Бхілайське вогнище 17 страница

Він, бач, і забув, а матері не забулось: пирога з вишнями спекла. Щоправда, гостей не скликатимуть, до того ж переддень вихідного і багато хто подався на Скарбне. Іван з Вірунькою, і обидва Владики, і Федір‑прокатник, і ще приєднався до них інженер з Іванового цеху… Запрошували й Миколу: як приїде, щоб одразу їх доганяв. Мати ‑ лоцманського роду, справжня дніпрянка: висока, чорноброва ще, дарма, що літа…Суворий злам брів сьогодні якийсь лагідніший, почувається, що душа материна не в тривогах нарешті: і старший син повернувся, і молодший у дворі… Навіть засміялась, показуючи, яку шаль Іван привіз у подарунок: ніби молодій, і на плечі накинути совісно… Микола став упевняти, що індійська шаль дуже личитиме їй. Запитав потім:

‑ А як тут ваша майбутня невісточка, мамо?

Материне обличчя похмарилось: зникла невісточка. Як поїхала тоді до міста, то й більше не поверталась.

Громом з ясного неба пролунала для Миколи ця звістка. Стояв, як приголомшений, серед двору, ніби серед якоїсь пустелі, що пустелею стала зненацька. Потім сказав до матері глухо, з гірким жартом:

‑ Що ж ви, мамо, не вберегли її?

‑ Це, сину, тобі треба було берегти, ‑ відповіла мати серйозно. ‑ Це теж непроста наука: вміти берегти одне одного.

Дала вмитися синові з дороги. Осмалений повернувся з степів, шкіра на плечах і грудях аж жевріється. Доки натирав чистим рушником своє мускулясте тіло, Баглаїха все дивилась на нього: такий виріс красень, вродливець! Старший рудий, витрішкуватий, навіть очі з рудизною, а в цього так і б’ють блакиттю з‑під чорних, густих, як і в батька, брів. «У вашого Миколи, ‑ чує іноді, ‑ очі ‑ ну просто небо!» Тільки часто чомусь те небо з присмутком… Рівний ніс з тонкими ніздрями, вони теж, як і в батька, щоразу нервово посіпуються, коли син чимось схвильований… Все батькове ‑ і очі, і брови, й постава. Та бач, яке життя: батькові так і не судилося побачити сина… Безвісти пропав… Тільки для неї він ніколи не буде ‑ безвісти… Чи живий хоч той солдат, що перший почув, коли воно в окопчику запищало? Скільки їх тут перейшло і наших, і їхніх ‑ та все більше нещасних. Той Ганс‑постоялець фотографію своїх кіндерчат щодня жінкам показує, шукаючи співчуття, а голодні обморожені італійці теж скаржаться на долю, старцюють по хатах, на собор моляться…

Хоч і засмученого звісткою, мати все ж приохотила Миколу сісти до столу на підобідок.

А щоб якось утішити сина, сказала, що вже вся Зачіплянка знає, чого викликано його з хлібозбирання на Вовчій. Недаром, виходить, тут з Олексою мудруючи, креслили свої ватмани, ‑ чогось таки варті їхні димолови…

‑ Замучились, мамо… Легше стіну пробити, ‑ буркнув син.

Баглаїху це аж розсердило.

‑ А ти на легке сподівався? ‑ запитала суворо. ‑ Тільки якийсь бакай на дорозі, якийсь тугюголовець у директорськім кабінеті ‑ одразу й носа вішати? Це не по‑нашому, сину. Візьми лишень себе в руки! Легко в житті ніщо не дається, пора б уже знати…

Відчитала, показала характер.

‑ Дякую за моральну підтримку, ‑ похмуро віджартувався Микола.

Посьорбав борщу, вщипнув пирога і одразу ж із двору.

