ІІІ. План

І. Матеріальне забезпечення

1. Офіційний сайт Президента України:
2. Http://www.president.gov.ua/topics/prior_eurochoise/.
3. Офіційний сайт Уряду України:
4. Http://www.kmu.gov.ua/.
5. Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України:
6. Http://www.mon.gov.ua.
7. Інформаційно-документаційний фонд Ради Європи в Україні:
8. Http://www.coe.kiev.ua.
9. Організація Об'єднаних Націй:
10. Http://www.un.org.
11. Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна - Болонья - Саламанка –Прага – Берлін) / Упорядники: Степко М.Ф., Болюбащ Я.Я., Шинкарук В.Д., Грубінко В.В., Бабин І.І.- Тернопіль: Вид-во ТДПУ їм. В. Гнатюка, 2003. - 52 с.
12. Вища освіта України і болонський процес / За редакцією В.Г. Кременя - Тернопіль, навчальна книга-Богдан, 2004,-382 с.

1. Розвиток Болонського процесу.

2. Основні засади.

3. Хронологія подій Болонського процесу.

Болонський процес - це процес європейських реформ,

що спрямований на створення спільної Зони

європейської вищої освіти до 2010 року

1. Розвиток Болонського процесу

Поштовхом до радикального реформування європейської системи вищої освіти стали студентські страйки 1968 року, насамперед Паризького університету Сорбонни, які призвели до корінних змін у законодавстві європейських країн. Стурбованість європейської громадськості обумовлювалась якістю навчання, конкурентноспроможністю випускників вищих навчальних закладів, які поступалися на ринку праці своїм північноамериканським колегам.

Процес перебудови вищої освіти, який триває вже понад 38 років, прийнято називати болонським, хоча є всі підстави вважати його Сорбоннсько-Болонським. Він мав поступовий характер і розвивався від низу до верху: студенти - університети - уряди європейських країн.

18 вересня 1988 року, під час святкування 900-ї річниці найстарішого університету Європи у м. Болонья, було підписано Велику Хартію університетів (Magna Charta Universitatum). Уся науково-освітня еліта Європи підтримала фундаментальні принципи подальшого розвитку вищої освіти та науки. Чотири українських університети підписали цю Хартію: Харківський державний університет ім. В.Н.Каразіна, Дніпропетровський університет, Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова, Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут".

11 квітня 1997 року у Лісабоні під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, які існують у системі вищої освіти Європи. Конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі).

Через рік, 25 травня 1998 року, на святкуванні 800-ї річниці Паризького університету - Сорбонни, міністрами освіти Німеччини, Франції, Італії та Сполученого Королівства Великобританії було підписано "Сорбоннську декларацію", спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти.

Таким чином, в основі інтеграційного процесу, що став передісторією Болонського процесу, лежить три важливі документи:

1. Велика Хартія університетів 1988 (Magna Charta Universitatum).

2. Ліссабонська конвенція (Ліссабон, 1997 р.).

5. Сорбоннська декларація (Париж, Сорбонна, 1998 р.).

Наступного року, а саме 19 червня 1999 року, в Болоньї з'явилася підписана від імені -.з міністрами освіти 29 країн "Болонська декларація", яка сформувала вимоги та критерії до національних систем вищої освіти у світлі утворення єдиного європейського освітньо-наукового простору до 2010 року.

Відтепер кожні два роки відбуваються зустрічі міністрів вищої освіти країн Європи, на яких підбивають підсумки Болонського процесу та уточнюються завдання на майбутнє.

У Празі 19 травня 2001 року було підписано Празьке комюніке. Чисельність країн-учасницьБолонського процесу збільшилася до 33.

У Берліні 19 вересня 2003 року кількість країн, які приєдналися до Болонського процесу досягла 40. Слід відзначити активну участь у реформуванні систем вищої освіти країн Центральної та Східної Європи. Україна приєдналася до Болонського процесу самміті міністерств у м. Бергені (Норвегія) 19 - 20 травня 2005 року.

