Частина перша 7 страница

Бо воно у восьмий клас ходить‚ а вже з пузом‚ було й таке. Ну‚ у Мілі‚ правда‚ до цього не дійшло‚ але тічку водила. Вона більше… із старшими чоловіками. Усі вони до старших тягнуться‚ а ця особливо. О‚ у Мілі були кавалери такі‚ що якби не вони‚ то в колонію загриміла б. Вона чогось облюбувала старий млин коло річки‚ ну‚ там‚ за Некричами… Звідти її міліція не раз витягувала.

Чого я вам‚ вибачайте‚ оце все розказую‚ спитаєте? Та того‚ що цей дурник влюбився у Мілю по вуха.

Намисто‚ яке я залишив розсипаним на ліжку в мотелі «Млин»‚ знов було у моїх руках‚ причому набагато добірніше і міцніше.

Однак відмінник народної освіти Олена Йосипівна Підконюша просто не була б тричі героєм соціалістичної праці‚ якби не готувала мені третій удар – адже саме трійка виводить нас із глухого кута.

– Воно так влюбилося дурне‚ що я вам передати не можу. Воно крутилося довкола того млина вдень і вночі‚ а підійти боялося. Я вже бачу‚ що хлопцеві щось робиться‚ Альоша‚ кажу‚ вона не варта твого мізинця. А він‚ знаєте‚ що мені сказав? Це ми всі не варті її мізинця‚ сказав він. А потім подивилося на мене спідлоба це тихе кошеня‚ яке раніше можна було класти за пазуху‚ подивилося отак спідлоба‚ – Олена Йосипівна показала своїми круглими очками‚ як подивився Альоша‚ – і знаєте‚ що він мені сказав? – це‚ каже‚ ви не варті її мізинця. Це він мені так сказав‚ уявляєте? Ну, я вже тоді зрозуміла‚ що з Альошею діло погане. І хоч би мав щось із нею‚ а то ж ні‚ так‚ збоку. Я вже боялася‚ щоб собі не зробив чого‚ бо в нас було‚ що один хлопчик повісився через сучку‚ прости Господи.

Тоді вже‚ як геть спасу не було од неї‚ давай ми її в колонію оформлять. Ну‚ зібрали педколектив‚ узгодили в райраді‚ міліції‚ усі вже про це балакають‚ а наш Альоша‚ знаєте що? Якщо‚ каже, ви її викинете‚ то я теж піду зі школи. Хлопче‚ кажу‚ схаменися.

Хіба ж у вас із нею одна дорога? Ні‚ каже‚ дороги в нас різні‚ я знаю‚ але цього я вам не прощу‚ каже. Бо ви всі худоба‚ якщо так зробите‚ бо знаєте‚ хто її перший?… Ваш завгосп! – ще в п’ятому класі.

Олена Йосипівна знову витримала паузу: чи не далеко вона зайшла? – і її одвислі щічки вже грали такими густими рум’янцями‚ що аж. Однак я даремно запідозрював в еротичних фантазіях цю шляхетну бабусю‚ бо вона швидко себе опанувала і вже владним голосом сказала:

– Але пізніше‚ коли я була директором‚ ми таки вигнали того завгоспа‚ бо за ним справді водилося… гм… Я його вигнала з тріском.

– А Мілю? – спитав я. – Мілю ви теж вигнали?

Олена Йосипівна Підконюша обм’якла‚ ніяковіючи.

– Ні‚ – сказала вона. – Не вигнали.

– Чому?

Вона зніяковіла ще дужче‚ я зовсім не сподівався‚ що саме зараз Олена Йосипівна Підконюша третім ударом пошле мене в нокаут.

Адже мені не вистачило десяти секунд‚ щоб прийти до тями після того‚ як вона сказала:

– Тому що за неї заступилася міліція. За неї заступився сам Сава Данилович Ярчук.

