Бхілайське вогнище 9 страница

Лобода з свого боку теж докинув цитатку, навмисне так, щоб і ті бурсаки чули:

‑ Зевес тоді лигав сивуху і оселедцем заїдав!

Воєнкомова була від цитати в захваті. І ластуватому Зевесові її теж сподобалось, поцікавився навіть, звідки це; виявляється, бідолаха, про Котляревського й чути не чув. Був, каже, нібито історик якийсь Котляревський; здається, монархіст. Ачей же, знатиме тепер і про автора нашої іскрометної «Енеїди»!

‑ В бібліотеку завтра піду, ‑ каже воєнком, ‑ дістану цю поему й візьмуся за неї. Правда, я ще не дуже вмію по‑вашому, але опаную: наполегливість у мене солдатська.

Симпатяга цей воєиком, хоч і коноплястий, все тіло в ластовинні. Розтовстів без маршировок, біцепси гулями, осадкуватий, міцний. Помор, з ломоносовських країв родом, полярним ведмедям був колись запанібрата. Припав до душі йому той Зевес, кілька разів повторив; а коли до діла дійшлося, тобто до чарки, то сам зовсім не по‑зевесівському повівся, тільки руками жалібно розвів: інфаркт. Був перший дзвінок, як то кажуть… А гостеві підбадьорливо кивнув на пляшку з п'ятьма зірочками, що посеред килима просвічувала бурштинове:

‑ Прошу, призволяйтесь.

‑ Та й ви хоч трохи…

Він знову руками ще жалібніше розвів. І дружина підтвердила:

‑ В нього серце.

І їй теж не можна, в неї печінка.

Нащадок їхній, молочно‑білий блондин горболобий, архітектор з молодих, саме вибрався з води, і, недбало кинувши свої жаб’ячі ласти та однооку маску на траву, підсів у плавках до килимка. Лобода сподівався, що, може, хоч цей покаже, який він козак, а в нього теж виявилась кишка тонка: спиртного аніні! Бо він, бачите, за кермом, та і взагалі. Для чого ж тоді цю пляшку до лісу везли, питається? Виставили тільки так, для годиться, про той випадок, коли хтось підсяде, а самі… аскети якісь! Самому ж братись за пляшку просто незручно, ще подумають, що чарколюб. Довелось обмежитись лимонадом. Що ж: хай буде насухо, без випиття. Хай вважається цей день ще й днем здорової тверезості!

На цю тему Лобода принагідне розповів теж бувальщину, ще комсомольську, як його розіграли були хлопці під час доповіді, поставивши на трибуну, замість води, карафку з горілкою… Нічого, налив, хильнув посеред доповіді і не скривився, довів доповідь до кінця. А тут коньях п'ять зірочок пропадає, стоїть, неторканий, аж досадно.

Молодий архітектор уплітав добре після купання, мов за себе кидав, але сидів мовчуном, розмову не підтримував, хоч мав би знати, як належить поводитись у товаристві. Час від часу тільки схмурював свої бровенята та домашні котлети наминав. Чого він супиться, спитати б його? Чи в коханні зазнав поразки, чи все думає про свого Корбюзьє? На Лободу зовсім не звертає уваги, на дотепи гостя не реагує ніяк. Навіть ті, стегнасті, що все ближче крутяться із своїм м’ячем, вигинаються таліями, і ті йому ніби ні до чого. Молодий, здоровий, свіжощокий, та в такому віці на тобі кожна жилка б грати повинна, а він сидить, хмурна хмурить. Невже й справді йде покоління отаких сухарів безчуттєвих, раціоналістів беземоційних? (Чув десь Лобода й про таке.)

Погамувавши апетит, архітектор одразу ж підвівся, чемно подякував матері, а в Лободин бік навіть не гляну впій, пішов собі до тих кашоварів. Незабаром він уже стояв у компанії, жваво про щось розмовляв з Миколою Баглаєм, що, теж у самих плавках, мокрий ще, звідкись з'явився біля студентського казана, привертаючи увагу дівчат своєю еллінською статурою. Дуже закортіло Лободі послухати їхню розмову, чим вони дихають, оці скептики‑інтелектуали. Коли наближався до них, почув, що йшлося про собор. Включився з ходу, навпростець:

‑ Що там сталося у вас, Миколо? Хтось, кажуть, з таблицею пожартував? Але ж собор наш від цього не захитався?