Таким чином, розбудова європейського освітньо-наукового простору міжурядова ініціатива, що започаткована у Сорбонні у 1998 році, продовжена у Болоньї в 1999 році, у Берліні в 2003 році, у Бергені у 2005 році. Віднині ця система об’єднує 45 країн "Великої Європи".

Інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові:

- формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією) університетів (Magna Charta Universitatum),

- об'єднання національних систем освіти в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами.

Головна мета цього процесу - консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі, а також для підвищенні ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.

2. Основні засади

Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації [4]. 29 країн підписали декларацію 19 липня 1999 року у Болоньї (звідси і назва всього Процесу). Декларація встановлює такі цілі:

• встановлення системи зрозумілих та подібних наукових ступенів;

• встановлення системи, заснованої на двох основних циклах: студентському та післядипломному;

• введення системи кредитів ЕСТS;

• сприяння мобільності шляхом подолання перешкод для забезпечення руху студентів, вчителів, дослідників, адміністративного складу;

• сприяння європейській співпраці у забезпеченні якості освіти;

• сприяння необхідним європейським вимірам у вищій освіті.

Ці цілі є сутністю Болонського процесу і значно розвинулися з того часу.

Після підписання Болонської Декларації була організована контролююча структура група з перевірки виконання Болонського процесу.

Було вирішено, що зустрічі міністрів мають відбуватися кожні 2 роки. Був обраний головний доповідач, завданням якого було проведення моніторингу впровадження цілей Болонської декларації і звітування з цього питання міністрам освіти на наступній зустрічі.

У подальшому різні країни організували так звані «Болонські семінари» стосувалися різних важливих тем. Європейська асоціація університетів створила так званий ІІ Звіт щодо тенденцій у вищій освіті. Цей документ торкається питань втілення Болонської декларації на інституційному рівні.

Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 45 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

Згідно з цілями Болонського процесу, до 2010 року освітні системи Європейських країн мають бути реорганізовані таким чином, щоб [6]:

• учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї країни в іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого навчання чи працевлаштування.

• привабливість європейської вищої освіти зросла настільки, щоб мешканцям неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу до Європи;

• Зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а висока якість та значна база знань забезпечували подальший розвиток Європи як стабільного мирного, толерантного суспільства.

Отже, Болонський процес - це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи [5].

На всіх етапах Болонського процесу було проголошено, що цей процес:

• добровільний;

• полісуб'єктний;

• такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури;

• такий, що не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи;

• багатоваріантний;

• гнучкий;

• відкритий;

• поступовий.

Не слід ідеалізувати Болонський процес. Він нерівномірний, суперечливий, складний. Його цілі ще дуже гіпотетичні. Як приєднання до цього процесу, так і неприєднання мають переваги та ризики. Втім, з урахуванням усіх «за» і «проти» для країн, які ставлять за мету економічний і суспільний розвиток і, зрештою, вступ до Європейського Союзу (ЄС), альтернативи Болонському процесові немає. Мета доволі амбіційна і не пов'язана виключно із Болонським процесом. Проте всередині процесу розвиваються та застосовуються необхідні інструменти досягнення цих цілей[2].

Болонський процес заснований на міжурядовій угоді. Міністрами, відповідальними за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька документів, проте ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи Болонського процесу, є проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча ефект «взаємного міжнародного тиску» не можна недооцінювати.

Болонський процес не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах до 2010 року [7]. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Скоріше Болонський процес намагається створити зв'язки, направлені полегшити перехід людини з однієї освітньої системи до іншої. Тому при забезпеченні подібності систем дипломів, характерні особливості кожної окремої системи освіти мають бути збережені. Якщо ж ні, то який же сенс у поїздці на навчання до іншої країни, якщо освіта там така ж сама? Розвиток всередині Болонського процесу має слугувати полегшенню "трансляції" однієї системи освіти до іншої і, таким чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити можливості працевлаштування по всій Європі.

Існує декілька рівнів застосування Болонського процесу: міжнародний, національний, інституційний.

Щодо міжнародного рівня, існує декілька видів співпраці і декілька структур, що розвивають Болонський процес.

