Частина друга 2 страница. Тепер у мене було вже два «макари» – кращих подарунків для Сміта і Вессона не придумаєш, прецінь вони просто казяться без стволів

Тепер у мене було вже два «макари» – кращих подарунків для Сміта і Вессона не придумаєш, прецінь вони просто казяться без стволів, а тут тобі на – грайтеся.

Так, куди ж тепер далі? За логікою начебто треба було йти прямо – через хол до парадного входу, де мав би хтось чергувати знадвору, але нюх підказував, що це не та братія, щоб мокнути під дощем, коли можна примоститися в теплі під фікусом.

Я знов вийшов у тьмяно освітлений хол і побачив на килимі великі мокрі ступаки, наче тут чалапав злий водяник. Це були мої сліди. Я вже й забув, що прийшов сюди мокрий як хлющ і босоніж. Вийшло трохи нечемно, але нічого, вибачення попрошу потім.

А поки що, Ґреную, згадай лісничівку… той фіолет… і слухай, звідки віє вітер. Тут можна було навіть не напружувати резонатор, я відразу почув, що вітер віє знизу: лусь‑лусь, лусь‑лусь… Це були дуже знайомі мені звуки – тільки телепень міг подумати, що тут усі сплять.

Тепер дорога вела униз, вела крутими сходами до підвалу, де, на моє розчарування, замість катівні були господарчі комори і – лусь‑лусь – більярдна. Це дуже розумно – розміщувати більярдну в підвалі, щоб лункий перестук куль не долинав до спальних кімнат. Я подумки похвалив будівничих, одного «макара» встромив за пояс, а другого про всяк випадок, так, для постраху, підніс у правиці на рівень очей, зовсім не затискаючи його в обох руках, як це роблять у гівняних американських фільмах (хай вам там легенько гикнеться, пане Сіяк), і ногою відчинив двері.

Гра була в розпалі. Надзвичайно красивий тілистий хлоп, чорнявий, не зовсім схожий на московита, натирав крейдою шкірку на кінчику кия, а другий – абсолютна протилежність, схожа на бліду поганку,– саме зігнувся над зеленим сукном і прицілився в кулю, що майже висіла над лузою,– явна підстава. Власне, вони й грали примітивну «американку», і якби я мав час, то запропонував би їм зіграти щонайменше «піраміду», а так міг дозволити собі тільки одне:

– Бий,– сказав я блідій поганці, що, не розгинаючись, звела на мене білі очі і щось мізкувала своєю дрібною шапинкою.– Бий, я почекаю.

У красеня очі були великі і чорні, навіть вирячкуваті, як в одного російського співака, і він їх вибалушив на мене точнісінько так, як це робить той співак, коли з презирством гримає на українських російськомовних журналістів.

Я також дуже люблю російську мову і тому сказав без найменшого акценту:

– Хлопці, якщо ви ні разу не писнете, то ніхто тут не буде стріляти. Ми тільки замкнемо вас у цьому підвалі і…

– І‑і‑і‑й‑йа‑а‑а!!! – блідолиций замість того, щоб ударити по кулі, так крутонув тим києм, що він перетворився на вітряка, здатного перемолоти все на своєму шляху. Важкий комель зі свинцевою серцевиною зачепив «макара», і якби його тримала нормальна людина, то він би залетів хтозна‑куди, а так я тільки вражено опустив руку й сказав:

– Ти ці штучки будеш показувати тоді, коли я з тебе зроблю японця. Блоха ти непідкована.