Баглая аж пересмикнуло. Крізь смагу поблід. Щось, видно, хотів сказати, але стримав себе.

‑ Чи варто було через це зчиняти базар? ‑ весело вів далі Лобода. ‑ Впізнаю Зачіплянку: хлібом її не годуй, дай тільки пошуміти, погаласувати. Та, зрештою, таблицю самі відливали, треба, то й нову віділлють. Майстри литва на місці, не привозні. Зачіплянка наша і чорта зуміє відлити, хіба ні? ‑ награно звернувся він до Миколи.

Але бачив тільки губи, міцно стиснуті, очі, незмиренно примружені.

‑ От народжує типів епоха, ‑ сказав Баглай до архітектора і з неприхованою, якоюсь навіть бридливою зневагою відвернувся від Лободи. І воєнкоменко теж одразу спину показав на знак презирства. Нечеми, кинувши співрозмовника, пішли собі удвох до берега, наче й не було з ними Лободи, наче тінь чиясь промайнула біля них, нічого не варта!

Одначе треба ж було подумати й про батька. Подолавши хвилину зніяковіння, Лобода повернувся до воєнкома, уже не розгублений і не приганьблений, видавив із себе навіть усміх на уста. Неквапом одягнувся, подякував гостинному подружжю, пояснив, що йде провідати батька свого, металурга. Ніхто його не затримував, його зрозуміли правильно: син іде провідати батька.

Глава XI

А студенти після каші, пороздававши позичені ложки та посуд, затіяли переправу на той бік річки (чогось їм неодмінно треба було на той бік!). Гуртом канючили в якогось відставника гумового човна, а діставши відмову, позв’язували своє одежиннячко у вузли, декотрі почіпляли зв'язані черевики просто на шию і гайда вплав. Дівчата пливли, піднявши свої спортивні сумочки над головами, а в хлопців вузли та черевики бовтались на шиях, кисли у воді, все ж переправа завершилась успішно, товариство вибралось на протилежний берег; повикручувавши одяг, нареготавшись, бурсачня догукувала звідти:

‑ Спасибі тобі, ліс! І вам спасибі, дорогі мастодонти!

Лобода чомусь образився на такі жарти, хоча студентській уяві, може, й справді малювався зараз цей ліс у його прадавній соковитій первісності, коли ще росли тут секвойя та благородний лавр, мастодонти водилися і велетенські слони‑динотерії…

Освіжений водами Скарбного, сонцем наласканий, неквапно рушив Лобода лісовою стежиною, наперед уявляючи, як своїм візитом потішить старого, як уміло ткатиме тканину розмови, підводячи батька до найважливішого пункту, до свого наміру збудувати нарешті сім'ю. А може, після одруження варто буде й батька забрати до себе? Єлька ж, певна річ, не стане заперечувати. Житиме біля них старий обер‑майстер, доглянутий буде по‑домашньому, підуть онуки ‑ їх водитиме на проспект гуляти. Чий то бородань так любо із онуками бавиться? Та то ж Лобода старий, заслужений металург республіки, батько того Лободи, що тепер там, нагорі… Ну, де саме «там», це поки що не зовсім ясно, повито туманом безвісті, можливі різні варіанти… Цікаво, як батько прийме звістку про одруження? Стриманий, суворий від природи, а тут, мабуть, і він розчулиться: «Давно я ждав цього, сину! Звичайну сільську дівчину береш? Хвалю. Вертихвісток уже бачили… Даю «добро». Благословляю».