Солома на Ягоровій хаті від часу злилася, скипілася в єдину землисту масу. Порожньо в дворі, тільки груші‑рукавиці самотньо, нікому не потрібно висять. Біля саги постояв: дітлашня на мілкому вибулькувала, по сліпучому плесу плавав гумовий слоник з дзвіночками ‑ індійський сувенір… Бережком змагаються в стрибках жабенята, ці змалілі нащадки мамонтів. Ще далі вийшов, на кучугури подививсь. Ніде нема! Так порожньо, порожньо навкруги! «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла…» Течуть у мареві кучугури, молочай рудіє такий гіркий, що його й кози не їдять… Потужно димують заводи, зробили небо кудлатим, буро‑оранжевим… Чорні силуети домен, місто нагірне з вежами… Дух титанізму панує тут. Літаки гуркочуть десь високо‑високо… І знову накотилось на Багдая те, що давно вже не накочувалось: оця якась невловима тривожність світу, полігонність його… Навіть у розвихреній сліпучості сонця почувалось щось ніби тривожне… Мимоволі наверталось на думку: що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?

Зайшов потім до Олекси ‑ той ще не повернувся з роботи. Такий день: прикрість за прикрістю.

Опинився в Орлянченка. Ромця збирається в мандри, ніби таки дають йому туристську. Поїде подивиться, як вони свої собори бережуть: може, десь органну музику послухає, в соборах це, кажуть, виходить грандіозно!

‑ А знаєш, Микольцю, як болгари сталеварів називають? Огнярі! Це ж здорово?

Про Єльку розмову Орлянченко не порушував, вистачило такту. Мовчки зіграли партію в шахи. Тим часом і Олекса з'явився. Загледівши Миколу в Орлянченків на подвір'ї, теж завернув сюди, про що Ромця повідомив на свій манір:

‑ Ось і наш фанатик одновухий.

Фронт перейшов Олекса ‑ вуха зберіг, а в цеху осколком ледве не все вухо йому відпекло, на щастя, хоч очі тоді йому не повипікало. Після того випадку вирішив переорієнтуватись на механіку, захопився в співдружності з Миколою пошуками ідеальної газоочистки. Механік сьогодні в доброму гуморі. Голий череп червоніє, як спечений, уціліле вухо горить.

‑ Наша бере, ‑ звернувся з новиною до Баглая. ‑ Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться. А то поставили фільтр на одну піч, а інші хай собі димлять, ‑ пояснював Ромці. ‑ І ніхто не скаржиться. В Липецьку як випустять жовтий дим ‑ так, кажуть, одразу купа заяв у міськраду. А в нас звикли, мовчать. Феноменально терпляча нація! Чи просто забула, що можна ж зуби показати, спробувати відстоювати себе? Ну, тепер, гадаю, діло зрушиться. На понеділок, товаришу студент, нам із проектом на заводі бути.

‑ Тільки чи знову не відфутболять? ‑ висловив сумнів Микола.

‑ Я ж давно вас, нещасних, учив, ‑ упевнено мовив Орлянченко, ‑ на всякого Бублика антибублик потрібен. На крутійство ‑ силу антикрутійства… Крутійство ‑ то ж ціла наука! Відфутболювати ваші ідеї знайдуться такі лоби, що ну! Але супротивника треба зустрічати у всеозброєнні! Він закручує ‑ ти розкручуй. Він розкручує ‑ ти закручуй. Війна нервів. Без війни нервів прогресу не буде! Вимотуванням їхніх бюрократичних жил ‑ тільки цим ту залізобетонну публіку можна взяти.

Механік спробував пояснити, що не в тім річ, мовляв, не всі ж там і глухі. Секретар обкому зацікавився, товариш Дібровний, тому й заворушились.

На Орлянченка це не справило враження.

‑ Відрадний факт, звичайно, що не всі на світі ретрогради, що, крім дрімучих догматиків, трапляються також позитивні секретарі, ‑ сказав він філософськи. ‑ Не кожен звернув би увагу на елементарно гуманну ідею, виношену в умах двох змордованих бюрократами зачіплянських диваків. Хороший секретар товариш Дібровний, нічого не скажеш. Він, як відомо, навіть за собор наш заступився, дав браконьєрам по кирпі. Але мене ця ситуація цікавить дещо в іншому плані: чому доля того ж собору, народного архітектурного пам'ятника повинна залежати від настрою, від персональної волі однієї особи, хай навіть і позитивної? Чому вирішення такої проблеми подаровано вам не силою права й закону, а лише завдяки випадку, завдяки тому, з якої ноги хтось там сьогодні встав? Колеги, ви це вважаєте нормальним? Чи, може, це заслуговує того, щоб скомпонувати довжелезну анонімку в яке‑не‑будь двадцять третє сторіччя? Як жили. Як у нас вирішувались такі справи… Як багато залежало від того, з якої ноги вранці встав керівний товариш… Добре ж, що виявився наш секретар не бурбоном, а, навпаки, справедливим. А якби трапився його антипод, діяч, вибачте на слові, просто поганий?