Він захекав‑захукав, розкручуючи кия у млинок, що мерехтів то в один бік, то в другий, і саме за тієї миті, коли вітряк змінював напрям обертів, я в горизонтальному стрибку заліпив ногою якраз під шапину, в те місце, де в певних істот розміщені зябра. Це був, треба зізнатися, дуже підступний удар, після такого не кожен і вичухається, але що мені залишалося робити, як уже в польоті я помітив, що наш балухатий співачок замість школярської крейди тримав у руці пістолет і досі не вистрілив тільки тому, що боявся влучити у свого блідолицього брата. Він слушно чекав, поки той гепнеться об стіну, пустивши червону слину, і тоді перед ним зостанеться тільки гола мішень. Балухатому, видно, ще не доводилося стріляти в терористів, коли ті шугають у людському натовпі, де повно жінок і дітей, він тільки стріляв у конкретні мішені, виокремлені і живі, навіть якщо то були жінки. Та поки блідолиций сповзав по стіні, як ганчір’яна лялька, я вже був під більярдним столом і присоромлював себе, що закотився сюди, наче від Салманової «лимонки», хоча на столі лежали всього‑на‑всього більярдні кулі. Та враз цей стіл почали прошивати кулі свинцеві,– ох, присягаюся хлібом, як кажуть брати‑чеченці, я не хотів цієї стрілянини, вона мені була зовсім ні до чого, ця стрекотня, бо… раз, два… так, їх уже тільки двоє, підказувала мені лічилочка, але ж невідомо, де він той другий, і що він тепер намислить.

Цей, перший, ось тут, я бачу його ноги в білих маратонках, бачу їх тільки до колін, на яких віддулися холоші, і вже без вагань стріляю саме туди; викочуюся з‑під столу у мить його больового шоку і пускаю ще одну кулю в його праве плече, точнісінько в те місце, де колись зачепив мене «красавчик»: c’est la vie, c’est la guerre[45] – сьогодні ти, взавтра я.

Спершу на підлогу падає пістолет, потім невідь‑чому розлягається і сам красень – я ж його зовсім легенько підранив, тільки так, для постраху, а він, сучий син, придурився заледве не мертвим; тільки й того, що витріщив на мене лупаті очі, і я з великим співчуттям, що він не може ходити, узяв важкого, налитого свинцем більярдного кия і ткнув його в ложечку, в те місце, де в нормальних людей під грудною кліткою починається душа.

– Візьми,– сказав я.– Буде тобі замість ковіньки.

А до себе промовив лічилочку, що стала вже коротшою за комариний ніс: «Раз»… Де ж він, отой Раз, чому й досі не прибіг на постріли?

Я вийшов з більярдної, трохи соромлячись того, що тримаю пістолет у витягнутій правиці і різко воджу ним туди‑сюди, наче в моїй руці якийсь флюґер, що сам чує, звідки повіває вітер.

А вітер повівав із тієї кімнатки, де я приглушив кнура, тому вважав її найбезпечнішою, і коли, піднявшись у хол і дивуючись його порожнечі, рушив до сходів, які вже вели на другий поверх, той вітер якраз і війнув з отієї кімнати прямісінько в мою спину.

– Кинь пістолет і підніми руки,– почув я спокійний голос. Такий спокійний і тихий, що не послухатись його було неможливо.

Невже ожив кабанюка? – не вірив я своїм вухам, але розслабив руку, і «макар» вдарився об підлогу.

– І того, що за поясом, також,– сказав він.– Без різких рухів.

Я витяг другого «макара», якого мав подарувати Вессонові, і теж кинув на підлогу.

– Тепер повернися лицем до мене.

Я знов‑таки послухався цього спокійного голосу, повернувся й побачив, що належить він не кнурові. Це, безперечно, був той фіскал, що залишився в моїй кодовій лічилці під іменем Раз. Раз та гаразд, подумав я, тим більше, що тепер у мій бік дивився своєю потворною ніздрею короткий «калашник». Фіскал дивився набагато доброзичливіше, у нього було майже інтеліґентне обличчя, яке трішки псував тільки розтовчений ніс, та ще вуха були такі, наче по краях їх обгризли щури.

– Скільки вас? – спитав він.

– Я сам.

– Не бреши! Бо прикінчу.

– Якби нас було більше, ти б мене порішив одразу,– сказав я, вставляючи йому свій розум.– А так… за живого ти матимеш більшу віддяку, правда ж?

– Не твоє діло,– сказав він, однак ідея, яку я йому підкинув, уже знайшла своє місце в його черепній коробці. Тобто я виграв у нього коротенький тайм‑аут. Але те, що сталося потім, убило мене наповал.

– Візьми наручники і спускайся вниз,– сказав він.

Мені спершу здалося, що це він до мене, та погляд його ковзнув на коротку мить угору, на східці, що вели до другого поверху, і я зрозумів, що там, над моєю головою, уже хтось стоїть.

