V. Відлюдний закуток, у якому Людовік Французький читає часослов 1 страница

Читач, можливо, не забув, що за мить перед тим, як Квазімодо в нічному мороці помітив зграю волоцюг, він, оглядаючи з висоти своєї дзвіниці Париж, побачив удалині лише один вогник, що, немов зірочка, мерехтів у вікні останнього поверху височезної темної будівлі біля Сент‑Антуанської брами. Будівля ця була Бастілія, зірочка– свічка Людовіка XI.

Справді, ось уже два дні Людовік XI був у Парижі. Через день він мав виїхати в свій замок Монтіль‑ле‑Тур. Треба сказати, що у своєму славному місті Парижі Людовік XI з'являвся дуже рідко й завжди лише на короткий час. Він вважав, що там до його послуг надто мало підйомних мостів, шибениць і шотландських стрільців.

Цього разу він вирішив заночувати в Бастілії. Величезна, на п'ять квадратних сажнів, луврська спочивальня, з високим, оздобленим зображенням дванадцяти велетенських звірів і тринадцяти великих пророків каміном та широченним – одинадцять на дванадцять футів – ліжком, його не влаштовувала. Серед усієї цієї величі він почував себе розгубленим. Цей король мав смаки справжнього буржуа й віддавав перевагу Бастілії з її тісною комірчиною й вузьким ліжком. До того ж Бастілія була укріплена краще, ніж Лувр.

Улюблена «кімнатка» короля в знаменитій державній в'язниці була все ж таки досить простора. Вона займала найвищий поверх башточки, що становила частину великої замкової вежі. Кімната мала круглу форму, її стіни були оббиті блискучими солом'яними циновками, крокви обвиті позолоченими олов'яними ліліями, а дерев'яні панелі круг кімнати рясно вкриті розетами з білої олов'яної глазурі й пофарбовані ясно‑зеленою фарбою, виготовленою з реальгарди й індиго.

Вікно було тільки одне – вузьке, стрілчасте, перевите мідним дротом і залізними ґратами й до того ж затемнене прегарно намальованими на склі гербами короля й королеви. Вартість кожного такого скляного панно становила двадцять два сольди.

Вхід теж був тільки один – двері в стилі того часу, з низькою аркою, зсередини оббиті килимом, а зовні прикрашені портиком з ірландської сосни – тендітна, тонкої й майстерної столярної роботи споруда, яку ще років півтораста тому часто можна було побачити в старовинних будинках. «Хоч такі споруди спотворюють і захаращують житла, – з відчаєм каже Со‑валь, – проте наші старі не хочуть розлучатися з ними й зберігають їх наперекір усім».

Тут не було нічого такого, чим звичайно бувають обставлені кімнати: не було ні довгих, з м'якими сидіннями лав, ні звичайних ослінчиків у формі скринь, ні чарівних, на різьблених ніжках, табуретів, вартістю по чотири сольди кожний. Стояло тільки одне складане розкішної роботи крісло; дерев'яні частини його були розписані трояндами по червоному тлу; сидіння – обтягнуте ясно‑червоною іспанською шкірою, оздоблене довгими шовковими торочками і оббите безліччю золотих цвяшків. Те, що в цій кімнаті було лише одне крісло, свідчило, що тут мала право сидіти тільки одна особа. Поряд з кріслом і біля самісінького вікна стояв стіл, застелений килимом, на якому були вигаптувані зображення птахів. На столі – забризкане чорнилом письмове приладдя, кілька пергаментів, пера і срібний різьблений келих. Трохи осторонь – маленька грубка; далі – обшитий ясно‑малиновим оксамитом і прикрашений золотими шишечками аналой. Нарешті, в глибині стояло просте ліжко, накрите покривалом жовто‑черво‑ного штофу, без сухозлітки й позументів і з невибагливими торочками. Саме це ліжко, знамените тим, що воно навівало на Людовіка XI сон або безсоння, через двісті років стояло в домі одного державного радника, де його й бачила на схилі своїх літ уславлена в романі «Кір» * під ім'ям «Аррісідії» чи «Втіленої моральності» мадам Пілю.

