Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Частина перша 4 страница




– Нікому не кажіть‚ що він не вогнепальний. І вдавайтеся до зброї лише в разі крайньої потреби‚ – завершив своє міні шоу генерал.

Я так розгубився й розчулився‚ що вийшов із його кабінету з пістолетом у руці‚ і секретарка‚ вгледівши мене‚ ахнула‚ вона подумала‚ що я порішив генерала за те‚ що той півмісяця дає інтерв’ю.

Той день взагалі видався для мене щасливим. Привіз у редакцію завізований матеріал‚ Сокирко Фернандель, задоволений як кінь‚ відразу заслав його в номер‚ а мене в бухгалтерію‚ де я отримав конверт з гонораром‚ отримав талони на бензин і вже‚ озброєний і дуже небезпечний‚ хотів було накивати п’ятами – роботу зроблено! – як раптом задзвонив телефон.

– Чи не випити б нам по чашечці чаю?

Місячний голос‚ мов астральне світло‚ проймав усе моє тіло і виповнював його собою‚ як виповнює сік навесні сонне дерево.

– Чому ти мовчиш? Ти не згоден?

– Сано‚ я тебе застрелю‚ побий мене грім.

– Не сумніваюся‚ тут на візитці написано. Але ти‚ мабуть‚ забув‚ що я вже зазнала удару… Coup de foudre.

– Ти просто чудо‚ Сано. Ми сьогодні підемо до найкращого ресторану.

– А ти зрадник.

– Чому‚ Сано? – Я весь час повторював її ім’я‚ ніби відчував його на смак. То неправду кажуть‚ що скільки не повторюй слово «цукор»‚ у роті солодко не стане. Стане! Ще й як. – Чому‚ Сано?

– Бо ти вирішив зрадити трьох таких невинних поросят.

– Я зарікався туди більше не ходити‚ Сано.

– Хіба вже знайшовся твій господар?

– Ні‚ я сам по собі.

– Тоді ти мене розчаровуєш.

– Я тобі все поясню‚ Сано‚ не розчаровуйся.

– Добре‚ отже‚ в «Трьох поросятах»?

– Через двадцять хвилин.

– Ну що ти‚ мені ще треба причепуритися. Я в самих трусиках.

Ні‚ мене таки поб’є грім.

– Через двадцять п’ять‚ Сано.

– Увечері‚ – сказала вона. – Рівно о сьомій.

– Куди по тебе заїхати?

– Ти вже на колесах? Нікуди. Приходь сам‚ третій зайвий. Я хочу випити з тобою шампанського‚ чуєш? Я хочу напитися з тобою. Я хочу… – сказала жінка у трусиках‚ і тут чи обірвалася лінія‚ чи Сана поклала трубку‚ але свою я ще довго тримав біля щоки. «Марголін» приємно відтягував кишеню моєї куртки‚ і я хотів на радощах вихопити його і пальнути в стелю‚ але вчасно згадав наказ генерала: вдаватися до зброї лише в разі крайньої потреби.

Ще де та сьома! Я встигну на Осокорки заправити машину (чомусь наші інвестори аж там тримали бензоколонку) і про дещо справуватися в управлінні. Цього разу не для газети. Мене цікавив реєстр самогубств за останні чотири місяці. Особливо тих самогубців‚ які не мали рідних‚ а може‚ й таких‚ чиї імена взагалі не з’ясовано.

Деталі нової версії після розповіді Чоломбитька найлегше нанизувалися на нитку Аріадни: суботнього чоловіка мордує депресія‚ він уже не витримує у старих стінах і наймає квартиру‚ аби хоч щось змінити у монотонній плинності днів‚ та, зрештою, розуміє‚ що це не вихід‚ що втеча його примарна. Не маючи нікого з рідних‚ він вирішує непомітно піти з цього світу‚ відгородивши свій скін од цікавих балачок та пересудів. Випадок заводить його до кав’ярні‚ де суботній чоловік ненароком чує про те‚ що хтось шукає квартиру‚ і в нього з’являється шанс: спекатися ключа від оселі‚ яка вже йому не потрібна‚ і все таки… залишити якусь ниточку до власної таємниці. Це бажання – вказати на свій слід – могло виникнути й підсвідомо.

У такому разі суботній чоловік не був Саватієм Ярчуком.

Справжній господар не обзивається тому‚ що взяв свої гроші наперед‚ узяв і подався десь на Брайтон біч або живе собі в Києві‚ нічого не відаючи‚ і навіть реґулярно платить за квартиру під номером тринадцять‚ щось там символічно сплачує за світло‚ телефон відімкнув‚ аби квартиранти не дзвонили на Галапагоські острови‚ тому й сам не може подзвонити. Та й навіщо?