Будинок металургів ‑ у мальовничій місцині під лісом, біля озера, з краєвидом на далекі заводи, що все димлять собі на обрії. А трохи правіше, по небокругу, знову… собор. Давні будівничі‑козаки, засновуючи тут, у безлюдних плавнях, свою обитель, свідомо, мабуть, планували, щоб видно було весь час їм оте, що збудували вони для своїх святинь. Від старої обителі тут і сліду не зосталось, хіба що, може, які льохи та фундаменти, а решта все нове. Невисокий, побілений вапном мур огороджує просторе подвір'я, а під лісом, прикутаний зеленню, біліє гарний триповерховий будинок з колонами. Справді, мов лісовий санаторій. Коштом профспілки металургів ще в часи Орджонікідзе збудували його. Ось тут у достатку, в державному догляді спокійно доживають свій вік ті, хто чесною працею заслужив собі право на увагу суспільства. Багатющі городи потяглися в плавні, підсобне господарство, як добрий хутір, з коровами, молоко щодня свіже, індиками, качками, з плодовим садом і чималим, добре укоханим виноградником… Самі ж пенсіонери й доглядають це. Але до роботи тут нікого не силують; якщо хочеш ‑ працюй, будь ласка, але цілком з власної волі, на громадських, так би мовити, засадах, обирай заняття, до якого маєш нахил, до чого лежить душа. Той заохотився до птиці, інший до бджоли. Хто любить виноград ‑ давай до виноградних лоз, де грона наливаються, кому до смаку помідор ‑ вирощуй м'ясисті, болгарських сортів помідори. На пухких плавневих грунтах, збагачених весняним намулом, все йде в ріст фантастично, жене так, наче десь на іншій планеті, вигрітій іншим, живлющішим сонцем. Чи, може, й справді в цих плавнях діють якісь біостимулятори? Просто гігантизм якийсь! Коли гарбуз ‑ то не піднімеш. З вічка картоплі набереш восени повне відро бараболі. Кавун розчахнеш ‑ жаром палахне, пуд сонця в ньому, іскристого, соковитого… Королівський десерт, освіжливий, прохолодний, герметино впакований природою в рябу або туманисту шкіру… Рай, не життя!

І в цьому раю люди живуть. Прості наші радянські люди. Такі, як батько твій Ізот Іванович, трудяга‑ветеран, справжній представник його величності робітничого класу. Не обійшлося, правда, без демагогії, доводилось чути, що рідного батька, мовляв, державі на шию накинув. Та коли всіх слухати… Зрештою, держава ‑ це ми. Звичайно, старість ‑ не радість. Все в цих людей у минулому. Згадками тримаються, колишніми заслугами живуть. Не те що в тебе, ‑ майже все ще попереду! Твоє майбутнє ‑ золоте поле дії, обрань, висувань. Правда, заїдає проклята текучка. Дзвінки, виклики, накачки. Куди вже про батька ‑ про себе подумати нема коли. Якщо кому з вас, дорогі ветерани, хотілось би, крім достатку, крім підсобок своїх, ще й родинного тепла, то зрозумійте: життя є життя, в нього свої невблаганні закони. Можливо, що який‑небудь старий більшовик з Барикадної, учасник трьох революцій теж змушений тут доживати вік одинцем. Хай пробачає, що рідко заглядаєм. Адже ж треба комусь рухати життя, нам не можна перетворитися в няньок біля вас, нам давай метал, прокат, сталі високоякісні… Це ж ви самі для нас усі можливості створили. Ростіть! ‑ сказали, і треба рости.

З такими думками Лобода зайшов на подвір'я. Перед головним ясно‑білим корпусом сновигають старечі постаті; хто гріється на сонці, хто сидить у холодку, куняє так, мабуть, як і щодня, бо тут буднів нема, на завод поспішати не треба, тут один довжелезний вихідний, як у майбутнім суспільстві.

Батька ніде не видно було.

Директор закладу, бритоголовий, в'язистий мужчина в чесучевім костюмі, сидить у затінку під горіхом, під зеленим його шатром і, начепивши окуляри, книжку читає. Людина обов'язку, він і в неділю безвідлучне на посту. З ним Лобода познайомився, ще коли батька влаштовував. Кадровий військовий, був у високому чині, і хто б міг сказати, що з цього залізного служаки‑військовика та вийде такий архіпастир, дбайливий мирний господар‑доглядач цієї обителі щасливих пенсіонерів!