Олекса‑механік, нахмурившись, глянув на Орлянченка осудливо:

‑ Поганих секретарів не буває, затям це собі, Романе батьковичу. Затям і більше не пащекуй на цю тему, якщо хочеш у туристські їздити… ‑ І додав уже іншим тоном, співчутливим: ‑ 3 інфарктом лежить у лікарні наш секретар. Мав у центрі якісь неприємності (не за собор, звичайно), тільки повернувся, і просто з літака ‑ в лікарню…

Не було після цього що сказати Ромці: лише руками розвів.

На Миколину досить несподівану пропозицю їхати на Скарбне Орлянченко відповів відмовою, у нього, мовляв, на сьогодні свої плани, досить меркантильні, а Олекса‑механік зголосився охоче: його ж мотоциклом незабаром обоє й помчались туди, «на лоно природи» ‑ ак сказав би Лобода‑син.

Глава XXIII

Почалася нова смуга в Єльчиному житті. І сталося це завдяки турботі старого металурга, діда Нечуйвітра, як його всі тут величають, бо ні на які вітри не зважає, в усьому свою лінію веде. Ізот Іванович сам привів Єльку до директора; цей, виявилось, знав Єльчині Вовчуги, мав із їхнім головою якісь господарські стосунки. І що документів зараз при ній не було, це його теж не збентежило, повірив: попрацює в них офіціанткою, матиме й документи.

Наступного дня Єлька вже ходила в їдальні з білою мережаною коронкою над чолом, розносила старим людям вечерю. Тільки вечерю роздала, ще й сонце не сіло, і ‑ вільна. Ці старі люди оточили потім Єльку на ганку, небайдуже розпитували, розповідали й про себе, не скаржачись, навіть із жартами, в яких, правда, чулась гіркота.

‑ Підопічними називають нас, дочко. Справді ж, підопічні держави, робітничого класу. Якби колись, під парканом гинули б… А зараз, бачиш, у вічному санаторії…

‑ Хто направляє нас сюди? Самотність направляє. А деколи, буває, здають нас до цього раю рідні сини, а найчастіше невістки дорогесенькі, щоб із нами клопотів не знати. За утримання батьків вони доплачують, а в кого з нас, металургів, пенсія велика, за того й зовсім не платять…

‑ Різні тут серед нас є: з броненосця «Потьомкіна» один був ‑ торік поховали… Був Горбенко, що з Чубарем працював…

Підопічна одна хвалиться:

‑ Все чистоті присвячуємо. Змагаємось за палату компобуту. Ось у нашій палаті квіти найкращі, директор у наказі відзначив… Не лінуюсь, дарма що вік: стілець поставлю на стіл, видерусь і обожур витру, ‑ хвалиться бабуся вдоволено.

Металурги з цих чистух підсміхаються:

‑ А за міцний мир у палаті ви боретесь? ‑ І до Єльки: ‑ Між нами, дідами, мало чвар, а женщини, вони ж народ войовничий, трудно досягають миру… Та хоче радіо слухати, а та ні, та кватирку ‑ зачини, а та ‑ відчини, і таке піде, така агресія, хоч до 00Н звертайся…

І гуртом уже потішаються над тим із своїх, тут приписаних, що все вимагає в директора бюст вождя з комірчини витягти й на клумбі поставити серед двору…

‑ Без бюста він, бідолаха, заснути не може.