Втім‚ не можна виключати тут і самого Ярчука‚ чиє рідкісне ім’я‚ сказав би Іван Маловічко‚ веде нас у суть речей‚ отож як не крути‚ а рано чи пізно мені таки доведеться розшукати цього Саватія.

Живого або мертвого. Хоча до певного часу мені б не хотілося цього робити.

Коли я завертав на міст Патона‚ сонце з усіх своїх весняних сил ударило в очі‚ довелося дістати з «бардачка» чорні окуляри‚ і коли я їх зодягнув‚ то мимоволі потягся до дзеркальця: хай це буде триста разів нескромно‚ але я собі зараз подобався – чорні окуляри‚ чорна шкіряна куртка і чорний‚ як гайворон‚ «Марголін» у кишені – улюблений колір фатального Сатурна. Хоч не хоч станеш Нарцисом. Ще трохи – і я зберу в собі увесь букет хвороб‚ які належать до компетенції Сани.

Озброєний і дуже небезпечний чоловік віку Христа під’їхав до заправної станції на Осокорках і‚ не виходячи з машини‚ подав боєві талони; «Три і шість‚ – назвав він код бензобака. – Повний!»

Тепер‚ коли він знову‚ поминувши Березняки‚ вихопився на міст‚ сонце не било в очі‚ однак чоловік у чорному не зняв окулярів.

Він мчав‚ перевищуючи швидкість‚ хоча машину час від часу пошарпувало‚ і йому здавалося‚ що цнотлива попелюшка здригається‚ немов перед оргазмом. Це все бензин. Сучі діти‚ хоч би вже для своїх заливали не розведений соляркою; звичайно‚ так можна бігати по місту з торбою баксів‚ яким і ліку не знаєш.

Я зо дві години пробембався в управлінні‚ хлопці з тамтешньої прес служби не могли допетрати‚ навіщо мені все це треба. Із нерозпізнаних самогубців мене зацікавив лише чоловік‚ який повісився на Лісовому цвинтарі торік у грудні‚ але з фотознімка можна було здогадатися‚ що це бродяга. Якщо його й звали Саватієм‚ – у голову лізла гірка іронія‚ – то це міг бути хіба що отой Савка‚ який ночував у капезе з Василем Івановичем і безпомильно вгадував‚ котра година‚ за рухом поїздів. Мій суботній чоловік не мав бороди‚ як цей‚ хоча‚ можливо‚ був художником‚ і можливо‚ сів на один із тих поїздів‚ які своїм гуркотом відлічували Савці його недовгий час.

Ще один‚ якраз такий‚ як мені треба‚ років тридцяти сорока‚ інтеліґентного вигляду‚ отруївся не так давно і досі лежав у морзі.

Я не вірив‚ що це щось дасть‚ однак поїхав і подивився на того чоловіка‚ якого не минулася чаша… цикути. Синє набрякле обличчя не навіювало жодної асоціації‚ більшу увагу притягувала молода жінка‚ що майже поруч розпростерла на холодному цинку своє красиве тіло і не йняла сорому – лежала вона чомусь зовсім неприкрита‚ лежала неподалік синього чоловіка така вродлива‚ така незворушна‚ і її високий золотавий лобок здавався зовсім живим. До дідька! Через цю свою посаду‚ через того суботнього чоловіка і‚ до речі‚ через Санину недоторканість я скоро стану некрофілом.

Нещасний Нарцис некрофіл вийшов із моргу‚ сів у машину і поїхав каятися до партійного осідку. Власне‚ не зовсім каятися‚ просто він ще не мав свого гаража і мусив там залишати на ніч попелюшку‚ яка цього вечора була третьою зайвою. Хто ж їй винен‚ що вона не любить пиятики‚ а цього вечора шампанське мало литись рікою. Ні після чого так не хочеться напитися‚ як після відвідання моргу‚ щоправда‚ тут годилося б пити горілку‚ але ж я мусив підкорятися жінці‚ яка‚ розмовляючи зі мною‚ теж була в чім народила матуся. Якщо не брати до уваги трусики‚ менші за фіговий листочок.

 

 

 

– У школі я непогано знав арифметику‚ – зробив я винувате обличчя‚ наче Сергій Приходько‚ – добре‚ наприклад‚ знав‚ скільки можна настригти вовни зі ста овець‚ якщо з однієї стрижуть‚ скажімо‚ 600 грамів‚ а з тієї вовни можна зв’язати аж сорок светрів‚ однак я ніколи не думав і не гадав‚ що з однієї косички‚ завбільшки з морквину‚ можна зробити таку розкішну зачіску.

