Частина перша 4 страница. Другий бранець, як і я, мав обличчя не кавказької національности, проте, відколи мене кинули до підвалу

Другий бранець, як і я, мав обличчя не кавказької національности, проте, відколи мене кинули до підвалу, він не обмовився жодним словом: або йому відрізали язика, або вже впав у таку прострацію, що не знав, на якому він світі. І навіть тоді, коли нас двох, перевдягнувши в російську солдатську форму, вивезли за село і там, за чагарником жимолости, поклали на землю, я не міг зрозуміти, навіщо і його зв’язали, якщо сердега не тримався на ногах, а через нервову кволість на його обличчі не здригнулася жодна жилочка, коли йому до горла піднесли ніж.

– Підожди! – зупинив жилавого бороданя той, що стояв з кінокамерою.– Підожди, я зайду з того боку, так буде краще.

Ніж був довгий і широкий, як коса, він розмашисто пройшов по горлянці, легко долаючи хрящі, і з хрускотом застряг у стовбурі шийного хребта; кров цвиркнула бороданеві аж у лице, та він не став її витирати, а вперся однією рукою в колодку ножа, а другою щосили притис край леза і так гойднувся всім тілом на тесакові, що геть відчленував голову, яка тепер, уже без тулуба, здавалася набагато живішою, ніж до цього, її давно згаслі очі дивилися тепер на світ як живі.

І коли бородань, навіть не витерши кров із лиця, нагнувся наді мною з отим ножем, я дивився не на нього, а на того красивого гада, що знімав усе це на камеру, такого красивого, що мене раптом осяяло якесь чорне світло уже з того світу, і, маючи один шанс із тисячі, я звернувся до нього:

– Біслан!!! Єдине прошу – не показуй цю плівку Асі.

Він жестом зупинив бороданя, опустив камеру.

– Якій Асі?

Я назвав її прізвище.

– Звідки ти її знаєш?

– Приїхав до неї. Я її брат.

– Я не Біслан,– похитав головою красивий гад – аж непристойно красивий як для чоловіка.– А чому ти відразу не сказав, що приїхав до неї?

– Мене ніхто не питав.

– Тебе ж узяли в Радуєва.

– Я журналіст. Мене могли взяти так само і в Лабазанова, і в кого завгодно.

– Ти був і в Лабазанова? – здивувався він.

– Спершу мені сказали, що Біслан у Робін Гуда.

– Так воно і було,– погодився непристойно красивий гад і, повагавшись, махнув бороданеві: – Розв’яжи!

Той невдоволено глипнув на нього, потім перевів погляд на гицлів, що стояли осторонь.

– Я сказав розв’язати! – гримнув красюк.– Ви перевели мені плівку! Ви все зіпсували.

Бородань тим же ножем розрізав линву, якою примоцували мої руки до тулуба від пліч аж до пояса, і знов подивився на красюка, чи той не передумав. Але красюк сказав:

– Біжи вмийся. А цього закопайте.

Тоді одвів мене вбік і спитав:

– Чому ти подумав, що я Біслан?

– Не знаю.

– Хіба ти його ніколи не бачив?

– Ні,– сказав я.

– Асі тут зараз немає. І Біслана також, вони далеко. Але ми все перевіримо, я зв’яжуся з ними по телефону. А поки що вибач, дорогий, я не можу тебе відпустити.

Мене відвезли у той же підвал, де вже не було й старого чеченця, тільки бочка з бензином стояла, а наступного ранку зайшов сам красюк і сказав:

– Я думав, що ти збрехав, але ні: Асі підтвердила, що має такого брата. Вона попросила, щоб тебе відпустили. Тільки вибач, дорогий, над нами тут є ще начальство. Тобі доведеться пройти деякі формальності на фільтраційному пункті.

– Вона нічого мені не переказувала?

– Нічого.– На його до відрази красивому обличчі застигла співчутлива усмішечка.

Я набрав п’ятизначний номер, і чоловічий голос відгукнувся одразу.

