Частина друга 3 страница. Хеда мовчала. Її рука все дужче стискала мою, я чув, як у долоню вп’ялися її гострі нігтики

Хеда мовчала. Її рука все дужче стискала мою, я чув, як у долоню вп’ялися її гострі нігтики.

Ми зайшли у геть незавидну вуличку, де я ще здалеку помітив такого ж незавидного «жигулика», щоправда, не жовтого, не міліцейського. Нарешті і я сів біля Хеди.

Водій вочевидь нам зрадів, хоча й запитав трохи злякано:

– Що це так шандарахнуло, ти не знаєш?

– Розборки,– сказав я.– Що ж іще! Давай, погнали.

– Ну, вони геть озвіріли. Скоро Кремль запалять.

– А тобі жалко Кремля? – спитав я.

Він глипнув на мене через праве плече, точнісінько, як покійний Вессон. І все зрозумів.

– Та мать його в йоб, той Кремль. Хай палять разом із Білим домом. Людей жалко. Наїхало цих чорножопих…

– Не матюкайся при дівчині,– сказав я.– Бо оштрафую. Не личить біложопим матюкатися.

Він ніяк не міг мені догодити й похнюпився. Потім, згадавши рятівну тему, сказав раденько:

– А наші сьогодні виграли, бачив?

– Ти не знаєш, де я був? – спитав я похмуро.

Він прокашлявся і зробив останню спробу – торкнувся погоди, про яку говорять усі нормальні люди, коли їм більше нема про що говорити.

– Гарненький сьогодні дощик пройшов.

– Гарненький,– сказав я.– Особливо стороною.

Тепер я слухав тільки присутність Хеди. Не її, а саму присутність. Я чув її не так, як жінку чи дівчину, не так, як доторк руки чи аромат тіла. Я чув її, як бритву, котра розтинала навпіл те, що сталося за ці кілька днів, і те, що буде потім. Я не знав, як воно буде, тільки знав, що його початок ось тут і зараз. Відлік уже пішов…

Водій, попри свою балакучість, головне завдання виконав бездоганно. Я попросив його зупинитися біля нічного ресторану, що за іронією долі називався «Білий папуга». Какаду, між іншим, також білий папуга, і виходило так, що ці білі папуги є найбільшими пияками.

Втім, я, звичайно, не збирався вести Хеду до нічного ресторану. Принаймні зараз. Це просто був дешевий хід конем перед водієм: нехай думає, що я гуляю собі з коханкою, і не знає, де ми притулимося в нетрях цього чужого міста. Ми ліпше пройдемо пару кварталів пішки.

Я дав йому п’ятдесят баксів і сказав примирливо:

– А дощик таки гарний пройшов, правда ж?

– Так,– сказав він.– Особливо стороною.

Будинок наш був майже у центрі міста. Наш. Досить пристойна сталінська будівля, яка зводилася, напевно, для таких людей, як троюрідний брат дядька мого батька. Котрі стояли за шторою.

Вхід до під’їзду був із кодовим замком, а вже на другому поверсі броньовані двері вели до нашої оселі, яка коштувала на добу стільки, як я щойно заплатив водієві. Це тому, що такі апартаменти знімаються на день‑кілька. Зате ніхто не допитується, хто ти, звідки і з ким.

Я також не збирався тут довго затримуватися – так, перечасувати грозу. Перечекати дощик. І якщо чесно, то ще не знав, що робитиму після дощику. Бритва просто ґвалтовно відтяла те, що було, від того, що має бути. Дорога, якою я сюди прийшов, поки що не мала зворотного напрямку.

Праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш – без голови зостанешся, а вирушиш прямо – назад не вернешся. Вернусь, не вернусь – не знаю, тільки знаю, що я вже втратив коня. Він мав без особливих ускладнень домчати мене з аеропорту Махачкали до Марселя. Та, видно з усього, я його втратив, дарма що не зі своєї вини.

І хоч Хеда була вже поруч, я залишався самотнім вовком, як той сіроманець на зеленому тлі мого брелока‑дармовиса.

Не знаю, чи вона помітила його, коли я встромив ключ у шпарину, чи просто завмерла перед чорною проймою дверей, за якими починалася така ж чорна невідомість. Якийсь час ми так і стояли перед порогом, не відаючи, хто туди має ступити першим,– хоробрий самець, у котрого більше сили й рішучости, чи тендітна самка, яка має білу «серветку», що вказує шлях у пітьмі.

Дата добавления: 2015-06-28