Слово перестороги 1 страница

Василь ПОДОЛИНСЬКИЙ

[Сянок, 1848]

З батьків перейняв я тужливість,

Бо ж русин не був ще щасливим.

Миліший від щастя нещастя тягар -

Із цим відчуттям маю спокій.

А з ким же ми миримось краще, як з тім,

В почутті високім.

Невимовна радість охопила нас, коли ми почули, що наш цісар, зрікаючись абсолютизму, обіцяв обдарувати всі свої народи констутицією. О, як же [він] одним розчерком пера роззброїв серця, насичені завзяттям, готові кожної хвилини кинутися на душителів волі і національного життя народів! Надія блаженного майбутнього світилась в наших очах і розпирала груди, щоб висловити голос зворушеного серця, що благословляло благодійника народів. Але саме в той момент, коли ми почули цю обіцянку, насупившись, стає брат на брата і починають між собою сварку. За віщо? За те, кому з них, власне, має належати сорока, яку ще треба ловити, бо [вона] тільки подумала сідати на плоті. Жодному з них, бо, сполошена галасом, вона і від плоту відлетить. Хотів гусак взяти собі за дружину лебідку і сказав їй: "Ти - гуска, бо [плаваєш] разом зі мною в одному ставі, та й наше пір'я однаково не просякає вода, а наші голоси вже цілком такі самі, бо обидва проходять через довгі горлянки, ти ґеґаєш так, як і я, бо навіть граматики не маєш; виходить, ти дурна, що пред'являєш права на неіснуюче навіть у світі лебедівство". А вона силоміць відпирається його роду, бажаючи і без граматики зостатися лебідкою. Ось це і є суперечка між поляками і русинами.

Якщо дивитися на цей розбрат, о, як же ж болить серце усіх поляків, усіх русинів, бо хто ж не бачить над ними орла, під ними води, а в тій воді риб! Ніхто не хоче нікому уступити дороги - вірить у справедливість свого домагання. Але якщо хотіти бути хоч на хвилину безстороннім, то можна помітити ту правду, що справедливість є на боці і цих, і тих, але також і те, що обидва не позбавлені несправедливості та однобічності, які вже не раз погубили світ.

Поки над нами панував різнобарвний абсолютизм, автократичний чи аристократичний, стародавній чи сучасний, він накидав нам обов'язки, що були найвигіднішими для нього, а нам відпускав з цих вигод стільки, скільки йому заманулось. І правильно, бо інакше він не був би абсолютизмом. Але тепер, коли на нас прийшла черга управляти самими собою, управляймо ж собою так, щоб вигоди, які звідси випливають, були розлиті на всіх однаково, щоб показати світові, що ми знаємо, що таке християнська воля, і що вміємо відрізнити навіть тінь феодалізму від волі, а отже, що ми гідні її. Доля, яка керувала нами протягом останніх п'яти століть, змінила нашу вітчизну і нас в ній. Отож, щоб наша конституція була природна, вона повинна рахуватися з нами такими, яких нас застала. Ми не ті русини, якими були за наших королів Романа, Данила і т. д. Тому й наша конституція не може бути чисто руською, бо куди ж дінемо поляків, вірніше русинів, тобто нас, ополячених. Адже ж не будемо безпощадними і не обвинувачуватимемо правнуків за гріхи їх прадідів! Але ми не такі поляки, як, наприклад, мазури. Тому наша конституція не може бути і чисто польською, бо куди ж дінемо русинів, хіба захочемо аргументувати по-пруському або твердитимемо, що полковник становить полк, а фельдмаршал - цілу армію! Якщо захочемо все обрусинити - це не вдасться, бо опиратимуться поляки, а якщо захочемо все ополячити, теж не вдасться, бо опиратимуться русини. А навіщо ж нам сваритися, якщо ми і без сварки можемо прекрасно залишатися поруч себе? А те, що нам нині здається великим звіром, при взаємній поміркованості виявиться дрібничкою. Лише нахабство і нетолерантність будь-якої сторони зробить з дрібнички великого звіра. Отже не нападайте ні на поляків, ні на русинів, а краще нападайте на нахабство та нетолерантність, лише цьому хай буде цур від нас!