Сана була в легенькому синьому «сурдутикові»‚ що так пасував до її тернових очей‚ а лисичку свою‚ видно‚ сховала до наступної зими. Мабуть‚ я так люблю оцю весняну пору ще й тому‚ що мені подобається поступове звільнення жінок від зайвого одягу – воно хвилює і приносить тепло так само‚ як радісний дзвін синиць.

З такою панною нам годилося б сидіти десь у затемненій залі при високих свічках‚ мовчати й під музику органа дивитися одне на одного‚ та що вдієш‚ коли доля послала нам цих «Трьох поросят»‚ з яких ми ніяк не можемо виборсатися.

То я Сані правду сказав‚ що зарікався сюди ходити‚ бо мої розпитування про суботнього чоловіка дійшли до маразму‚ на мене вже дивилися‚ немов на хворого‚ і так‚ як утішають невиліковно хвору людину‚ вигадуючи оманливі діагнози‚ мене також частували всілякими побрехеньками‚ аби я за те частував чаркою другою. Особливо це почалося після того‚ коли я пішов на розпитування по другому колу‚ став цікавитися‚ чи не чув хто‚ бува‚ про якісь нещасні випадки чи неприємні пригоди‚ що могли статися з нашими знайомими чи й так із ким небудь‚ хто бував у «Трьох поросятах». Так‚ випадки були всякі‚ нещасні й смішні‚ сумні і кумедні‚ та жоден із них не кидав найменшого світла у мій лабіринт‚ і коли одного вечора Василь Іванович‚ захлинаючись‚ став розповідати мені‚ що на Степана Маківку було вчинено розбійний напад‚ а менти замість того‚ щоб відвезти чоловіка в лікарню‚ спровадили його у витверезник‚ – після того я зрозумів‚ що дійшло до маразму‚ що Василь Іванович‚ цей нарваний Чапай‚ котрий упав з коня і вдарився головою‚ уже розповідає мені про мене‚ так ніби суботнім чоловіком був саме я і тепер сам себе розшукую.

Отож‚ якщо я зрідка і заглядав до «Трьох поросят»‚ то тільки заради Сани‚ адже не знав ні її адреси‚ ні телефону‚ а тепер ось прийшов за її велінням і п’ю шампанське‚ як воду‚ і вже‚ мабуть‚ трохи сп’янів‚ бо ніяк не збагну‚ як можна зробити із косички‚ завбільшки з морквину‚ таке от диво.

– Дуже просто‚ – сказала вона. – Довкола того чоловіка‚ який подобається жінці‚ літають часточки‚ дрібнесенькі порошинки.

Ніхто не помічає‚ як вони проникають у серце жінки і запалюють там жагу. Ця жага‚ цей шал здатний на фантастичні речі. З нього народжується нове життя. А ти кажеш про якусь зачіску. Хіба ти не відчуваєш того шалу в мені?

– Сано‚ мовчи.

– Чому? Я хочу бути з тобою щирою.

– Ти мучиш мене. І давно.

– Зараз я не можу з тобою спати‚ – просто сказала вона.

– Гаразд‚ спи хоч із самим дияволом! Але ж не щезай. У цих триклятих «Трьох поросятах» завжди хтось зникає невідомо куди.

– Мій диявол – це ти. Адже бувають і добрі дияволи. Я читала…

– Сано‚ ти можеш собі читати‚ робити фантастичні зачіски і що завгодно‚ але‚ благаю тебе‚ не щезай. Тепер ти маєш мій телефон‚ і я хочу‚ щоб ти дзвонила мені щодня. Бодай дзвонила.

Бо я думатиму‚ що ти полинула у планетарному світлі на небеса.

Ти обіцяєш мені?

– Я собі не належу‚ – сказала вона.

– Дурниці! Ти береш собі в голову нісенітниці.

– Ні‚ я дала слово.

– Яке слово? Кому?

– Собі. Я сама собі дала слово‚ що мусить минути два роки.

– Отже‚ ти збрехала мені‚ – сказав я.

– Що я тобі збрехала?

– Що ти була в трусиках. На тобі ще був пояс вірності‚ який ти мусиш носити‚ наче ярмо. Два роки – це ціна того‚ що лежало в сумці?

– Може‚ й так‚ – погодилась вона. – Але то мої проблеми. Бо тільки я сама можу скласти собі ціну.

– Два роки… Ти справді причинна.

