Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ четвертий




 

 

 

«За отчетный период случались мелкие проявления бандитизма.

Так, 2 июня в районе Сосновки три бандита напали на комбата Черкасских комкурсов тов. Карпухина, шедшего с вестовым. В результате комбат был тяжело ранен, а вестовой раздет. 3 июня имела место дерзкая бандитская выходка политического характера. Через село Сокирное, что в 15 верстах юго-восточнее г. Смела, ранним утром в открытую, совершенно демонстративно проехала конница из одиннадцати всадников, предположительно банды Черного Ворона, вооруженная карабинами и одним пулеметом. При этом бандиты громко распевали «Ще не вмерла…», а всадник, ехавший впереди, держал развевающийся черный флаг с надписью «Воля України або смерть»…

Продолжается планомерное изъятие и расстрел ответчиков из сел, содействующих бандитизму или ведущих с ним недостаточную борьбу. Предпринимаются все меры по обнаружению тайников с оружием, коим снабжаются банды.

17 июня на Чигиринском уездучастке отряд 1-го Комполка неподалеку от села Ребедайловки, что в 7 верстах севернее Каменки, захватил троих бандитов, которые не оказали сопротивления и, по их словам, шли сдаваться в руки соввласти…

Начокротд ГПУ Бергавинов.

Нач. СОИ Ленский».

(З місячного звіту Черкаського окружного відділу ҐПУ Губернському відділу ҐПУ за червень місяць 1923 року.)

 

Вона відкинула з голови каптур, зняла рясофору, скинула спіднє, і замість черниці Чорний Ворон побачив на протилежному березі озера голу-голісіньку грішницю. Спершу подумав, що йому, твердоголовому, привиділося, бо вже з годину лежав серед приземкуватих кущів понтійської азалії, яка розквітла над озером великими жовтими квітками, і таки трохи вчадів од її млосно-солодких пахощів. Ворон, хоч трохи й засоромився того, що побачив, але очей не відводив. Бо що ж це за черниця така цікава, що, хай і на безлюдді, а так звільна й безбоязно відкрила свою срамоту? Чи не та розпусна чекістка, що спокусила їхнього Василинку?

Затворниця виставила себе проти сонця, солодко потяглася, а тоді, зайшовши в озеро, попливла прямісінько на Ворона.

Попливла, гадюка, так швидко і вправно, що, коли він здогадався про її намір, ховатися було пізно. А вона ж побачила на цьому березі розквітлу азалію! Припавши до землі, Ворон з-за куща вдивлявся в її обличчя і думав, що ця черниця мовби й не схожа на рябу чекістку-спокусницю, навпаки, вона дуже гарненька, але хай там як, а він опинився в чортзна-якому становищі. Ось вона вже виходить з води — струнка, міцнотіла, стужавілі в холодній воді соски націлені прямо на Ворона, він не дозволяє собі дивитися нижче і вглядається в її лице, на якому немає ніякого ластовиння, це личко чисте і світле, воно йому когось дуже нагадує, та певно ж кого — якби у неї була довга розкішна коса, Ворон упізнав би її ще здалеку.

Вона обережно ступала поміж кущами (азалія буває така дряпуча, що може вхопити за литку), а він, твердоголовий, не знав, як повестися, аби не злякати її у смерть, — хотів обізватися: «Досю, не бійся, це я», та йому так пересохло в горлі, що він не подав і звуку.

Угледівши Ворона, вона навіть не скрикнула, тільки здригнулася й інстинктивно затулила руками те, що змогла, проте в її очах було більше радісного здивування, ніж страху. Так, вона розгубилася — подумати тільки: стояла перед ним у чому народила матуся, і хтозна, що далі робила б, якби Ворон не відвернувся. Він зняв із себе парусинову сорочку — вже невідомо якого кольору була та заношена сорочина, зате вона дістала Досі майже до колін, це була простора сукня для Досі, та коли вона, застібнувшись і підкотивши рукави, дозволила Воронові подивитись на неї, він так само побачив усе, що ховалося під сорочкою, тим більше, що стужавілі в холодній воді сосочки, мов дві кулі, випиналися крізь цупку тканину.

— Сядь, поговоримо, — сказав Ворон, трохи ніяковіючи від того, що, знявши сорочку, виставив напоказ свої шрами — ліворуч на грудях багріла така страшна згоїна, ніби з нього виймали серце.

Дося сіла на моріжок, напнувши на коліна сорочку, міцно обняла свої ноженята і якось боязко, ніби крадькома, подивилася йому в очі.

— Поговоримо, — мовила тихо.

Дивно, але більше їм начебто й не було про що розмовляти.