Утім‚ я всі три удари витримав із мазохістською насолодою‚ адже вони прочистили мої зациклені мізки‚ і тепер я собі міг бодай уявити жорстоко романтичну пригоду суботнього чоловіка‚ яким‚ запевне‚ таки мав бути Олекса Остапчук. Даруй‚ моя люба boheme[20]‚ але віднині я називатиму його‚ як каже Григорій Іванович‚ за святцями‚ тобто Олексою‚ адже виходить дуже багато непорозумінь‚ коли люди легковажно ставляться до імен та чисел. Інакше Олена Йосипівна Підконюша… і Каміла відразу б згадали добре знайому людину‚ а так довелося пояснювати табличку множення відміннику народної освіти; проте бабусенцію легко було зрозуміти‚ бо вона ніколи не сподівалася‚ що виховає справжнього художника і до неї приїдуть аж із столиці‚ а по друге‚ ну ніяк не хотілося самонавіяному директорові зразкового інтернату виносити з хати сміття перед київським журналістом‚ тож тут усе в’яжеться‚ та жодних тлумачень я не знаходив безпам’ятству Каміли‚ для якої прізвище Остапчук було порожнім звуком. Звичайно‚ видозмінене ім’я могло і її збити з пантелику‚ усі ми позабували багато чого зі свого минулого‚ але це чомусь ніяк не клалося моєї уяви‚ коли я думав про Олексу й Камілу. Я бачив маленького хлопчика сироту‚ якому незвичайне дівча прикликало солодкі мрії про далекі світи‚ де так багато тепла і сонця‚ та натомість у душі оселились морози‚ і він став зимовим рибалкою.

Урешті решт‚ за схемою власних симпатій‚ на які опирається і та ж інтуїція‚ можна вибудувати найромантичнішу версію‚ думав я‚ тож ця трагічна історія‚ яка постає в уяві‚ живиться лише грою фантазії змореного невідомістю чоловіка. І все таки я відчував‚ що ніколи не прощу собі‚ якщо ще раз не завітаю до розкішної тверджі‚ до тієї екзотичної кімнатки над прірвою‚ за яку я сплатив завдаток.

І не простить мені любий друг Сокирко Фернандель Підконюший‚ якщо я зараз йому не подзвоню і власним голосом не запевню‚ що канібали мене не зжерли‚ просто спіткала приго донька‚ є така хитра штука храповик (до речі‚ чомусь асоціюється з храпом коня)‚ але не хвилюйся‚ матеріал завтра буде готовий‚ я відпишуся тут‚ у готелі‚ можеш тим часом поставити в макет заголовок: «Двоє закоханих з’їли третього зайвого» або «Вегетаріанець Зайчик і його подруга Лисичка…» – ні‚ усе це дуже сентиментально‚ щось придумаємо краще‚ наприклад‚ «Судмедекспертиза свідчить‚ що людоїди – абсолютно нормальні люди» абощо.

Люблю маленькі містечка за те‚ що в них усе при купі – пошта‚ телеграф‚ банк‚ хоч відразу берися за державний переворот. Я припаркувався біля телеграфу‚ де з напису випала літера «р» – телег аф‚ і подумав‚ що цей напис чіпляв‚ розбудовуючи державу‚ мій друг Ігорко‚ коли жував м’ятну жуйку.

Що ж до іншого мого друзяки – Сокирка‚ то йому трохи відлягло‚ коли почув‚ що я живий здоровий; але якщо завтра у нього на столі не буде статті‚ список європейських щасливчиків‚ котрі жили на творчих хлібах‚ цей мізерний списочок із двох чоловік – Макса Фріша та Фрідріха Дюрренматта – неодмінно поповниться. 2+1=3‚ прикинув я‚ покладаючись на свої бездоганні знання з арифметики‚ і на радощах пообіцяв Сокиркові‚ що завтра він читатиме сенсацію року‚ смакуючи пивом і раками (я згадав вишукане меню мотелю «Млин»)‚ тож хай заб’є за мною триста рядків у номер.

А потім набрав у гастрономі сірого хліба‚ ковбаси‚ консервів‚ пшона‚ гречки‚ оселедців (дівчата продавці перелякано дивилися на цього вар’ята і думали‚ що завтра почнеться війна)‚ узяв ще пляшку горілки і солодкої води та й поїхав до того чоловіка‚ перед яким залишався у вічному боргу‚ бо без нього я‚ може б‚ і досі не знайшов храповика.

