Amen [80],– закінчив Котьє.

– Вельмишановний метре, – не вгавав Туранжо, – я радію душею, що бачу вас таким непохитним у вірі. Але невже, бувши великим ученим, ви дійшли до того, що перестали вірити в науку?

– Ні,– відповів архідиякон, схопивши кума Туранжо за руку, і живий вогонь спалахнув у його потьмянілих очах. – Ні, я не відкидаю науки. Бо ж на те я, впиваючись пазурами в землю, так довго повз на животі крізь незліченні розгалуження цієї печери, щоб далеко поперед себе, в кінці темного проходу, помітити світло полум'я, щось ясне, напевне відблиск тієї сліпучої головної лабораторії, де всі терпеливі й мудрі знаходять бога.

– Але, зрештою, – перебив Туранжо, – що ви вважаєте справжнім і незаперечним?

– Алхімію. Котьє аж скрикнув:

– Пробачте, дом Клоде, алхімія, безперечно, має свою цінність, але навіщо нехтувати медициною і астрологією?

– Ваша наука про людину – ніщо! Ваша наука про небо – ніщо! – владно промовив архідиякон.

– Це все одно, що одним махом покінчити з Епідавром і Халдеєю, – ¦ глузуючи, зауважив медик.

– Послухайте, месіре Жак. Кажу щиро. Я не медик короля, і їх величність не подарували мені Дедалівського саду, щоб з нього я спостерігав сузір'я. Не гнівайтесь і вислухайте мене. Я не кажу про медицину, яка є цілком безглуздою, але скажіть, які істини добули ви з астрології? Перелічіть мені достоїнства вертикального бустрофедона, відкриття, зроблені за допомогою чисел зіруф і зефірот.

– Ви, може, почнете заперечувати симпатичну силу клавікули і те, що від неї веде свій початок уся кабалістика?

– Помилковий погляд, месіре Жак! Жодна з ваших формул не дає позитивних наслідків. А тим часом в алхімії є справжні відкриття. Чи станете ви заперечувати такі факти: лід, що пролежав тисячоліття в надрах землі, перетворюється на гірський кришталь; свинець є прабатьком усіх металів (бо золото не метал, золото – світло). Отож для свинцю досить чотирьох періодів, по двісті років кожен, щоб поступово перетворитися на червоний миш'як, з червоного миш'яка – на олово, з олова – на срібло. Це хіба не факти? Але вірити в клавікулу, в лінію долі та в зорі так само смішно, як заодно з жителями Китаю вірити, що іволга перетворюється на крота, а хлібні зернята на золотих рибок!

– Я вивчав герметику, – вигукнув Котьє,– і тверджу!.. Запальний архідиякон не дав йому докінчити.

– А я вивчав медицину, астрологію і герметику. Але тільки в цьому криється правда (і, кажучи це, він узяв із скриньки колбу, наповнену тим порошком, про який ми вже згадували), тільки тут міститься світло! Гіппократ – омана, Уранія – омана, Гермес – ось де мисль. Золото – це сонце, уміти робити золото, це – бути рівним богові. Ось єдина наука. Я вивчив медицину й астрологію до самих глибин і кажу вам: все це ніщо! Ніщо! Тіло людське – річ незбагненна; світила – річ незбагненна!

І він величним і натхненним рухом відкинувся на спинку крісла. Кум Туранжо мовчки дивився на нього. Котьє вимушено посміхався, непомітно знизував плечима і стиха повторював: «Безумець!»

– А ваша чудесна мета? – раптом заговорив кум Туранжо. – Ви до‑сягли її? Ви зробили золото?

– Коли б я його зробив, – повільно й чітко, немов зважуючи кожне слово, відповів архідиякон, – то короля Франції звали б Клодом, а не Людовіком.

Кум Туранжо насупив брови.

– Та що це я кажу? – вів далі з погордливою посмішкою дом Клод. – Що для мене трон Франції, коли я мав би змогу відновити Східну імперію!

– Щасти вам боже! – сказав Туранжо.

– Ох, нещасний безумець! – промимрив Котьє. Архідиякон проказав, немов розмовляючи сам з собою:

– Та ні, я ще тільки повзаю; обдряпую собі лице й коліна об гостре каміння підземних ходів. Я поки що передбачаю, але ще не бачу! Не читаю, а тільки розбираю по складах!

– А коли навчитеся читати, то зробите золото? – спитав кум Туранжо.

– Хто ж у цьому сумнівається? – вигукнув архідиякон.

– У такому разі,– богородиця свідком, як мені потрібні гроші,– і я б дуже хотів навчитися читати по ваших книгах. Скажіть, вельмишанований метре, ваша наука часом не ворожа і не противна пречистій діві?

На це питання дом Клод відповів з гордовитим спокоєм:

– А кому ж я служу як архідиякон?

– Це правда, метре. Отже, чи не були б ви такі ласкаві посвятити мене в таємниці вашої науки? Навчіть мене читати по складах за вами.

Клод прибрав величну позу, немов якийсь первосвященик Самуїл.

