Історія розвитку педагогічної психології

Зародження педагогічної психології

Педагогічна психологія - (від грец. педо – “дитя” і “веду”, “виховую”) - галузь психології, що вивчає психологічні проблеми навчання і виховання. Вона досліджує психологічні питання і цілеспрямованого формування пізнавальної ді­яльності і суспільно важливих якостей особистості; умови, що забезпечують нор­мальний розвиваючий ефект навчання; можливості врахування індивідуальних психологічних особливостей учнів; взаємовідносини між педагогом і учнем, а та­кож усередині навчального колективу; психологічні питання власне педагогічної діяльності (психологія вчителя).

Аналіз розвитку культури у Київській Русі свідчить про високий рівень навчання дітей у ті часи. Так, у 988 р. князь Володимир запровадив навчання ді­тей. У кінці XI ст. у Києві функціонувала жіноча школа.

У педагогічній літературі часів Київської Русі, наприклад, у “Повчанні Воло­димира Мономаха” (1117 р.), у “Пчолі” (кінець ХІ ст.), дані конкретні рекоменда­ції щодо виховання любові до батьківщини, працьовитості, мужності, гуманності, доброзичливості, скромності. У ті часи “Повчання Володимира Мономаха” не ма­ли собі рівного педагогічного твору у Західній Європі.

У Київській Русі були “майстри” навчання, які зважали на морально-психологічні якості дітей у процесі навчання і виховання. Педагогічні твори Київської Русі зазнали впливу античної та західноєвропейської філософій, але вони відзначалися своєю оригінальністю, відбивали уклад суспільного життя Київської Русі тих часів.

Татарське поневолення зруйнувало і надовго затримало розвиток культури й освіти у Київській Русі, Волинському та Галицькому князівствах. Проте, навіть у ті важкі часи розвиток культури й освіти не припинявся. Свідченням цього є відо­мі педагогічні і психологічні пам’ятки ХV-ХVІ ст. “Предание ученикам” Ніла Сорського та “Домострой”. У “Предании ученикам” подано докладний аналіз генези і динаміки потягів, їх класифікацію та вказівки щодо виховання почуттів. Це дає підстави історикам психології вважати Ніла Сорського вітчизняним психо­логом XV ст. “Домострой” посідає значне місце серед відомих педагогічних тво­рів інших народів того часу. У ньому відбиті важливі соціально-економічні проце­си життя країни та окремих міст ХV-ХVІ ст. і подані нові уявлення про державу, сім’ю та виховання.

Елементи педагогічної психології у ХVІІ-ХVШ ст. були представлені у філософських творах і працях із “Загальної психології”. На їх змісті позначилися ідеї філософів, педагогів, психологів тих часів, а саме: “Велика педагогічна психологія” Я.А.Коменського 1592-1670, “Думки про виховання Дж. Локка (1632-1704), “Еміль і його виховання” Ж. Ж. Руссо (1712-1778), “Лінгард і Гертруда” І. Г.Песталоцці (1746-1827) та ін. У цих творах автори багато уваги приділяли психологіч­ним основам виховання і навчання. Так, Й. Г.Песталоцці, зокрема, писав, що хоче побудувати весь процес навчання на основі психологічної науки. Він відстоював ідею розвивального навчання, яку потім високо оцінив видатний педагог К.Д.Ушинський, а пізніше науково обгрунтував і розвинув психолог Л.С.Виготський.

Вітчизняна психологія у XVIII ст. найбільш помітно розвивалася у стінах Києво-Могилянської академії, заснованій у 1632 р. У ній готували працівників культури й освіти, вчителів для навчальних закладів. У філософсько-психологіч­них курсах, що читалися в академії, докладно викладалися проблеми пізнання, емоцій, волі і здібностей, їх розвитку та виховання.