[Звичайно], мають за собою незаперечені доводи і поляки на руській галицькій землі. Це: приязність і освіченість, на яку нині можуть орієнтуватись русини; потреба фізичних сил, бо, тримаючись разом з таким нещасним і поневірюваним народом, як і ми, будемо сильніші, він є нашим другом у нещасті, а тому легше визнає й наші потреби і допоможе відзискати наші національні права (виключаю тут кількох нетолерантів); і право моральне, яке не дозволяє не помічати свого родича.

Але мають за собою незаперечні доводи також русини. Це: природне право, яке належить кожному господареві у його рідній хаті; християнська любов, яка наказує витягнути свого брата з забуття; громадянська рівність, без якої не може встояти воля; конечна потреба шанувати родича, бо без цього хата, будучи слабкою, завалиться.

Дехто захоче, збиваючи мене, вказати на євреїв, вірмен, німців і т. д., які тут мешкають, і вимагати від мене прав окремих національностей і для них. На це я відповім так: якщо б ми були в їх хаті, ми б пристосувалися до них, але тому що вони є у нас, хай вони пристосовуються до нас. Адже цим я не забороняю їм бути і залишатися тими, якими самі захочуть. Ми, за логікою, господарі своєї хати, а вони [її] друзі, їм тому належиться від нас повна і найделікатніша ввічливість, а нам від них - приязнь. Вимагати більшого ні їм, ні нам не годиться.

Не сподіваюся, шоб принципи поміркованості знайшли противників з будь-якого боку: чи польського, чи руського. Але зате я переконаний як розумом, так і досвідом, що ні безумовне ополячення, ні безумовне обрусинення не втримаються, бо [вони] пахнуть абсолютизмом, а це значить, що наше повне надії існування замінить давній стан. Поміркованість знайде противників, але лише з цього боку, що недоброзичливий і полякам, і русинам. Не вартий імені поляка той, хто не хоче визнати русина, але й не вартий імені русина той, хто не хоче визнати поляка.

Всі кричать нині: "Згода, єдність і братерство!" Але ініціативи до цього не видно навіть у самих крикунів. Кожен каже нині: "Якби не ти, було б добре". Біда лише у тому, що те "Я" не хоче порахуватись з тим "якби". Волають: "Браття русини!" Але, незважаючи на це, безчестять навіть цілі їх класи і об'єднують їх [в своїх твердженнях] з бюрократією, забуваючи про те, що це [удар] кулаком попід ребра, який, звичайно, мимоволі віддають.

Скаже мені хтось, як [священикові] Бірецькому: "Хто ж це уповноважив тебе заступатися за нас?", або "Відколи ж то ви усвідомили себе?" Відповім на це так: "Можна мені грішити, бо я людина - може й я грішу, пишучи це,- але й можна кинути людям у вічі їх гріхи, бо я цьому посвятився, шоб запобігти виникненню на світі нової потвори-перократії, бо не філософ той, хто в дискусіях ображає особистість!"