– За хліб великодушно дякую‚ а оце все зайве‚ пане брате Андрію. У мене й зубів на такі харчі немає. Але ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність принесли в мою хату‚ що оце знов завітали.

Ми сіли полуднувати‚ Григорій Іванович справді ні до чого не торкався‚ окрім хліба‚ смачно так його кутуляв після першої чарочки і дуже здивувався зажурився‚ що високий гість сьогодні вже не ночуватиме в нього‚ бо завважив дідок‚ що я теж не даюся на стрим щодо чарки: вроді ж ви не з міліції‚ пане брате Андрію‚ ма’ть великий начальник‚ бо міліціонера я зразу впізнаю: той тіки в хату‚ так і ниже очима по кутках.

– Чим же вам насолила міліція? – спитав я‚ наливаючи ще по чарочці (Григорій Іванович зачепив за живе міжнародного терориста‚ який перевозить валюту у ватяних штанах).

– Та мені‚ мо’на сказати‚ нічим‚ але пройдіть‚ пане брате Андрію‚ берегом річки й побачите: що не дача – то міліціонер.

– А той витівник… про якого ви казали‚ Сава Данилович‚ здається‚ теж із міліції?

– Був та пішов. Вигнали нашого Саву Даниловича. Але на чорта йому вже та міліція‚ як він у самого тільки Гольденберга забрав стільки… – Григорій Іванович прикусив язика‚ хоч і кортіло дуже розказати про Гольденберга. Він сам собі покивав головою і зайшов з іншого боку. – Оце чим вони мені насолили‚ то це тим‚ що я не вспів зуби вставити. Мені Гольденберг мав ставити зуби‚ золотий чоловік‚ ще його покійні батько і дід тут зуби вставляли.

Золотий‚ з якого боку не глянь‚ бо того золота в Гольденберга було хоч греблю гати. Міліція сказала‚ що сам повісився‚ але я вам‚ пане брате Андрію‚ скажу інакше. Запам’ятайте‚ ніколи людина не повіситься перед дзеркалом. А Гольденберга знайшли у петлі перед ним. Перед дзеркалом.

– То підозра була на Саву Даниловича?

– Не знаю‚ на кого була підозра. Тіки Ярчук скоро після того пішов із міліції. Це він почав було тягати Гольденберга. Ходив до нього додому і так викликав. Того вечора‚ бачили люди‚ теж заходив – це коли той уже перед дзеркалом… Тепер Гольденберг на тому світі‚ Ярчук – бізнесмен‚ а я без зубів‚ – підсумував Григорій Іванович і знов покивав сам собі головою.

– Який же у нього бізнес? – спитав я. – Оцей «Млин»?

– А нащо йому бізнес? На його вік одного Гольденберга вистачить.

Григорій Іванович таки не знав усіх комерційних таємниць Ярчука‚ як зрештою не знав їх і я‚ за винятком того‚ що Сава Данилович має нерухомість у Києві. Хоча двокімнатна квартира могла бути для нього всього лиш розвагою.

– Ви‚ мабуть‚ знаєте й Олексу Остапчука? – спитав я навпростець‚ але Григорій Іванович не второпав‚ про кого мова.

– Як ви кажете?

– Олексу. Остапчука. Він сам із Некричів‚ художник. Мати його померла‚ батько втопився‚ а він в інтернаті був.

– А‚ це‚ мабуть‚ онук покійної Остапчучки? Коли ж я його ще бачив – маленьким зовсім.

– Він не приїжджав сюди ніколи? – Їй бо‚ не скажу вам. Та якби десь і зустрів‚ то вже не впізнав би.

– Олекса‚ кажуть‚ любить зимову риболовлю.

– Не знаю. Знаю тільки‚ що батько його пішов під лід.