Такою була та кімната, що її називали «Відлюдний закуток, у якому Людовік Французький читає часослов».

У ту хвилину, коли ми ввели до цієї кімнати читача, там панувала напівтемрява. Ще годину тому пролунав сигнал гасити вогні. Настала ніч, і на столі блимала тільки одна маленька воскова свічка, осяваючи своїм мерехтливим світлом п'ятьох присутніх тут осіб, які розмістилися в різних кінцях кімнати.

Перший, на кого падало світло, був пишно вбраний вельможа. Його розкішний одяг, що складався з коротеньких широких штанів, пунцового, в срібну смужку напівкамзола та вимережаного чорними візерунками й гаптованого золотом плаща, мінився, й здавалось, що кожна його складка випромінює світло. На грудях у нього красувався гаптований барвистим шовком герб: при вершині кута, утворюваного двома перехресними смугами, біжить лань. З правого боку щита була лаврова гілка, з лівого – оленячий ріг. На поясі висів коштовний кинджал, позолочене руків'я якого, вирізьблене у формі нашоломника, закінчувалося графською короною. Обличчя він мав неприємне, зле, голова – гордовито піднесена, вираз очей зарозумілий. З першого погляду це обличчя здавалося бундючним, з другого – хитрим.

Тримаючи в руках довгий пергамент, він стояв з непокритою головою за кріслом, у якому, незграбно зігнувшись, поклавши ногу на ногу й спираючись ліктем на стіл, сидів бідненько вбраний чоловік. Уявіть собі в розкішному, оббитому іспанською шкірою кріслі вузлуваті коліна, худорляві стегна, обтягнені простим, чорним шерстяним трико, тулуб у фланелевому камзолі, отороченому облізлим хутром, і до всього цього старий заяложений капелюх із щонайгіршого чорного сукна, облямований шнуром і оздоблений якимись свинцевими фігурками. Додайте брудну ярмулку, під якою майже зовсім ховалося волосся, і це буде все, що можна було розгледіти в скоцюрбленій у кріслі фігурі. Голова цього чоловіка так низько схилилась на груди, що все обличчя тонуло в тіні й виднівся лише кінчик довгого носа, на який падав промінь світла. Худі, зморшкуваті руки свідчили про те, що сидить старий. Це був Людовік XI.

Трохи віддалік, за їхніми плечима, стиха розмовляючи, стояло двоє одягнених у вбрання фламандського крою чоловіків. Обидва вони були добре освітлені, і той, хто був присутній на виставі Гренгуарової містерії, легко впізнав би в них двох фламандських послів: проникливого гентського пенсіонарія Гійома Ріма й популярного в народі панчішника Жака Коп‑пеноля. Читач пригадує, що обидва вони були причетні до таємної політики Людовіка XI.

Нарешті, в глибині кімнати, біля дверей, нерухомо, мов статуя, стояв у темряві дужий, кремезний чоловік у панцирі й каптані з вигаптуваним гербом. Його квадратне обличчя, банькаті очі, величезний рот, широкі пасма пригладженого волосся, в якому зовсім ховалися вуха, й низьке чоло нагадували одночасно і пса, і тигра.

В усіх, крім короля, голови були непокриті.

Вельможа читав королю щось подібне до довжелезного рахунку, який його величність слухав, здавалося, дуже уважно. Фламандці перешіптувалися.

– Істинний хрест! – бурмотів Коппеноль. – Я стомився стояти, невже тут немає стільця?

Рім, стримано посміхаючись, відповів заперечливим рухом.

– Істинний хрест! – знову заговорив Коппеноль, дуже пригнічений тим, що весь час доводиться притишувати голос. – Мені так і кортить сісти на підлогу, підібгавши під себе ноги, як це роблять за своїм звичаєм усі панчішники і як це я роблю у своїй крамниці.

– Крий вас боже, метре Жак!

– Та що ж це, метре Гійом? Виходить, тут дозволяється тільки стояти на ногах?

– Або на колінах, – відповів Рім.

У цю хвилину почувся голос короля. Вони замовкли.