Прекрасна це думка... Польща... Лише ті, що пишуть про неї, не описують докладно, якою вона має бути. З "Dziennika Narodowego" можна довідатись лише про її кордони, тобто що вона має охоплювати власне польські, руські і литовські землі. Як в ній буде поводитися полякам, знаємо, і знаємо, що дуже добре. Але як русинам - про це важко довідатись. Наскільки можна догадатися, їм буде поводитися так, як і іншим полякам, але з умовою, що відречуться свого імені і приймуть мову та ім'я поляків. І якраз саме в цьому здогаді є гордіїв вузол, що відштовхує Русь від Польщі, але не в самих лише підмовах бюрократії,як це твердять деякі співробітники "Dziennika Narodowego". Ніхто не в стані був би підмовити або відмовити, якщо б не мав чим підтримати свого нашіптування. Треба судити не лише інших, але й себе, бо тільки в цьому справжня філософія. Усі ми помиляємося, бо не можемо не помилятися. А тому, що справа національності не менш дражлива, як релігійні почуття або вроджене самолюбство, властиве кожній людині без винятку, тому, торкаючись цих людських почуттів, треба бути якнайобережнішим, особливо у такі критичні часи, як тепер. Тому, що русини так здогадуються про Польщу і так їм нашіптують, отже, мої панове, спростуйте свої засади щодо цього, якщо вони дійсно такі, або виявіть їх, якщо [ви] з ними погоджуєтесь, і будьте певні, що тоді не буде тієї відрази і нічиї нашіптування не попсують вітчизну. Годиться, щоб пристосувався і вчитель до учнів, бо де мусить пристосовуватись лише учень до вчителя, там неминуче появиться опір або лицемірство! Мені здається, що Польщу на Русі треба будувати не для тих кількох сотень спольщених та інших кількох сотень учених русинів, бо їм не так важко перемогти себе, але для всього суспільства, яке ви самі визнали антипольським, а воно, будучи народоправством, перекричить тих, хто сприяє Польщі, навіть і русинів, а тому що воно в цьому відношенні є, як кажуть, темне, то й погасить своє світло, особливо якщо між ним є підбурювачі.

Не так легко, мої панове, як комусь здається, керувати темними. Світлу людину перетворить цілком і назавжди одне розумне слово, але темну не зворушить ні найчіткіша аргументація, ні найвідчутніші поштовхи, особливо якщо не бити на її національність, а вона збунтована вже іншим. Це моє слово легко заперечити книжковим арґументом, але досвід завжди мене підтримає. Не погоджуюсь я і з тими, що уявляють собі руських селян такими темними щодо національності. Хоч би хтось влив у нього свою душу, навчаючи, що він - поляк, то не переконає його, а, навпаки, наразить на сором та глум і себе, і Польщу. Але хай заговорить до нього як до русина, то без труднощів штовхне його у вир політичної діяльності і за польську Русь. Стотисячне військо можна перемогти, але одне руське село не можна ополячити. А хто ж не пам'ятає козацької віри, хто ж забув русинів перед 1772 р.? Не чужі держави, але русини розвалили Польщу. Ось, панове, ті герої, яких і [священик] Бірецький виводив вам на сцену! Зрозуміло, що вони не є ніщо: в їх силах було колись розбити вітчизну, але вони можуть допомогти й відбудувати її, треба лише вміти прихилити їх. І чому ж то на це ніхто не хоче зважати!

Серце болить, як згадати про це, але в інтересах загального добра треба попередити, що у руських селян ненависть і презирство до польського імені дійшли так далеко, що вони вважають ворогом навіть кожного селянина, який хоч раз в житті проявив бажання погодити їх з поляками. Нарешті, кожен визнає, що необхідно обовязково прислухатися до громадської думки, а не діяти всупереч їй. А думка руських селян про це ім'я ненайпохвальніша, бо у них ім'я поляк рівнозначне з тим, кого ми називаємо аристократом або навіть деспотом. З цим іменем не зуміє погодити їх жодна голова, жодна мова, а хто хоче пошкодити національній справі, хай тільки править русинам про Польщу і хай заохочує їх до неї, то напевно повалить її у їхніх очах. Чому ж то ніхто не хоче на це зважати або у своєму засліпленні не хоче цьому вірити! Скажу ще й те, що навіть в Угорщині у деяких гірських околицях селяни прозивають своїх панів поляками і приписують їм ті ж достоїнства, що й наші нашим.