Я вже не вперше побачив ту шапку на льоду‚ якою чоловік подав знак про свій скін‚ побачив пришерхлу ополонку‚ схожу на велике вічко стільника‚ що його опечатав мороз‚ – опечатав ще одну людську таємницю‚ яку вже ніхто не розкриє ніколи‚ – і подумав‚ що схильність до самогубства теж буває спадковою‚ хоча одні вішаються‚ другі кидаються в ополонку‚ а третіх не минає чаша цикути. І я знов побачив засніжене поле‚ побачив його вже набагато виразніше‚ воно пролягало між Некричами і містечком‚ з якого йшов той чоловік десь від станції‚ він ішов супроти вітру‚ супроти страшенної заметілі йшов той чоловік‚ зігнувшись у три погибелі‚ спираючись на гостру пішню‚ що глибоко шурхала в сніг‚ а на плечах у нього погойдувався дерев’яний ящичок – чи то ящик зимового рибалки‚ який править йому і за стільчика‚ і за схованку для снастів‚ чи‚ може‚ звичайнісінький малярський мольберт.

– Може б‚ ви прилягли трохи? Я бачу‚ ви дуже стомлені‚ пане брате Андрію.

– Ні‚ Григорію Івановичу‚ мушу їхати далі.

– Куди ж ви отак… на машині?

– Не хвилюйтеся‚ все буде добре.

Я не став пояснювати‚ що тут мені їхати дві три хвилини. Не тому‚ що хотів щось приховати від цього милого дідка‚ який знав усе на світі‚ але й казати‚ де заночую‚ не бачив сенсу. Те‚ що він не зустрічав останнім часом Олексу Остапчука‚ свідчило на користь Каміли‚ адже якби мені теж назвали прізвище когось із моїх однокласників‚ я ніколи б відразу не здогадався‚ про кого мова.

Просто деякі намистини я силоміць нанизував на свою нитку відповідно до власних смаків і примх‚ тож мені було б дуже прикро‚ якби на моєму разкові намиста не виявилося цієї надзвичайно коштовної чорної перлини.

Стрілка бензину застигла на нулі‚ я вирішив поминути мотель «Млин»‚ бо далі‚ за мостом‚ кілометрів за два три‚ запам’ятав автозаправну станцію. Тепер не було куди поспішати‚ їхав я помаленьку: не хотілося наскочити на даїшників‚ – по перше‚ я забув до пшона й оселедців купити ще м’ятну жуйку‚ як це робить Ігорко Сердюк‚ а по друге‚ навіщо узайве афішувати своє посвідчення?

Дорогою назад я уже втретє за цей день переїжджав місток через Тікич і рухався‚ як черепаха‚ щоб таки роздивитися тверджу зоддалеки‚ пам’ятаючи‚ що все велике бачиться на відстані. І все таки козаки черкаси ходили цими берегами‚ – подумалося тоді.

Дрібніше я побачив‚ коли підкотив до мотелю‚ – це був знайомий мені білий фургон і темно синій «BMW» не першої свіжості.

Вийшовши з машини‚ я знову наїжачився од вітру‚ почув його скімлення у верховітті дерев і скрипіння сосон‚ що пручалися в обіймах весняного суховію. Чудна місцина. Скрізь було тихо‚ а тут крутив вітрюган упереміш з піском‚ хоча моя кучерява гарпія сиділа собі за столиком у власному барі. У її великих повних вустах диміла тонесенька брунатна сигаретка.

Ще за одним столиком зомлівала романтична парочка‚ а третій лишався мені‚ однак суботній гість із легкістю донжуана підійшов до Каміли і сів навпроти.

– Я не міг до вас не прийти‚ бо мені подобається цей ваш вітер‚ хай йому чорт‚ – сказав суботній гість.

– Справді? – зраділа Каміла‚ та я не певен був‚ чи вона зрозуміла усю значущість моїх слів.

– Він хоч на ніч втихає? Тут треба вітряки поставити.

– Вітряки люблять рівний вітер. Щось принести?

– Раки! І пива. Тільки в гарному кухлі.

– Раки треба пождать‚ поки зваряться. Вечерять не будете?

Ні‚ я не хотів вечеряти‚ бо перебив апетит у Григорія Івановича‚ однак замовив ще смаженого судака і двісті горілки.

Коли від кухні вже докочувався запах кропу‚ до бару зайшов ще один чоловік – статура наземного примата і тісний камуфльований одяг виказували в ньому охоронця. Його голова скидалася на велетенську грушу хвостиком догори.