– П'ятдесят сольдів на лівреї нашим слугам, дванадцять ліврів на плащі наших королівських писарів. Так, так, розсипайте золото бочками! Ви збожеволіли, Олів'є.

Кажучи це, старий підвів голову. На шиї в нього заблищали золоті раковинки ланцюжка ордена святого Михаїла. Світло осяяло худий, понурий профіль. Старий видер з рук вельможі пергамент.

– Ви мене розоряєте! – вигукнув він, перебігаючи запалими очима по рахунку. – Для чого все це? Навіщо нам здалася при дворі така розкіш? Двом капеланам по десять ліврів щомісяця кожному, по сто соль дів паламареві! Дев'яносто ліврів на рік камердинерові! Чотирьом кухарям по сто двадцять ліврів на рік! Наглядач за робітниками, городник, помічник кухаря, ще один кухар, зброяр, два писарчуки – кожному з них по десять ліврів на місяць. Двоє кухарчуків – по вісім ліврів. Розсильний, пиріжник, пекар, два возії – по шістдесят ліврів на рік кожному, старший коваль – сто двадцять ліврів. Скарбникові – тисяча двісті ліврів, а контролерові – п'ятсот! Ні, це безумство! Утримання наших слуг розоряє Францію! Усі багатства Лувру розплавляться на вогні такого марнотратства. Нам доведеться продати увесь наш посуд. І наступного року, якщо з ласки господа бога й пречистої діви (тут він скинув капелюх) ми ще будемо живі, нам доведеться пити ліки з олов'яного кухля.

Кажучи це, він кинув погляд на срібний келих, що виблискував на столі. Відкашлявшись, він провадив далі:

– Метре Олів'є, правителі, поставлені на чолі великих володінь, наприклад королі та імператори, не повинні допускати розкошів при своїх дворах, бо звідси цей вогонь перекидається на всю країну. Отже, метре Олів'є, запам'ятай це раз назавжди! Наші витрати зростають щорічно. Це нам не подобається. Як же це так? Клянуся Великоднем! До сімдесят дев'ятого року вони не перевищували тридцяти шести тисяч ліврів, у вісімдесятому році вони досягли сорока трьох тисяч шестисот дев'ятнадцяти ліврів – я добре пам'ятаю цю цифру. У вісімдесят першому році – шістдесяти шести тисяч шестисот вісімдесяти ліврів, а цього року – клянуся душею! – вони дійдуть до вісімдесяти тисяч! За чотири роки вони зросли вдвоє! Це жахливо!

Він замовк, важко дихаючи, потім із запалом проказав:

– Навколо себе я бачу тільки людей, що жиріють за рахунок моєї худини! Ви висмоктуєте екю з усіх пор мого тіла.

Усі мовчали. Це був один з тих приступів гніву, який слід було переждати. Він заговорив знову:

– Це нагадує нам те послання латинською мовою, з яким феодали Франції надумали звернутися до нас, прохаючи, щоб ми знову поклали на них так званий «тягар» почесної придворної служби! Це справді тягар! Тягар, від якого хребет тріщить! Ви, панове мої, запевняєте, що ми не справжній король, бо королюємо dapifero nullo, buticulario nullo [171], а ми вам ось покажемо, клянуся Великоднем, король ми чи ні!

Тут він посміхнувся, свідомий своєї могутності; це пом'якшило його роздратування, і він звернувся до фламандців:

– Чи бачите, куме Гійом? Усі ці панове кравчі, головні виночерпії, головні камергери та дворецькі не варті останнього слуги. Запам'ятайте це, куме Коппеноль, з них нема ніякої користі. Вони без будь‑якої потреби стовбичать біля короля, як чотири статуї євангелістів, що оточують циферблат великого палацового годинника, щойно відновленого Філіппом де Бріллем, вони вкриті позолотою, але годин вони не показують, і годинникова стрілка може обійтися без них.

Він на хвилину замислився і потім, похитуючи сивою головою, додав:

– Хо‑хо! Клянуся пресвятою дівою, я не Філіпп Брілль і не золотитиму знатних васалів. Далі, Олів'є!