Нема такого зла, яке в їх уяві не пов'язувалось би з цим іменем. Не думаю, щоб ви, панове, розгнівалися за цю розповідь, хіба що ви хотіли б жити фантазією. Я ж задумав обов'язково хоч комусь розкрити очі, про ніщо більше мені не йдеться. Я виступаю не проти мети, а проти засобів. Хто мені не вірить, хай піде жити на село як селянин між селянами. Мазурів не можете поробити поляками, а хотіли б так легко поробити їх з русинів, та ще й такими суперечними і реакційними засобами! Якщо, наприклад, якийсь поляк вихваляє Польщу і поляків перед німцем, хоч би й темним, чи ж він не викличе у нього мимоволі, хоч би й нічогісінько не згадував про німців, спогад про його німецьку вітчизну і національність? А хіба у русинів не таке саме серце, як у інших народів? Отже, на мою думку, ті, що з метою ополячення русинів хочуть таки вперто правити їм про польську волю, не згадуючи нічого про руську, є дуже нерозсудливими. Дехто скаже і на те, що це не прийметься у них тому, що у них темнота. Це правда.

Але хто ж вивів народ з забобонів, кидаючись прямо на ці забобони? Погляньмо на наших противників і вчімся від них доходити до живих почуттів народу і навіть до забобонів. Лише так дійдемо до мети. Не жиймо поезією, а жиймо історією, бо поезія - для юнака, а історія - для мужа. Не жиймо теорією, а жиймо практикою, бо часто, а тим більше у нас, теорію, застосовану давніми римлянами, які латинізували все, що попадало їм у кігті, неможливо здійснити на практиці. Темний народ любить жити у фантастичному світі і швидше потягнеться до творів фантазії, ніж до творів ясного і дозрілого розуму. Тому він вперто вірив в упирів. Тому в 1838 р. перемишльський плебс дав собі вселити думку, що студенти хотіли його отруїти. Тому в 1844 р. народ повірив, нібито присяга від горілки була лише вигадкою, а насправді присягали на те, що таки будуть відробляти панщину, бо уряд нібито скасував її ще сім років тому, а тепер аж пре до того, щоб [її] не робити.(А ця тверезість була вигадана тільки на те, щоб у випадку майбутньої революції позбавити священиків довір'я народу, бо було відомо, що багато священиків стояло за волю, і котрий, отже, не передчуваючи зради, взявся за тверезість, той неодмінно під час повстання відвідав окружне староство з петлею на шиї або принаймні дістав побоїв трохи вдома). Тому і сьогодні в Угорщині серед простого народу прийнялися нашіптування ворогів волі, начебто вони теж під виглядом присяги від пияцтва присягали на бунт проти монарха, а тепер, дізнавшись про цю зраду, на доказ вірності йому не хочуть вступати до національної гвардії. Тому в 1846 році народ дав умовити себе, що поляки хочуть його вирізати і що будуть його їсти, як воловину, і таким чином дався підняти проти своєї власної волі і проти всіх сурдутів. Тому і нині наші селяни оповідають собі, що наш цісар через свою доброту випустив поляків з в'язниць, але, подумавши, покаявся і змовився з російським царем і [вони] обидва, взявши їх собі на підмогу, повинні напасти на скупчених у містах поляків і видушити їх, як мух. Тому народ вірить і в ту чутку, що десь там гралися три хлопчаки: один зображав австрійця, другий - росіянина, третій - поляка. [Вони] бились між собою та вбили поляка, за це тепер цим двом молодцям з цісарської казни мають йти великі гроші аж до їх смерті. Ось такі дурниці плетуть собі при кожній зустрічі, а в усе це свято вірять, бо де ж є така дурниця, яка не помістилася б у голові обмеженої людини! І на таких-то польських героях ви, панове, будуєте Польщу? Чи ж це не те саме, що розводити вогонь на воді?

Чув я, однак, багатьох, які говорили, що в інших місцевостях Русі народ думає і почуває по-іншому, що не є там такий впертий, як по цей бік Львова. А мені здається, що тільки там добре, де нас нема. Скажу також, що саме ця легковажна легковірність наших патріотів шкодить національній справі, бо заважає їм глибше пізнати дух селянства. Вони, замість того, щоб самим пристосуватись до народу, хочуть, щоб народ пристосувався до них.