Солодка парочка весело заворушилася.

– Жора‚ ти нам сьогодні заграєш? – запанібрата спитав коханець меломан‚ який‚ схоже‚ бував тут частенько.

– Подумаю‚ – сказав Жора.

Він зайшов за шинквас‚ дістав із холодильника пляшку пепсі і вилив собі у рот – якраз на один ковток. На якусь мить затримав лінивий погляд на мені і пішов геть: служба.

Таріль жовтогарячих велетенських раків уже лоскотала ніздрі‚ високий кухоль готовий був зняти білопінний капелюх перед суботнім гостем. Я запропонував Камілі частуватися зі мною‚ ризикуючи відчути на своєму каркові цупку короткопалу п’ятірню‚ але вона сказала‚ що взагалі не їсть раків. Проте‚ на мій подив‚ погодилася просто посидіти біля мене.

– Якби ви не попередили‚ що прийдете‚ то місця б уже не було‚ – сказала вона.

Я так зрозумів‚ що одну кімнату займу я‚ другу – ця солодка парочка‚ а третій зайвий уже не протовпився.

Мені страшенно хотілося сказати Камілі‚ що вона дуже добре знає Олексу Остапчука‚ бо навчалася з ним в одному класі‚ – сказати і подивитися їй в очі‚ але я боявся випереджати події.

Боявся щось сполохати у цій жінці і чекав слушної миті.

Я взяв великого рака (він був ще гарячий) і‚ відірвавши йому одну клешню‚ довго дивився на Камілу. Вона була незворушна.

Я відпив пива і запитав‚ чи немає у їхньому барі цикути.

Каміла не знала‚ що це таке.

Я сказав‚ що це така рослина‚ з якої роблять один цікавий напій.

Ні‚ сказала вона‚ цикути у нас немає.

Тоді я подивився у вікно‚ де вже темніло‚ і вдруге за цей день сказав‚ що тут чудовий краєвид. А якби я був художником‚ то неодмінно намалював би ці сосни. Я навіть передав куті меду і сказав‚ що соснову глицю найкраще малювати шприцом.

– Як це? – спитала вона. Жодна тінь не пробігла її обличчям.

Вона‚ ця бісова мулатка‚ була невловима з лиця‚ шкіра її не червоніла‚ не блідла і не темніла – куди вже далі. Величезні груди‚ націлені в мене‚ підіймалися й опускалися рівніше за морські приливи відпливи.

Вона продовжувала сидіти біля мене й тоді‚ коли до бару знов увалився найдосконаліший із наземних приматів на ймення Жора; я здивувався‚ угледівши в його руках дитячу гармошку‚ та потім роздивився‚ що ні‚ це була не іграшка‚ а звичайнісінька трирядка.

– Каміло‚ вимкни музику! – і далі керував коханець страждалець. – Зараз нам Жора заграє.

Жора відсунув убік стілець‚ скособочився на ньому і став порипувати гармошечкою‚ ремінець якої врізався йому в плече‚ де мала б висіти рушниця. Грубі лопаткоподібні пальці незґрабно нишпорили по ґудзиках‚ та зненацька із рипів скрипів вродилась мелодія і Жора заспівав таким жалібним голосом‚ що можна було здуріти: печальний Кінг Конг розтягував маленьку дитячу гармошку‚ добуваючи з неї мільйон голочок‚ що проникали в самісіньке серце. Вони солодко розтинали груди‚ вивільняючи душу з важкої тілесної оболонки.

Тихо над річкою в ніченьку темную

Спить зачарований ліс‚

Ніжно шепоче він казку таємную‚

Сумно зітха верболіз…

Гірко плакали берези‚ темна нічка розсипала на небі зорі перли‚ які тяглися до землі своїми тонкими променями‚ та моя звільнена хвора душа линула у тих променях – в астральному світлі – не до своєї планети‚ де на неї чекало світле пристановище спокою‚ моя навіжена хвора душа летіла до Ольшанського цвинтаря[21]‚ де була вічна темрява і вічне зітхання дерев‚ а тим часом хворий мозок‚ що лишився тут‚ вражено відлічував: один – два – три… один – два – три… один – Черкаси‚ два – берег черкасів‚ три – поет вигнанець Черкасенко… Нічого немає випадкового у житті‚ усе пов’язане і переплетене єдиним світлом Неба‚ і кожна дрібничка має свою доцільність. Коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ. І раптом я побачив долоню‚ а на ній ключ. Це була світла долоня‚ хоча й належала вона мулатці‚ але ж у них завжди білі долоні (навіть у муринів завжди білі долоні)‚ і я здогадався‚ що це був ключ від кімнати над прірвою‚ за яку я сплатив завдаток.

