Частина третя 1 страница

Я сидів у чоловічому салоні вроди «Нарцис», що на Тверському бульварі, і чекав, поки надзвичайно люб’язна німфа зробить мені у вусі прокол для сережки. На відміну від справжнього Нарциса, я милувався на свою «красу» не в джерелі, а в овальному дзеркалі, і також був патологічно задоволений: щетина на щоках уже висіялася більша, ніж у Мікі Рурка, ще трохи – і вона стане бородою, короткий чуб завдяки старанням чаклунки Ехо[46]зробився ясно‑рудим, і тепер із дзеркала на мене дивилася зовсім чужа фізіономія, в яку я боявся закохатися тільки тому, що не хотів змінювати свою уже й так підірвану орієнтацію.

– Ви в якому вусі носитимете сережку? – спитала Ехо з неабиякою цікавістю, побоюючись, що я скажу: в правому,– бо то означатиме, що в моїх жилах тече блакитна кров і шансів у Ехо – ніяких.

Та я даю їй цей шанс.

– У лівому,– кажу я і чомусь згадую казочку про Кобилячу Голову: дівонько‑дівонько, заглянь мені у праве вухо… Я вже втратив коня, а ці мотиви, що причепилися до мене в прізоні, так і мандрують через усі кордони.

– У лівому? – Ехо на радощах так близько схиляється до мого лівого вуха, що її соковита цицька лягає на моє плече, як генеральський погон.

Однак генерал нічого не має проти, його зараз просто не цікавлять такі дурниці, його цікавить лише ота фізіономія, що дивиться на нього із дзеркала, і генерал не розуміє, навіщо деякі непевні типи роблять пластичні операції, щоб змінити своє обличчя. Можливості гриму й косметики безмежні.

– Робимо прокол? – десь наче здалеку долунює голос Ехо, хоч вона вже майже вся залізла у моє вухо.

– Так,– кажу я, дарма що слово «прокол» мені не зовсім подобається. Стосовно мене, звичайно, а якщо йдеться про таких бравих хлопців, як оті, що охороняли шале, то чого ж… Прокол є прокол. Представлені народи, котрі звикли покладатися на потужні армії й атомні бомби, часом зовсім безпорадні в найпримітивніших ситуаціях, особливо у себе вдома. Моя прогулянка на базу відпочинку – то всього лиш квіточки, ба навіть пуп’янки порівняно з тими ягідками, що їх уміють вирощувати жаби. Такі квіточки називаються жаб’ячим милом, вони зацвітають жовтеньким ранньої весни на луках поблизу річок та озер. А жаб’яче мило проникає скрізь. І коли наш психоаналітик Андре Сіяк казав про перемогу одинаків над арміями в гівняних американських фільмах, то мав на увазі, певна річ, не мистецький наїв, а саму Америку. Країну, яка повсякчас готується до війн на чужій території. Світовий лідер шпигунства ЦРУ півсторіччя було зациклене на червоній московській чумі, Берлінській стіні та інших привидах комунізму і не бачило того, що робиться в них під носом. А коли щось траплялося, приховували це ще з більшою наполегливістю, ніж порушення прав непредставлених націй. Ще ніколи американську розвідку не доймала така криза ідей.

Немає в Тихому океані потужнішої військово‑морської бази за Ґуам, як немає ніде і надійнішої охорони з найдосконалішими засобами електронного стеження та цифровим контролем за підступами до військової цитаделі. У Пентаґоні швидше чекали прибульців із космосу, ніж нападу на Ґуам, де було зосереджено найкращі сили ВМС США.

Рано‑вранці 13 квітня 1994 року група терористів проникла на територію бази у найпримітивніший спосіб: вони приїхали до контрольно‑пропускного пункту на такому ж «Б’юїку Конвертибл», на якому їздив тризірковий адмірал, начальник гарнізону Генрі Шелтон. Вісім душ помістилося в затемненому салоні машини, ще четверо – у баґажнику. Охорона і гадки не мала щось там перевіряти, шлаґбауми піднімалися автоматично.