– Але завдяки цьому ми з тобою зустрілися. Все що не є – до кращого‚ – сказала Сана. – І потім, ти ж не знаєш‚ коли минає цей термін. Через рік‚ місяць‚ тиждень‚ чи‚ може‚ й сьогодні.

– Я не спитаю‚ – сказав я. – Не жди.

– Дякую. Саме так має бути. Бо якщо між нами щось є‚ якщо ми хочемо зберегти… те‚ що між нами… то не повинні ніколи згадувати те‚ що було.

Мені захотілося випити чогось міцнішого за шампанське. Усі знали це неписане правило‚ але всі ж його і порушували.

Сана поклала свою долоню на мою руку:

– Отже‚ та справа не зрушилась?

– Чому ж… І я розповів їй‚ що дізнався ім’я справжнього власника квартири‚ і про Олексу Остапчука‚ який‚ напевно‚ щез того суботнього вечора. Про Остапчука я розповів їй усе‚ навіть про його картини і шприц‚ але, сам не знаю чому‚ змовчав про ту жінку‚ що приходила до нього в майстерню.

Сану вразила ця історія. Вона взяла сигарету‚ потім поклала її назад у коробку й сказала:

– Давай вип’ємо.

– За що?

– За грім і блискавку.

Дивлячись поверх келишка убік бару‚ вона раптом всміхнулася. Я озирнувся. Там стояв Василь Іванович зі своєю сумкою‚ що могла скласти конкуренцію будь якій корчмі‚ і відбивав у Катрусі клієнтів. Ще ближче – він уже йшов до нас – я побачив Сергія Приходька: ну‚ починається. Приходько легенько вклонився Сані – обличчя поважне‚ без тіні вини‚ а переді мною раптом поклав десять гривень.

– Не треба‚ Сергію‚ – відсунув я гроші. – Ми ж свої люди.

Приходько тепер чемно вклонився мені‚ узяв «Івана Степановича» й пішов до бару. Він повернувся з двома чарками коньяку.

– А що бажає пані? – спитав Приходько.

– Пані бажає соняшникового насіння‚ – сказала Сана. – Але тут його немає.

– То‚ може‚ каву?

– Сергію‚ ради Бога‚ – підсунув я йому стілець‚ аби швидше скінчилася ця пісня.

Ми цокнулися‚ і я мусив випити до дна‚ даючи зрозуміти‚ що розмову закінчено. Приходько‚ молодець‚ теж вихилив коньяк‚ як самогонку (Іван Маловічко цмулив би його цілий вечір)‚ проте підводитися не поспішав.

– Я перепрошую‚ – зам’явся він‚ – але я ось що хотів сказати‚ Андрію. Останньою любов’ю Остапчука була зимова риболовля.

Останньою і вже єдиною. – І що? – спитав я‚ хоча сам думав про це не раз.

– Мені здається‚ що ключ може бути захований саме в цьому. – Він так і сказав: «ключ». – Я думаю‚ що Остапчук тоді поїхав саме на зимову риболовлю.

– Але ж крига давно скресла.

– Так‚ скресла‚ – погодився Приходько. – Та мені цікаво було б знати‚ де він рибалив. Дніпро‚ Десна – це все поняття відносні. Вони охоплюють усю Україну.

Приходько знов уклонився нам обом‚ наче танцював польку на два боки‚ й пішов до столика‚ звідки вже махав йому (чи й мені?) Василь Іванович.

– Він правильно міркує‚ – сказала Сана.

– Я знаю.

– Ти роздратований?

– Чого це раптом?

– Може бути кілька причин: перша – я‚ друга – він‚ третя – Саватій…

– Не вгадала. Я справді сердитий‚ але не знаю‚ на кого.

Скоріше за все на себе. Зимова риболовля. Десятки людей щороку топляться на замерзлих річках. А цей ще й сам не хотів жити.

Мені знов треба зустрітися з Чоломбитьком.

– Чи спершу все таки розшукати Саватія. Тоді б відразу все розвиднилося‚ – сказала Сана.

– Ти так думаєш?

– Адже він мусить знати‚ хто жив у його квартирі.

– По перше‚ я не виключаю можливості‚ що суботнім чоловіком таки й був сам Саватій. А якщо ні‚ то де його шукати‚ коли він прописаний за цією адресою і тут його немає.

– Прописаний? Хм‚ – здивувалася Сана. – Ти казав‚ що він є її власником. Хіба ти дізнавався за прописку?

Я подивився на неї‚ як пес на висівки. Мені тільки тепер дійшло‚ що це не одне й те саме‚ що чоловік може жити на Галапагоських островах і мати квартиру в Києві.