Чоловік, якого він назвав цим ім'ям, узяв у нього з рук зошита і почав читати вголос:

– «Адамові Тенону, що перебуває при хранителеві печаток паризького превотства, за срібло, роботу й карбування згаданих печаток, які довелося зробити заново, бо колишні, через свою ветхість і зношеність, стали непридатними до вжитку, – дванадцять паризьких ліврів.

Гійомові Фреру – чотири ліври чотири паризьких сольди за його працю та витрати на прохарчування й утримання голубів на двох голубниках палацу Турнель протягом січня, лютого та березня місяців цього року. На це саме він витратив сім мірок ячменю.

Францисканському монахові за те, що сповідав злочинця, – чотири паризьких сольди».

Король слухав мовчки. Іноді він покашлював. Тоді він підносив келих до губів і, скривившись, відпивав ковток.

– «Торік за розпорядженням суду було зроблено під звуки сурм на перехрестях Парижа п'ятдесят шість оповіщень. Рахунок підлягає оплаті.

На розшуки й розкопки, проведені як у самому Парижі, так і в інших місцевостях, з метою розшукати скарби, які, за чутками, було там закопано, хоч нічого й не знайдено, – сорок п'ять паризьких ліврів».

– Це значить закопати екю, щоб викопати сольд, – зауважив король.

– «За доробку шести шиб з білого скла в приміщенні, де знаходиться залізна клітка, у палаці Турнель, – тринадцять сольдів. За виготовлення й доставку згідно з наказом короля в день свята блазнів чотирьох щитів з королівськими гербами, облямованих гірляндами з троянд, – шість ліврів. За два нових рукави до старого камзола короля – дванадцять сольдів. За коробку жиру для змазування взуття короля – п'ятнадцять деньє. За побудову нового хліва для чорних поросят короля – тринадцять паризьких ліврів. За кілька перегородок, дощок і підйомних дверей, які було зроблено в приміщенні для левів при палаці Сен‑Поль, – двадцять два ліври».

– Дорогенько обходяться ці звірі,– зауважив Людовік XI. – Ну, та гаразд, це справжня королівська вибаганка. Там є величезний рудий лев, якого я люблю за його тонкі манери. Ви бачили його, метре Гійом? Правителям слід мати таких дивовижних звірів. Нам, королям, собаками повинні служити леви, а кицьками – тигри. Велич личить короні. У давнину, коли ще поклонялись Юпітерові, коли народ у своїх храмах приносив у жертву сто биків і стільки ж баранів, імператори дарували сто левів і сто орлів. У цьому було щось грізне й прекрасне. Королі Франції завжди чули ричання цих звірів біля свого трону. Однак слід віддати належне, що я витрачаю на це менше грошей, ніж мої попередники, і що кількість левів, ведмедів, слонів та леопардів у мене набагато скромніша. Далі, метре Олів'є. Ми тільки це бажали сказати нашим фламандським друзям.

Гійом Рім низько вклонився, тоді як Коппеноль стояв насупившись, нагадуючи одного з тих ведмедів, про яких казав його величність. Король не звернув на це уваги. Він тільки знову доторкнувся губами до свого келиха і, відпльовуючись, промовив:

– Тьху, ну й гидке ж зілля! Той, що читав, вів далі:

– «За прогодування нероби‑волоцюги, що перебуває шість місяців замкнений у комірчині для грабіжників, аж поки стане відомо, що з ним робити, – шість ліврів чотири сольди».

– Що це таке? – перепинив його король. – Годувати того, кого слід повісити? Клянуся Великоднем, я більше не дам на це й сольда! Олів'є, поговоріть з паном Естутвілем і сьогодні ж увечері приготуйте все, щоб повінчати цього молодця з шибеницею. Далі.