Ці наші околиці я знаю також, частково й особисто, знаю народ цей. Але з власного досвіду знаю, що сільський народ всюди однаковий, всюди з природи добродушний, але всюди попсований: лакомий, підозрілий, недовірливий, віроломний, підлесливий, вміє замаскуватися і пристосуватися до того, з ким говорить, і всюди ненавидить це ім'я. Але що ж? У того, хто прагне до чогось, ніяк не може вміститися в голові, що хтось міг би відчувати і думати по-іншому, і в своєму засліпленні навіть глузливу посмішку вважє ознакою радісної прихильності до його принципів, а тих, хто попереджує його про це, з глузуванням відштовхує.

Простий народ має свої постійні принципи - принципи темноти і баламутства. З цього його не витягне жодне короткочасне уривчасте навчання, а з цього очистить лише багаторічне систематичне дбайливе виховання молоді під впливом національного і ліберального уряду, коли виростуть його [народу] внуки, бо нинішнє покоління, просякнуте гріхом антисоціалізму, впоєного йому і впоюваного ще й тепер постійно ворогами волі, пропало для вітчизни і готове кожної хвилини ковтнути її, щоб блювотою віддати її деспотизмові назад.

Тому конче потрібна поміркованість у кожному відношенні: чи в сутичці протилежних принципів, чи при зударі з людьми інших принципів, а найбільше треба уникати нахабства і навіть його видимості, бо нахабство, звичайно, є характерною рисою фанатиків, а фанатик ще нічого доброго не зробив на світі. Кастовий фанатик довів свій стан до гидоти, релігійний фанатик виставив свою релігію на посміховище, відступництво й переслідування, а [її] прихильників і принципи - часто навіть на загибель, політичний фанатик занапастив край. За прикладами не треба ходити за кордон. Досить [їх] покаже нам наша історія. Що сталося, це вже не відстанеться, але хай буде пересторогою для нас і для світу. Якщо хочемо сказати правду, треба говорити і за, і проти. Тоді виявиться правда, що на Познанщині бюрократія нацькувала німців, а німці може були б і не зробили того, що зробили, якби не нахабство наших, які не хотіли там нічого знати про німців і не бачили їх, поки не відчули на собі їх дикості. Якщо станути на становищі поляків, то легко сказати, що це правда, бо жаль ваги не має, а земля польська - не німецька. Але що ж робити, коли так склалася доля, що туди напхалися німці? І чи щось поможе, якщо будемо вияснювати, яким чином і чи мали право? Досить того, що вони є і що для того, щоб їх не було, ми нічого не вдіємо.

Виходить, що треба скоритися цій необхідності і жити самому та дивитися на них. Звичайно, не без того, щоб там не було і кількох сотень поляків, онімечених невинним способом. А якби сучасний світ захотів перемінитися у стародавній, то в цілій Європі мусів би запанувати суцільний хаос. Так, угорців треба було б відправити до Монголії, але, прецінь, у їх жилах багато слов'янської крові, а Монголія не прийняла б їх, бо угорці вже чужі їй, вже не є її чистою кров'ю. Так, польську Русь треба було б відправити до Мазовії, але ж це чисто руська кров, а мазур не прийняв би її, бо це не його кров, та й мова не зовсім його. Так, волохи, які хочуть бути даками, мусили б порозрізувати свої жили і вилити з себе римську кров, тим часом як цевилилася б, може, кров дацька. Так, якщо хотілося б вигнати з Європи турків як магометан, то треба було б виганяти за ними і велику кількість болгар, але ж вони болгари, як і інші, а що вони змінили свою віру, це їх справа, за їх гріхи ніхто не піде до пекла. А хто ж мав би право заселити місце, покинуте турками? Греки? Ні, бо й у них ледве, може, десята крапля грецької крові, а дев'ять крапель слов'янської, а, може, є щось й римської та турецької. І хто знає, чи ще десь живе плем'я того грека, який відігравав таку ж роль, яку нині відіграє турок, а якщо й живе, то все-таки має іншу роль. Нарешті, і турки мають у собі дещо слов'янської крові, а дещо і греко-слов'янської, адже сотні тисяч яничар - це були діти чистих греків і слов'ян, взяті ще немовлятами від батьків у рекрути, і якщо їх навчили іншої мови та іншої віри, - що ж вони винні! А, прецінь, їх плем'я живе в турках! Так, отже, не розібравшись у справі, можна легко піддатись запальності, яка часто буває самогубством, ніколи політикою. Поміркованість треба мати напоготові, як то кажуть, під рукою, з нею треба також спати, бо зіпсувати годинник зуміє й пастушок, але полагодить його тільки годинникар.