Видатний український філософ-просвітитель Г.С.Сковорода (1722-1794) у своїх творах звертався до аналізу психічного життя людини, підкреслював, що навчання повинне спиратися на природні особливості та нахили того, хто навча­ється, а в засвоєнні знань велику роль відіграє діяльність, особливо продуктив­на, розуміння знань, пізнання власних нахилів, здібностей, почуттів (його заклик: “Пізнай себе”). Він, зокрема, надавав великого значення релігійному вихованю дітей.

Зародження педагогічної психології як самостійної науки належить до другої половини XIX ст. і пов’язане з проникненням генетичних ідей у психологію. Сер­йозний вплив мали еволюційні ідеї Ч.Дарвіна. Їх автор сам поклав початок ви­вченню емоцій у дітей провів спостереження за психічним розвитком свого сина й описав це.

Значний вклад у розвиток психолого-педагогічної думки внесли праці видат­ного вітчизняного педагога К.Д.Ушинського і, перш за все, його робота “Дитина як предмет виховання”. Вона являє собою перший у світі досвід педагогічної антропології. Вчений найбільш переконливо показав значення психології в ціліс­ному пізнанні людини, що необхідне для наукового обгрунтування мистецтва її виховання. Він, зокрема, вважав, що педагог, який намагається всесторонньо вихо­вати дитину, повинен знати її у всіх відношеннях. Це була основна ідея книги.

І.М.Сєченов (1829-1909), виходячи з теорії рефлекторної природи психічно­го, зробив важливі спроби з’ясувати виникнення й перші етапи розвитку у дітей відчуттів, сприймань, пам'яті, мислення, мовлення, емоцій і вольових дій. Крити­куючи тогочасні концепції їх генези він доводив, що спадкова нервова організація дитини несе в собі тільки можливості розвитку, які реалізуються в ході її “реаль­них зустрічей” з навколишнім матеріальним світом.

Згодом у педагогічну психологію починають проникати експериментальні дослідження. Народжується експериментальний підхід до організації виховання і на­вчання. У цей час у загальній психології зафіксовано відкриття Вебером-Фехтером психофізіологічного закону, дослідження пам’яті Еббінгаузом, розробляється психофізіологія органів відчуття Гельмгольцем, вивчення Вундтом відчуттів і рухів у фізіологічній психології тощо.

Проблеми педагогічної психології широко досліджував О.Ф.Лазурський (1874-1917). Висунута ним ідея необхідності вивчення учнів в умовах навчання знайшла широке застосування у психолого-педагогічних дослідженнях. Він впер­ше розробив програму вивчення особистості учнів, що була відбита у посібнику “Шкільні характеристики” (1913), став творцем методу природного експерименту (1910). Як автор праць з питань характерології, О.Ф.Лазурський зробив значний вплив на розвиток вітчизняної психології, наблизив експериментальне вивчення дитини до умов навчально-виховної роботи в школі.

У розвитку вітчизняної педагогічної психології певну роль відіграло Фребелевське товариство м. Київ, яке організовувало лекції і бесіди з питань дошкільно­го виховання та забезпечувало підготовку вихователів дитячих садків. У 1908 р. при ньому було відкрито жіночий педагогічний інститут, який готував для до­шкільних установ вихователів вищої кваліфікації. При ньому існували психологіч­на і педагогічна лабораторії дитячих садків, в яких систематично проводилися практичні заняття.

Курс педагогічної психології був одним з основних предметів у навчальних закладах, які готували педагогічні кадри. Слід відзначити, що на розвиток вітчиз­няної педагогічної психології мали вплив прогресивні ідеї російських мислителів, психологів і педагогів) зокрема, П.Ф.Кептерева [1849-1922), І. М. Сєченова (1829-1905), П.Ф.Лесгафта (1837-1909), Г.І.Розсолімо (1860-1926), О.П.Нечаєва (1875-1943), В.М.Бехтерева та багато інших.