Олів'є нігтем зробив помітку проти статті про «неробу‑волоцюгу» і прочитав:

– «Анріє Кузенові – головному катові міста Парижа, за визначенням та розпорядженням монсеньйора паризького прево, видано шістдесят паризьких сольдів на купівлю ним, згідно з наказом вищезгаданого сйора прево, великого, широкого меча стинати голови та страчувати осіб, засуджених до цього правосуддям за їхні провини, а також на купівлю піхов і всіх приладь до нього; а так само і на полагодження та відновлення старого меча, що тріснув і вищербився при відтинанні голови месірові Луї Люксембурзькому, що цілком відповідає…»

– Досить, – перебив король. – Залюбки затверджую цю суму. На такі витрати я не скуплюся. На це я ніколи не шкодував грошей. Далі!

– «На спорудження нової великої дерев'яної клітки…»

– Ага! – вигукнув король, хапаючись обома руками за бильця крісла. – Я знав, що недарма поїхав до Бастілії. Стривайте, метре Олів'є, я хочу сам поглянути на цю клітку. Ви читайте мені рахунок витрат, поки я її оглядатиму. Панове фламандці, ходімо поглянемо. Це цікаво.

Він підвівся, сперся на руку свого співбесідника і, подавши знак мовчазній особі, що стояла біля дверей, іти вперед, а двом фламандцям іти за ним, вийшов з кімнати.

Біля дверей кімнати почет короля поповнився закутими в залізо воїнами й стрункими пажами, що несли смолоскипи. Деякий час усі вони йшли внутрішніми ходами темної башти, перерізаної сходами і коридорами, місцями проробленими навіть у самій товщі стіни. Комендант Бастілії виступав на чолі, наказуючи відчиняти низькі, вузькі двері перед старим, хворим, згорбленим королем, який ішов покашлюючи. Перед кожними дверцятами усі змушені були згинатися, крім уже зігнутого роками короля.

– Гм! – бурмотів він крізь ясна, бо зубів уже не мав. – Ми вже цілком готові переступити поріг могильного склепу. Зігнутому подорожньому – низенькі дверцята.

Нарешті, залишивши за собою останні дверцята, обтяжені такою кількістю замків, що минуло чверть години, поки їх відімкнули, вони ввійшли до високого, просторого залу із стрілчастим склепінням, посеред якого при світлі смолоскипів можна було побачити величезний масивний куб із заліза та дерева. Всередині він був порожній. То була одна з тих знаменитих кліток, призначених для державних злочинців, які звалися «донечками короля». У стінах цього куба було два чи три віконця, так густо заґратованих, що шиб не було видно. Дверима правила велика, гладенька камінна плита, схожа на могильну. Одні з тих дверей, які відчиняються лише для того, щоб людина могла ввійти. Але тут поховали живу людину.

Король повільно обійшов навколо цієї споруди, уважно її розглядаючи, тоді як метр Олів'є, що йшов за ним слідом, голосно читав:

– «На спорудження нової, великої дерев'яної клітки з товстих колод, з рамами й лежнями завдовжки дев'ять футів, завширшки вісім та сім заввишки від підлоги до стелі, відполірованої й окованої товстими залізними штабами, яка була побудована в приміщенні однієї з башт Сент‑Антуанської фортеці і в якій утримується, за наказом нашого наймилости‑вішого короля, в'язень, що раніше перебував у старій, ветхій, напіврозва‑леній клітці; на згадану нову клітку витрачено дев'яносто шість колод на ширину, п'ятдесят дві на висоту, дев'ять лежнів завдовжки три туази кожний; а для обтесування, нарізки та пригонки на подвір'ї Басті‑лії переліченого лісу найнято було дев'ятнадцять теслярів на двадцять днів…»

– Непоганий дуб, – зауважив король, постукуючи кулаком по колодах.

– «На згадану клітку пішло, – вів далі читець, – двісті двадцять товстих залізних брусів по дев'ять і вісім футів завдовжки, не рахуючи деякої кількості менш довгих, з додатком до них обручів, шарнірів та скріп для згаданих вище брусів. Разом ваги у цьому залізі три тисячі сімсот тридцять п'ять фунтів, крім восьми товстих залізних кілець для прикріплення зазначеної клітки до підлоги, що важать разом з цвяхами й скобами двісті вісімнадцять фунтів, не рахуючи ваги віконних ґрат у тій кімнаті, де поставлено клітку, дверних залізних засувів та іншого…»

– Тільки подумати, скільки заліза потрібно для того, щоб приборкати легковажний розум! – сказав король.