– Вас турбують із Комітету біженців,– сказав я.– Чи можна Русланбека Ахметовича?

– Його немає. Щось передати?

– Та ні, я все перешлю поштою в Комісію Народних зборів[27].

– Спробуйте передзвонити через півгодини.

– Добре, дякую.

Я спустився в хол і запитав у франзолі, де в них можна гарно повечеряти.

– У ресторані «Рояль»,– сказала вона.

Ну от, ще один атрибут європейської столиці.

– Там що, грають на роялі? – спитав я.

Вона дуже мило мені всміхнулася, розказала, як знайти королівський ресторан, та я, звичайно, пішов до пошти, де мене мали зустріти через півгодини після телефонної розмови.

Скромна зелена «сімка» із затемненим склом зупинилася навпроти пошти секунда в секунду, я сів на заднє сидіння, і водій, крім якого в салоні не було більш нікого, відразу рушив.

За всю дорогу він не обмовився жодним словом, хоч їхали ми хвилин сорок, і я також мовчав, позираючи то в бокове, то в заднє вікно, як той кіт, що його везуть невідомо куди. Ми виїхали за місто, де починалися гори, я помітив, що від нас не відстає ще одне авто, але з того, як мій водій спокійно позирав у дзеркальце заднього огляду, зрозумів, що то свої.

Ми в’їхали в дачну зону, поминувши «цеглину» дорожнього знака, й завернули на самшитову алею, яка вела вже прямо до такої розкішної хоромини, що сумніву не лишалося: це була вілла одного із Русланів. Обіч в’їзної брами стояла буда‑вартівня, черговий пропустив нас на подвір’я, де біля входу в хоромину стовбичив ще один кам’янолиций джигіт. Він і провів мене до господаря – літнього сивого чоловіка, який, вітаючись, на знак особливої поваги простяг обидві руки.

– Як доїхали?

– Доїхав,– сказав я.

Ми сіли у затишній віталенці біля такого столу, до якого не доскочив би жоден «Royal», але Русланбек Ахметович ні до чого не доторкнувся.

– Ви не зважайте на мене,– сказав він.– Я, чесно зізнаюся, трохи хвилююся. Ця дівчинка дуже дорога для нас.

Ще б пак, подумав я, тільки мені одному обіцяно півмільйона франків.

– Це треба було зробити давно,– він дивився на мене так, ніби просив вибачення.– Не знаю, про що вони думали раніше. Ви… Як мені краще вас називати?

– Ґренуй[28],– сказав я.

– Як?

– Ґре–нуй!

– Гарно. Дуже милозвучне ім’я. Так от, пане Гренуй, не знаю, як можна було таку дитину досі тримати… там.

– Дитину? – повів я бровою.

– Так, їй дев’ятнадцять років, але вона ще зовсім дитина. Я навіть боюся… гм… як це краще сказати. Я хочу, щоб вона трохи звикла до вас, перш ніж вирушати в такий світ. Хеда вразлива дівчинка…

– Хеда? Її звуть Хеда?

– Хіба ви не знали? – здивувався він.

– Для мене це не має ніякого значення,– сказав я.– Для мене головне, щоб з її голівки не впала жодна волосина. Де вона зараз?

– Ви туди поїдете, пане Ґренуй. Ви поїдете з нашими людьми прямо зараз. Місце надійне. Я хочу, щоб ви там побули, поки… Ви вже знаєте, коли буде літак?

– Днями,– сказав я.

– Чудово! Хеда трохи звикне до вас. Вона про все знає. А я триматиму з вами зв’язок через Мусу.

Він знов простягнув мені обидві руки: ох, ця східна солодкава чемність.

Мусою виявився той кам’янолиций хлоп, що зустрів мене біля входу. Я сів на заднє сидіння «сімки», а він поруч із водієм, і вони якось чудно перезирнулися. Я був певен, що обидва ревнують мене. Не до Хеди, звичайно, а до того завдання, яке випало мені, а не їм. «Муса… Муса,– подумав я.– Нещасливе твоє ім’я».