Сто чортів у печінку! Та їх тут було не п’ятеро… Ти просто придурок зі своєю лічилкою, ти з нею здитинів, схибнувся, сто чортів у грозу і блискавку… Чи, може, це Хеда? Може, це її вже встигли зазомбувати? Хеда… Увесь цей час, відколи я вилупився з «Опеля» і пірнув у грозу, я зовсім про неї не думав. Зумисне не думав, щоб не наврочити, бо такі думки заважають, такі думки шкодять, вони часом просто смертельні. І ось тепер я, нарешті, мушу про неї згадати.

– Тільки ворухнешся – застрелю,– спокійно каже інтелігентний фіскал з обгризеними вухами.

Я вже чую пружні кроки на сходах і подзенькування бранзолеток. Не тих, звичайно, що носять жінки.

– Руки за спину й докупи зап’ястками,– каже інтелігент з увім’ятими щербатими ніздрями, а третя ніздря «калашника» бездоганно кругла.

Я слухняно заводжу руки за спину і під ту мить, коли до них торкається не метал, а тільки його холод, роблю один блискавичний рух. Та ні, це відбувається значно швидше, ніж спалахує блискавка, клацають бранзолетки чи натискується спускова скоба автомата; якщо ти не натренований стріляти в терориста у натовпі, а зараз не хочеш покласти разом зі мною свого братана, то опусти автомат, він тобі вже ні до чого, в такій ситуації немає гіршої зброї за «калашник», повір мені, братчику, якщо не хочеш випустити кишки з оцього чудового хлопця, який так необачно опинився в моєму «захваті попідсилки»; це вам, пане Сіяк, не карате і навіть не бойовий гопак, це страшний захват, коли одна рука обіймає ваш стан і її сталеві пальці входять глибоко у живіт, попід ребра, так, що захоплюють їх ізсередини, а друга рука п’ятірнею змикається на горлянці, як вовча паща. І що цікаво, цей прийом найкраще демонструвати на таких‑от жилавих хлопцях, худих, сухорлявих, які беруть не силою й масою, а своєю неймовірною спритністю і вертлявістю. Я знаю цей тип, вони гнучкі і слизькі, як глистюки, вони не даються ні рук, ні ніг, ти перемолотиш сто тонн повітря, поки влучиш у його дрібну, зміїну голівку.

А цей, що так необачно потрапив мені до рук,– справжнісінький командос, це із тих спритників, що під час відбору диких гусей виб’є із конкурсу найдужчого моцара, воно витривале й живуче, як пес, ніби вже народилося псом війни, і страх як любить розмалювати перед боєм свою мармизу чи принаймні начепити якусь машкару. Знай наших. Цей макоцвітний блазень також начепив на себе чорну маску, наче зібрався грабувати банк, наче український змопівець, що йде до церкви мирити бабусь із різних конфесій, надів, пришелепок, ту маску, а тепер лупає очима крізь прорізи на свого інтеліґентного братана, як обісраний.

Той теж ні в сих, ні в тих, розгубився бідака і попер уперед, в атаку пішов, сцикопіхота нещасна, рукопашної захотів. Мені довелося зробити повний вертикальний шпаґат, щоб «калашник» залетів аж за фікус, але ж водночас я змушений був відпустити командоса, і тепер вони вдвох брали мене в лещата.

Для передиху я збільшив контактне поле, мимохідь загиливши обидва «макари» до фікуса, щоб увесь арсенал тримати на оці, а потім стиснув дистанцію, описав ногою перед сплюснутим носом облудне коло, а другою так затопив інтеліґентові в розум, що він загуркотів східцями аж до більярдної, метляючи руками уже як манекен. Якщо в тому підвалі водилися пацюки, то його знайдуть уже зовсім без вух.

Єдиний, хто був справжнім професіоналом серед цієї милої компи, то це, звичайно, командос. Він справді знав карате, і в його діях відчувалася не лише добра школа, а й виняткова краса. У спортивному костюмі «Puma» він рухався ґраційно, і справді як пума, його так і хотілося погладити по хребту. Наш бій міг би стати найкращим видовищем у цьому шале, але після того, як він побачив, що спіткало його друга, і залишився зі мною сам на сам, якось ураз зів’яв, змізернів, ним керував уже не хист, а тільки тваринна лють. Я завдав йому зовсім слабенького удару, так, щоб навіть не скалічити, тим більше, що командос сам приніс бранзолетки, якими я міг його надовго знешкодити.