– Та нам пощастило‚ – заспокоїла мене Сана і водночас отим «нам» утішила‚ адже розглядала мій клопіт уже як наш спільний. – Нам пощастило‚ бо шукаємо ми не Іваненка чи Петренка‚ і завідувач відділу убивств таки знайде Саватія Ярчука.

У мене в мізках трохи засвітилося.

– Сано‚ ти моя Аріадна.

– Спокійно‚ Тесею‚ – незворушно сказала вона. – Не забувай‚ що я врятувала тебе від Мінотавра‚ а ти покинув мене Діонісові. І ще пам’ятай про такі речі: суботній чоловік міг дати тобі ключ від власної квартири‚ де він прописаний. Це перше. Суботній чоловік міг дати тобі ключ від власної квартири‚ де він не прописаний. Це друге. Він сподівався незабаром повернутися до цієї оселі‚ але не зміг через якесь нещастя. Це третє. Він сподівався повернутися і таки ще повернеться. Це четверте. І п’яте – це те‚ до чого ти найбільше схиляєшся. Суботній чоловік дав тобі ключ‚ знаючи‚ що вже не повернеться‚ бо йде на смерть.

– Сано‚ ти дуже мудра дівчинка‚ та я перебрав усі ці варіанти давно.

– Добре. Це просто чудово‚ що ти про них пам’ятаєш. І хоча є ще один варіант‚ тобі досить і цих‚ аби розмотати клубочок до кінця.

– Не інтриґуй. Який іще?

– Він занадто жорстокий‚ – сказала Сана. – Його можна виснувати із попередніх‚ шляхом накладання обставин‚ але повір‚ зараз тобі це не потрібно. Коли вивчаєш арифметику‚ вища математика може тільки зашкодити‚ – заробив я по носі.

Вона приголубила мене синьо зеленим поглядом‚ ніби погладила по голівці. Бідна моя кохана дівчинка‚ вона ще не відала‚ що‚ крім її таємничого‚ її жорстокого варіанту‚ міг існувати ще один‚ який я продемонструю вже сам із такою вишуканістю‚ що нікому й не снилося. Сана не взяла до уваги‚ що арифметику я пройшов ще двадцять п’ять років тому. Авжеж‚ чверть сторіччя

тому я знав‚ що з одного метра шовку можна пошити один білий прапор або сто таких трусиків‚ які носить вона.

– Слухай‚ – спохопилася Сана‚ впіймавши за хвіст ще одну геніальну ідею. – А в сусідів ти нічого не з’ясовував? Вони ж також можуть щось підказати. Сусіди‚ сантехнік‚ двірник…

– Електрик‚ пожежник‚ – я її теж ущипнув‚ щоб не була такою мудрою‚ бо власне й починав з того‚ що вона радила‚ та ба – у цьому старому будинку ще донедавна квартири були всуціль комунальними‚ а потім‚ як війнув вітерець‚ усе розповзлося у різні боки – хто продав‚ хто розміняв‚ хто здав своє житло‚ і моїм найближчим сусідою був негр‚ симпатичний такий качконосий мурин‚ який‚ до речі‚ вітався до мене французькою – «Bonjour!» – і я собі нищечком усміхався: от якщо цей загубиться‚ то легше буде знайти en flagrant delit[13]. – Підемо‚ – сказала Сана. – Я таки захмеліла. І не лише від вина‚ – подарувала вона мені той погляд‚ од якого я от от мав поповнити букет своїх душевних недуг‚ хоч би й тим же сатириазисом.

Коли ми були вже біля дверей‚ я помітив‚ що Сергій Приходько подає мені якісь різкі‚ відчайдушні знаки‚ а Василь Іванович усміхається на всю широчінь високо закручених вусів – можна повісити відра.

Я притримав Сану за руку і бровами запитав у Приходька – в чім справа? – він підтюпцем підбіг до мене‚ проте не наважувався сказати‚ тільки винувато розводив руками.

Як справжньому поетові‚ я дав йому «Івана Яковича Франка» і побажав ночувати в різних місцях з Василем Івановичем.

Приходько галантно вклонився Сані‚ а потім узяв її руку і притулився до неї губами. Це була та мить‚ коли я заздрив Приходькові.

Ми вийшли надвір. У світлі того ліхтаря‚ де колись шелестіли сніжинки‚ тепер кружляли нічні метелики і теж шелестіли крильцями.

– Я трошки тебе проведу‚ – сказала Сана. – Добре?