Мусою звали й охоронця Джохара Дудаєва, котрий після трагедії біля села Рошни‑Чу супроводжував дружину генерала під час її спроби пробратися до Туреччини.

Тим часом шеф ФСК Михаїл Барсуков продовжував щодня термосувати Опергрупу контррозвідки в Чечні:

– Козли! Довбойоби! За весь час ви зловили одного тракториста[29], та й той виявився п’ятиюрідним братом! Де Алла Дудаєва? Де Овлур[30]? Де все їхнє кодло? Без них ми ніколи ні про що не дізнаємося! Розжену всіх к йобаній матері!

Нарешті, удача. Аллу Дудаєву з Мусою вистежили в Нальчику і там схопили. Мусу спровадили в Лефортово, а дружину генерала сховали в підмосковному особняку під вартою. В Росії готувалися чергові президентські вибори і нові сенсаційні заяви.

Проте сталася зовсім непередбачувана подія: група невідомих викрала Аллу Дудаєву і вивезла в невідомому напрямку. Після того один із відділів ФСК було розігнано, а слід генералової дружини втрачено назавжди.

Щоправда, в Чеченії згодом з’явилася відеокасета, яку навіть показали по телебаченню,– на ній Алла Федорівна звернулася до народу з проханням поставитися з розумінням до того, що вона зустріла людину, дуже схожу на Джохара, і хоче вийти заміж. Однак хто цьому повірить у час цифрових війн та касетних містифікацій?

Сонце вже потонуло за щербаті гори, коли наша «сімка» звернула в лісову прогалину і зупинилася. Далі треба було йти пішки.

Ми перетнули неглибоку ущелину, потім зіп’ялися на схил гори, порослий горішником, і нарешті у фіолетовому присмерку побачили лісничівку: двоповерховий дерев’яний будинок з невеличкими прибудовами, порожня загорода для овець.

Муса неголосно свиснув, сказав:

– Вони що там – поснули всі?

Ми наддали кроку, та раптом повгрузали в землю. На стежці лежав великий чорний собацюра, який і вухом не повів у наш бік. Він був мертвий.

Муса побіг. Ми з водієм кинулися вслід за ним. Я здогадався, що сталося, але ще не хотілося вірити. Муса на ходу вихопив десь із пазухи «пса»[31]і ногою відчинив вхідні двері. Тепер можна було не поспішати: уже трохи далі від порога навзнак лежав молодий хлопчина із здивованим обличчям, а калюжа крови під ним у присмерку теж видавалася фіолетовою.

Ще один труп звисав головою із крутих сходів, що вели на другий поверх. Тільки щетина на його щоках, мабуть, іще жила й продовжувала рости.

Поки Муса дивився на нього, я перескочив труп і вже був нагорі. У темному коридорчику між двома горішніми кімнатами долілиць лежала жінка в чорній жалобній хустині, наче оплакувала мертвих. Я вже без жодних пересторог відчинив двері до однієї кімнати, потім до другої. Ні там, ні там не було нікого. Крізь пройми дверей до коридорчика впливло фіолетове світло, я нахилився над жінкою і перевернув її обличчям догори. Тіло її ще не ствердло, але вже захололо.

Це, звичайно, була не Хеда. Я звів погляд на Мусу, який уже стояв поруч,– він так зціпив зуби, що ворухнулися його кам’яні вилиці.

Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.

– Саїде,– звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований.– Що я скажу твоїй матері?

Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.

– Не розумію… Нічого не розумію,– уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою.– Це справа рук фіскалів[32]. Але ж навіщо така жорстокість? Боже…

– Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося,– сказав Муса.

– Кого це – своїх? – скинувся Русланбек.– Кого ти маєш на увазі?

– Чеченців, не нас же із вами.

– Я думаю, що це зробили кацапчі[33]. Чеченці викрали б її без крові,– сказав Русланбек.– І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так…– Він знову схилив голову.– Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?