Коли він упав навзнак і лежав нерухомо, як лисичка‑сестричка, я лише підійшов і зірвав з нього чорну в’язану маску. Це була Ася.

Вона сиділа у ліжку, підтягнувши простистирадло до підборіддя, і на її обличчі не було вже ні страху, ні здивування, воно просто застигло в непроникній байдужості; навіть тоді, коли я ввімкнув світло, її очі не примружились бодай інстинктивно, як це завжди буває після темряви. Її не здивував навіть цей водяник, що невідь‑звідки тут узявся в мокрім одіві і босий. Втім, на мені вже була легенька болоньєва куртка, яку я прихопив з чужого плеча не задля вдяганки, а тільки заради кишень – треба ж було кудись покласти подарунки для Сміта і Вессона.

– Хедо, я прийшов по тебе,– сказав я.

Бліде обличчя кольору молодого меду було незворушним.

– Хедо… Я той, хто мав забрати тебе ще на лісничівці. То не моя вина, що я запізнився.

Вона звела на мене сині очі, в яких стояла фіолетова відтінь.

– Зодягайся, у нас немає ані хвилини.

Я вийшов за двері, щоб вона мене не соромилася, однак з кімнати не долинуло жодного шурхоту, і тоді я знов ступив до її покою, відчинив шафу і, вхопивши якусь коротеньку трикотажну сукенку, натяг її на Хеду через голову. Я зодягав її, як сонну дитину, вона зовсім не пручалася, навпаки, моя безцеремонність трохи вивела Хеду з шоку, і коли я взяв її за руку, вона покірно пішла за мною.

Ми східцями спустилися вниз, перетнули хол, де, здавалося, під час грози билися навкулачки чорти, потім через темний саж, у якому міцно спав кнур, вийшли на балкон. Гроза була на замовлення: тепер вона вщухла, і тільки з даху ліниво спадали краплі. У небі де‑не‑де продзьобувалися зірки, поверхня озера ловила їх антрацитові відблиски.

Я стрибнув з низького балкона, простягнув руки назустріч Хеді, і на мить вона опинилася в моїх обіймах. Доторк її грудей до моїх долонь схвилював дужче, ніж там, у кімнаті, коли я похапцем натягував на неї сукенку. Звісно, те, чого не бачиш, завжди непокоїть гостріше.

Тепер, коли я опустив її на землю, Хеда сама вхопила мене за руку і так її стисла, що сумніву не було – вона також угледіла рибалку, що лежав долілиць на мокрому ґраніті. Дзвіночки на спінінґах висіли безгомінно, ніхто не тривожив його сну.

– Не бійся,– сказав я.– Сідай у човен.

Це був дуже завбачливий рибалка, він тримав човен напоготові з веслами, бо коли на гачок потрапляє дуже велика рибина, її краще брати з човна, а не підтягувати до берега, де вона швидше може зірватися.

Я не збрехав Андре Сіякові, коли сказав, що веслування і плавання у мене на першому місці. Кільканадцять помахів веслами вистачило для того, щоб цей зовсім неспортивний човник перетнув озеро, і коли він ткнувся носом у пісок, на тому боці, де стояло рибальське шале, видніла тільки жовта невиразна пляма.

А ось на пісочку і мої мешти, чекають свого господаря, як вірні пси. У чемності я перевершив самого себе: перед тим, як зайти в шале, роззувся.

Я подав Хеді руку, вона скочила із човна, і ми побігли до дротяної огорожі, яку моя дівчинка могла подолати лише в один спосіб – стати мені на плечі, потім ступити на вершечок металевого стовпа‑рейки, до якого кріпилося полотно мережі, а вже звідти стрибнути на землю.