Жартуни з 4‑ї палати вирішили тайком в озері втопити той бюст, а він не тоне! Гіпсовий! Тож знову опинився в чулані, під замком…

Отак і живуть. Є самодіяльність: хор, струнний оркестр, є також бригада рибалок…

Одній бабці із підопічних Єлька так сподобалась, що вона їй навіть гарненьке платтячко подарувала, доньчине якимось чином у неї завалялось…

Єльці тут воля. Поробила своє, і хочеш ‑ читай, хочеш ‑ іди собі в ліс. Після невизначеності, загубленості в круговертях життя якось одразу принатурилась, відчула себе невимушене, відчула свою незайвість. У вільний час любить блукати плавнями. Черевики скине і боса по землі, відчуваючи її дух, її теплоту, ‑ тут можна ходити босій. Якби в місті по асфальту пройшла ‑ затюкали б: оце вискочила звідкись, як гола з маку! А тут, серед Скарбного, хоч на голову стань ‑ ніхто не зауважить, не обсміє. Може, так і житиме? Мати ж прожила одиначкою своє зіткане з буднів життя, доки й світ їй, бідолашній, у глинищі запався… Може, і тобі свою одинацьку долю передала? Будеш за няньку цим старим людям ‑ людям спокійного смеркання. Зостаються ж людьми і тут, згасаючи в цій обителі смутку і старості. Та все які люди ‑ були славетними на заводах, на броненосцях були, на барикадах… Для таких не важко Єльці розносити миски в їдальні, в колишній чернечій «трапезній»… А потім і сама колись згасне. Із нічого постала і станеш нічим. Час усе поглинає, усе пожирає вічність. Пилюжинкою розтанеш у холодних безвістях матерії… Чи, може, таки є душа? З останнім подихом, відділившись від тіла, злітає, може, янголятком у найвищі високості, в блакить оту сяючу, і живе там вічно і кого захоче зустріти ‑ зустріне… Що ми знаєм про людське життя? Можливо, вся мудрість його якраз у тому, щоб жити просто ‑ як птахи, де двоє отак наблизяться між собою, на мить пізнають себе в дивовижній божественній спільності, щоб потім знов розійтись, погаснути у вічному леті…

Різне птаство кочує по Скарбному. Удень ідеш лісом, і тільки шурхне десь між віттям ‑ погляд твій одразу потягнеться за тим птахом, який він. А то заявились були пташата якісь дивовижні, яскраво‑сині, наче з тропічних лісів сюди залетіли, щоб подивитись, як воно тут, на Вкраїні. Прудко літали, і так незвично було бачити тих небесно‑синіх пташок, що блакитне змигують над темною водою Скарбного… Часом заглибишся в такі місця, де всю тебе огорне царство тиші, протока якась петляє, береги всі в навислих оголених кореневищах… Вода темніє глибінню, але чиста. Наче й не тече, а тече. Скупатися можна зовсім як мама вродила. Ніхто не сполохає, ніхто не підгляне, тільки дуби вікові з берега дивляться на дівочу красу… І далі бредеш у тишу предковічну ‑ не знаєш, який вік на світі йде. Дуби кронясті ‑ зелені собори Скарбного ‑ чітко вимальовують у воді свої силуети. Не раз зупиняється Єлька, в задумі оглядаючи ці лісові собори з зеленими банями крон… Стала помічати плавкість ліній, про яку від нього вперше почула тоді. Небо повне ніжності. Спокій і тиша. Чого ще треба людині? Воля є, а кохання? Не судилося, мабуть. Мати одиначкою вік звікувала, мабуть, і дочці доведеться так. Знову і знову уява відтворює оту кучугурну фантастичну ніч ‑ ніч ніжності і поезії. Про що б не говорив він там: про атомний вік чи про скіфів. Лорку читав чи ще щось ‑ здавалося Єльці, що саме такого вона ждала і наче вже й передчувала його раніш ‑ чи вимріяла, чи бачила в снах. Якось по‑новому обмислює всю передісторію їхньої зустрічі: як зароджувалось почуття, як у зачіплянськім повітрі наче носились якісь біоструми неминучої любові… Коли він навіть у гамаку в себе під шовковицею лежав, обклавшись книжками, заглиблений у свої інтеграли, вона й тоді ніби смутно передчувала неминучість того, що він стане їй близьким, коханим, з відстані вловлювала душею струмінь виникаючої взаємності. Чомусь ще згадувалось їй у цьому лісі оте випадкове, почуте від сторонньої жінки: «Дарую вам зірку». А він не зірку ‑ сонце їй подарував! Сонце своєї довіри, любові й чистоти. Нічого вже, мабуть, кращого не буде за ту, схожу на маревний сон, ніч із Баглаєм, ніч комишевих тіней у багряних озерах, нічого кращого за той світанок сріблистий… Зустріне іншу він у житті, з студенток найкраща буде йому до пари, не те що Єлька з її оганьбленим минулим. Сподівався найти в ній незвичайну, поетичну натуру, а вона виявилась звичайнісінька, з цілим клубком життєвих провинностей та незлагод. Не могла ж вона і його у все це вплутувати, сама йти назустріч його розчаруванню. Ну що ж ‑ хай. Любий, коханий мій! За ту найпоетичнішу ніч серед озер та кучугур і за той найкращий в її, Єльчиному, житті світанок ‑ за них вона, доки й житиме, зостанеться вдячна тобі, Баглаєві. Доки житиме… Хіба не можна й у самотності перебути відведений тобі вік на землі? Може, цього й досить людині, може, нічого більше й не треба, крім шматини неба над головою та оцього задумливого шелесту лісу? Навесні тут задихатимуться в щебеті солової, все буде скупано в росах, а зараз теж гарно, коли отак тихо й вечірньо і ліс у задумі. Чуєш, як душа відтає. І яке тільки людське серце! Ти його порань, до гарячої крові порань, а воно знову відживе і знову стає добре та ніжне. Думалось Єльці, що вже ніколи й не відійде, а ось знову життя війнуло на тебе співчутливістю, і ти бачиш, що ні, що ти ще жива, нескалічена, є ще душа, якщо радує тебе цей ліс, і стежка чиясь, і свічада плес між очеретами…