Усюди вкорінилося нахабство, але воно завжди приводило до поганих наслідків. Воно повалить навіть самого нахабу, але що з цього, якщо через нього терпить і невинність та справедливість.

А що ж і тут в Галичині стало справжньою причиною розбрату з русинами, якщо не нахабство кількох надпатріотів, які тут не хотіли нічого знати про русинів, ні не бачили їх, і навіть досі не виправилися? Адже ж стільки тисяч русинів вигукувало: "Хай живуть поляки!" І чи ж хоч один з цих поляків хоча б із ввічливості відповів: "Хай живуть також русини!"? Пам'ятали про євреїв та про німців, які тут мешкають, тільки русина не дай Боже було побачити.

Правда, сталося це у невинний спосіб, бо по містах усі люди, особливо ж освічені не знають між собою різниці, всі говорять по-польському, по-польському й пишуть. Тому й не дивно, що забули про русинів, бо завжди справді вважали себе поляками, на селі ж думали не про русинів, а про селян. Тому дехто, схаменувшись після появи русинів і бажаючи вибачитися та помиритися з ними, відмовлявся від цього вчинку, заявляючи: "Бо ми і вас завжди вважали поляками, але якщо ви самі цього не хочете, то годіться з нами, ми нічого не маємо проти!" Але помилка трапилася! А були такі, що на цю помилку вже давно чекали, підготувалися так, як їм було потрібно. І як тільки ця помилка трапилася, вони вигукнули: "Ну-бо тепер русини!" А тепер, панове нахаби, виправляйте те, що зіпсували. Та не досить лиха, є й такі непомірковані, що навіть помилку не хочуть визнати помилкою (але, в Бозі надія, що їх не більше двох або трьох). Вони вирвались задалеко і хочуть ще нині зовсім вигнати руське ім'я й руську мову з історії і з цілої Русі, хоча русини досить голосно кричать по-руському.

Якби ці панове мали зір і слух, то не потрібно було б доводити їм існування русинів, але їх газета вже пішла у світ і наробила дуже багато клопоту, отже, хай вибачать мені, що я відізвусь, хоч і непрошений.

Дали нам особисту волю, отже, і національну волю. Ми можемо бути поляками або русинами і говорити тією чи іншою мовою, як нам захочеться. Чужі народи і ті з нас, що вище освічені, привикли називати усіх мешканців на цілій території давньої Польщі без різниці мови і віровизнання поляками. Але лише третя частина самих мешканців цієї землі називає себе поляками, а насправді знають себе як поляків і як русинів. Називати ж русинів поляками простому народові й на думку не спало. Навіть вищеосвічені знають і відчувають у своїх серцях цю різницю, але називають усіх поляками, щоб тісніше об'єднати мешканців та надихнути їх спільним духом, а недозрілі роблять це, ніби жертвуючи собою. Але простий русин, чуючи про польську славу, на жаль ніколи не визнав її своєю. Як тільки історія пам'ятає, завжди говорить, що знала русинів ще задовго до їх об'єднання з поляками, яких вони називали ляхами, поляками, тобто, може, дітьми по ляхах, а, може, їх, а також деколи й себе звали полянами, але я не хочу про це сперечатися, бо такі твердження завжди будуть лише історичними гіпотезами. Досить того, що не сьогодні щойно, як кажуть, релігія породила новий руський народ. Ні, панове, ще до народження цієї релігії, а принаймні до появи її серед русинів руська кров породила старий руський народ. Чи це ім'я взяли від Руса, чи від Рюрика, не відомо так докладно, як два рази два - чотири. Можливо, вони ще до них звалися русинами. Але немає сумніву, що ще тоді вони становили окреме від ляхів слов'янське плем'я з окремою, властивою тільки йому, мовою. Якимсь доказом цього може бути й та дрібничка, що руське віровизнання вийшло поза межі народу, який говорить по-руському, і не обминуло його, але якщо де проникло між поляків, які стикаються з Руссю, то тут же добровільно поступилося [місцем] тому, яке прийняла більшість ляхів.