Коли я присів, вона мене зрозуміла. Це була дуже делікатна сцена: Хеда, щоб не впасти, стала на мої плечі навприсядки, і мене охопив той божевільний стан, коли після побоїщ особливо хочеться жити. Моя голова опинилася між її стегнами, я відчув дурманний аромат жіночого тіла, пах солодкої отрути, в стонадцять разів небезпечнішої за укус кобри; я тримав її за ступні на своїх плечах і поволі зводився на рівні, боячись похитнутися від запаморочення. Хеда також поволі випростовувалася, тримаючись за дротяні вічка, і коли стала у повен зріст, я напружено дивився на вершечок стовпа, куди вона мусила ступити впевнено і безпомильно, а бачив білу смужку трусиків між її ногами.

Я швидко, поки не заточився, відпустив її ступні, Хеда сягнула ногою на вузьке вістря стовпа, пружно відштовхнулася вгору й плигнула долу, але приземлилася зовсім невдало. Вона, як кішка, впала на чотири «лапки», та оскільки не була кішкою, розпростерлася на землі, коротка сукенка задерлася, оголивши її сідничку, і я вже не бачив Хеду в пітьмі, а тільки бачив білу плямину, бачив білу «серветку», що нею природа наділила диких козуль, розмістивши її вгорі між задніми ногами, трішечки нижче хвоста, для того, аби козулі, біжучи вночі, бачили одна одну за тією «серветкою».

То був маяк‑оберіг, я думав, що ці маячки є тільки в диких козуль та ще, може, в оленів, й ось тепер така біла «серветка» кликала мене із пітьми, вказуючи дорогу.

Підтягнувшись на дротяній мережі, я за мить уже був біля Хеди, обережно її підвів.

– Ти не забилася?

– Ні,– вона всією собою прихилилась до мене.– Тільки здалося, що падаю в прірву. Зараз… зараз підемо.

Ще був час. Принаймні Сміт і Вессон повинні зберігати цілковитий спокій. Я впорався набагато швидше, ніж можна було сподіватися.

Після грози усе довкруж заніміло, але тиша у лісі здавалась живою,– можливо, тому, що із сосон ще падали важкі краплі. А туди далі було так темно, що я знов узяв Хеду за руку. Вона не запитувала, куди ми йдемо, і я їй теж нічого не пояснював. Це справді була мила прогулянка з гарною дівчиною, прогулянка, про яку я так мріяв, ще вирушаючи у цей вояж. Мені навіть стало шкода, що ми так швидко прийшли до машини.

Сміт і Вессон чекали на мене, як два вірні черевики, залишені на другому березі. Забачивши нас, Сміт навіть вискочив з «Опеля» і дбайливо відчинив задні дверцята.

– Все нормально?

– Ти ж бачиш,– сказав я, садовлячи Хеду на заднє сидіння, і вже хотів було сісти й собі поруч із нею, аж раптом Сміт різко хряснув дверцятами, і я побачив у його руці пістолет.

Таки Ібрагімова була правда – ці хлопці без стволів не можуть дихнути, і якщо вірити Ібові до кінця, то ця штука ще й без запобіжника, а машина, яка вже завелася, без гальм. Помилка багатьох убивць полягає в тому, що, перш ніж спустити курок, вони вважають своїм святим обов’язком щось сказати жертві на прощання.

– Вибач, старий,– сказав Сміт,– наші плани трохи змінилися, і ти…

Куля з того «макара», якого я збирався подарувати Смітові, прошила ліву порожнину його грудної клітки раніше, ніж до нього докотився глухий постріл. Тупий Сміт навіть не завважив, що я вже в болоньєвій курточці і праву руку тримаю в кишені, а носа за вітром. Я вистрілив у нього, не виймаючи пістолет з кишені, і поки Вессон ще думав, що то вистрілив Сміт, моя ліва рука з подарунком для другого близнюка була спрямована в нього.

Прикро, що все це відбувалося на очах у Хеди, яка ще не оговталася від попереднього шоку, але що я міг удіяти? Єдине – це не вбивати Вессона в машині. Я виволік його із салону на свіже повітря, підвів до сосни і вгатив головою об стовбур – дощові краплі так і сипнули мені за комір.

– Хто вас намовив?

– Сучара,– прохрипів Вессон.– Ти за брата заплатиш.