Озброєні, крім усього, ґранатами, ці відчайдухи вдерлися в казарму, де ще спали гладкі тюлені[47], і наробили такого шуму, що всім заціпило. Прикриваючись заручниками, терористи проникли навіть у житлове містечко на Німітц‑Гілл, де мешкали із сім’ями старші офіцери.

Врешті‑решт морпіхам вдалося великими силами оточити і казарму, й містечко, але наслідки були кривавими. Загинуло кілька десятків заручників, п’ятеро з них слугували живим щитом під час відходу нападників, які безкарно щезли у джунґлях, що починалися, вважай, на межі бази.

Коли нахабна преса почала рознюхувати цю історію, Пентаґон дав офіційну відповідь: на території Ґуаму відбувалися супернавчання, де в реальних умовах відпрацьовувалися методи боротьби з терористами. Гонор і реноме були настільки вражені, що цього разу ніхто й не додумався щось списувати на всюдисущого Осаму[48]бен Ладена.

Всюдисущий мільярдер Осама тим часом сидів у скромній печері, запивав водою черствий чурек і зашивав циганською голкою латку на штанах, що протерлися якраз на коліні. Він сном‑духом нічого не знав про бешкет на базі Ґуам, він тільки знав, що все зло – у невирішенні національних і релігійних питань та поділі націй на представлені і непредставлені.

Отож чуб мій був кольору жаб’ячого мила, щетина більша, як у Мікі Рурка, а ліве вухо прикрашала сережка – поки що з грубої нитки, такий собі ще один дармовис. Дармовис, бо я не дуже вірив у доцільність цієї конспірації і вдавався до неї швидше для розваги, для коротання часу, поки перейде дощик і мені щось путнє спаде на думку. Я був певен, що мене шукають, як шукають і Хеду, особливо пильнують аеропорти та вокзали, тож треба трошки пересидіти, потерпіти, поки вони зіб’ються з ніг.

Переді мною знов лежали три шляхи, три прокляті українські шляхи, у яких заплутався цілий народ, а що вже казати про мене одного. Я сам…

– Ви сам? – відгукується до мене Ехо.– Ви потім самі вставите сережку чи прийдете до нас? Варто було б оглянути прокол…

Вона не знає, що на мені все заживає як на собаці, але я не хочу її розчаровувати.

– Прийду. Прийду до вас особисто.

Я вийшов із «Нарциса» і рушив угору Тверським бульваром, як лондонський денді. Цілком пристойний бульвар, і написи здебільшого англійською мовою, як у Лондоні. Не знаю, чому дехто так не любить Москву. Для мене це вже майже рідне місто, а якщо взяти до уваги, що тут колись жив троюрідний брат дядька мого батька, то я, можна сказати, корінний москвич у третьому коліні.

Тільки от три шляхи у мене українські. Перший, як було обумовлено в чітко виробленому плані, веде знов до Махачкали, до літака місії Червоного Хреста, яким я мусив доправити російську дівчину з Інґушетії до Франції на лікування. Але цей шлях дуже слизький. В аеропорту Махачкали нас можуть виглядати, бо це ворота Північного Кавказу, бо там Пелен, якому я не зовсім вірю, і тут уже нічим не зарадить навіть член інґушського парламенту Русланбек, якому я вірю. Але він не є професіоналом у таких справах, і саме тому я опинився в дурному становищі. Чітко вироблений план розвалився; на визначеному маршруті можна поставити відразу хрестик і нулик, шановний шефе відділу міжнародних кризових ситуацій.

Другий шлях я умовно називав романтичним, бо він пролягав через Україну і тут фантазія брала гору над логікою. Ми з Хедою потягом чи машиною дістаємося Києва, я знаходжу дядечка Толю, який знає усіх політиків, депутатів, і швиденько обстругуємо це діло. Хоча не так… Наші продадуть відразу. А якщо й не продадуть, то хтось не втримає язика за зубами, дійде до СБУ, а це все одно, що до ФСБ. Саме так схопили Вахтанґа Кобалію[49], начальника національної ґвардії Грузії, соратника Звіада Гамсахурдіа. Лоті (так називали його друзі) під’їхав до бензостанції заправити машину, а тут уже всі гуртом – і наші, і німці.