У другій половині XIX ст. з’явилося кілька публікацій про особливості мов­лення у дітей, а за ними вийшла книга В.Прегієра “Душа дитини” (1882 р., кілька видань і перекладів російською мовою). Вона не внесла якихось нових ідей у проблему розвитку психіки дитини, але цінність її полягала у багатстві фактів, які автор здобув у результаті спостережень і експериментів зі своїм сином. Зокрема, від народження до 3 років, він щоденно стежив за розвитком у нього відчуттів, емоцій, рухів вольових актів, мислення, мовлення та самосвідомості.

На той час було опубліковано багато щоденників батьків. У Німеччині вийшли книги Штерна про психічний розвиток дітей до семирічного віку, про розвиток мовлену, згадування у ранньому дитинстві, К. Кроса про ігри дітей і тварин.

У Франції ініціатором дослідження психічного розвитку дітей був АБіне. У йо­го школі вивчалися особливості розвитку уваги, пам’яті, уяви, мислення, допитли­вості, естетичних почуттів та волі у дітей, особливості їх образотворчої діяльності. Він також створив перші тести розумового розвитку.

В Англії були опубліковані книги про методи вивчення різних сторін психіч­ного розвитку дитини (У.Друморт), про характерні особливості дитинства на його перших етапах (Д.Селлі). Психологічні дослідження не тільки дитячого, а й юна­цького віку розгорнулися в США (С.Холл та ін.). Там і народилася ідея створення цілісної науки про дитину - педологія, яка знайшла своїх прихильників у багатьох країнах, в тому числі і в Україні.

Напрями педагогічної психології.

1. Біогенетичний напрям. Настанова робиться на значенні “вроджених” особливостей у психічному розвитку та навчання дитини. При цьому виразно прослідковується тенденція до спрощеного, механістичного розуміння поведінки і розвит­ку дитини. Пр_Иродні та соціальні чинники розвитку розглядалися як рівнозначні, але визначальним вважався природний, і, перш за все - спадковість. Середовище тільки “регулятор”, “проявник” спадкового.

У межах першого напряму Геккелем було сформульовано біогенетичний за­кон у психології XIX ст., згідно з яким онтогенез дитини є скорочене повторення філогенезу. Подібно до того, як людський зародок повторює всі стадії від одноклі­тинної істоти до людини, так і дитина у своєму дозріванні відтворює етапи людсь­кої історії. Все йде закономірно, індивід відтворює п’ять періодів історичного роз­витку людства: дикості, мисливства, пастуха, землеробський, торгово-промисловий. Для цієї течії розвиток дитини розглядався як незалежний від її виховання. Останнє виступає як зовнішній фактор, здатний лише або загальмувати, або при­скорити процес виявлення природних, частково зумовлених психічних якостей.

Втручання у природний хід розвитку дитини розглядалось як самовілля. Біогенетизм став психологічним обґрунтуванням педагогічної теорії “вільного вихо­вання”. Його прихильники забезпечували значення активності дитини в її само­розвитку.

2. Соціогенетичний напрям. Оточення - фатальний чинник у розвитку людини. Для того, щоб вивчити дитину, досить проаналізувати особливості її ото­чення. Відтак вважалося, що яке середовище, така і виростає особистість. Подібно до попереднього напряму, цей напрям заперечував активність особистості, а роз­виток розглядався як такий, що зумовлений оточенням. Але постає питання: чому в однакових умовах виростають різні люди? Цей підхід є також механістичним підходом до розуміння розвитку дитини. У ньому ігноруються само активність особистості, діалектичні протиріччя її становлення. Тому біогенетичний і соціоге­нетичний напрями в психології уже в 30-ті роки стали об’єктами критики вчених. У науковому плані ці напрями зараз складають тільки історичний інтерес.

Основні теорії педагогічної психології.

1. Теорія розвитку вищих психічних функцій Л.С.Виготського.