Ні, він мені подобався: сам уже був на волосину від смерті, а думав про брата. Я знов постукав його головою у стовбур, поки не перестав сіятись дощик. Вессон давно б упав, якби я не тримав його за комір.

– Якщо скажеш, я не стрілятиму.

Щось таки зрушилось у його розтовченому лобі, можливо, звідти вилетіла остання клепка.

– Ібрагім,– сказав Вессон.– Це він…

– Навіщо?

– Викуп…

– Хто за ним стоїть?

– Ніхто. Він сам хотів узяти викуп. Сказати Русланбекові, що тебе вбили, її вкрали і вимагають викуп. Що ж тут не ясно?..

– Справді,– сказав я.– Ясніше не буває.

Але слова свого дотримав. Я не став стріляти у Вессона, тільки, щоб нікому не було образливо, ще раз угатив його головою у сосну. І коли відпустив комір, Вессон упав.

– Хлопці, я ж вас любив,– сказав я. Бо також іноді кортіло щось виголосити в таких ситуаціях, однак із тією істотною різницею, що я казав це не до того, а опісля. Все одно їм не доходило.

Я відчинив задні двері «Опеля», бо там на сидінні лежав пластиковий пакет із моїм сухим одягом.

– Вибач,– сказав я.– Ці люди зрадили нас.

Хеда мовчала.

Я перевдягнувся позаду машини, потім сів за кермо, увімкнув фари і так погнав «Опеля», що мені жаль стало Вессона,– тільки він міг оцінити таку їзду. Тупий Сміт навряд чи. Замість того, щоб відразу натиснути скобу, почав читати проповідь. Хоча шансів у нього практично не було в жодному разі.

Вони не здогадувалися, що я їм не довіряю, не знали, що в «Кака‑ду» я побував у ролі Котигорошка, а в такому разі під час моїх московських пригод Ібрагімові випадала роль Вернигори, Смітові – Вернидуба, а Вессонові – Крутивуса. Усе в тому суворому порядку, як ці хлопці з’являються в казочці, а потім намагаються обвести Котигорошка довкола пальця.

Тепер пішли далі. Ібрагімові я не довіряв до кінця від самого початку хоча б тому, що в такому ділі сповна довіряти не можна нікому. А коли в «Кака‑ду» він без жодних уточнень виклав три штуки і навіть не обумовив деталі, як же мені бути з Хедою після того, як я вихоплю її з об’єкта, то тут уже геть стало зрозумілим, що і цими грошима, і Хедою він після викрадення розпоряджатиметься по‑своєму. І куди ж тоді подіти мене?

А казочка, вона ж мудра. Вона каже, що ці найвірніші друзяки вирішують убити Котигорошка відразу після того, як він визволить королівну. Тому я й повертався до них з королівною уже готовий до всього. Ось так, що може бути простішим?

Простішим може бути тільки те, що я зробив після розмови з Ібрагімом. Погравшись ще трошки в Котигорошка, я без особливих зусиль знайшов собі нове помешкання, бо в Москві, маючи добрі гроші, можна винайняти квартиру де хочеш – від Луб’янки до Кремля. Тож чудовий брелок із самотнім вовком мені довелося перевісити на інші ключі.

Потім я непогано заплатив одному водієві і сказав, що заплачу ще стільки ж, якщо він мене почекає цієї ночі там‑то і там від першої години до третьої, а тоді відвезе мене з коханкою в інше місце…

Й ось так воно поки що все йшло за планом. Єдине, в чому я переплюнув Котигорошка і що зовсім не входило в мої плани, то це те, що у лігві змія я знайшов відразу і сестру Оленку, і королівну. Це, звичайно, було занадто. Сестра‑жалібниця Холодного Яру стала аґентом московських спецслужб. Я її виховував, тренував, гартував, зламав їй целку, а вони прийшли, як завжди, на все готове. Що ж, буває. Кобила і та зривається за жеребцями і пре між ворожу кінноту. Сказ матки називається. Побігла за Бісланом у Знам’янське – столицю Надтеречного району, де всім заправляли фіскали, і там дослужилася до Москви. Чи не Бісланові я ото подарував ковіньку? Мабуть, йому, він один там був серед них чорненький. Жаль, що перед тим, як зробити небораці подарунок, я не поскородив йому ще й ребра. З кия виходить непоганий спис.