Зробимо не так. Дядечко Толя піде до литовського посольства, адже аятолла має великі заслуги перед Литвою, має навіть медаль за оборону телецентру у Вільнюсі, а ще більше заслуг перед литовським народом має Джохар Дудаєв, котрий під час штурму тієї телевежі служив у Литві, і жоден солдат його гарнізону не вийшов з казарми. Литовці перекинуть нас до Вільнюса, а це вже вільна Європа. Я ще й устигну провідати свого кота Барсика… Ні, я вже схибнувся з цим Барсиком – найволелюбнішою істотою в Україні, і мене повело замість Марселя в Миронівку. Романтика… Суцільна романтика.

Якщо вже мова про посольство, то чому б не звернутися до французьких дипломатів ось тут у Москві і попросити, щоб посприяли у вильоті… Це, власне, і був третій шлях, найнадійніший і найпряміший, то більше, що я мав службовий французький паспорт, а Хеда, громадянка Російської Федерації,– візу, законно поставлену в тих палітурках, які мені дав Русланбек.

Проте на цьому третьому шляху теж були камені спотикання. За мною вже тягся «чеченський» слід, причому він проходив через шале «червоною» ниткою, і я міг тут добряче підставити французьких амбасадорів. У такому разі моє завдання вже точно не було б виконане бездоганно, а отже, й ляснула б моя винагорода. Якби не йшлося про оту нічим не обумовлену бездоганність, то в крайньому разі можна було б сісти на якийсь внутрішній рейс і без особливих зусиль, без зброї захопити літак. А так… я навіть не дзвонив до Марселя, щоб запитати поради, хоча мав такий дозвіл на випадок виняткових обставин.

Втім, усе могло бути набагато простішим. Можливо, Ася відвела найпершу підозру від чеченського, а тим більше французького сліду. Можливо, саме тому я їй подарував життя.

Ібрагім також мовчатиме, щоб не виказати свою причетність до щезнення Хеди, а окрім нього, ніхто мене тут більше не знав. І він також не знав, хто я насправді. Сміт і Вессон мертві. Так що французькі коридори в московських аеропортах швидше за все «зелені». Можливо… Цілком можливо…

Проте ліпше трохи перечекати. Ще трохи, ще… Бо якщо вже бути відвертим до кінця, то мені було тут зовсім непогано. А може, й добре. Дуже добре. І я знав, що такого не буде більше ніколи.

Тієї першої ночі я ще довго сидів на кухні, де в холодильнику замість експлуатаційної інструкції було все, що треба; після сумлінно виконаної роботи можна дозволити собі розслабитися, тим більше, що в морозильній камері уже достиг лід, а віскі «Білий кінь» цілком відповідало моєму настрою.

Я тримав у руці наповнену склянку, що приємно холодила руку, і слухав шум води, який долинав із ванної. Хеда відмовилася розділити зі мною компанію, хоч я припас для неї сухе «Шардоне» та пляшку шампанського «Мум Кордон Руж». Аби складалося враження, що ми вже в Марселі. Атож, ми вже в «Готелі дю Порт», з вікон якого видно жовто‑зелене море, а взавтра підемо до собору Notre Dame de la Garde, собору Захисниці тих, кого переслідує небезпека на водах, і поставимо Їй свічку за те, що все так добре скінчилося. Потім заблукаємо у вузеньких, як струмки, вуличках старого міста, загубимося в якійсь глибокій пивничці, де продають справжнє «Шардоне» і справжній «Мум Кордон Руж», а тоді підемо до порту і… попрощаємося. Попрощаємося назавжди. Хеда сяде на корабель, який повезе її невідь‑куди, а я стану франковим напівмільйонером, якщо бездоганно виконаю це завдання, і піду в монастир до Ніколь відмолювати гріхи. Їх, цих гріхів, назбиралося чималенько. Та, можливо, саме завдяки їм мені вдасться потрапити до «шарового» полку, який десь на острові в Тихому океані охороняє атомний полігон; робота не‑бий‑лежачого, а платня вдвічі більша. А можна ще їздити по «місіях»: три місяці відвоював – рік гуляєш.