Дивне було становище‚ та я не перечив‚ адже поклав собі ні коли їй не лізти в душу‚ нехай усе пливе за течією‚ я пильнуватиму отого неписаного правила‚ і хай буде усе так‚ як є‚ повторював я собі‚ – може‚ це моя самота ступає поруч‚ і якась невинна печаль щеміла в мені‚ як дитяча образа‚ – дивна така печаль‚ і я роз’ятрював її до солодкого болю. Я бачив засніжене поле‚ десь під тим снігом загубилася дорога‚ і крізь хурделицю ішов чоловік‚ ішов навмання‚ згинаючись от вітру‚ він опирався на пішню‚ якою прорубують ополонки‚ а за плечима в нього погойдувався ящичок для рибальського причандалля‚ такий собі дерев’яний ящичок‚ схожий на мольберт.

Нехай усе буде‚ як є‚ – печаль розросталася в грудях‚ така невимовна печаль‚ ніби то я брів тим засніженим полем‚ ніби я був отим зимовим рибалкою і водночас був суботнім чоловіком‚ який шукає самого себе.

У скверику перед «моїм» будинком ми зупинилися – на ставала мить прощання‚ і в густій сутіні я бачив лише її білі губи‚ я прихилився до них своїми і відчув‚ що вони холодні‚ як крига‚ напевно, такі губи були в отієї жінки‚ що я бачив сьогодні‚ але Сана була живою‚ і я відчув на своїх губах її теплі сльози‚ так плаче дерево‚ знемагаючи від весняного соку‚ та раптом вона зайшлася у нестримному риданні‚ – Сано‚ Сано‚ – я обняв її‚ я взяв її голову у свої долоні і‚ як пес‚ злизував сльози з її обличчя‚ солодкі‚ мов кленовий сік‚ сльози. Сана здригалася‚ її душа намагалась вирватися із цієї тілесної оболонки‚ бо там‚ де в одному тілі оселяються жага і чернеча обітниця‚ починається божевілля.

Це справді було божевілля‚ бо вона пішла в один бік‚ а я – у другий‚ пішов тією стежкою‚ якою ступав суботній чоловік. Я не бачив його слідів‚ однак відчував їх своїми ступнями‚ і мені здавалося‚ що земля з усіх сил тисне на мої підошви‚ так ніби не вона мене тримає‚ а я її.

 

 

 

 

І все‑таки мені далеко було до вищої математики: виявляється‚ я безнадійно відстав од життя‚ а в деяких питаннях так і не пішов далі таблички множення. Хоч запитай мене‚ скільки буде‚ скажімо‚ дев’ять на вісім‚ то я – щоб отак відразу – не скажу.

Панічно уникаю будь якої техніки‚ окрім своєї попелюшки‚ принципово цураюся всіх отих ксероксів‚ пейджерів (Сокирко хотів мені його нав’язати)‚ терпіти не можу мобільних телефонів‚ і коли бачу на вулиці голомозого чоловіка зі слухавкою біля вуха‚ то мені здається‚ що він придурюється. А що вже казати про комп’ютер‚ коли я навіть друкарської машинки боявся і завжди покладався на самописку. Розумію‚ що хвалитися тут нема чим‚ той же мобільний мені пригодився б у тринадцятій квартирі‚ але я веду мову до того‚ що яка ж‚ виявляється‚ добра штука оцей комп’ютер‚ особливо якщо він стоїть не в залі розваг‚ а в органах внутрішніх справ. Вам потрібен Ярчук? Як ви кажете – Саватій?

Ні‚ ви‚ мабуть‚ жартуєте‚ бо в Києві такого немає. Ярчуки є‚ але не Саватії. Може‚ той‚ про кого ви питаєте‚ живе не в Києві?

Тоді передзвоніть пізніше. Звертайтеся коли що‚ ми любимо вашу газету і завжди дамо вичерпну інформацію.

Ну ні‚ панове‚ це ви вже загнули‚ комп’ютер – добра штука‚ але жоден із них не скаже‚ де полюбляв рибалити художник Остапчук‚ з якої річки виловлені оті окуні‚ що на них жаріють червоні смуги‚ витиснуті зі шприца. Тому‚ панове‚ я знову мушу іти до Чоломбитька в майстерню і‚ даруйте за тавтологію‚ бити йому чолом.

Проте Чоломбитько‚ здається‚ знав лише дві українські річки – Дніпро і Десну. Він не мав уявлення‚ де міг рибалити Остапчук‚ і взагалі дратувався з таких запитань‚ адже востаннє‚ коли він бачив Олеся‚ той казав лише про якусь поїздку‚ конкретно про риболовлю не йшлося‚ бо‚ вибираючись рибалити на лід‚ – нарешті блиснув знаннями Чоломбитько‚ – зодягають кожуха і биті валянки.