Лобода‑син підійщов, за руку поздоровкався з директором, який чомусь відповів на привітання без ентузіазму, невдоволений, може, що давненько не провідував цей товариш свого старого чи просто що перервали йому читання (ніяк не начитається, маючи сім вихідних на тиждень!). Про батька сказав Лободі, що старий живий‑здоровий, коли треба, мовляв, то розшукаємо. І, підкликавши котрогось з молодших пенсіонерів, дав завдання сходити на пасіку й розшукати там Лободу Ізота з восьмої палати. Доки говорив це, з грубо тесаного обличчя його все не сходила пісна гримаса невдоволення. Лише коли відвідувач поцікавився книжкою, змістом її, служака став ніби милостивіший. Виявилось, що в руках у нього книжка про життя Кампанелли. Був такий діяч. Чернець італійський, багато літ сидів у в’язниці і там твір свій написав. Про Місто Сонця. Твір серйозний, але має вразливі місця. Утопія, власне… Директор, видно, був загартований критикан, бо, не схиляючись перед авторитетами, упевнено взяв критикувати того Кампанеллу. Те, що він вимріяв, мовляв, міг вимріяти лише монах і вічний в’язень: нормований розподіл одягу, їжі, продуктів праці… Пердбачав розподіл навіть… жінок.

‑ Невже й жінок? ‑ зацікавлено посміхнувся Лобода.

‑ Так, і жінок. Не вибиратимуть за покликом серця, а просто розподілятимуть за спільною згодою членів громад… Таким йому уявлялось ідеальне майбутнє суспільство, Місто Сонця. Однакова їжа, однакова мова, однаковий одяг носитимуть у тому суспільстві. Щоб усе порівну, по картках, по талонах…

Психологія довічного в’язня тільки вона могла породити таке уявлення про ідеал. А сучасну людину спитай, навіть якого‑небуть жителя джунглів, і той скаже, що йому такого куцого щастя мало, поважно розмірковував цей скарбнянський мудрець‑відставник. Щоправда, виявляв до утопіста й великодушність: життям той жив героїчним, і за це багато що йому можна пробачити. На собі довів, що здатна витримати людина, до яких меж сягає її витривалість.

‑ Може б, його вчення більше було прийняте для тих ченців, що й тут колись, на Скарбному, в однакових рясах ходили, одним статутом жили, однакові визнавали молитви й режим. Їм філософія зрівнялівки була б зрозуміла, а миж не аскети, казарма для нас ‑ це ще не вершина всього… Суворість казарми якщо й необхідна, то лише на певнім етапі, в цілому ж це явище ненормальне й минуще в житті… Щастя людини не в цьому, майбутнє не стригтиме людей під одну гребінку, як це уявлялось вам, товаришу Кампанелло…

Слухав Лобода цього розумаку, який сам усі казарми пройшов, слухав його міркування про ідеал і в душі тямував скептичну усмішку. Кортіло дізнатись, що там, у колишнього гвардії підполковника ховається під личиною мудрості та доброчесності: «Кампанеллу читаєш,а руки, мабуть, добре грієш біля наших батьків? Індики, виноград, кавуни, підсобки ‑ кругом повна чаша, і все в твоїй владі, який тут держконтроль?»

Батько все ще не з’являвся. Директор заспокоїв, що розшукають, мовляв, хоча й не близько: побрели з Яровегою на пасіку до свого приятеля ‑ курінь там у них, не так для сторожування, як для бесіди… Ентузіасти бджолярського цеху… Може, й чарку вип'ють ради неділі, там це дозволяється, аби не на території. Лобода‑син посміхнувся: о, старий його міг колись чарку перекинути. По‑робочому, козацькою нормою…

‑ Мій старий ‑ то козарлюга; хоч і кухлем, ніщо його з ніг не звалить…

‑ Ні, Володимире Ізотовичу, вони там аптечними дозами, ‑ заспокоїв директор. ‑ Візьмуть чекушку‑мерзавчика на трьох і по‑стариковському…

І, звеселівши, став пояснювати спосіб вживання: з медом п’ють. Півсклянки меду‑свіжака, а трішки того… Можна ще й горіха зеленого додати…

«Мабуть, і сам ти б не проти такого коктейлю, ‑ подумалось Лободі. ‑ Бо надто вже смаковито пояснюєш».

Доки батька розшукували. Лобода‑син вирішив подивитись батькову келію. Оскільки відвідувач був не рядовий, директор сам пішов його супроводити. Нічого тут не змінилось відтоді, як Володька привозив сюди влаштовувати старого. Палата ‑ як і всі. Чиста, світла, калачики на вікні, фіранка біленька, дві тумбочки, двоє ліжок. На батьковім ліжку постіль, правда, жужмом, кублом, і директор трохи зніяковів, сказав вибачливо, що ніяк не привчить цю палату щодня ліжка заправляти, отак встав і пішов, хоч і на цілий день.