Крізь скло у кухонних дверях я побачив, як майнула її гола тінь із ванної, і тільки тепер подумав, що в Хеди тут немає нічого, крім отієї куцої сукенки, в якій я вихопив її із шале. Треба купити їй щось із одягу, вранці спитаю… Хай минеться у неї це стресове заціпеніння, що поклало печать на тонке обличчя кольору молодого меду, відбилось у темно‑синіх очах, які нікому так не пасують, як смаглявим жінкам. Бузковий туман стояв у тих відсутніх очах, а страх уже став байдужістю.

Мене трохи здивувала її коротка зачіска, яка начебто не зовсім в’язалася з кавказькою дівчиною, однак Хеда була не з глухого буару і навіть не з гір… Коротко підстрижене волосся робило її схожою на хлопчика,– напевно, тому, що на обличчі зовсім не було косметики, а я вже давно відвик од таких жінок.

На фотознімку, як і на ксерокопіях, порозвішуваних на російських блокпостах, у неї були довгі коси,– очевидно, ними довелося пожертвувати, щоб хоч трохи змінити зовнішність…

Я також довго стояв під душем, а коли вийшов, Хеда вже спала. Принаймні світло в її кімнаті не горіло. Я пішов до себе, ліг і заснув, як після десятикілометрового кросу через мертву пустелю. А потім мене розбудив крик…

Пустеля мертва лише вдень, коли від спеки глибоко ховаються змії і скорпіони, а вночі вона оживає, вночі, буває, настає така прохолода, що трусить тобою, як малярійна пропасниця. Тоді все живе виповзає на світ. Ти лежиш у спальному мішку і дивишся в чуже небо, де мерехтять зелені зірки, зовсім не такі, як удома, де місяць зовсім не той, що у нас, це якась зовсім інша планета, що пласко лежить на небі і на її ріжок не повісиш відра.

Цей сон мені снився часто: втома, як живчик, озивається в кожній клітині тіла, потім поволі тане, розтікається теплом, й тебе огортає такий млосний затишок, ніби вже ніколи не треба підводитися, нікуди не треба бігти, не треба втікати від тіні свого двійника. На грудях у тебе згорнувся калачиком Барсик, ти хочеш його погладити, тягнешся до нього рукою і раптом торкаєшся холодного слизу змії. Ти скрикуєш і прокидаєшся, свідомо розплющуєш очі, бо знаєш, що це сон.

Але я ніколи не кричав уві сні. Крик долинув із кімнати Хеди, я одним скоком опинився біля її дверей, прочинив їх і побачив Хеду в тій самій позі, в якій застав її там, на другому поверсі,– вона підтягла простирадло до підборіддя і так заціпеніла у темряві.

– Хедо… тобі щось приснилося?

Я увімкнув світло, її відсутні очі навіть не примружилися. У них і страху не було, тільки якась застигла апатія.

– Ти бачила поганий сон, Хедо?

– Ні,– сказала вона.– Не сон.

– А що?

– Я бачила те, що було. Вони знов прийдуть.

– Ніхто не прийде. Для того я тут.

– Не лишай мене,– сказала вона.

– Я тебе не залишу, Хедо. Поки ти будеш…

– Ти не зрозумів… Зараз. Дай мені руку. Будь ласка.– Вона відпустила простирадло.

Я присів на край ліжка, взяв її руку. Вона була холодна і знов уп’ялася нігтями в мою долоню.

– Ляж біля мене,– сказала вона.– Я тебе не боюся. Мені страшно самій. Не треба вимикати світло.

Я гладив її коротенького чубчика, відчуваючи, як слабне Хедина рука в моїй долоні.

Там, де поруч з’являються нормальний чоловік і нормальна жінка, завжди виникають потаємні думки і бажання. Але я не був нормальним чоловіком, тому лиш гладив її зворушливого чубчика, аж поки вона не заснула.

Вранці за кавою я намагався Хеду розговорити, однак вона так і лишалася загальмованою. Навіть тоді, коли я показав закордонний паспорт, який дав мені Русланбек, її обличчя було відчуженим.

– Ми скоро поїдемо звідси,– сказав я.– Все буде добре.

Це прозвучало для неї так, якби я сказав, що надворі давно розвиднилося…

– Ти не рада?

– Добре,– сказала вона.– Поїдемо.

– Хедо, я зараз піду…

Вона звела на мене очі, і тепер у їхній байдужості знов прокинувся страх.