Серед структур, що спостерігають за розвитком Болонського можна зазначити такі:

- Група з перевірки виконання БП (Во1оgпа follow-up group (BFUG)) складається із усіх країн-учасниць, Європейської комісії (European Commission), а також Ради Європи.

- Асоціація Європейських університетів (The European University Association (EUA)).

- Національні спілки студентів Європи (ESIB – The National Unions of Students in Europe).

- Європейська асоціація закладів вищої освіти (European Association of Institutions in Higher Education (EURASHE)).

- Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО (the European Centre for Higher Education (UNESCO-CEPES)).

- Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти (the European Association for Quality Assurance in Higher Education (ENQA)).

- Освітня Міжнародна Пан-Європейська структура (Educational International Pan-European Structure).

- Союз конфедерацій промисловців та роботодавців Європи (UNICE) у якості консультативних членів.

Кожні два роки організовується Конференція міністрів, де збираються міністри відповідальні за вищу освіту в усіх країнах-учасницях, щоб оцінити прогрес та встановити керівні принципи та пріоритети наступного періоду [4]. Наступна конференція відбувалася у Лондоні у 2007 році. Попередні конференції проводилися у Болоньї (1999), Празі і Берліні (2003), Бергені (2005).

До цього ж, організовуються чисельні семінари по всій території Європи, проходять під офіційним знаком "Болонські семінари". На них обговорюються різноманітні документи щодо Болонського процесу, перепони на шляху впровадження, можливості для співпраці [5].

На національному рівні здебільшого задіяний уряд, міністри, відповідальні за вищу освіту, ректори конференцій та університетських організацій, студентські спілки, а також у деяких випадках страхові агенції, роботодавці. Багато Європейських країн вже змінило своє законодавство у відповідності з цілями Болонським процесом, а інші готуються зробити це. В залежності від країни та ступеня розвитку її системи вищої освіти деякі країни вводять Європейську кредитно-трансферну систему (ЕСТS), обговорюючи структуру своїх наукових ступенів та кваліфікацій, фінансування та управління вищою освітою, програми мобільності тощо.

На інституційному рівні задіяні заклади вищої освіти, їхні факультети та відділення, студенти, викладацький склад та багато інших діячів. Пріоритети різняться в залежності від країни та закладу. Проте важливо відзначити, що без впровадження на інституційному рівні мало чого можна досягти у Болонському процесі.

Після Конференції міністрів у Бергені (2005 р.) у Болонському процесі беруть участь 45 країн:

• з 1999 року: Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ісландія, Іспанія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словацька Республіка, Словенія, Угорщина, Чеська Республіка, Швеція, Швейцарія;

• з 2001 року: Хорватія, Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина;

• з 2003 року: Албанія, Андорра, Боснія та Герцеговина, Ватикан, Росія, Сербія та Монтенегро. "бувша Югославська Республіка Македонія";

• з 2005 року: Арменія, Азербайджан, Грузія, Молдова, Україна. [6]

Крім цих країн (що є членами Во1оgпа follow-up group - BFUG) та Європейської комісії, у Болонському процесі беруть участь такі міжнародні організації (як консультативні члени):

• Рада Європи;

• Асоціація Європейських університетів;

• Європейська асоціація закладів вищої освіти (EURASHE);

• Національні спілки студентів Європи (ESIB);

• Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО (UNESCO-CEPES);

• Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти (ENQA);

• Освітня Міжнародна Пан-Європейська структура;

• Союз конфедерацій промисловців та роботодавців Європи (UNICE).

Упродовж дев'яти років європейське освітнє співтовариство консолідується задля освітньої концепції Болонського процесу: формування на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування; з 1998 по 2007 рік відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо.

У рамках Болонського процесу було сформульовано шість ключових позицій [6]:

1. Уведення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й - до одержання першого академічного ступеня і 2-й - після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ЕСТS (Європейська система перезарахування кредитів (залікових одиниць трудомісткості)), зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка ґрунтуватиметься не натривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендованийЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

3. Хронологія подій Болонського процесу

11 квітня 1997 року, Лісабон, Португалія

Під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, які існують у системі вищої освіти Європи. Конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких згодом сформулювали і принципи Болонської декларації.