‑ По‑парубоцькому, ‑ весело мовив Лобода‑син. ‑ Йому й дома за це часом від матері перепадало. Прийде, бувало, з нічної, особливо коли робив по дві зміни підряд, бух тобі на постіль, як був у робочій одежі, впав і захріп.

У батькового сусіда по палаті над ліжком кілька фотографій у саморобних, старанно випиляних рамцях, жінка якась, юнак у гімнастерці з кубиками, та ще вирізка кольорова з журналу ‑ репродукція картини «Плавку дають»… А над батьковим ліжком нічого. Може, що й було приколене, та зірвалось, зараз лише кнопка в стіні; на тумбочці крихти якісь та муха над ними докучно зумчить.

Ще більше мух виявилось у їдальні, куди відвідувач теж зайшов ‑ тут всюди вони брумчали; це вже був недогляд, і Лобода мимохідь дав пораду щодо липучки. Директор, помітно збентежений, виправдувався, що й липучка он висить, але ж спека, кухня поруч, самі розумієте… Певне, щоб загладити недогляд, запропонував навіть борщу пенсіонерського, з качатиною сьогодні, з жирним наваром, але поважний відвідувач подякував, щойно мовляв, перекусив. В цілому Лобода був задоволений станом їдальні, столи ножами вишкребені, з кухні пахло смачним, помитий посуд ‑ акуратними солдатськими гірками на столах… В кожнім кутку «трапезної» фікуси в діжкам, на вікнах знадвору нависає листя, створює зелену затишну напівсутінь…

‑ Жити можна, ‑ сказав він директорові стримано, щоб не перехвалити.

Відвідали й червоний куток. Тут, як і належить, шахи, шашки, доміно. Грай ‑ не хочу! Стінгазета на місці. Давненька, правда, ще до Травневих випущена…

‑ Неохоче пишуть, ‑ вибачливо пояснив директор.

‑ А як мій старий? Виявляє активність? ‑ цікавився Лобода.

‑ Відмовляється начисто, жодної замітки не подав. І в дамки не грає.

‑ Ви б його в хористи залучили, ‑ порадив син. ‑ Хоровий гурток у вас працює?

‑ Та збирається деколи. Але знову ж пойміть: старі люди, не молодь, не ті голоси.

‑ Ну, то ви мого не чули, ‑ з гордістю заперечив Лобода. ‑ Дома, було, як розійдеться, як потягне‑потягне старовинної нашої ‑ вся Зачіплянка заслухається. Молодого за пояс заткне.

‑ І тут часом на риболовлі вночі голос подає. Чуємо аж сюди. А в хоровий ‑ ну не заженеш.

‑ Козацька волелюбна душа!

‑ Та пробачимо це йому. Адже в нас тільки добровільно. Не хочеш тут ‑ співай собі на природі, індивідуально. Ліс, вода, простір ‑ ото йому і гурток.

Все нагадувало санаторій. Якби навіть котрийсь із утопічних соціалістів оглядав цей щасливий притулок ветеранів праці ‑ і той, здається, не мав би до чого вчепитись. Так і сказав Лобода‑син директорові. Справді, в усьому почувалась хазяйська рука, тільки затхлість якась усюди, дух старості… В палатах, у коридорах… Погано провітрюють, чи що?

З усього видно було, що директор шанобливо ставиться до старого Лободи. Хвалив, давав найкращу характеристику, зокрема по праці. Роботяга. Чеснюга. Цілий рік рибу на кухню постачає. Не свариться ні з ким, як оті наші пенсіонерки, що часом їх і розбороняти доводиться.

‑ Ну й книжки почитує. Недавно про Чингісхана читав. Лається. Не місце, каже, в історії душителям народів… Бо кожна, мовляв, нація має право на свободу, до цього всі прийдемо… Ціла дискусія в нас із ним була на цю тему…

‑ О, тут його не візьмеш!