– Куди?

– Мені треба вийти.

– Я з тобою.

– Хедо, тобі зараз краще побути тут.

– Нас шукають?

– Ніхто нас уже не шукає. Але так буде краще. Я хочу тобі щось купити з одягу. Що б ти хотіла?

– Мені все одно.

– Хедо, не можна так.

– Купи мені зубну щітку.

– Добре,– зрадів я.– Я куплю тобі зубну щітку. Що іще?

– На свій розсуд.

– Ти мені довіряєш? – усміхнувся я, але Хеда не зловила у тому жодного натяку.

– Що вважаєш за потрібне, те й купи,– сказала вона.– І не барися, добре?

– А ти нікому не відчиняй.

– Хіба сюди хтось може прийти?

– Ні, я тільки хотів сказати, що я не дзвонитиму в двері. Відчиню ключем, домовились?

Вона кивнула. Я взяв її холодну руку і злегенька похукав на неї теплом.

Потім уже на порозі зупинився й сказав:

– До речі, мене звуть Анрі. Анрі Дюшан.

Це вперше в житті я ходив по ганчір’яних крамничках з таким задоволенням. Слава Богу, їх вистачало на кожному кроці, і вишколені дівчатка‑продавці були чемні й догідливі до нахабства.

– Що вас цікавить? На кого? Яка модель? А як вам оце – останній писк… Якщо не підійде за розміром, ми вам залюбки поміняємо.

Щоб вони менше мені докучали, я казав, що шукаю щось таке… знаєте… з березового ситцю, та врешті‑решт вибрав одну сукню легеньку блакитну й одну довгу вечірню, кольору темного безу.

Де я незручно почувався, то це в секції жіночої білизни, але й там узяв кілька білих «серветок» на випадок глупої ночі.

Що ще? Ще мені потрібен був найповніший телефонний довідник міста Москви, і я напитав його в першому‑ліпшому кіоску, де купував газети. Взагалі‑то я не збирався подовгу розбалакувати по телефону зі своїх апартаментів, але один дзвінок зробити можна. Так, для дозвільного марнування часу. Ще не зашкодило б задзвонити Ібрагімові, запитати, коротше, чи нічого не чути від Сміта і Вессона та що з цього приводу каже Путята, але, мабуть, утримаюся. А раптом він переконаний, що мене вже немає в Москві або й на світі. Під час супернавчань, коли в реальних умовах відпрацьовуються методи боротьби з терористами, всяке трапляється.

Русланбекові також зателефоную пізніше, коли вже буду далеко від цього прекрасного міста, якого дехто чомусь не любить. Як на мене, то нічогенька собі столиця, набагато краща за Назрань, і все тут можна купити – «Мум Кордон Руж», жіночі «серветки» і навіть сиґарети «Gitanes», значно дешевші, ніж у Марселі. Якість, звичайно, не та, але все‑таки кращі за «примак» дядечка Толі.

Цікаво, як би аятолла зреаґував, якби я приїхав до Києва і сказав, що ось така й така справа? Спершу, либонь, захлинувся б димом, приголомшений моєю з’явою: «Це ти, зірвиголово? Мені сказали, що ти загинув».– «Я, дядечку Толю, я. Найцікавіше починається тоді, коли мертві повертаються з того світу, правда ж?»

Я пішки дійшов аж до Нового Арбату, де набрів на кав’ярню «Самотня зірка», і замовив собі віскі «Білий кінь». Мені хотілося погомоніти з аятоллою бодай отак, подумки, то більше, що він також побував у Моздокському фільтраційному таборі, і нам було з ним про що поговорити. Хоча б порадіти тому, що ми не потрапили до підвалів Владикавказького медінституту, ідеального місця як для тортур, так і для сучасного центру трансплантології, а також для виготовлення «секретної» зброї. Дехто зрозумів, що торгувати людськими органами набагато рентабельніше, ніж людьми, і поставив цей бізнес на конвеєр. Відпрацьований людський матеріал згодовували свиням, його й називали «секретною зброєю»…

Я розгорнув «Комсомолку» – чудова газета, на відміну від «Незборимої нації» та «Ічкерії», її продають навіть у Марселі. Я іноді купую цю газетку, дядечку Толю, бо вона пише й про Україну. Вона до нас набагато уважніша, ніж «Фіґаро» чи «Франс Суар», але до неї я не звернуся… Я, дядечку Толю, цього разу, пробачте, не звернуся й до вас, і ви мене зрозумієте: я роблю європейський вибір, обираю, як тепер кажуть, третій шлях. Світи ж мені, самотня зірко, світи на цьому шляху, де залишилося зробити всього лиш один крок – dernier coup de main[50].