– Тому я й кажу, що тут замішані свої,– стояв на своєму Муса.– За гроші дехто піде на все.

– Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу,– сказав Русланбек.– Це неможливо.

– Можливо,– вперся Муса.– Справа тільки в сумі.

– Ти що, справді не віриш чинхойцям?

– Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.

– Ну, годі,– не сприйняв Русланбек його лестощів.– Залиш нас удвох, поговоримо потім.

Муса ледь помітно вклонився і вийшов.

– Нічого не розумію…– Русланбек подивився на мене.– Ви щось можете сказати з цього приводу?

– Тільки те, що Хеду треба знайти.

– Де? – зробив він рачині очі.– У Таїланді[34]чи в Москві?

– Не має значення,– сказав я.– Земля маленька.

– І що ви пропонуєте?

– Поки що я чекаю ваших пропозицій.

– Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися.– І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув.– Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…

– Не бійтеся. Я сам не поїду.

– На що ви сподіваєтеся?

– На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?

Русланбек знітився. Потім сказав:

– Ви стороння людина, пане… пане…

– Ґренуй,– підказав я.

– Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою. Люди змінюють не тільки свої обличчя пластичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…

– Але з того й почнемо,– сказав я.

– З чого?

– Ви зробите мені паспорт.

– Який паспорт?

– Громадянина Росії. Інґушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?

– І що далі?

– Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується. Якщо ви дуже захочете – дуже‑дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені «липу». Домовились?

– Ви шайтан, пане Ґренуй,– сказав він.– Але я вам теж не який‑небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інґушетія. Виданий у паспортному столі.

– Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану «Рояль».

Ресторан уже зачинявся – було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсідатися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку «Ахтамару», того‑сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.

– Ну ви й вечеряєте,– сказала франзоля.– Я думала, що вас затримали без документів.

– А що, у вас комендантська година?

– Майже.– Вона знов накинула на дверні ручки скобу.

– Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? – я показав на пакунок.

– Ну що ви, я ж на роботі.

– Думаєте, хтось приб’ється вночі?

– Не думаю, але я тут не сама.

– Рито,– сказав я, зчитуючи її ім’я з беджика‑візитівки на схвильованих грудях.– Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.

– Облиште,– сказала вона.– Цього ніколи не було.

Біля кутиків її очей зібралися «гусячі лапки» – Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.

– Я чекатиму на вас,– сказав я і пішов у свій номер.

У «люксі» все було на місці, сюди не заходила навіть прибиральниця. «Сміт і Вессон» спочивав у боковій кишені саквояжа.

Я сполоснув під краном готельну склянку і налив собі коньяку. Будь здоровий, пане Ґренуй, живи, поки живеться. Минуло трохи більше доби, як ти вилузався з літака в аеропорту Махачкали, а здається – місяць. І після всього, що ти побачив, пане Ґренуй, тебе ще тягне на жінок?

Так, саме після того… Саме після того, як я надивлюся на кров і розбризканий мозок, на білі кістки, що стирчать з понівечених трупів, мені хочеться жити. Не так, щоб дуже, але я не проти. Жінки – це все‑таки найкращі і найвідкритіші істоти, в чиє єство ти можеш проникнути найглибше, в чиї груди ти й сам можеш підкинути своє зозулине яйце. І найстрашніше, що я бачив у цьому житті,– це коли в Конґо біля Мвенґи повстанці закопали живцем десятьох повій. Решта все дрібниці. Я люблю повій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією. Але я чоловік і люблю воювати, бо це справжня чоловіча робота, за яку, крім усього, непогано платять. Це єдине місце, де я потрібний. Т а м я був ніким.

Коли вирвався з фільтраційного табору і дістався додому, то застав свого батька з мітлою в руках, він так само замітав подвір’я, і наша хата від того осіла в ще глибшу яму. Люди й далі не отримували зарплатні і ходили на роботу, а вечорами їм вимикали світло, щоб вони не могли читати, писати й малювати, щоб не дивилися телевізор і рано лягали спати, аби виспані йшли на роботу. І тільки я один цілими днями лежав у ліжку з котиком Барсиком і дивився у стелю, вслухався у Барсикове тепло, коли він калачиком скручувався у мене на грудях, і з жахом розумів, що це єдина істота, яку я люблю й поважаю і за образу якої можу вбити без’язикого смерда.