За той час, відколи вони не бачилися, багато чого змінилося, та не було в тих змінах добра ані крихти, не було жодної втішної вістки, якою б вони могли поділитися. То навіщо ж ятрити душу і сіяти сумнів? Між ними лишилося тільки минуле, і, може, від того, що так скажено пахтіла азалія, на нього раптом накотилася та далека, майже забута ніч, що також пахла цією дурманною квіткою, пахла дикою орхідеєю і кадилом духмяним…

— Іди до мене, — сказав він.

 

 

У червні ми затаїлися в нетрях Холодного Яру. Там, під Великодньою горою, Гриць показав нам печеру, де було сховано чимало боєприпасів, у тому числі й десяток кружків до «люйса» та дві скриньки гранат «мільса». Завалений купою трухлого хмизу, вхід до печери скидався на лисячу нору, зате всередині тут був справжнісінький грот. Вирили його хтозна й коли, може, це був окраєць прадавніх підземних катакомб, що розгалужувалися під Мотриним монастирем. Печера закінчувалася земляним обвалищем, за яким, вірогідно, відкривався дальший хідник. Так чи ні, але на літо нам не зайвою була ця «хатина», де ми всі разом, щоправда, без коней, могли сховатися від дощу і негоди. Хоча яка влітку негода? Літо — наш союзник: ні холоду, ні голоду. Хлопці, зробивши лозові верші, ловили в озерах линів, у лісі збирали ягоди, гриби, а Ходя майже щодня приносив якусь дичину.

За тих коней, що лишилися від Козуба, Момота і Сутяги, ми виміняли на хуторах дещо з харчів та одягу. Селяни зробилися хитрими скнарами; знаючи нашу безвихідь, вони відмовлялися платити справжню ціну. Казали, що купувати в нас коней — то надто великий ризик, за це можна поплатитися життям. Але вони чомусь не дуже потерпали за свою шкуру, коли вимінювали коня за мішок-другий ячменю чи стару кожушанку. Люди перевелися, що тут казати.

Доля дедалі більше від нас відверталася. У середині червня безслідно пропали Цокало, Фершал й одноокий Карпусь. Вони трійкою пішли в бік Ребедайлівки — і не повернулися. Важко сказати, що з ними сталося, та я був певен, що козаків спіткала біда. Про всяк випадок ми на якийсь час покинули печеру. Трохи згодом попід Великодньою горою з'явилися озброєні «лісоруби» — селяни-відповідачі шукали наших слідів. Ми принишкли неподалік печери, готові щомиті зірватися з місця. Кожен тримав коня за вуздечку, погладжуючи його, щоб часом не заіржав.

«Лісоруби», минаючи нас кроків за сто, нічого не помітили.

А якщо хтось і побачив сліди від копит, то міг промовчати.

Такі збірні загони з відповідачів нас не лякали (ми називали їх дерев'яними), але в разі зіткнення довелося б переходити на інше місце.

Нас зосталося восьмеро. Вовкулака, Біжу, Ходя, Василинка, Ладим, Невіруючий Хома, «дикий» Гриць і я. Оце і весь Лебединський полк. Після того, як троє наших не повернулися, хлопці підупали духом. Ще раніше почав закисати Біжу. Втративши брата, він став мовчазним і замкнутим. Я не знав, як його розрадити. «Може, провідаєш свої Мурзинці?» — якось спитав у нього. Біжу мовчки похитав головою. Додому йому не було вороття, але я думав, що, може, він хоче від нас піти, то хай би йшов.

Я готовий був полегшити йому цей крок. Я взагалі хотів, щоб Василинка й Біжу вийшли з лісу. Ще такі юні, вони могли розпочати інше життя. Та це залежало від них самих.

А зараз треба було підняти козакам настрій. Лише гостра й успішна операція могла підігріти їхню віру у власні сили. Наша відвага давно не впивалася медом.

Я послав Василинку розвідати, що діється на станції Фундукліївка. Залізниця завжди викликала у хлопців особливий інтерес. Спалити сільраду, волосний виконком чи комезу — діло одне, а потрусити вузлову станцію, зупинити поїзд — то вже був вихід у ширший світ. Вихід на Ростов і Москву, чий невгамовний народець безнастанно снував нашими залізницями.

Василинка прийшов через два дні і сказав, що на станції стоїть відділ залізничної охорони із дванадцятії чоловік. Окрім того, Фундукліївку патрулює дорожня міліція. Є там, звичайно, й уповноважений гепеву[54]. Засідає в кімнаті з табличкою «Дежурный по станции».

Уночі ми перейшли до соснового бору, який підступав до станції, проте навідали «бабусю Фундукліївку», коли розвиднилося. Зробити це затемна було б ще зручніше, тільки тоді наш візит не вийшов би таким офіційним. Поки мої хлопці роззброювали охоронців у пристанційній касарні, я заглянув до «чергового по станції» і попросив не хвилюватися, адже наша банда фіктивна. Ми, сказав я, тільки вдаємо напад, щоб мати добрий поголос, оскільки нам потрібна довіра бандитів, які ще переховуються у довколишніх лісах. Адже ми їх виловлюємо. Наш спецзагін сформований органами ҐПУ, але про це не повинна знати жодна душа, окрім нього — «чергового по станції».