Я залишаю на цьому столику непрочитану газету, залишаю недопите віскі. Я хочу бачити Хеду, я так її хочу бачити, що мені прикро в цьому собі зізнаватись.

Хеда зустрічає мене в коридорі.

– Ти так довго,– каже вона, і з її лиця спадає напруга.

– Вибач. Я тобі тут дещо купив. Приміряй.

Я даю їй пакет, іду до своєї кімнати, але й через стіну бачу, як вона приміряє сукні. Спершу блакитну, легеньку, потім ту, кольору темного безу.

– Подивися! – кличе вона.– Ти будеш моїм дзеркалом.

Я заходжу до неї і дивуюся тому, як вона оживає. Все правильно: Хеда стоїть у довгій бузковій сукні і це вже не загнаний хлопчик, а юна панна, якій до лиця навіть тихий задавнений смуток. Вона справді дивиться на мене, як у дзеркало.

– Звідки ти знав мій розмір? І колір?

– Я про тебе знаю багато.

– Що? Що ти знаєш?

– Усе, Хедо. Майже все. А колір – то до твоїх очей.

– Хочеш побачити блакитну? Ні, не виходь. Тільки відвернися.

Я відвертаюся, але бачу, як вона знімає безову сукню. У неї все тіло кольору молодого меду, тонке, худорляве, і тільки там, де золотіють її жіночі ложесна, воно повніє пругкою щедрістю.

– Ну як?

Я повертаюсь до неї обличчям, і мені не потрібні слова, бо все відбивається в «дзеркалі». Я тільки підходжу до Хеди ближче, беру її руку, щоб зігріти своїм диханням, і чую, що вона тепла.

Ми з нею майже не розмовляємо. Навіть за вечерею, коли я потягую свого «Білого коня», а Хеда пригублює зеленаве «Шардоне», ми мовчимо. Іноді наші очі надовго стрічаються, але й вони нічого не говорять одне одному і ні про що не запитують. Тільки перед тим, як піти, вона подає голос:

– Ти прийдеш?

Я дивлюся на неї, ніби нічого не розумію. Я й справді багато чого не розумію.

– Ти хочеш?

– Так.

– Прийду.

Вона йде до ванної, а я знову слухаю шум води і чую, як склянка із льодом холодить мої пальці. Я думаю про те, що двоє людей можуть прожити життя лише вдвох, без нікого. Ділити повітря, їжу, ліжко і жити навіть без балачок, без дурних запитань, хто ти і звідки, скільки тобі років, чим займаються твої батько‑мати і який розмір твого взуття.

– Ти можеш вимкнути світло,– каже вона.

Ми лежимо з нею вдвох, заховані в мушлю ночі від усього світу. Двоє зернят у серцевині яблука. Я тільки знаходжу рукою її чубчика, бо знаю, що так вона краще засинає.

– Розкажи мені казку,– просить Хеда.

– Казку?.. Треба згадати.

– Згадай. Будь ласка.

Я розповідаю їй про Котигорошка, про те, як він визволив сестру Оленку з полону Змія, і самому так чудно, що досі пам’ятаю цю казку. Потім я замовкаю, прислухаюся до її дихання, але його зовсім не чути.

– Ти спиш?

– Ні,– каже вона.– Ти ще не закінчив. Не розповів, як Котигорошко визволив королівну й одружився з нею.

– Ти знаєш цю казку? Хедо, звідки?

– Мені цікаво, звідки знаєш її ти. Я жила в Україні. І, між іншим, ходила до школи[51].

Боже, яка маленька ця земля.

– Тоді далі розказуй ти,– прошу я.