А вечорами я сидів потемки біля вікна, дивився, як батько мучиться з мітлою, що вже стерлася на дряпача, і чув на собі материні очі, чув, як вона безгучно плаче. Коли батько уже в темряві заходив у хату, казав:

– Нема на них Сталіна.

– Нема,– погоджувався я.

– Ти знаєш, що троюрідний брат мого дядька був охоронцем у Сталіна?

– Знаю,– казав я, бо чув про це сотні разів.

– Так от, коли Сталін вистрелив Блюхерові прямо в лице, брат мого дядька, твій дід, Віктор Іванович стояв у Сталіна в кабінеті за шторою. А ти…

А я одного разу сказав:

– Поїду.

Мати дістала з глибини шафи вилинялого носовичка, в кутик якого була зав’язана у вузлик золота монета – миколаївська десятка, єдине, що в неї ще не встигли відібрати, і подала мені. Я знав, що вона довго заощаджувала на ту монету, поки купила її у циганів ще за тих часів, бо все життя мріяла вставити зуби, але знав я і те, що вона вже ніколи їх не вставить, і тому взяв ту монету разом з хустинкою, як ото в наших піснях зразкові дітки беруть у дорогу рушничка або вишиванку.

І як зразкова дитина, я знов пішов у світ незнаними шляхами, але перед тим зупинився у хвіртці й озирнувся. Батько дивився мені услід, обіпершись на мітлу, материними щоками текли безгучні сльози, і тільки Барсик, який сидів поміж них, дивився десь угору на горобців: плював я на тебе з високого неба! пішов ти,– і я повернувся, підняв його за передні лапи і поцілував у вологий писок.

Рік випуску тієї монети якимось дивом виявився колекційним, вона була настільки рідкісною, що за виручені гроші в Одесі мене взяли нелеґально на пароплав, який вирушав до Марселя. Затрамбували в контейнер, де я не задихнувся тільки тому, що мав міцну грудну клітку і волячі легені.

А вже на приймальному пункті Леґіону, коли проходив санвузол, я подумав, що потрапив у космос, бо не вмів тут ні душ увімкнути, ні спустити в унітазі воду. Зате від першого дня ти на всьому готовому, хоч і не знаєш, чи ще візьмуть тебе, чи ні, а двадцять п’ять баксів на добу вже крапає.

Мене взяли: я був добрим плавцем і вмів відповідати на дурні запитання:

– Чого більше у році – днів чи ночей?

– Скільки буде – двічі по два?

– Ви впевнені, що чотири?

– Як звати коханку вашого батька?

Якби я був зовсім із ними щирим, то сказав би Мітла, і вони повірили б. Але в батька мого не було коханок ніколи.

Тож надолужуй, пане Ґренуй! Вона вже йде до тебе, вона беззахисна перед твоїми флюїдами, ти ними майже вселився у неї, в її породисте тіло, яке ти розгорнеш ось на цьому ліжку й увійдеш у нього, як у тісні ворота, що ведуть до життя; я хочу, Ґреную, щоб ти ще пожив, щоб ти ще потішився травневим теплом і цією тишею за вікном, такою глибокою, яка буває тільки вночі,– тому так голосно відлунюють у ній кроки конвою.

А в коридорі кроки майже не чутні, і в двері також ніби миша шкрябнула. Я відчиняю їх, беру її обличчя в долоні, цілую в рот, який відкривається, наче мушля. Ми не гаємо часу на зайві балачки, але й поспіх нам ні до чого: я роздягаю її поволі, вдихаючи запах білизни, а вона заплющує очі, ніби соромиться того, що її трусики зовсім мокрі. Насправді ж вона радіє цьому, як і все живе, що виділяє вологу, радіє, що її ще одна стулена мушля готова задовольнити спрагу. Я беру в рот її налитий сосок, чую, як із нього струмує у мене молоко її бажання, і те молоко напуває у моїй грудній клітці мертвий мінерал, який ось‑ось оживе.