– «А вартість усього – триста сімнадцять ліврів п'ять сольдів та сім деньє».

– Клянуся Великоднем! – вигукнув король.

При цьому улюбленому вигукові Людовіка XI всередині клітки щось заворушилося, забряжчали, вдарившись об підлогу, ланцюги й почувся слабкий голос, який виходив, здавалося, з могили:

– Сір! Сір! Згляньтеся! – Людини, яка промовляла ці слова, не було видно.

– Триста сімнадцять ліврів, п'ять сольдів та сім деньє! – повторив Людовік XI.

Від жалібного голосу, що пролунав з клітки, у всіх захололо серце, на‑

віть у самого метра Олів'є, лише король, здавалося, не чув його. За його наказом метр Олів'є знову почав читати, і їх величність холоднокровно продовжував оглядати клітку.

– «Крім цього, заплачено муляру, який просвердлив діри, щоб вставити віконні грати, і тому, хто перестелив підлогу в приміщенні, де знаходиться клітка, бо інакше підлога не витримала б ваги клітки, – двадцять сім ліврів чотирнадцять паризьких сольдів…»

Знову почувся благаючий голос:

– Змилуйтеся, сір! Клянуся, це не я зрадив вас, а пан кардинал Анжерський!

– Дорогенько обійшовся муляр! – зауважив король. – Читай далі, Олів'є.

Олів'є читав:

– «Столярові на лиштви на вікнах, за нари, стільчак та інше – двадцять ліврів два паризьких сольди…»

– О горе! Сір! – благав голос. – Невже ви не вислухаєте мене? Запевняю вас, це не я писав монсеньйорові Гієнському, а пан кардинал Балю!

– Дорогенько обійшовся нам і тесляр, – зауважив король. – Ну, все?..

– Ще ні, сір. «…Скляреві за шибки у вікнах вищезгаданої кімнати – сорок шість сольдів вісім паризьких деньє».

– Змилуйтеся, сір! Невже не досить того, що все моє майно віддали суддям, мій посуд – панові Торсі, мою бібліотеку метрові П'єру Доріолю, мої килими – намісникові в Руссільйоні. Я не винен. Ось уже чотирнадцять років, як я тремчу від холоду в залізній клітці. Змилуйтеся, сір, небо винагородить вас за це!

– Метре Олів'є,– спитав король, – яка ж загальна сума?

– Триста сімдесят ліврів вісім сольдів і три паризьких деньє.

– Мати божа! – вигукнув король. – Ця клітка для нас – справжнє розорення.

Він вирвав зошит з рук метра Олів'є і заходився сам перелічувати по пальцях, дивлячись то в зошит, то на клітку. Тим часом звідти долітало ридання в'язня. У темряві це справляло жахливе враження, і всі присутні, бліднучи, переглядалися.

– Чотирнадцять років, сір, ось уже чотирнадцять років з квітня тисяча чотириста шістдесят дев'ятого року! Іменем пресвятої богородиці, сір, вислухайте мене! Ви весь цей час втішалися сонячним теплом. Невже я, бідолашний, ніколи більше не побачу денного світла! Пощадіть, сір! Будьте милосердним! Милосердя – це висока чеснота монарха, що перемагає гнів. Невже ваша величність гадає, що для короля у його смертний час буде великою втіхою усвідомлення того, що жодної образи він не залишив без покарання? До того ж, сір, не я зрадив вашу величність – зрадив кардинал Анжерський, але до моєї ноги приковано ланцюг з важкою залізною кулею на кінці, вона значно важча, ніж я того заслужив. О сір, згляньтеся на мене!

– Олів'є,– промовив король, похитуючи головою, – я бачу, що мені порахували вапно по двадцять сольдів за бочку, а воно ж коштує всього дванадцять сольдів. Виправте цей рахунок.

Він повернувся спиною до клітки й попрямував до виходу. З того, як віддалялося світло факелів та затихав шум кроків, нещасний в'язень зрозумів, що король іде геть.