Чи це ім'я прийшло з Півночі, чи зіншими суворими вітрами, теж не має значення. Ні Борея, ні доводжуваної у цей спосіб чужоземщини нікому й не сниться соромитися, бо серед мешканців небес немає аристократії.

Дивно тільки те, що ця смішна Русь чомусь людям у печінках, бо і Росія висипала вже кілька тисяч бочок доказів, що русин і росіянин - одне й те ж. Але це даремна праця, бо все ще цього не сказали, що русин і слов'янин - одне й те ж.

І мова руська, далебі, є мовою, а не чиїмсь провінціалізмом, бо зовсім не піддається правилам № 39 "Dziennika Narodowego". Ще жодному польському, ні російському граматикові не спало на думку підкорити її собі, аж доперва тому номерові. Навіщо ж то здалося заперечувати ім'я і мову русинів, якщо в історії та руських серцях записано, що наші прадіди називалися русинами і розмовляли по-руському, і я запевняю, що й правнуки наші залишаться русинами. Руського імені та руської мови не змінить ніхто, бо матиме справу з русинами. Навіщо ж даремно наражатися на сором та глум? Це фанатизм, мої панове, фанатизм називати руську мову провінціалізмом, жаргоном або й, простіше кажучи, називати безправним, тобто непривілейованим польським белькотом, а це - велике нахабство! На мою думку, найкраще було б зовсім не вдаватися до такої глибокої, але слизької арґументації, а триматися природи, бо таке розумування є образою руського імені, національності і осіб й відштовхне найліберальніші уми та найбільш прив'язані до Польщі руські серця. Не такий шлях до серця русинів! Таке розумування нагадує збочення колеса від воза, яке котиться не битим шляхом, а ровом.

Таким розумуванням ніхто не дійде до руських сердець, а, без сумніву, попсує національну справу, бо тільки той міг не бачити в Галичині русинів і не чути руської мови, хто не бачив Галичини.

Часто трапляється так, що збивання справ, які не даються збити, і заперечення того, що не дається заперечити, буває найпереконливішим доводом проти себе самого! Треба цілком не розумітись на мовах, щоб руську мову назвати польським провінціалізмом. Це нагадує мені дотеп віденця, який твердив, начебто усі мови, які є в австрійській державі, є провінціалізмами німецької мови (хіба тому, що входять до складу німецької Австрії) і, значить, усі ми - німці... Слід би пам'ятати, що якщо хочеться здійснити щось велике, то треба уникати всього поганого, що могло б викликати обурення умів та відкриту відмову, як це недавно трапилось в Освєнцімі. Ви, панове, хочете зробити Галичину зразком політичної досконалості в Польщі, щоб вона заохотила й усю решту [земель]. Але, на мою думку, політична недосконалість не може бути більшою ніде, як там, де денаціоналізують величезний і самобутній народ.

Ми переконані, що Ви, панове, працюєте в ім'я св[ятої] свободи, і схиляємось перед вами за це, бо треба, мабуть, втратити розум і серце, щоб не любити волю. Але цей сам дух волі повинен бути всім, а, зокрема, вождям народу, вказівкою, що треба поважати не лише природні права народу, але навіть його хиби, бо в протилежному випадку ґвалтують волю. Якщо ж хтось заперечує якомусь народові право бути національністю тільки тому, що він не має граматики, то він аргументує батогом. Граматика ніколи не була та й не буде дипломом на національність і на волю. І хіба не суперечить одне одному: будувати на Русі демократію і в той же час дозволяти русинам бути ким тільки хочуть, лише не самим собою!

