Дохристиянські вірування українців

Для релігійних уявлень і взагалі поглядів на природу стародавніх слов'ян був характерним ма­гічний спосіб мислення. Природні сили не уявля­лися слов'янам у виразно індивідуалізованих вті­леннях, їхня уява створювала поетичні образи природних явищ із незначними початками антро­поморфізму, таких як сонце, вогонь, урожай тощо. За допомогою певних молитов та обрядів - запа­лення приписаним способом вогню, зачерпнення з магічними словами води, ритуального приготуван­ня страв людина вважала за можливе впливати на невідомі їй природні сили. В ті часи у стародавніх слов'ян були також поширені культові танці, хороводи, що супроводжувалися магічними вигу­ками.

Велику шану слов'яни віддавали різним таєм­ним істотам, що існували в лісах, скелях, джере­лах, річках, оселях: домовикові, Щуру (Чуру), берегині, водяному, лісовику та ін. На думку М. Грушевського, ці примітивні форми релігійності були і в інших індоєвропейських народів - як західних (греків, римлян, германців), так і східних (іран­ців, індоарійців), втілюючись у їхніх водяних, лі­сових і степових духах, у духах арійських предків.

Для пізнання релігійного світогляду східних слов'ян за дохристиянських часів певне значення мають візантійські джерела. Так, візантійський іс­торик VI ст. Прокопій писав про словенів і антів та давав такий нарис їхніх релігійних поглядів: вони визнають владикою всіх єдиного бога, що по­силає блискавку, жертвують йому корів та всяку іншу жертву. Якоїсь фатальної долі, котра мала б силу над людьми, вони не визнають, але коли хтось бачить перед собою видиму смерть чи в хво­робі, чи на війні, він обіцяє за своє життя жертву богові, якщо не пропаде, і, врятувавшись, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі життя. Шанують русалок, водяних та деякі інші божества, жертвують їм усячину, і з тих жертв во­рожать собі.

Слов'яни вважали проявами найвищої світової сили небо з його явищами, особливо громом-блис-кавицею. Світ уявлявся їм заселеним різними бо­жеськими істотами.

У давньоруських літописах за часів князя Во­лодимира згадуються такі головні боги: Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог та ін. Крім того, в них згадуються релігійні свята на честь Рода і Рожа-ниць, молитва богові вогню, якого звуть Сварогом.

Автор "Слова о полку Ігоревім" називає сонце "великим Хорсом", вітри - "Стрибоговими внука­ми", свій руський народ "Даждьбоговим". Цим бо­гам східні слов'яни ставили ідолів. Скажімо, князь Володимир поставив у Києві дерев'яного ідола Перуна зі срібною головою та золотими вуса­ми. На думку М. Грушевського, антропоморфізм, уявлення богів у людській формі, не встигло по­глибитися перед християнізацією.

Перун - головний бог, бог грому та блискавки, володар Неба, - писав про нього митрополит Іларіон. Він - творча сила, що оживлювала все. Зго­дом - бог-воїн, покровитель війська. Відповідно до вірувань східних слов'ян Перун їздив небом у вогненній колісниці. На зиму він замикав небо і засинав, а весною могутнім молотом розбивав зи­мові пута землі, і все знову оживало. Старе опові­дання каже, - писав митрополит Іларіон, - що як прилетить зозуля, вона будить Перуна з зимо­вого сну, і він відмикає небо й пускає на землю тепло. Тому зозуля - віщий птах.

У початковому літописі IX ст. Перуна згадано декілька разів. У договорах із греками 945 й 971 рр. русичі клялися Перуном, який у цих догово­рах згадувався на першому місці серед інших бо­гів. Перун на всіх наводив страх, бо бив своїми вог­ненними стрілами демонів, але міг ударити й злу людину. Цікаво, що й досі в Західній Україні по­бутує вираз: "Бодай тебе Перун побив!".

Перун, коли вперше по зимі виїздив на небо, то своїм першим громом воскрешав землю. Цей пер­ший грім давав силу не тільки землі, а й людям. Перун посилав блискавки, що весною будили зем­лю до життя й запліднювали її дощами. Блискав­ки проганяли злих демонів і випускали на волю світло. За часів християнства Перуна не забули та перенесли на святих громовиків: Іллю, Михайла та ін.

Одним із поширених богів у східних слов'ян у стародавні часи був Даждьбог. Це бог сонця, яко­му належали його сили, як основи життя. Слово "Даждьбог" складене з наказового способу "даждь", тобто дай, і бог, багатство, разом - по­датель добра, багатства, бог- дарувальник. Взага­лі Даждьбог - це бог достатку.

Одним із важливих богів у слов'ян був бог Велес - "скотій бог", а також бог торгівлі, опікун купців. Він був не тільки охоронцем череди на землі, а й пастухом небесних стад - хмар, і цим пов'язувався з Перуном. Про важливість цього бо­жества свідчить те, що князь і дружина клялися Перуном і Велесом на договорах із греками. У християнські часи Велеса заступив святий Власій, який був за життя добрим пастухом, тому й посів місце попереднього пастуха Велеса.