– Тільки не в мене…– шепоче Рита, але я вже зраджую її, у моїх обіймах вже зовсім інша, та, що останнім часом не йде з моїх думок, хоч я її ніколи не бачив увіч. Хеда. Це дивне ім’я вміщує в собі незбагненний код, я ним зазомбований, цим ім’ям, я ним заворожений і заклятий.

Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету «Gitanes» і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.

– Ну?..– Її голос просочується у моє бездум’я.– І коли ж ми з тобою зустрічалися?

– Ти не згадала?

– Я хочу це почути від тебе.

– У попередньому житті,– кажу я.– Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі. Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.

Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.

Хеда. Т а м, у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно‑далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непроникній тиші…

Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти – мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій. Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.

– Хто ти? – раптом питає вона.

– Твій друг,– кажу я.

Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.

– Якщо тобі треба, ти можеш іще залишитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.

– Тільки заради тебе, Рито.

Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.

– Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.

– Кого? – запитую я.

– Брехунця,– каже Рита.

І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.

– Радий бачити вас, пане… пане…

– Ґренуй,– підказую я.

– Ні,– похитав він головою,– не Ґренуй.

Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».

– Не Ґренуй,– каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проникливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.

Я знизав плечима: ні – то й ні.

– Ви тепер громадянин Інґушетії,– він підводиться і врочисто вручає мені палітурки.– А в нас є всякі імена – від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…

Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй. Але мушу в дечому й заперечити.

– Ну, не зовсім громадянин Інґушетії, і ніякий я тут не ґалґай[35].

– Не кривіть душею,– він доброзичливо посварився на мене пальцем.– Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації – ви його маєте. Але я одного не розумію…

Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?

– Звідки ви знали? – він глянув мені у самі зіниці.

– Що?

– Що її відвезуть до Росії.

– Хеду?

– Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов. Хіба не тому ви попросили цей паспорт?

– Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.

– Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Вибачте, на інґуша ви не схожий.

– Можете називати мене скорочено – Скот. Думаю, вам це більше сподобається. Майже по‑англійському.

– Справді, мені чомусь це й на думку не спало,– усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися.– Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.

– Я з вами згоден, тому й попросив цей паспорт. А що, вже є якась інформація?

– Є,– сказав він.– Хеда в Москві. Ці придурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.

– Про що він казав? – спитав я, хоч добре це пам’ятав.

– Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином… Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.

– Чому саме в Америці? – спитав я.

– Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот…тєлов,– він усе‑таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно.– Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтівний, як вони кажуть, генерал їздить на «Ниві», а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підземеллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?

– Шаміля,– сказав я.– Імама Шаміля.

– Того Шаміля, якого 1859 року росіяни взяли в полон. Того Шаміля, що начебто похований у Саудівській Аравії, у Медіні. Як ви гадаєте, пане Скотєлов,– призвичаював він мене до нового прізвища.– Як ви гадаєте – чи в Медіні спочиває прах Шаміля?

Я нічого не відповів, але Русланбекові й не потрібна була моя відповідь. Він просто поринув у пишномовність, за якою не швидко збагнеш, про що йдеться, як каже шеф відділу міжнародних кризових ситуацій. Той був набагато лаконічніший – обвів те Ведено червоним кружечком‑нуликом, і до побачення. Мені такий стиль розмови більш до вподоби, інакше я теж міг розповісти, що в Суботові, де начебто похований «п’яний Богдан», також нема його праху, і не тому, що його викинули з могили поляки, а тому, що його ніколи там не ховали. Однак кацапчі Скотєлов не міг цього знати і мовчки лупав на Русланбека баранячими очима.