‑ Тільки часто сумує чогось ваш старий. Вийде за браму, сяде і годину може сидіти в якійсь незрозумілій печалі…

‑ Мабуть, згадує літа молодії… А їх і кіньми не доженеш…

Доки вони розмовляли, затримавшись перед книгозбірнею, в кутку зали, згорбившись, писав щось хирлявий, спорожнілий чоловічок. Маленький був, як гриб зморщений, і обличчя якоїсь грибної сіризни. Втягнув голову межи плечі і, не відриваючись від паперу, все щось шкрябав, шкрябав пером. Лише зрідка на мить підводив голову, зиркаючи на Лободу злим, жовчним поглядом. Він і на привітання Лободине не відповів, коли цей, зайшовши, за звичаєм чемно поздоровкався. «Хто він? Що він пише так жадібно, без перепочинку, наче кудись поспішає? Куди тобі, чоловіче, поспішати?» ‑ думав Лобода з неприємним відчуттям від тих його злих, спідлобних позиркувань. А коли вийшли в коридор, тихо запитав директора:

‑ Хто він, отой?

‑ Та то… ‑ зам'явся директор. ‑ Страшний чоловік. В усі інстанції строчить.

‑ Чимось невдоволений?

‑ Усім на світі. Осуджує всіх ‑ з верху до низу. Пропеклрй культовик. Сталіністом, каже, був і вмру сталіністом. Все вимагає з мене, щоб бюст вождя витяг із комірчини та на подвір'ї над клумбою поставив… Там він колись і стояв, але ж тепер не поставиш?

Тема була ковзкувата, і Лобода нічого йому не відповів, поспішив вийти на веранду. Став поміж колонами, де була тінь. З лісу долинає музика ледве чутна; там іде гульня, життя кругом кипить, всі дихають свіжим повітрям, розважаються, а той один відлюднився, заліз, як тарган, і сидить у червонім кутку, доноси фабрикує… Є ж типи!

Нарешті з'явився й батько. За сто верств упізнав би його Лобода‑син, цього козарлюгу з могутньою чоластою головою в розкудланій сивині. Голос крові, невже він справді є? Чи що ж тоді торкає душу, коли отак побачиш найріднішу тобі, єдину у світі людину? В самій ході, як завжди поважній, було щось рідне, в руках відстовбурчених, у тій сивій наїжаченій вітром куделі на голові… В одежі буднів старий: в штанях брезентових, в ситцевій на кістлявих плечах сорочці, що синові здалася полотняною, старосвітською, як у чумаків… В цьому буденному статечно ступав старий обер‑майстер Лобода через подвір’я. Раніше на металургійний відбирали велетнів, і він був один із них, на голову вищий за тих дідків, що його супроводжували підтюпцем. Велике від природи лице було ніби як розбрякле ‑ чи спав у курені, чи, може, поправився тут на санаторних харчах? Жилавий, сухоребрий, без живота, з широкими закістлявленими грудьми. Ішов неквапною ходою, дивлячись просто вперед, виставивши сонцеві кулясте мудрецьке чоло. Патріарх! Король Лір! Пророк Ісайя! Син просто замилувався старим, кожним його кроком, дужим, певним, гордовитим. Наче проти вітру, проти бурі йшов старий обер‑майстер!

Майнуло синові: добре, мабуть, зарядився, що так твердо ступає… І аж острахом війнуло від тієї батькової величавості.

Син, стоячи біля колони, зустрічав свого старого усмішкою, любов'ю, почуттям гордощів синівських за нього, а він… він наче не впізнав його! Не дійшовши кількох кроків до веранди, зупинивсь і, лишаючи сина непоміченим, суворо сказав до директора:

‑ Кликали?

Директор мовив якось виправдально:

‑ Син ось до вас…

Тільки тепер Лобода Ізот глянув на сина. Глянув очима здивовано‑недобрими, налитими кров'ю. Певна ознака, що не сиропами частувались діди на тій пасіці… Сіно стирчало із закудланої сивини, певно, спочивав після обіду в курені, краще було б не будити. В руці скрутень трави якоїсь цупкої тримав, наче ремінь у дитинстві. Ніякої родинності не виявив до сина. Уп'явся червоним поглядом і мовчав.

‑ Син ось ваш, ‑ було повторено, щоб розрядити ніяковість.

Батька наче ошпарило це слово.

‑ Син? Хіба в мене є син? ‑ велике лице ще більше розбрякло, налилось. ‑ Були сини! Один ‑ під Кривим Рогом, другий ‑ у Берліні… Більше нема.