В суботу, коли в лісі стає людно та гамірно, найкраще переобратися по буреломах черед воду і виблукатись на відкриті дикі місця, де повітря голубе, де тільки й починаються справжні плавні. Подалі від галасу, вій шубовсняви на річці, де зірвиголови ходять голяком, шукають трамплінів, з тарзанячими вигуками стрибають з похилених над водою дерев униз головою, у темні вировища. Лемент звідти ледве долинає: а тут тихо, просторо, блакитні обрії видно, далеко озера сяють на сонці плесами. Очерети стіною блищать, ще одне болітце зацвітає ряскою, чути теплий дух нагрітої за день води…

В’юниться стежка поміж очеретами, іде Єлька, куди сама стежка веде, ‑ у плавневе безлюддя, у плавневу безгомінь. Вся природа тут повна злагоди і якогось тайномовства. Чапля струнконога причаїлась під очеретом, не одразу й помітиш її… Деркач десь у траві дирчить, що пішки звідси, кажуть, ходить у Африку зимувати… Біліє лілея серед ряски, ваблячи око своєю дивовижною чистотою… Ні, світ такий гармонійний, не все в ньому тільки розлад і хаос! Як оте небо, що сяє блакиттю, так і світ повен краси, лише зумій відчути її, розгледіти, навіть якщо тобі гірко й боляче.

Вже поверталась назад, коли ген‑ген на стежці завилася постать юнацька. Мабуть, один із тих тарзанів, що з дерев у воду шугають, а потім вибираються сюди, на протилежний берег, обсихати на сонці. Ішов назустріч загорілий, мускулястий, тіло ще блищало, мокре від води. Перше бажання було заховатися десь, бо ще в'язнути почне, але все‑таки чомусь далі йшла. І це не снилося їй і не видінням було, було реальністю: наближався Микола Баглай. Впізнала його і серце завмерло, а він ішов понурий, задуманий, під ноги дививсь. А коли глянув на неї, то аж дико якось глянув, ніби не повірив своїм очам, і їй, зляканій, затерплій, стрельнула думка: був! 3 Вовчугів повернувся! І все, що там було проти неї, з собою зараз несе!…