Вчений вихо­див із твердження про роль праці в пристосуванні людини до природи і природних сил з допомогою знарядь в процесі виробництва. Він висунув думку про те, що
праця, виробництво знарядь праці ведуть до зміни типу поведінки людини, до від­мінності людини від тварини. Ця відмінність полягає в опосередкованому характе­рі її діяльності. Між людиною і предметом праці є знаряддя праці. Це ж стосується
і внутрішньої діяльності. Опосередкування стає можливим завдяки тому, що лю­дина у своїй внутрішній діяльності користується знаками словом, цифрою, нотою
тощо, подібно до того як у зовнішній практичній діяльності вона використовує
знаряддя.

Подібність між знаряддями та знаками полягає в тому, що вони дозволяють здійснювати опосередковану діяльність. Відмінність між знаряддям і знаком поля­гає у їх різній спрямованості. Якщо знаряддя спрямовано назовні, воно повинно викликати зміни в об’єкті, є засобом зовнішньої діяльності, то знак - всередину. Він нічого не змінює ззовні, а змінює природу самого суб’єкта діяльності. Вико­ристання знаків, перехід до опосередкованої діяльності, перебудовує всю психічну діяльність людини, змінює природно діяльність органів і незмірно зростає, підси­лює та розширює можливості психічної активності.

2. Розвиток і становлення особистості молодої людини, що засвоює соціаль­ний досвід, проходить не автоматично, а шляхом зміни її внутрішнього світу, вну­трішньої позиції, яка опосередковує всі виховні впливи (Л.І.Божович, Т.Е. Коннікова). Позиція особистості розглядається, як сукупність мотивів діяльності,
в яких проявляються потреби людини, її ідеали, оцінки і самооцінка, сформовані в результаті виховання. Вона робить особистість відносно незалежною від зовніш­ніх впливів, які переломлюються через перераховані вище внутрішні умови.

3. Реалізуючи ідею про значення внутрішніх умов у розвитку дитини, психо­логи розробили стратегію активного формування психічних процесів і властивос­тей особистості. Прикладом одної із концепцій є теорія поетапного формування розумових дій, що склалася в 50-ті роки, а її автор П.Гальперін. Засвоєння дити­ною знань здійснюється в процесі діяльності, в результаті виконання нею певних дій, вона вчиться думати, а не одержує готове від природи.

Спираючись на важливий принцип психології - принцип єдності свідомості і діяльності, П.Гальперін та М.Тализіна виділили етапи в освоєнні розумових дій. На першому етапі формуються спонукання мотиви, смисли засвоюваної нової дії. На другому - і учневі подаються схеми орієнтирів та вказівок виконання нової дії, що постійно уточнюються, перевіряється рівень усвідомлення цієї схеми.

На третьому етапі відбувається формування дії у матеріальній матеріалізова­ній формі, спираючись на образи та схеми. Так, наприклад, освоєння лічби здійс­нюється спочатку у матеріальній формі, тобто дитина лічить конкретні предмети.

На четвертому етапі в результаті багатократного повторення дії, остання здійснюється символічно в голосній соціалізованій мові, спілкуванні дитини й дорос­лого. На цьому етапі відпадає необхідність у виконанні дії у матеріальній формі та у повному використанні орієнтувальної схеми.

На п’ятому етапі учень виконує дію у зовнішній мові “про себе”. Тут відпа­дає потреба у прямій підтримці з боку вчителя. На цьому етапі поступово зникає зовнішня звукова сторона, що супроводжує виконання дії. Дитина все менше про­мовляє вголос фрази, наприклад, типу “Якщо я маю два яблука і мені дадуть ще два, то я буду мати чотири яблука”.

На шостому етапі дія відбувається у внутрішньому плані. Фактично, мовний процес “виходить” із свідомості, а залишається в ньому тільки кінцевий результат. Таким способом формуються і більш складні інтелектуальні дії, загалом словесно-логічний компонент інтелекту.

Дата добавления: 2014-01-03