‑ Тату…

‑ Був тато! ‑ гримнув на все подвір'я. ‑ Доки на руках тебе носив! Доки в колисці колихав! А зараз який тато? Достобіса. Нахлібник держави! У приют його! У богадільню! Старцюга бездітний, а не тато!…

Старий клекотів. Страшно було дивитись на нього, збагровілого: ще сонячний удар трахне, впаде хрестом серед двору і щелепу набік…

Але старий не падав, стояв, як дзвін.

Сцена була жахлива. Люди підходили, звідки вони й бралися, свідки ганьбища цього. Невдовзі вже чимало їх стояло по двору і аж під сараєм, попід повапнованим муром незрушно стояли, нагадуючи ідолів скіфських, кимось звезених із степів і поставлених у безладі біля історичного музею… У сутичку не встрявали, проте Лободі‑молодшому нестерпно було витримувати на собі їхні сухі, колючі погляди. Особливо пекла поглядом одна якась Сівілла розкудлана, схожа на відьму… Почувався кинутим у лабети, в пастку. І подумати тільки, що все це не кошмар, не сон, що все ‑ в реальності: і Скарбне, і розпалахкотілий сонцем день, і цей вибух батькової люті‑ненависті. Приют! Богадільня! Жахливо, жахливо.

Навіть директора, видно, вжалила та «богадільня».

‑ Не богадільня, дозвольте зауважити… До того ж свою частку син регулярно платить за вас. Жодного разу не доводилось посилати повістку…

Старого це ще дужче кинуло в лють. Розкошлане віяло бороди рвонулося вгору:

‑ Дяка ж тобі, що внески справно платиш!… ‑ І до людей: ‑ Чуєте? Внески платить на рідного батька! Як профспілкові! На родителя! Ух! Життям не оплатиш! ‑ знов ревнув до сина, і кров знову густо бурхнула йому в лице.

Директор, занепокоєний, запропонував старому зайти в тінь, поберегтися сонячного удару, але ветеран пустив осторогу мимо вух. У гніві його, проте, було щось безпомічне, і цю безпомічність син уловив, і сам відчув, як у серці йому крізь образу озвалося щось таке, що рідко озивається. Якби можна було впасти отут до ніг батькові, дитинчам малим стати… Хай би до крові шмагав отим скрутнем рудим, як дротяним, хай би крізь шмаганину, крізь біль прийшло тобі прощення… Але схоже на те, що цього не буде. Стояв чужий, розбагровілий у ненависті чоловік, з налитими кривавою люттю очима, із скрутнем іржавої трави у дрижачій великій руці. Сонце палило його, на півкулях чола рясно росилась роса. Жахливим було все: самий цей день, і несамовитість людини, яка тобі доводиться батьком, і роса напруги, роса ненависті на чолі.

Сорочка на батькові не першої свіжості, плечі під нею кістлявляться, руки чорні, важезні руки бога заводських печей, що вовік не підбіляться від того вогню та від сажі. Тату, може, чого вам треба було? Вдягачки, може? Тату, скажіть. Все буде, дістану, хоч пташиного молока!

Не хоче батько твого пташиного молока. Не приймає душа. Тільки вогнем образи вибурхує вона за те, що з місця зірвав, з рідним селищем розлучив, із Ягором‑друзякою… Сонце палить і палить, розбуджує в старому не так хміль випитих медів, як хміль гніву і кривди, не миттєвої, видно, не зопалу вибухлої, а такої, що днями й ночами накипала тут, на Скарбному.

‑ Свистуни, свистуни, ‑ белькоче старий кудись навмання. ‑ Таких допусти… Все просвистять!