Всі слова радості, щастя й привіту застряли Баглаєві в горлі, коли Єлька зовсім реально постала перед ним. Він аж зблід, а вона зашарілась. Наблизившись, навпроти нього Єлька зупинилась, хоч була якась ніби віддалена, очужіла, майже незнайома. Не поздоровкалась. Кутики вуст ворухнулися криво, ледь усміхнулись, ніби не йому. Осмілівши, зібравшись із волею, окинула хлопця поглядом, грубуватим, якимось прицінливим, ніби випадкового стрічного, що буде зараз до неї в'язнути на цій безлюдній стежці. Так і стояли мовби одні у світі, одні серед озер, шовкових трав, серед безгоміння плавнів. І це вона, Єлька, так примружено‑вивчально, оцінливо, аж холодно, дивилась на нього? Тільки змигок чисто жіночої цікавості майнув у очах, коли мимоволі ковзнула поглядом по стрункій постаті цього стрічного юнака з крапельками води на осмажених плечах. Але й цікавість була не Єльчина. Щось ніби навіть іронічне з'явилося в цьому погляді розглядання: жертва спорту? Торс єгипетський, плечі розвинуті, на веслах такі ціле літо пропадають… Дівчатам мало радості від таких, що, крім спорту, нічого в житті не бачать… Знаємо, мовляв, багато вас тут вештається таких по Скарбному з ластами, з транзисторами… «Ну, будеш в'язнути, чіплятися? ‑ мовби запитував погляд. І це Єлька? Де ж та, що полонила його цвітом своєї душі, рідна, щира, жаглива? Крикнути б їй щось оглушливе, стряснути з неї отой невидимий панцир віддаленості, іронічної зверхності, збайдужіння… Де ж ти, Єлько тієї ночі пісенної, того поцілунку, яким опалила його на людях коло собору? Ці дні і в степах бринів Баглаєві твій голос, наймиліший, з клекотом стримуваного хвилювання, а зараз…

‑ Єлько! ‑ наблизившись до неї, Баглай запитав різко, вимогливо: ‑ Що з тобою? Де ти була? Чому ти тут?

Їй це здалося образливим.

‑ Звіт хочеш почути? Ти ж, певне, чув уже там, у Вовчугах… Можу додати!

І заговорила. Слова вибухали якісь майже вульгарні, руйнуючі, ішли ніби зовсім не з її, не з Єльчиних уст. Про якийсь комбікорм у соборі, про потоптанку, що раннього кохання спробувала, ще піддівком будучи… Та й що дивного? Адже байстрючка! Хіба з таких путящі бувають? Тільки й ростуть з таких повійниці! Поїдеш, казали, курити навчишся, по ресторанах тебе поволочать… Була й по ресторанах, а він що думав? І зараз з ресторану йде. Ні сорому не боїться, ні ганьби. Душа задубіла, стала як шкура на колгоспній клячі ‑ вже ніякого болю не відчуває!…

‑ Перестань! ‑ Баглай міцно стиснув її за руку. ‑ Ні слова більше.

Було ясно, що вона навмисне набалакує на себе, знаходячи якесь люте вдоволення в цьому самопаплюженні, навмисне виставляє себе в ролі пропащої, розгуляної, яка все пізнала, все перейшла.

‑ Не хочу цього слухати, розумієш? Ти не така! Я тебе знаю краще, ніж ти сама…

Єлька присмирніла, похнюпилась перед ним. Знічев’я длубала ногою корінь кінського щавлю. Потім, зітхнувши, обвела поглядом плавні:

‑ Чому в природі все таке гарне: небо… вода… очерети… А в людському житті?

Баглай з ласкою взяв її обидві руки, дивився на плечі, що стікали плавко, оголені більше звичайного… На опущені, з припаленими кінчиками вії дививсь, на болісний посмик губів… Нічого понад це! Вінець життя у тобі. І щастя жити ‑ саме від того, що відкрив для себе оцю назавжди найближчу людину…

‑ Я тебе всюди шукав.

‑ Ти був… у наших Вовчугах?

Так, він був у Вовчугах! І йому все про неї відомо, він чув від людей про Єльчине життя, ‑ розважне, добре слово про неї чув…

Невідривне на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створіння! І не чув я, що злітало зараз із твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне ‑ то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них!