– Старче, щоб пуститися в мандри через цей таємничий світ, треба мати перед собою значно більше років, яких у вас уже немає. Ваша голова вже давно посивіла, а з цієї печери виходять сиві, а входять до неї тільки з чорним волоссям. Наука й сама чудово вміє знебарвити, зсушити і покласти борозни на людські обличчя й не потребує, щоб старість приносила їй свої, вже зморшкуваті лиця. Якщо ви у ваші роки все ж маєте тверде бажання стати учнем і вивчати небезпечну азбуку мудреців, гаразд, приходьте до мене, я спробую. Я не примушу вас, немічного старого, вивчати ні усипальні пірамід, про які згадує стародавній Геродот, ні цегляної вежі Вавілона, ні велетенського, з білого мармуру, святилища індійського храму в Еклінзі. Я так само, як і ви, не бачив халдейських кам'яних споруд, що відтворюють священну форму Сікри *, ні зруйнованого храму Со‑ломона, ні розбитої кам'яної брами з гробниці ізраїльських царів. Ми задовольнимося уривками з книги Гермеса, що є у нас. Я поясню вам значення статуї святого Христофора, символи сівача та двох ангелів порталу Святої Каплиці, з яких один занурив свою долоню в чашу, а другий – сховав свою в хмарі…

Саме в цю хвилину Жак Котьє, який спочатку був спантеличений палкими словами архідиякона, тепер, відчувши новий приплив сил, перебив його тріумфуючим тоном ученого, що виправляє помилку свого колеги:

Erras, amice Claudi [81]. Символ – не число. Ви помилково вважаєте Орфея за Гермеса.

– Це ви помиляєтесь, – поважно відповів архідиякон. – Дедал – це підмурок, Орфей – стіни, Гермес – будівля в цілому. Отож, – провадив він далі, звертаючись до Туранжо, – ви прийдете, коли забажаєте. Я покажу вам крихточки золота, що осіли на дні тигля Ніколя Фламеля, і ви порівняєте їх із золотом Гійома Паризького. Я відкрию вам таємничі властивості грецького слова peristera [82]. Але насамперед я навчу читати одну по одній мармурові літери алфавіту, гранітні сторінки великої книги. Від порталу єпископа Гійома і від Сен‑Жан‑ле‑Рон ми пройдемо до Святої Каплиці, а потім до будиночка Ніколя Фламеля на вулиці Маріво, до його могили на цвинтарі Невинних, до двох його госпіталів на вулиці Мон‑морансі. Я навчу вас розбирати ієрогліфи, якими вкриті чотири великі залізні решітки на Залізній вулиці та на порталі шпиталю Сен‑Жерве. Ми разом поступово розберемося також у тому, про що розповідають фасади церков Сен‑Ком, Сен‑Женев'єв‑дез‑Ардан, Сен‑Мартен, Сен‑Жак‑де‑ла‑Бушрі…

Туранжо, незважаючи на весь свій розум, що світився в його погляді, вже давно перестав розуміти дом Клода. Він перепинив його: – Годі‑бо! Про які це книжки ви згадуєте?

– А ось одна з них! – сказав архідиякон.

І, відчинивши вікно своєї келії, він показав пальцем на велетенський Собор богоматері, який на тлі усіяного зірками небосхилу вирізьблювався чорним силуетом обох своїх башт, кам'яних боків і всього свого дивовижного корпусу; він нагадував величезного двоголового сфінкса, що розсівся посеред міста.

Якийсь час архідиякон мовчки вдивлявся у велетенську будівлю, потім, зітхнувши, простягнув праву руку до друкованої книги, що лежала розгорнутою на столі, а ліву – витягнув до Собору і, переводячи сумовитий погляд з книги на храм, промовив:

– На жаль! Це вб'є те.

Котьє, який поспішно підійшов до книги, не втримавсь і вигукнув:

– Годі‑бо! Та що ж тут такого страшного: «Glossa in epistolas D. Pauli», Norimbergae, Antonius Koburger. 1474 [83]. Це річ не нова. Книжка П'єра Ломбара – звід сентенцій. А може, ця книга лякає вас тому, що вона друкована?

– Ви вгадали, – сказав Клод. Немов поринувши у глибокі роздуми, він стояв, притискуючи зігнутим пальцем фоліант, що вийшов з‑під славних нюрнберзьких друкарських пресів. Потім він додав такі загадкові слова: – На жаль, великі речі знищуються малими; один‑однісінький зуб кришить цілу товщу. Нільський щур убиває крокодила; меч‑риба вбиває кита, книга вб'є будівлю!

Монастирський дзвін подав сигнал гасити вогонь у ту мить, коли метр Жак, невідомо вже вкотре, стиха повторив своєму супутникові: «Він безумець!» На цей раз Туранжо відповів: «Мабуть, що так!»

Настав час, коли жодна стороння людина не могла залишатися на території монастиря. Гості зібралися йти.

– Метре, – промовив, прощаючись із архідияконом, кум Туранжо, – я люблю вчених і ціню їхній високий розум, а до вас я відчуваю особливу пошану. Приходьте завтра до палацу Турнель і спитайте абата із Сен‑Мартен‑де‑Тур.

Архідиякон повернувся до своєї келії зовсім приголомшений, зрозумівши нарешті, хто такий кум Туранжо. Він пригадав те місце із збірки грамот монастиря Сен‑Мартен‑де‑Тур, де сказано: «Abbas beati Martini scilicet rex Franciae, est canonicus de consuetudine et habet parvam praebendam quam habet sanctus Venantius et debet sedere in sede thesaurarii» [84].

Люди казали, що відтоді архідиякон мав часті розмови з Людовіком XI, коли їх величність прибували до Парижа, та що довір'я, яким користувався Клод, непокоїло Олів'є ле Дена і Жака Котьє, який, за своїм звичаєм, грубо дорікав за це королю.

Дата добавления: 2015-06-28