– Сір! Сір! – закричав він у розпачі.

Двері зачинились. В'язень більше нічого не бачив і не чув, крім хриплого голосу тюремника, який над самим його вухом наспівував:

Кардинал Балю Паству всю свою Втратив, як на зло. І Верденський друг його Теж позбувся усього: К бісу все пішло!

Король мовчки піднімався до своєї кімнати, а його почет ішов за ним, пойнятий жахом після почутих зойків в'язня. Раптом його величність обернувся до коменданта Бастілії.

– А, до речі! Здається, у тій клітці хтось був?

– Так, сір! – відповів комендант, вражений цим питанням.

– А хто саме?

– Пан єпископ Верденський.

Королю це було відомо краще, ніж будь‑кому іншому, а запитання було одним з його дивацтв.

– А! – промовив він з найпростодушнішим виглядом, немов щойно згадав про це. – Гійом де Аранкур, друг пана кардинала Балю. Добряча душа був єпископ!

За кілька хвилин двері королівської комірки знову розчинились, а потім знову зачинилися за п'ятьма особами, яких читач бачив на початку цього розділу і які, зайнявши ті ж місця, набравши тих самих поз, як і раніше розмовляли півголосом.

У відсутність короля на його стіл поклали кілька листів, які він сам розпечатав. Потім він швидко один по одному прочитав їх і дав знак метрові Олів'є, який, очевидно, виконував при ньому обов'язки першого міністра, щоб той узяв перо. Не повідомляючи його про зміст листів, король почав півголосом диктувати відповіді, які той записував у досить незручній позі, ставши навколішки біля стола. Пан Рім спостерігав їх. Але король говорив так тихо, що до фламандців долітали тільки уривки малозрозумілих фраз, як наприклад: «Підтримувати плодородні місцевості торгівлею, а неродючі – мануфактурною промисловістю… Показати панам англійським вельможам наші чотири бомбарди: «Лондон», «Брабант», «Бург‑ан‑Брес» та «Сент‑Омер»… Артилерія є причиною того, що війна провадиться нині більш розсудливо… Нашому другові пану де Брессюїру… Армію не можна утримувати, не стягаючи данини» і т. ін.

Проте одного разу він підвищив голос:

– Клянуся Великоднем! Його величність король Сіцілійський запечатує свої грамоти жовтим воском, наче король Франції. Ми, мабуть, погано робимо, дозволяючи це. Мій шановний кузен герцог Бургундський нікому не давав герба з темно‑червоним полем. Велич королівської влади грунтується на недоторканності її привілеїв. Запиши це, куме Олів'є.

Іншого разу він вигукнув:

– О‑о! Яке довге послання! Чого хоче від нас наш брат імператор? І він пробіг очима послання, перериваючи своє читання вигуками:

– Це так! Німецькі королівства такі численні й такі сильні, що ледве можна повірити цьому! Але ми не забуваємо старого прислів'я: немає графства кращого за Фландрію; немає герцогства кращого за Мілан; немає королівства кращого за Францію!.. Чи не так, панове фламандці?

На цей раз Коппеноль вклонився одночасно з Гійомом Рімом. Патріотичне почуття панчішника було приємно вражене.

Останній лист примусив Людовіка XI насупитись.

– А це що таке? Чолобитна та скарги на наші пікардійські гарнізони? Олів'є, надішли з посланцем повідомлення панові маршалу де Руо про те, що дисципліна ослабла, що вістові‑кіннотники, дворяни‑ратники, вільні стрільці, швейцарці чинять безліч кривд простолюдові… Що воїни, не задовольняючись тим добром, яке знаходять у хаті хліборобів, примушують їх за допомогою київ або списів їхати до міста по вино, рибу, прянощі та інші зайві ласощі… Що його величності королю відомо про це… Що ми бажаємо захистити наш народ від кривд, грабунків та здирств… Що така каша воля. Клянуся царицею небесною, що, крім того, нам не бажано, Щоб які‑небудь музиканти, цирульники чи військова челядь наряджалися, мов князі, в оксамит, шовк і золоті персні… Що подібна пиха немила господу богові… Що ми самі, хоча й дворяни, задовольняємось камзолом із сукна по шістнадцять сольдів за паризький лікоть… Що, отже, і панове обозні служителі теж можуть задовольнятися цим. Передайте і накажіть… панові Руо, нашому другові… Добре!