І ще в одному я був чомусь переконаний. Либонь, завдяки своєму ненормальному нутрові і тваринному нюхові, який тут уже споріднював мене не з Котигорошком, а з його суперником змієм. Той як тільки прилітав до хати, відразу: «Е, людським духом пахне»… Але я чув не взагалі людський дух, а запах конкретної людини. Принаймні тієї, з якою обмінювався тілом. І тепер я знав, що мене так непокоїло в Хединій кімнаті на лісничівці, яка стихія торкнула тоді мого нутра…

Ну, гаразд, змій, Вернигора, Вернидуб, Крутивус…

А що далі? Лихий дідок із бородою на сажень?

Я позирнув у дзеркальце на свою королівну і подумав, що, зрештою, всі ці казочки закінчуються весіллям, де п’ють мед‑горілку, по вусах тече, а в рот не попадає. А мені про одруження нема чого й мріяти. Хіба що колись трапиться якась царівна‑жаба.

– Хто були ці люди? – раптом озвалась Хеда.

– Сіамці,– сказав я.

– Мені здалося, що вони наші.

– Ні, німці. Тобто сіамці, але це все одно. Вони хотіли тебе продати. А мене вбити. Ти ж не хочеш, щоб мене вбили?

– Ні,– сказала вона.– Не хочу.

– А ці… що доглядали тут за тобою… Вони були там, у горах?

– Не всі. Я всіх не бачила. Дівчина була. Якби не вона, то…

– То що, Хедо?

– Їх би не підпустили до лісничівки. А так… думали, вона справді заблудилася. Наші не стріляють у жінок. А вони…

Хеда притихла. Я пошкодував, що був занадто делікатним у тому шале. Потім вона спитала:

– Куди ми їдемо?

– Там ти будеш у безпеці. Запам’ятай, віднині ти моя коханка.

– Хто‑о‑о?

– Коханка,– сказав я.– Не насправді, звичайно, а так. Про людське око.

Ох, ці берізки, наречені ви мої у ситцевих платтячках. Після грози ви ще кращі, умиті й причесані.

Я виїхав на трасу й увімкнув дальнє світло. Тепер до Moskau вела широка пряма дорога і, незважаючи на мокрий асфальт, «Опель» нормально почувався на швидкості сто шістдесят кілометрів. Палити таку машину не підніметься рука, тим більше, що вона ніколи не вкаже на французький слід… Слід, як завжди, буде чеченським… А з огляду на те, що я подарував Асі життя, він може виявитися й українським. Обидва варіанти мене цілком влаштовують.

Коли я Асю затяг до підвалу і прикував бранзолетками до труби завтовшки з ґранатомет, то не втримався, щоб не спитати:

– Ти пам’ятаєш кобилу отамана Чучупака?

– Жлоб,– сказала вона, не лишаючи мені шансу почути рідну мову.– Ты всегда был жлобом и таким остался.

– А ти, виявляється, завжди була сексотом.

– Зря я спасла тебе жизнь тогда, в Знаменском.

– Тепер я тобі дарую життя. Ми квити.

– Щоб ти здох!

– Я тебе люблю, Васю, – сказав я і, підморгнувши їй, пішов нагору.

А ось і він, той дідок з бородою на сажень.

Забачивши знак на зменшення швидкості, я зрозумів, що зараз буде «капе», перейшов на ближнє світло і скинув ґаз.

Так і є. Моя права смуга перекрита шлаґбаумом зі знаком «STOP», перед ним стоїть мент з паличкою, схожою на березову, а ще один лопух сидить у жовтенькому «жигулику» і длубається в носі.

Спершу я хотів попросити Хеду, щоб вона лягла на сидінні, не знав же, з якого дива вони тут не сплять, а потім усе‑таки посоромився: не вистачає ще кланятися.

Я притишив хід, увімкнув правий поворот, показуючи, що зупиняюся, і справді поїхав майже прямо на того, що з паличкою, та в останній момент узяв різко ліворуч і, вискочивши на зустрічну смугу, куди не сягало крило шлаґбаума, притиснув акселератор до краю.