Хеда розповідає про те, як Котигорошко визволив королівну з підземелля, де її тримав злий дідок із бородою на сажень, і як покарав своїх друзів за те, що вони хотіли відібрати у нього дівчину.

– Як? Як він їх покарав? – допитуюсь я, знаючи, що казка цього не уточнює, але мені завжди кортіло дізнатися, яку саме кару придумав Котигорошко зрадникам.

– Хіба ти не знаєш? – дивується вона.

– Ні.

– Він їх убив,– просто каже Хеда.

Я призначив йому зустріч у «Самотній зірці» і впізнав його відразу, як тільки він зайшов до кав’ярні. Це був щупленький хлопчина з чорними кучерями, схожий, до речі, на кавказця, а проте яскраво виявлений француз із типовим ім’ям Франсуа і типовими маноріями замашного журналіста. У кожному разі він умить виокремив мене за столом, хоч я не подав йому жодного знаку.

Це був ризикований крок навмання, але я на нього відважився, щоб убезпечити Хеду, і вранці подзвонив до московського корпункту аґенції «Франс Прес». Попросив підійти до телефону кого‑небудь із журналістів, хто зацікавиться сенсаційним повідомленням. Мені покликали Франсуа Дервіля, видно, найголіннішого до всіляких сенсацій, бо він навіть не спитав, про що піде мова, лише попросив назвати місце зустрічі.

– Мосьє Дюшан? – він дивився на мене з тією ж цікавістю, як колись дивився Пелен.– Франсуа Дервіль. Я, здається, не запізнився?

– Ні,– сказав я.– Що будемо пити?

– Та що завгодно,– повів він плечима.– Я частую, в рахунок майбутнього гонорару.

– Я мушу вас трохи розчарувати і попросити вибачення. Ніяких сенсаційних заяв у мене для вас немає.

– Тобто?

– Так що й гонорару може не бути. У мене до вас поки що чоловіча розмова.

– Це теж непогано,– сказав він.– У наш час чоловічі розмови також рідкість.

Підійшов офіціант, і ми обоє зійшлися на віскі.

– Сьогодні я нічого особливого вам не можу сказати. Принаймні конкретного. Але є справа, з якою я більше ні до кого не можу звернутися.

– Дякую,– сказав він, і його очиці заблищали майже по‑собачому. Взагалі з тими кучерями він скидався на недоглянутого пуделя.

– Я не буду наголошувати на конфіденційності нашої розмови. Думаю, ви самі зрозумієте, що довіритись вам мене змусили виняткові обставини. Однак я вам вірю, мосьє Дервіль, і не тому, що ви такий гарний, а через те, що в мене немає іншого виходу. Я просто приречений вам вірити. Бо те, про що піде мова,– це справа чести… не моєї, і не вашої, а, даруйте за високі слова, йдеться про честь нашої з вами… країни.

Він таки трошки був циніком, цей Франсуа, бо при слові «країна» не втримався, щоб не випити. Мені це сподобалося. На таких хлопців можна покластися. І коли я заговорив трохи конкретніше, він сидів і не кліпав.

– Річ у тому, що невдовзі мені доведеться вилітати з московського аеропорту з однією людиною, на яку полюють російські спецслужби. Сподіваюся, що все обійдеться без проблем. Але є п’ять відсотків із ста, що нас перепинять.

Я зробив паузу, підніс склянку і жестом запросив його випити. Адже п’ять відсотків – це було трохи замало для нього, щоб сподіватися на сенсаційну подію.

– Я вас уважно слухаю,– сказав Франсуа.

– Ця людина ніде ні в чому не завинила. Більше того, вона сама стала жертвою. На неї полюють тільки тому, що вона має родинні стосунки з тим, кого Росія вважає своїм ворогом. Чи треба вам розповідати про сучасну торгівлю людьми і спекуляцію заручниками? Думаю, що ні. Ви, мабуть, уже здогадалися, яка підтримка потрібна від вас?

– Приблизно.

– На цьому приблизно ми поки що й зупинимося. Я хочу, щоб під час нашого вильоту ви були в аеропорту. З камерою. Думаю, що коли ту людину заарештують, то їй допоможе тільки розголос цього факту. Якщо буде широке висвітлення в пресі, то я майже певен, що їй нічого не загрожуватиме. Рано чи пізно вони змушені будуть її відпустити.