Він продиктував це послання гучним, твердим і уривчастим голосом. У ту хвилину, коли він закінчував його, двері розчинилися і пропустили вкрай перелякану людину, яка вбігла до кімнати, вигукуючи:

– Сір! Сір! Паризька чернь збунтувалася!

Суворе обличчя Людовіка XI скривилося, але цей прояв хвилювання промайнув на його обличчі, як блискавка. Він стримав себе і сказав із спокійною суворістю:

– Куме Жак, ви вже надто несподівано вдираєтеся сюди!

– Сір! Сір! Заколот! – задихаючись, повторив кум Жак.

Король, підвівшись із свого крісла, грубо схопив прибулого за плече, стримуючи гнів і скоса поглядаючи на фламандців, прошепотів йому на вухо так, щоб ніхто більше не чув:

– Замовкни або говори тихше!

Новоприбулий зрозумів і почав пошепки плутано розповідати. Король слухав спокійно. Гійом Рім звернув увагу Коппеноля на обличчя й одяг новоприбулого – на його хутряну шапку – caputia forrata, коротку

опанчу – epitogia curta i довгий нижній одяг з чорного оксамиту, який свідчив про те, що це голова рахункової палати.

Після того, як кум Жак дав королю потрібні пояснення, Людовік XI, зареготавши, вигукнув:

– Та невже? Кажи голосніше, куме Котьє! Що ти там шепочеш? Мати божа знає, що ми не маємо ніяких таємниць від наших друзів‑фламандців.

– Але, сір…

– Кажи голосно!

Кум Котьє мовчав, занімівши від здивування.

– Отже, – знову заговорив король, – розповідайте, добродію, – у нашому доброму місті Парижі виникло заворушення черні?

– Так, сір.

– Спрямоване проти пана головного судді Палацу правосуддя?

– Мабуть, так, – бурмотів кум, усе ще приголомшений раптовим і незрозумілим поворотом у ході думок короля.

Людовік XI спитав:

– А де ж нічний дозор зустрів натовп?

– На шляху від Злодійського кварталу до мосту Міняйл. Та й я їх там зустрів, коли, за наказом вашої величності, йшов сюди. Я навіть чув, як деякі з натовпу горлали: «Геть головного палацового суддю!»

– А що вони мають проти судді?

– Та те, що він їхній ленний володар.

– Справді?

– Так, сір. Це волоцюги з Двору чудес. Вони вже давно скаржаться на суддю, васалами якого вважаються. Вони не бажають визнавати його ні як суддю, ні як збирача шляхового мита.

– Он як! – вигукнув король, марно намагаючись приховати задоволену посмішку.

– У всіх своїх чолобитних, якими вони засипають вищу судову палату, – вів далі кум Жак, – вони твердять, що у них лише два володарі: ваша величність і їхній бог, який, на мою думку, сам диявол.

– Го‑го! – сказав король.

Він потирав руки й сміявся тим внутрішнім сміхом, від якого сяє все обличчя. Він не міг приховати своєї радості, хоча часом намагався надати своєму обличчю відповідного до обставин виразу. Ніхто нічого не розумів, навіть метр Олів'є. Король якусь мить мовчав із задумливим, але вдоволеним виглядом.

– А багато їх? – спитав він раптом.

– Так, сір, чимало, – відповів кум Жак. – Скільки?

– Щонайменше тисяч шість.

Король не міг стриматися й вигукнув: «Чудово!»

– А вони озброєні? – спитав він.

– Косами, пищалями, списами, сапами. Сила‑силенна найнебезпечні‑шої зброї.

Але король, очевидно, анітрохи не був занепокоєний цим переліком.

Кум Жак знайшов за потрібне додати:

– Якщо ваша величність не накаже негайно надіслати допомогу судді, він загине.

Дата добавления: 2015-06-28