Єлька задивилась кудись на плеса далекі, що сонцем очі сліпили. За озерами знову озера ‑ озера білих лілей, качок важучих, неляканих, пружнокрилих…

‑ Є щось сумне в цих просторах, ‑ сказала після мовчанки.

‑ Не треба сумного! ‑ відмахнувся Баглай, але теж замислився. ‑ Простори завжди мають у собі щось сумне… Візьми небо, степи… Як і в усьому прекрасному, навіть у погляді закоханих психологи знаходять щось ніби тужливе… Так де ж ти була? Що шукала?

‑ Один сказав мені колись: шукачка свободи… Як лайку сказав… А воно ж і правда… шукачка, ‑ і в голосі їй забриніла іронія, гіркість. ‑ Та таки ж знайшла! Бо любов ‑ це ж, мабуть, і є найбільша свобода…

‑ Як це ми зустрілися тут? Ожина кусюча, очерети, стежка безлюдна… і раптом ти. Просто містика якась!

Єлька звела очі на нього:

‑ Я вмерла б, якби ми більше в житті не зустрілись. Правду кажу: умерла б.

І погляд її став глибоким, як там, коли вперше побачив її на своїй Веселій через Ягорів паркан. Не було вже у вічу того, що перед цим навіювала на себе, навмисно навіювала, мовби від чогось захищаючись… Було зараз зовсім інше: вловив затаєну, болісну жагу чистоти й кохання. Жестом вродженої турботи й ласкавості зігнала йому комара з плеча, а рука так і затрималась на плечі. Відданістю, любов'ю світився й зеленавий погляд, очі стали криницями бездонними, знову наскрізне сяйнули слізьми, як там, біля собору.

‑ Ти мій коханий, коханий… Знав би ти, що зараз робиш зі мною. Біля тебе я вдруге народжуюсь, біля тебе знову людиною стаю…

‑ Щастя ти моє! Щастя, доки й живу на світі!

Сліпнучи від власної ніжності, Микола пригорнув, обійняв її.

Чапля поблизу, розгонисте змахнувши крилами, злетіла над сонцем, над очеретами.

Стояли, вмерши в обіймах.

Будуть ще вам місячні ночі Скарбного, будуть ще вам сиві тумани і роси по пояс! Порадують русалковим плескотом на глибинах, заніміють волохатими тінями по кущах. І птахи нічні будуть озиватися до вас своєю таємничою мовою, і в грозах благовісних, серпневих ще побачите своє Скарбне, у сплесках неба голубих, невагомих, коли весь надземний простір ними трепеще, і наелектризоване небо дихає свіжістю й силою розрядів, раз у раз освітлюючи до самих безодень ущелини хмар. Наснажена життям, аж весела йтиме нічна гроза, і шумітимуть дерева, по‑нічному високі і якісь розп’яті, хрестаті…

Ще й ранки вам будуть гожі, післягрозові, коли вже відгриміло, й нема химерностей ночі, волохатих тіней, нема спалахів, таємничості, видінь ‑ тонконогі комахи бігають по воді, вода корінь миє, і дівчина, приготувавшись до купання, стоятиме задумана між дубами на рідколіссі берега, і сонце молоде цілуватиме перса дівочі… Так буде: сонце хвилясте біжить по водах Скарбного, ледь торкнутих вранішнім рухом повітря, і світляні зайчики, відбившись від води, перебігають по берегу, по голих кореневищах, хвилями тіней і світла біжать по щасливих обличчях закоханих, по тугій карбованості гіллястих вікових дубів.

Глава XXIV

Навіть ті, в чиїх душах живе поезія урбанізму, мріють хоч раз провести вихідний поза містом, з ночівлею на Скарбному. Від танцмайданчиків та радіол, від асфальтової задухи й заводських димів тисячами втікають сюди, до музики жаб, до плюскотіння води й комариного дзвону.

Комарі тут найбільші в світі. Але й перед комаром горожанин не пасує, радісним стає саме збирання в дорогу, коли заводчани гуртуються, мов у далекий похід, і лунає над ними підбадьорливий голос ватажка:

‑ Що ж? рушимо, братці? Підемо на луги‑базавлуги комарів, як вед медів р годувати!