Ні, таки не варто палити цього прудкого «Опеля»: поки той бідний «жигулик» викривуляв з‑поза шлаґбаума (я думав, що він ще прогріває двигун), ми вже були від нього за кілометр.

На нічній дорозі ніхто не плутався під колесами, хоч більше машин мені не зашкодило б, аби трохи затулитися ними, та я знав, що «жигулик» не суперник, загроза могла бути тільки попереду.

Та ген же він, той дідок із бородою на сажень, що хотів ухопити Котигорошка за чуба, та не вхопив, не вхопив… а тепер він летить назустріч на «мерсі», ввімкнув сирену, ще й цвенькає чорти‑батька‑зна‑що в гучномовець. Ти, чоловіче, давай роби щось одне – або сирена, або балачки, бо так не второпаєш, чого тобі хочеться, і я знов змушений порушувати правила. Вихоплююсь на високий бордюр хідника, перелітаю через квітник і – о диво! – підстрижений ґазон, чую, як скрикує Хеда, і бачу, як мій подвиг повторює «мерс» кольору портвейну бордо, але при цьому він калічить свого глушника й починає ревіти, як трактор, тепер не треба уже й тієї сирени, складається враження, що за мною летить ціла тракторна бриґада.

Я беру все ближче до тих мальовничих куточків Москви, на яких мерія найбільше економить електроенерґію, а якщо по правді, то я вже зовсім недалеко від пункту призначення. У цьому рівнинному місті – ніде ні узвозу, ні пагорба, це якийсь полігон, а не місто, і я серед білого дня ледве знайшов оцю вуличку, що спускається вниз прямісінько до бензоколонки. Саме сюди я тепер завертаю, роблю це зовсім не спішно, щоб вайлуваті трактористи встигли закмітити, куди ж він крутнув, отой сірий «Опель», а потім зупиняюся відразу за рогом і наказую Хеді швидко виходити.

Вона ні жива, ні мертва, але дуже слухняна дівчинка, тільки довго намацує тремтячою рукою, де там воно відчиняється; тоді я нетерпляче перехиляюся через спинку сидіння, випускаю Хеду і водночас прихоплюю свій примітивний пластиковий пакет, у якому, крім сухого одягу, я припас собі ще літрову баночку бензину. Саме баночку, а не пляшку, з пляшки він довго ллється, а так раз‑раз – і все готове.

Коли той дідок, що борода на сажень, ревів своїм трактором уже зовсім поруч, я тільки й устиг зняти «Опеля» з ручного гальма, щосили штовхнути його і вкинути до салону сірник (тепер у Парижі модно припалювати сірниками). Він покотився униз, як живий, навіть двигун працював на нейтральній передачі, і тепер я сам був упевнений на дев’яносто дев’ять відсотків, що за кермом того славного палаючого «Опеля» сидить камікадзе, який без вагань пішов на таран бензостанції…

Це був одчаяка, гідний слави Миколи Гастелло, котрий спрямував свій літак на німецькі цистерни і фактично першим започаткував цей зухвалий метод боротьби з ворогом. Метод, який потім використають усілякі пройдисвіти, навіть не згадавши свого великого попередника, і лише я подякував Миколі Францовичу Гастелло, пригадавши його тільки тому, що він народився в Москві, можливо, десь навіть на отому місці, де тепер стояла бензостанція, яку так вдало розмістили будівничі. Подякуємо ж і їм!

А тим часом, коли цей безстрашний камікадзе мчав згори до своєї цілі, а його вже ось‑ось мав наздогнати «мерс» кольору портвейну бордо, ми з Хедою, узявшись за руки, зовсім не поспішаючи, щоб не привернути до себе увагу якогось несплюха, прошкували московськими задвірками теж до конкретного пункту призначення.

І хоч гроза вже давненько вщухла, нічну тишу раптом сколихнув такий грім, що я ледве не перехрестився. Потім там, унизу, пролунав ще страшніший вибух, від якого стряслася земля і небом поповзла красива, як салютовий феєрверк, заграва.

– Козли,– сказав я.– З вогнем граються. Таким тільки дай сірники, то вони й хату запалять.

Дата добавления: 2015-06-28