– Гм…– він подивився на мене майже з підозрою.– Якщо особа, як ви кажете, абсолютно ні в чому не винна, то чому не зробити інформаційне випередження? Здіймемо галас – і її ніхто не чіпатиме.

– Ні,– сказав я.– Цей варіант має свої мінуси.

Я не хотів йому пояснювати, що ця людина під чужим ім’ям, що її документи сфальсифіковані. А отже, формальних приводів для затримання уже вистачає. Я й так йому багато сказав. Проте Франсуа мене зрозумів.

– Коли я вам буду потрібний? – спитав він.

– Про це я скажу пізніше. До того ще накидаю заяву, тобто викладу вам усі дані для преси. Але це ви також отримаєте в останній момент. Якщо, звичайно, виникне така потреба, чого мені дуже б не хотілося. Згода?

– Добре,– сказав він, волого поблискуючи очицями.– Вип’ємо за те, щоб такої потреби не виникло.

Потім дістав візитівку і від руки дописав на ній номер стільникового телефону.

– Я до ваших послуг удень і вночі.

– Дякую,– сказав я.– Назвіть суму.

– Ви хочете зі мною посваритися?

– Я маю на увазі технічні витрати.

– О, то буде для вас дуже дорого,– засміявся Франсуа.– На такі випадки існує prix fixe[52].

– Скільки?

– Із вас ще по одному віскі.

Якщо справді існує поцілунок смерти, то я відчув його бридкий дотик не на щоці, а на губах. Це був навіть не дотик, це був смоктун, який перехоплює подих, чого я давно вже не знав.

Я відчинив броньовані двері й одразу вдихнув порожнечу – вона облягла мене, як вакуум, де немає ні грамини кисню.

– Хедо!

Ні, її ніде не було. Але не було й чужого «людського духу», який я уловлював значно гостріше за Змія.

Мені трохи попустило від здогаду, що Хеда вийшла з дому сама,– запасний ключ, що висів на цвяшку в коридорі, щез. Однак виходити надвір чи комусь відчиняти двері я заборонив їй суворіше, ніж про це застерігала стара коза своїх семеро козенят. У неї не було такої необхідности, тим більше, що ми разом уже виходили в місто, вешталися по крамничках, і Хеда купувала собі всілякий жіночий дріб’язок, про який без неї я не міг і подумати. Наприклад, пилочки‑ножички для нігтів чи, ще гірше, жіночі штучки, що їх побачиш тільки в телевізійній рекламі.

Потім ми обідали в дорогому безлюдному ресторані, де подавали соковиту форель, приготовану на лозі, і я потішив Хеду, розбираючи рибу руками. Це відразу знімає скутість, яка часом находить на тебе в занадто вишуканій ресторації з її снобістською ритуальністю.

Хеда вправно давала форелі раду ножем і виделочкою, але якби я теж так робив, то весь вік ходив би голодним.

– Я така вдячна тобі,– сказала вона.

– За що? – спитав я, чомусь думаючи про пилочки‑ножички й оті жіночі штучки, що їх показують у телерекламі.

– А ти не знаєш?

– Ні, Хедо. За що?

– Тоді тобі й знати не треба.

– За те, що я твій охоронець? Це, Хедо, моя робота.

– Не за те,– сказала вона.– Ти просто придурюєшся. Я про наші ночі.

– А‑а‑а… Ти про казку.

– Перестань, ти знаєш, про що я кажу.

– Хедо, це теж входить у мої обов’язки. Я мушу стежити, щоб з твоєї голівки не впала жодна волосина.– «І з лобка також»,– ледве не додав я, а вголос сказав: – Як я можу поводитись інакше з дівчинкою?

Це була провокація. Не спонука до якоїсь там конкретної відповіді, а провокація різкого зрушення у її психологічному стані. Тут іноді буває корисна навіть брутальність. Відверта грубість у таких випадках часом допомагає більше, ніж сором’язливе сюсюкання. І даремно я не сказав оту фразу вголос. Про лобок, якого не соромиться навіть дитяча казочка: «Цок – та в лобок, та в писану торбу».

Дата добавления: 2015-06-28