– Саме так‚ – сказав я. – І йдуть не на ніч.

– Ночами взимку не рибалять.

– Ти правильно мислиш‚ – заохотив я Чоломбитька. – Якщо не йдуть кидатися в ополонку.

Він вражено подивився на мене.

– Вибач‚ Петре‚ але все підказує‚ що Остапчук таки справді кудись поїхав. Я до того‚ щоб ти відчинив його майстерню.

– Це нічого не дасть. Він повернеться.

– Петре‚ ти сам казав про цикуту.

Чоломбитько вагався.

– Що ти чухаєшся‚ хай тобі чорт! – підвищив я голос. – Ти сам давно повинен його шукати чи бодай подзвонити в міліцію.

Невже ти думаєш‚ що чоловік може висидіти півроку над ополонкою?

– Ти не знаєш творчих людей‚ – огризнувся Чоломбитько. – Може‚ Олесь взагалі не брав вудки в руки. Може‚ зимова риболовля для нього – це так‚ просто враження… стан душі…

Він міг десь заїхати хтозна й куди‚ – сказав Чоломбитько‚ але все таки поліз за шафу і дістав ключ.

– Звідки він родом? – спитав я‚ коли ми спиналися східцями вгору.

– Я ж казав‚ із дитбудинку.

– Петре‚ дитбудинки є в Одесі і в Барбадосі.

– Не знаю. Але він східняк‚ це точно. Мова у нього східна.

Чоломбитько відімкнув майстерню‚ на мене знов повіяло смутком сухих дерев‚ вижухлої трави і порожніх пташиних гнізд. І може‚ через те‚ що стільки вже передумав про зимового рибалку‚ – повіяло чимось потойбічним.

Я став оглядати майстерню‚ так‚ зверху‚ вийшов на кухоньку – скрізь охайно прибрано‚ не було того розгардіяшу чи брудного посуду‚ що часто бачиш у холостяцьких помешканнях‚ то більше в майстернях‚ але це знов таки наштовхувало на думку‚ що господар десь вибирався на довший час і не хотів залишати безладу.

Чоломбитько‚ як понятий‚ сновигав услід за мною‚ і‚ коли я відчиняв якісь дверцята чи шухлядку‚ смикався й морщився‚ наче його штрикали в одне місце. На жаль‚ ніде не було ніяких цікавих паперів‚ бодай листів чи конвертів з адресами‚ ніяких тобі записок чи ще чогось такого‚ щоб зачепилося око. Власне‚ усе це нагадувало‚ як я вперше оглядав квартиру‚ де тепер жив‚ і також не міг натрапити на щось суттєве. Та що може бути в майстерні художника суттєвішим за його роботи? Я став перебирати одну по одній картини‚ вишикувані рядком‚ кожне полотно оглядав зі зворотного боку‚ де часом художники позначають назви‚ дати‚ проте Остапчук такої звички не мав‚ не ставив навіть свого криптоніма в нижньому правому куті картини.

Я знову пішов нишпорити поличками і таки дістав теку‚ яка давно мені муляла‚ хоч знав‚ що зараз Чоломбитько почне стогнати‚ і він таки застогнав:

– Ради Бога‚ я тебе прошу…

Але я вже розв’язав теку. Тут були переважно замальовки олівцем‚ пастельні шкіци‚ кілька акварелей‚ проте здавалося‚ належали вони руці іншого художника. Чоломбитько теж підійшов ближче і став розглядати малюнки. Так‚ це були не сни‚ не фантазії‚ а «класичні» замальовки з натури‚ хоч‚ може‚ й не зовсім вправні. Лісова галявина з козеням… скелястий берег… човен у тихій заводі… Прижовклий по краях папір.

– Зрозуміла річ‚ – сказав Чоломбитько. – Юнацькі роботи.

– Ти певен‚ що це його?

– Не мої – це точно. І не Айвазовського‚ – скептично глянув на мене Чоломбитько. – Але дуже давні. Причому деякі ще доінститутські. Ось ця‚ наприклад‚ – показав на козеня. – Здебільшого все це дівається невідомо куди‚ але щось таки зостається. Це «щось» буває дорожчим за лебедину пісню. Для художника‚ певна річ.

– Сам малюнок чи те‚ що намальовано?

– Це речі невід’ємні одна від одної‚ – повчально сказав Чоломбитько. – Ти глянь! – Він узяв один аркуш‚ повернув його ближче до вікна. – Чудо!

Тонесеньким‚ як голка‚ олівчиком було виснувано‚ наче павутиною‚ якусь кам’яницю.