– Джип, бункер, охорона зі смертників,– вів той далі,– а тим часом генерал їздить на «Ниві» і сидить в халабуді‑врем’янці, яка тільки й того, що обвішана зсередини килимами. І ходить, загримований, в охороні Масхадова у гості до росіян, начебто на переговори. Цікаво, правда ж? І його не можуть ніяк вполювати. Вибухає одна машина, друга, всі дороги встелені вибухівками, потім завербований фіскалами шакал потрапляє до генерала навіть у кухарі, а йому хоч би що.

Згадавши кухню, Русланбек підсідає до столика і наливає мені коньяку. Перфектна річ – і натяку на підробку. Тут усе справдешнє: якщо вже коньяк – то коньяк, якщо паспорт – то паспорт. Про фальсифікат і мови нема.

– Більше того,– каже він,– генерал навіть виїздить за кордон, виступає там перед публікою. І тут починаються збіги обставин. Дуже дрібненькі збіги, яких ніхто не помічає. Вони дуже тонкі,– Русланбек так приплющує очі, наче тими щілинками показує, які тонкі ці збіги обставин.– Американці поплескують по плечу генерала і дарують йому супутниковий телефон «Інмарсат». Потім через якийсь час Клінтон, цей симпатичний демократ з незнищенною усмішкою, на весь світ заявляє, що в Чечні ллється марна кров… що там усе можна владнати… дуже малою кров’ю.

– Фігуральний вислів, – вставляю і я словечко, розслабившись після коньяку, який вступає у кров, починаючи ще з язика. Мені хочеться навіть додати, що в цьому світі немає особливих мудреців, котрі б знали істину, і змагання між ними тільки й полягає у фігуральності вислову. Інакше не може й бути у світі, де всі пристають з однаковою готовністю і до думки, що слово – Бог, і до тієї, що слово – полова.

– Ні, це не фігуральний вислів,– каже Русланбек.– Це те, що дало підстави генеральному прокуророві Ічкерії подати на Клінтона в суд. Він звернувся до Міжнародного суду ООН у Гаазі із звинуваченням Клінтона у підбурюванні росіян до кровопролитних дій. Бо скажіть мені, пане Скотєлов, може, ви знаєте: яка це кров маленька, а яка велика? Це що – коньяк, який можна налити у більшу і меншу чарку?

– І якою ж була відповідь із Гааґи? – спитав я, смакуючи разом з коньяком цим чарівним словечком «Гааґа», від якого я просто балдів. Я взагалі дурію від таких назв, як Брюссель, Женева, Ґенуя, де печуть, як франзолі, всілякі міжнародні конвенції, а що вже казати про Гааґу – Га‑а‑ґу, слово, що само роззявляє тобі рот аж до вух, Гааґу, де, окрім Міжнародного суду ООН, розмістилася ще й Організація непредставлених народів (UNPO) на чолі з найсимпатичнішим мені чоловіком – доктором Майклом ван Вальтом ван Прааґом, генеральним секретарем цієї UNPO – Організації упосліджених націй, одну з яких представляв мій земляк, що супроводжував тушонку до Махачкали, й одну із них представляєте ви, воша[36]Русланбек,– націю, яку не хочуть мати за рівню представлені нації і дивляться на неї з висоти своїх хмарочосів справді наче на вошу.

– Якою була відповідь із Гааґи? – перепитує Русланбек.– Та ніякої. Ото тільки ракетний удар дістав генералову «Ниву».

Він одійшов до вікна, довго мовчав. Він був збіса мудрий, цей Русланбек, член парламенту непредставленого народу. Його напружена спина видавала зрозуміле мені вагання.

– Ви знаєте, де її тримають? – спитав я.

– Ні. Але думаю, що наші люди дізнаються.

– Як мені краще вилетіти до Москви?

– Ви твердо вирішили?

– Я нічого не вирішував. У мене є завдання. Або я його виконую, або заробляю поцілунок смерти[37].

– З одного боку, це добре, що ви не є особою, як вони кажуть, кавказької національности. А з другого…

Дата добавления: 2015-06-28