І з цією запорозькою примовкою, з рюкзаками на горбах один за одним до автобуса…

Ще й не звечоріє, як на круто обривистому, переплутаному коріняччям та буреломом березі Скарбного, де було колись стійбище первісної людини (школярі не раз знаходили тут у вимивинах берега мамонтові бивні та кам’яне знаряддя наших пращурів), на кожному закруті річки влаштовує собі стійбище людина XX віку. Веселими голосами вилунюють стійбища, лаштуються триноги, з’являються казанки, будуть тут каші‑саламахи чумацькі, юшки подвійні та потрійні, будуть розмови до півночі…

І от уже яскріє вогнище на високому березі між дубами. Патлате полум’я обіймає казанок, бутить болотяний бугай десь в очеретах ‑ темрява заливає плавні. Звечора небо грозою полякало людей, крізь темні дерева лісу кілька разів сяйнуло невагоме майво нічне, потрепетало голубим і щезло, кудись на Дніпро хмару потягло. Знову тепла ніч владує повсюдно, хвилює загадковістю, духом плавнів, духом степового літа. На чорториях, у глухих заводях, де соми та щуки звечора скидалися з плюскотом, тепер головаті водяники виглядають серед латаття, а з гущавини потойбіччя, з‑поміж буреломів зеленоокі мавки зацікавлено прозирають на людей, що зібралися довкруг вогнища, ‑ мавкам та водяникам теж кортить дочути людських розмов.

‑ А немає ніде краще, братці, як на нашій планеті! Земля ‑ вона моя Зачіплянка! І не хочу я міняти ці козацькі дуби чи пальми Індії на жужелицю інших планет…

‑ Не та вже планета, що плекала рід людський, порушилась на ній рівновага життя. А хто порушив? Людина ж і порушила, дисгармонію внесла. Практичні знання випереджають духовний розвиток людства ‑ звідси всі нещастя. В той час як інтелект робить божественні відкриття, пристрасті залишаються на рівні нашого патлатого пращура.

‑ Товаришу інженер, я й не знала, що ви скептик. Може, ви ще й догматик? Давайте краще співати!…Туман яром, туман долиною… ‑ заводить високий жіночий голос і, ніким не підтриманий, гасне.

‑ …Світ ірраціональних емоцій ‑ отам гніздиться звір. Звідти всі злочинства, культи, війни, звідтіля, мабуть, прийде і те, що працю нашу перетворить на атомний шлак… Отуди б докопатись, до тих потаємних глибин!… Та не поширюється влада здорового глузду на ті темні печери інстинктів, там варвар і досі дрімучо живе… Від його поштовхів часом планета здригається…

‑ Чого там? Обехеес працює. Закохані, як були, так і є… Планета живе, зеленіє, з орбіти не збилася…

‑ А тривоги скільки? Всі живуть під постійним страхом.

‑ Не будем перебільшувати… Людям не раз уже здавалося, що світ завтра піде на звалище, все полетить шкереберть. Різні бузувірські секти прорікали день і годину настання страшного суду. А життя тим часом є, розвивається, нові рослини вивели люди, епідемій поменшало…

‑ Але ж поменшало й китів у морях, волошок не стало у полі. Куди не кинь ‑ самі полігони та полігони… Фантасти вважають, що рід людський кінчить самозгубою, зостануться після вибухів тільки таргани та скорпіони…

‑ Осточортіло каркання. Тільки хворому на печінку може здатися, що завтра ‑ то вже Помпея, суцільний чорторий…

‑ Але ж авантюристи можуть з’явитись? Он у Писанії сказано…

Глухуватий чийсь голос зненацька перебито жіночим високим заспівом:

За‑а туманом ні‑і‑чого не видно, за тума‑а‑ном…

‑ Ой голосиста. Це наша. Якось у цех дзвоню від директора, а ця голосиста Марія якраз трубку взяла. Що там, питаю. І чую у відповідь: за туманом нічого не видно! Дим та кіптява такі, що не проглянеш. Фільтри ваші ‑ поки що на папері, а в натурі ‑ курява суцільна…

‑ Зате тут яке повітря, як дихається… І помічено, що на Скарбному багато закоханих.

Дата добавления: 2015-06-28