– Замок?

– Дуже давня споруда‚ – сказав Чоломбитько. – Деталі не виписані‚ але настрій схоплено блискуче. Цікава робота. І намальовано так‚ ніби олівець не відривався од аркуша.

Суцільна в’язь.

Між іншим‚ у цій суцільності лінії вже вгадувалося підсвідоме передчуття шприца.

Це була справді надзвичайно цікава робота‚ особливо для мене‚ бо тоді‚ коли Остапчук її малював‚ він ще не був генієм‚ котрого впізнають з одного мазка‚ і на звороті аркуша вивів (тим же олівчиком) каліграфічним‚ ще школярським почерком:

«Некричі‚ 1975 р.»

– Некричі… Ти не чув од нього про Некричі?

– Не чув‚ – упевнено сказав Чоломбитько‚ ніби він взагалі був глухий‚ як Бетговен.

Я довго вдивлявся у той малюнок‚ наче в тонкому снуванні ліній міг прочитати іще бодай слово‚ чи розгледіти знак або зазирнути в ту споруду всередину. «Ну‚ що ж ти‚ хлопчику‚ не назвав хоча б річку?»

Некричі. Швидше за все це було село‚ та могла бути й назва якоїсь місцевості – урочища‚ балки‚ лісу…

– Ти‚ кажеш‚ навчався з ним разом? – спитав я у Чолом битька.

– Не зовсім. Я був на курс молодший. І в мене була графіка‚ а в нього живопис.

– В якому році ти вступив до інституту?

– Сімдесят сьомого.

– Тоді ти молодець‚ – похвалив я Чоломбитька. – Це справді його доінститутська робота. А отже‚ Некричі – край Остапчукового дитинства. Не знаю‚ чи це село‚ чи ліс‚ чи ще щось‚ але оця загадкова споруда – часточка його дитинства. – І що це дає?

– У найчорнішу годину нас із безодні рятує один малесенький спогад дитинства‚ кажуть класики і психологи. Якщо він справді поїхав‚ то я думаю‚ десь туди‚ де оці Некричі. Ти кажеш‚ що риболовля для нього – це стан душі… Подивися на його давні малюнки‚ тут скрізь річка. Літня річка. Зима для нього настала недавно.

– Андрію‚ по моєму‚ ти вже заплутався. Коли Олесь повернеться‚ я вас познайомлю‚ і він тобі все розкаже. І про Некричі‚ і про зимову риболовлю. А тепер – давай замкнемо майстерню.

Я швидко збіг східцями вниз‚ але не втік від згадки про ту таємничу жінку. Заплутався‚ що зробиш. Така‚ бач‚ тисячолітня загадка: був чоловік – і нема. Та я мушу її розгадати a tout prix[14]‚ як сказав би мій сусіда мурин‚ якщо навіть доведеться перевору шити всі імена і числа‚ через які Піфагор зазирав у потойбіччя. І хіба можна не вірити оцим знакам‚ якщо навіть зараз я‚ Андрій Крайній‚ знов чимчикую Андріївським узвозом угору (рух автомобілів тут заборонено) і зупиняюся біля Андріївської церкви‚ даруйте‚ панове‚ за потрійну тавтологію.

Числа‚ імена‚ числа… Я непогано знаю арифметику‚ але тут не обійтися без комп’ютера. Йому легше‚ йому не тисне на ступні всенька земля‚ я мимоволі ловлю себе на думці‚ що французький вислів «нога на землі» – pied a terre означає випадкове‚ тим часове житло. Чому я зациклився на цій французькій‚ не інакше як тут теж якийсь натяк чи знак‚ може‚ відповідь треба шукати в Дебароля чи Сен Мартена‚ який число два вважав лихим і фатальним‚ а в трійці вбачав порятунок. Двійку у мене вмістив суботній чоловік – це поки що Саватій Ярчук і Остапчук Олесь.

Трійка ж переслідує від першого дня – будинок номер три‚ третій поверх‚ у числі тринадцять також трійка… Однак це число не дає мені рівноваги‚ можливо‚ воно тільки підказує чи віщує.

Може‚ в суботньому чоловікові‚ окрім Саватія та Остапчука‚ треба шукати когось третього? Як ви гадаєте‚ mon cher Сен Мартен‚ mon cher Дебароль і ви‚ абате Агріпо‚ бо‚ наприклад‚ Василь Іванович на прізвисько Чапаєв вважає‚ що я вже повинен шукати самого себе‚ і регоче мені в обличчя‚ як сатана.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-28; Просмотров: 330; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.106 сек.