Дбайливий Яровега таки влучив момент, підступив до приятеля, потягся вгору й накинув йому на голову бриля солом'яного, щоб сонце не вдарило; підійшло ще кілька ветеранів, стали заспокоювати Ізота Івановича, завели його в тінь, посадили на лавці. Але він і там не вгамувався. І син, і директор, і люди, що не розходились, чули, як він незабаром заходився якихось енергетиків чистити, і знову ж заодно з ними і цьому перепадає, що досі сином його вважався на його сиву батьківську ганьбу! То все, мовляв, собори валяти збиравсь, а це вже підлазить, як би плавні затопити, щоб і звідси батька на старість зігнати! Це таки вже була чистісінька фантазія, якісь харки‑макогоники, син про таке сном‑духом не чув. Хотів крикнути, заперечити:

«Тату!» ‑ але батько тільки цитьнув, як кошеняті, і знову дав волю своїм громам‑блискавицям, вже й сина ліпив до тих плюндрачів із раднаргоспу, хочете, мовляв, ще одним ГЕСом галасу наробити, а плавні та Скарбне хіба вам болять? Аж зашумлять під воду! Буде, як там, на Каховському, де пів‑України пустили на дно. Великий луг вирубали весь, думали, море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! Пілоти носи затикають, коли пролітають над ним!…

Люто покосився на сина:

‑ Того вам мало, енергетикам задрипаним? До Скарбного підбираєтесь!

‑ Тату! Що ви балакаєте! Коли це я був енергетиком?

‑ Свистуни, а не енергетики! Допусти таких ‑ все потрощать! Все просвистять! І ти теж… В одну дудку з ними!

‑ Тату, оббрехав мене хтось!

‑ Мовчи! Сам себе оббрехав! Наскрізь пробрехався!

Підійшла куховарка, стала теж заспокоювати старого:

‑ Ну, що‑бо ви розходились, Ізоте Івановичу… Син все ж таки… Він на вас аліменти платить…

Краще б вона цього не говорила! Старого так і підняло на ноги, брилем кинув об землю:

‑ Будь вони прокляті, його аліменти! Аліменти ‑ від рідного сина! І це називається син? Ні, не так називають того, хто родителя продає…

І хоч зачіплянських нікого й близько не було, не було й духу того дошкульника Баглаєнка, але виразно вчулося, наскрізною бритвою продзвеніло в повітрі: «Батькопродавець!»

Син розгублено прилип спиною до колони, очі благали: «Тату, що ж ви робите зі мною?»

А старий металург заповзявся мовби зовсім його розчавити, насувався грізно‑розкошлано:

‑ Я тебе кликав сюди? Не батько я більше тобі! Нема в тебе батька! Віднині й повіки! Відщепок ти! Геть із моїх очей!

І жест вольовий, виганяючий.

«Жест прокляття!» ‑подумав Лобода‑син, і, затуляючись, мов під ударами, він і незчувся, як опинився за ворітьми. Тільки тут нарешті втерся долонею ‑ рясний піт заливав йому очі.

Сорочка прилипла до спини, наче липучкою увесь облип. Нащо він приїхав сюди? В яку чорну хвилину вдарило йому в голову провідати батька? Ще не міг згарячу збагнути до кінця, які це все матиме наслідки, як позначиться на всьому його майбутньому, але почував, що позначиться страшно, руйнівно, почував, що пливуть из‑під ніг і певність, і авторитет, і службові підвищення, ‑ все захиталось, розвалюється, розчавлене важким батьковим присудом, п'яним його варзляканням. Краще б уже сиротою бути, аніж мати такого батька! Інший би гордився твоїми успіхами, становищем, тим, що йдеш угору, а цей? Рідний батько при людях наклеп на тебе зводить, ГЕСи якісь приплів, затоплення Скарбного… Хоча взагалі в цьому щось є, цю ідею варто обмізкувати! Бо що з цих плавнів? Комарву розводять! Сміття, огризки по всьому лісу! Дніпро перетворюємо, чому ж Скарбне не перетворити? Затопити або, навпаки, осушити. Але про це треба думати в спокійному стані, не зараз. Яка жахлива сцена! І найжахливіше було те, що все відбувалося публічно, при отих сірих пенсіонерських постатях, що весь час стовбичили по двору незрушно, як скіфські баби, німі свідки твого приниження й нищення. Ніхто не втручався, але всі чули, вбирали кожне слово батькових проклять. Директор доповість куди слід, це ж ясно. Крім того, все до краплі, мабуть, занотував і той жовчний тип нагорі, що й зараз уже десь там строчить і строчить… Нещасний день! Закляте місце. «Тікав від вовка, а впав на ведмедя», ‑ приверзлося чомусь прислів'я, зовсім недоречно.

Дата добавления: 2015-06-28