— К сожалєнію, ми винуждєни і вас обєзоружіть, — сказав я, звільняючи його кобуру від кілограмового тягаря (саме стільки важить парабелум з усіма набоями). — І докумєнтікі пожалоста.

«Черговий по станції» виявився доволі кмітливим, хоча зовні мені не сподобався. Людям, у яких щелепи ширші за лоба, я ніколи не довіряв.

— Пачєму мєня нікто нє прєдупрєділ? — око чекіста кумедно сіпнулося. Спершу навіть здалося, що він, сучий син, мені підморгує.

— Ето строжайшая тайна. Нікто нє должен засомнєваться в подлінності нашєй банди. Ви мєня понялі?

— Кажется, да.

— Тогда слушайтє мєня вниматєльно.

Щоб усе було схоже на правду, я наставив на нього наган і наказав покликати начальника станції та касира з усіма грішми, що є в касі. Його око знов кумедно сіпнулося, але сучий син прочинив двері й гукнув:

— Лєдяєв! Капула! Ка мнє!

До кімнати вони вкотилися разом і, вгледівши «бандита» з наганом, усе зрозуміли. Касир Капула швидко приніс брезентову торбу із грішми.

— Ви можєтє дать нам распіску в том, што забралі дєньґі? — раптом спитав чекіст.

— Канєшно, — сказав я. — Дайтє карандаш і бумагу.

Я зробив це з великою радістю. Письмово засвідчив, що касу реквізував сотник Завірюха, оскільки серед шкурників гроші ходять і на тому світі.

Прочитавши розписку, чекіст подивився на мене, як пес на висівки.

— Ви что, іздєваєтєсь?

— Пожалуй, да, — сказав я і, діставши з піхов австрійський тесак, різонув по телефонних дротах.

— Ви настаящій бандіт, — «підморгнув» мені сучий син.

— А ти сумнівався? — Я увігнав тесака йому в ліву нагрудну кишеню. Він незграбно сповз зі стільця на підлогу.

Начальник станції і касир підняли руки.

— Службовців ми не чіпаємо, — пояснив я. — Якщо не показуватимете носа надвір, то будете живі.

А надворі все відбувалося швидко і злагоджено: козаки не лише роззброїли охорону й міліцію, але встигли вже всіх роздягнути і, як овець, загнати до пристанційної комори із заґратованими віконцями. Зробили це без жодного пострілу. Під стіною залишився в калюжі крові командир охоронного відділу, який «нє понял» наказу Вовкулаки.

Прихопивши дещо з речей та провізії, ми лісом відійшли під Нову Осоту. Тут, як у кращі часи, я вишикував загін й оголосив подяку «за взяття станції Фундукліївки». Козаки збадьорилися, та невдовзі розгорілася й суперечка. Біжу не міг змиритися з тим, що ми не винищили охорону станції. Після смерті брата ним трусила жадоба помсти. Його підтримали Ладим і Невіруючий Хома.

— Хлопці, — сказав я. — Тепер інша війна. Відвага не повинна впиватися тільки кров'ю.

Ладим, ніби нічого не чуючи, поволі затяг:

 

Ой, що ж бо то за ворон,

Що він за один,

Що згукує товариство

У той лісок Лебедин…

 

Коли я вперше почув од Ладима цю пісню, то був певен, що він її придумав сам. Аж ні — Ладим сказав, що цій пісні вже сотні, може, й тисяча літ. І ось виходило так, що хтось через сторіччя підказував мені, як діяти далі. Іди до Лебединського лісу, наказував він. Незабаром жнива — і більшовики знову попруть грабувати селян. Іди і перешкоджай їм як тільки можеш.

Ладим знав, що і для кого співає. Тому він ніколи не доспівував цю пісню до кінця. Бо те, про що там співалося далі, відбулося сотні, а може, й тисячу років тому:

 

Гей, поховали пана отамана

В сиру землю глибоко…

 

Незабаром ми вже були в Лебединському Лісі. У липні — серпні згоріли канцелярії не одного волвиконкому, де складалися списки про податкову повинність. Як ото волос на голові, так було пораховано й кожен колосок селянина, над душею якого і далі стояв червономордий продзагонівець. Тому, як тільки випадала нагода, ми охоче навчали цих упирів замість хліба їсти святу земельку. Один тільки Ладим вишив на своєму шлику сім червоних хрестиків. Але й нам ставало тісно в лісах.

Ударні групи ганяли нас з місця на місце. Вислизати з облав ставало дедалі важче. Іноді рятувалися лише Божою поміччю.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-28; Просмотров: 252; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.013 сек.