25 травня 1998 року, Париж, Франція

Прийняття Спільної декларації чотирма міністрами, що представляють Великобританію, Німеччину, Італію й Францію

Березень1999 року, Веймар, Німеччина

Зустріч генеральних директорів ЕС і керівництва Рад ректорів європейських країн для обговорення проблем акредитації й оцінки у вищій освіті

Травень1999 року, Копенгаген, Данія

Публікаціязвіту "Тенденції у вищій освіті - І" за замовленням СRЕ, Конфедерації Рад ректорів країн,що входять в ЕU, і при фінансовій підтримці ЕС

18-19 червня 1999 року, Болонья, Італія

Перша зустріч європейських міністрів, відповідальних за вищу освіту, і прийняттяспільної декларації

8-10 лютого 2001 року, Лісабон, Португалія

Семінар "Акредитація / Додання законної сили"

14 -- 15 лютого 2001 року, Берлін, Німеччина

Національний семінар з питань Болонського процесу

16-17 лютого 2001 року, Гельсінкі, Фінляндія

Міжнародний семінар "Університетські ступені короткого циклу¹

1 - 3 березня 2001 року, Упсала, Швеція

Неформальна зустріч європейських міністрів, відповідальних за освіту й наукові дослідження

2-4 березня 2001 року, Мальмьо, Швеція

Міжнародний семінар "Транснаціональна освіта"

10 березня 2001 року, Антверпен, Бельгія

Семінар фламандського співтовариства із проблем Болонського процесу

10-12 березня 2001 року, Антверпен. Бельгія

Семінар студентів Європи "Втілення в життя Болонської декларації"

13 - 14 березня 2001 року, Белград, Югославія

Національний семінар із проблем Болонського процесу

22 - 25 березня 2001 року, Ґетеборг, Швеція

Прийняття Ґетеборзької конвенції конференцією Асоціації національних студентських союзів у Європі

29 - 30 березня 2001 року, Саламанка, Іспанія

Конференція європейських вищих навчальних закладів й освітніх організацій, прийняття спільного документа

9 квітня 2001 року, Стокгольм. Швеція

Зустріч Групи керівництва в Болонському процесі

21 квітня 2001 року. Брюссель, Бельгія

Зустріч Ради Асоціації європейських університетів

26 квітня 2001 року, Брюссель, Бельгія

Зустріч у розширеному складі групи, що готовить рекомендації по Болонському процесу

Квітень 2001 року, Гельсінкі, Фінляндія

Публікація звіту "Тенденції у вищій освіті - ІІ" при фінансовій підтримці ЕС й ЕТF

6-8 травня 2001 року, Хальмстад, Швеція

Зустріч генеральних директорів ЕС і керівництва Рад ректорів європейських країн

10- 16 травня 2001 року, Братислава, Словаччина

Міжнародний семінар та 40-ва зустріч Ради Асоціації національних союзів студентіву Європі

17 травня 2001 року, Прага, Чехія

Зустріч у розширеному складі групи, що готовить рекомендації з Болонському процесу

18-19 травня 2001 року, Прага, Чехія

Зустріч європейських міністрів, відповідальних за вищу освіту

Червень 2001 року, Рига, Латвія

8-ма спільна зустріч у рамках мереж ENIC й NARIC прийняття документа " Визнання результатів (навчання) у Болонському процесі"

5-8 грудня 2001 року, Тампере, Фінляндія

13-та щорічна конференція ЕАІЕ, у більшій своїй частині присвячена Болонському процесу

1 - 2 березня 2002 року, Брюссель, Бельгія

Болонський процес: Зона європейської вищої освіти: перспективи й розвиток для сільськогосподарських і пов'язаних з ними наук; компетенція випускників

2003 рік, Грац, Австрія

Друга конференція представників європейських вищих навчальних закладів й освітніх організацій

2003 рік, Берлін, Німеччина

Третя зустріч європейських міністрів, відповідальних за вищу освіту

Травень 2005 року, Берген, Норвегія

Четверта конференція європейських міністрів, відповідальних за вищу освіту

Дата добавления: 2014-01-03