Може, я й нападаю на кількох з вас, мої панове, але даруйте мені. Такими здавались мені ваші принципи, проголошені в кількох номерах "Dziennika Narodowego". Може, я вас не зрозумів, але побоюючись, що, можливо, й інші також вас не зрозуміли і були вами шоковані, як і я, попереджую вас на майбутнє. Я виступаю та й завжди виступатиму проти всіх тих, хто наважився б колись бути необережним у виявленні думок, які ображають народ або його яку-небудь частину. Не шкодить, що у мене слаба голова, аби тільки серце було міцне. Може, я й напастую вас, бо й справді не думаю, щоб між краще освіченими людьми могли бути нетолеранти, однак благо двох народів, пов'язаних між собою необхідністю, напевно, ближче вам, ніж власна пиха.

Дехто вимагає від русинів більше, ніж можуть пожертвувати для вітчизни найбільш готові з-поміж них на самопожертву. Але той помиляється, хто вважає, ніби ті русини, які сприяють волі, про яку нині йдеться у Європі, зреклися свого роду або що вони засуджують тих, що обрусинюються... Ні! Жоден русин не буде зрадником Русі! А засуджують вони лише недоречність, за яку вхопилися деякі русини, міняючи дух волі на дух релігійний (начебто хтось порушував їх обряд) і марнуючи час, даний Богом і монархом для вивчення волі і пізнання справжньої волі. Адже ми знаємо, що обряд чи релігія не може бути ознакою національності, бо якби це було так, то ми мусили б сказати, що італійці, іспанці, французи, португальці, південні німці, велика частина американців і поляки становлять одну національність, наприклад, польську або італійську, бо всі ці, хоч і дуже різнородні, народи однієї релігії і одного обряду, а, прецінь же, сам цей задум мимоволі викликає сміх у людей. Далі, ми мусили б сказати, що німець-лютеранин чи кальвініст - не німець, бо він не католик, або що німець-католик - не німець, бо не є некатоликом. Ми мусили б сказати також, що ми, русини, не є русинами, тому що або не були русинами, поки поклонялись ідолам, або перестали бути русинами після того, як охрестилися, нарешті, треба було б взяти самих себе під сумнів, чи у нас, галицьких русинів, не змінилася руська кров, коли ми стали католиками, і навпаки, чи кілька років тому не змінилася руська кров у русинів, що перебувають під російським скіпетром, коли вони покинули католицизм і розірвали унію з Римом. Отже, невідомо, чи русинами є ми, галичани, чи ті, українці, бо істотна відмінність полягає в релігійних догмах, а не у обряді. Але й сам церковний обряд у Галичині дуже відмінний від обряду поза межами Галичини.

Але ми знаємо, що справжня національність полягає не в релігії, а в чомусь іншому, бо русин може бути і католиком, і православним, і євангелістом, і язичником, але завжди залишіться русином, бо не зуміє зробити своїх батьків-русинів нерусинами. Свою совість можна зіпсувати або виправити, але крові ні. Євреї спочатку розмовляли по-староєврейському, потім по-халдейському, ще пізніше по-грецькому, інші по-латині, сьогодні ж одні, наприклад, у Стамбулі, розмовляють як рідною мовою по-іспанському, інші по-німецькому, ще інші по-французькому, але, незважаючи навіть на зміну мови, а навіть й релігії (бо є хасиди, талмудисти, караїми і т.д.), завжди є євреями, навіть хрещення не звільнить їх від спорідненості з Авраамом і Іудою.

Усе це ми знаємо, хоч не всі, і дивуємося лише незнанню інших, чи, може, їх небажанню знати про це, але прощаємо їм, бо знаємо, звідкіля це походить, знаємо навіть і те, що вони так погано не думають і не відчувають, ні [того] не хочуть, що роблять, а роблять тому, що їм наказують, а вони слухаються, бо люблять того кия, під яким росли з роду в рід.

Дата добавления: 2015-06-28