Коли спускався східцями вниз‚ то ввижалося‚ що чую на них кроки зимового рибалки‚ хоч вони‚ ці литі бетонні східці‚ не подавали жодного звуку.

Перед мотелем стояли моя попелюшка і темно синій «BMW»…

Білого фургона не було.

Тепер я піднявся на другий поверх правими боковими сходами‚ на яких Каміла бавилася з вітром‚ випробовуючи його чоловічу повноцінність.

Двері до коридору були незамкнені. Килимова м’яка доріжка скрадала мої кроки‚ і я пройшовся тим коридором з кінця в кінець – він був вузький‚ але перетинав чи не весь будинок. На дверях – між моєю і другою житловою кімнатою – я не без подиву запримітив напис‚ який важко було розібрати в сутінках коридору‚ і, тільки креснувши запальничкою‚ прочитав на цілком офіційній табличці: «Комора».

Я вчасно стромив ключа в замкову щілину‚ бо сюди вже хтось ішов. Глянув через плече і ледь не торкнувся Камілиного обличчя своїм. Воно‚ її обличчя‚ зливалося із сутінками так само‚ як брунатні трусики із густою смагою тіла.

– Я вирішила глянути‚ чи ви впоралися із замком‚ бо він заїдає‚ – виручила мене Каміла.

– Справді‚ у мене щось не виходить‚ – збрехав я.

– Його давно треба поміняти‚ але в Жори ніяк не доходять руки.

Каміла теж недобачала в коридорі‚ бо торкнулася мене гарячою пругкістю грудей‚ у яких‚ безперечно‚ було набагато більше ніж 36,6 градусів за Цельсієм. Потім вона нахилилася до замка‚ вертіла ключем туди сюди‚ так само вертіла дольками невідомого мені плоду‚ і хоч тут‚ у коридорі‚ не було вітру і ніхто не задирав їй спідничку на голову‚ я виразно бачив усе‚ що діялося під тією спідничкою‚ бачив ще виразніше‚ ніж воно є насправді‚ бо уява завжди яскравіша за сутінну реальність. Якби Каміла була гола голісінька‚ її темне тіло все одно злилося б з пітьмою.

Ключ таки повернувся у примхливій щілині‚ вона штовхнула двері й‚ увімкнувши світло‚ запнула на вікні жовті атласні штори‚ хоч ніхто не міг зазирнути в те вікно‚ окрім нічної пташки‚ що летить на світло в пошуках здобичі.

– Думаю‚ ви не пошкодуєте‚ що зупинились у нас‚ – вона підійшла до білих дверей‚ що були поруч із ліжком у лівій стінці‚ і відчинила туалетну кімнату. Зір вбирали дві величезні рожеві мушлі – дві ванни так сяяли перламутром‚ що мені‚ суботньому гостеві з порушеною психікою‚ знадобилося десять секунд‚ аби второпати‚ що ванна там одна‚ то на всю задню стінку туалетної кімнати відкрило свій усепоглинаючий рот дзеркало‚ і вже звідти‚ із глибини дзеркала‚ Каміла промовила:

– У нас навіть гаряча вода є‚ чого не скажеш про жоден районний готель.

Вона повернулася до мене‚ і її великі‚ мов сливи‚ губи опинилися так близько‚ що теж‚ як свічадо‚ могли поглинути мене всього з головою‚ поглинути разом з усіма комплексами‚ набутими в цьому непевному житті; вони‚ її губи‚ могли раз і назавжди покінчити з моїми патологічними сумнівами і підозрами.