Отже, у давніх східних слов'ян поряд з архаїч­ною магією та анімізмом почав зароджуватися по­літеїзм, який, щоправда, не встиг набути розвине­них форм.

Відповідно до своєї язичницької релігії східні слов'яни мали певні обряди. Богам приносили жертву, яка звалася требою. Що слов'яни приносили жертву, про це відомо з літописів та археоло­гічних досліджень.

Серед східних слов'ян був повсюдно поширений культ дерева. Зокрема, шанували дуб, вербу. Літо­писи повідають, що русичі жертвували перед вели­ким дубом, якого наділяли надприродними влас­тивостями, живих птахів, м'ясо, хліб тощо. Щодо птахів кидали жереб - чи їх зарізати, чи пустити живими. Спеціальних храмів для відправ і моли­тов не мали, а згадки про храми "кашшща", що трапляються в деяких писаннях XI ст., вочевидь означають місце, де приносили жертви. Особлива роль дуба пов'язувалася з тим, що його вважали священним деревом Перуна.

Релігійне життя східних слов'ян було виповне­не святами. За глибокої давнини у слов'ян був свій релігійний календар. Його характерна риса - мід­ний зв'язок із природою та з аграрним циклом. Святковий календар розпочинався зимовим пово­ротом сонця на літо, коли день починав прибувати. Це було свято народження сонця, що святку-валося наприкінці грудня - на початку січня. Його називали Колядою. Господар дому в цей день повинен був вітати свою родину, бажаючи всім щастя і здоров'я, щоб сонце благословляло людей і худобу цілий рік. Увечері перед цим святом багато ворожили, а то й заклинали. Господиня, готуючи кутю, квоктала, щоб кури неслися. Гос­подар стелив у хаті сіно, щоб велася худоба. На колядах співали ритуальні пісні - колядки. Колядки - це величання й побажання господареві та його родині щастя й достатку. Згодом христи­янство замінило свято народження сонця Різдвом, але обряди старого свята залишились. У білорусів та болгар свято Різдва ще й досі називається Колядою.

Взагалі, після прийняття християнства народні вірування східних слов'ян у значному обсязі зли­лися з новими звичаями, утворивши разом із ними двовір'я, яке з незначними змінами дійшло до на­ших часів.

Так само і язичницькі свята були асимільовані християнством, злившись із відповідними христи­янськими святами, під час яких і зараз виконую­ться певні прадавні обряди, пов'язані з календар­ним циклом.

Після Коляди слідує низка менших зимових свят, серед яких вирізняється Стрітення. У хрис­тиянстві воно пов'язане із зустріччю в єрусалим­ському храмі праведного старця Симеона і немов­ляти Христа, якого принесли туди Йосип і Марія для посвячення Господу за іудейським законом. За народними віруваннями цього дня зима зустріча­ється з літом, і вони змагаються між собою.

Весняні свята пов'язувалися з пробудженням природи і початком сільськогосподарських робіт.

Так, березневе свято 40 мучеників, відоме ще як свято жайворонків, уважалося початком весни. Того дня пекли з тіста жайворонків - жертву вес­ні, що наближалася.

Надзвичайно популярним було квітневе свято святого Юрія, якого ототожнили з якимось до­християнським богом - покровителем ланів, черед худоби та мисливства, войовником проти злих сил, символом весняної плодючості. Того дня в ба­гатьох регіонах України служили молебні, палили вогні, кропили худобу свяченою водою, йшли у по­ле з церковними корогвами. Можливо, святий Юрій поєднав у собі характерні риси Перуна й Велеса.

Головним літнім святом був Купала, що випа­дав на кінець червня і символізував найбільший розквіт природи. Вважається, що в ніч на Купала діють чарівні сили - говорять звірі, рослини пе­реходять з місця на місце, цвіте папороть, квітка якої має чудодійну здатність відкривати скарби. Цієї ночі набирають найбільшої сили лікарські рослини. У давні часи святкування Купала набува­ло рис оргії, що відзначено в тогочасних церков­них проповідях.

Вже за християнських часів східні слов'яни відзначали свято бога Лада (травень-червень), якому приносили в жертву білого півня.

Мабуть, із язичницькими віруваннями пов'яза­ні обряди освячення маку, зілля і збіжжя на Маковея, яблук і меду на Спаса (початок серпня).

Кінець аграрного циклу символізувало свято святого Димитрія, який, за народним повір'ям, за­микав землю і приводив зиму, а потім тримав клю­чі в себе, щоб передати їх навесні святому Юрію, який мав відімкнути землю. Напередодні цього свята поминали померлих.

Решта осінніх свят також була пов'язана з за­кінченням сільськогосподарських робіт і початком зимового відпочинку.

Протягом століть церква боролася з найпопулярнішими язичницькими звичаями, але водночас була змушена толерантно ставитися до народних вірувань, оскільки саме через них християнство, будучи спочатку чужородним явищем, входило до народного побуту та світогляду.

Дата добавления: 2014-01-03