Ніжно шепоче він казку таємную‚

Сумно зітха верболіз…

Казку співав Кінг Конг‚ що наче прийшов із далекої Африки‚ щоб пробудити голос крові у цій безстрашній жінці‚ яка ступала лезом бритви; там унизу не було білого фургона‚ але ж він міг з’явитися будь якої хвилини‚ однак ця кров уже палала вогнем‚ вона стікала вже лезом бритви‚ і коли Каміла потяглася до мене‚ дихаючи оральним жаром‚ я‚ нещасний навіженець, хлюпнув на той жар крижаною водою.

Саме тоді я сказав:

– Каміло‚ адже ви добре знаєте Олексу Остапчука.

– Про що ви?

– Не про що. Про кого. Я кажу вам про Олексу Остапчука‚ з яким ви навчалися в інтернаті.

– Ох! – зітхнула вона. – Так би відразу й сказали. А то Олесь‚ Олекса… Ви б ще Олександром Македонським його назвали.

Таки її була правда.

– Мені здавалося‚ що ви одразу його згадаєте.

– Я взагалі не люблю згадувати інтернат.

– Хіба після того ви його не бачили?

Якусь хвилю вона повагалася‚ – мовляв‚ після чого? – та потім похитала головою:

– Ні.

– Але ж ви добре пам’ятаєте Олексу?

– Пре чи чудово‚ – вихопилося в неї, і я закляк‚ бо те чудернацьке слово нещасний знавець живих і мертвих мов чув у своєму житті лише раз і тільки від однієї людини‚ – це було того грудневого вечора‚ коли суботній чоловік дав мені ключ.

Настала моя черга робити лице непроникним‚ щоб не видати радість щасливого збирача перлів‚ котрий нарешті міцно нанизав на своє намисто безцінну чорну перлину.

– А чому ви про нього питаєте? Ви знайомі?

– Ні‚ – сказав я. – Навіть ніколи не бачились. Але річ у тім‚ що ваш Остапчук став відомим художником‚ і мені доручили написати про нього статтю. Тож я вирішив почати зі школи…

– Сама згадка про інтернат у мене викликає огиду‚ – сказала вона і пішла до дверей‚ та вже на порозі спинилася. – Ви від’їжджаєте зранку?

– Удосвіта.

– Коли щось треба‚ скажете. Дзвінок при вході до бару. На добраніч.

Тепер в її жилах‚ як і в голосі‚ була крига.

– Каміло!

Вона натяглася‚ як струна‚ а я‚ перш ніж сказати‚ витримав садистську паузу.

– Мені сподобалися ваші раки. Я хочу‚ щоб ви їх зварили мені в дорогу.

– Скільки?

– Півсотні.

– Все? – вона, як лошиця, переступила з ноги на ногу.

– Ні‚ не все… Ще хочу запитати‚ – я знову помовчав‚ наче не міг наважитись. – Мені у вас дуже приємно‚ Каміло. Якщо я раптом захочу колись порибалити‚ чи можна буде тут зупинитися надовше?

– Тут зупинятися нікому не заказано. Але попередьте зарані.

Літом у нас завізніше.

Вона зачинила двері.

Ніжно шепоче він казку таємную‚

Сумно зітха верболіз…

Сон не брав мене на цьому ліжку над прірвою. Замість ніжного шепоту лісу і зітхання верболозу я чув стогін сосон і завивання голодного вітру. До того ж у коридорі час від часу озивалися чиїсь кроки: чи солодка парочка не могла загріти собі місця‚ чи охоронець перевіряв замки‚ чи може‚ мені вже просто привиджувалося.

Навіть примітивна русалка‚ що хтиво усміхалася до мене з картини на стіні‚ випинаючи свій лубковий лобок‚ здавалася лихою мойрою[22]неминучості‚ яка так легковажно перетинає нитку людського життя.

Моя кохана Сана‚ мабуть‚ реготала б до сліз‚ якби зараз лежала поруч і раптом побачила‚ як я ще раз перевіряю‚ чи замкнені двері‚ і кладу під подушку важкий «Марголін». І якщо я так не зробив‚ то тільки тому‚ що постійно відчував біля себе її присутність.

Дата добавления: 2015-06-28