Конституційна природа фінансового права

Фінанси, як переконує величезний історичний досвід людства, є одним з найунікальніших, найдавніших і найдивніших, найстабільніших у своїх субстанціональних проявах та безкінечно мінливих за своїм конкретним змістом і формами феноменом людської цивілізації. Власне, водорозділ між істинно людською цивілізацією та доцивілізаційним часом розвитку людства (періодами дикості та варварства) і зумовила поява фінансів.

В ході прогресу людського суспільства з безкінечної кількості форм прояву конкретних фінансових відносин поступово диференціювались, сформувались і якісно виділились з поміж інших як самодостатня субстанція публічні фінанси. У взаємодії із інститутами публічної влади їм судилося стати в подальшому найвпливовішими факторами суспільного розвитку, його незмінними домінантами. Саме публічні фінанси, як переконує безліч безперечних історичних фактів, стали основою, найголовнішою причиною найвеличезніших досягнень людства. Наприклад, тільки справжній розквіт у кожному конкретному випадку публічних фінансів в минулому зумовив появу кожного із відомих в історії класичних та усіх новітніх чудес світу, вивів в авангард прогресу людської цивілізації ті чи інші народи та держави, забезпечив промислову, науково-технічну, технологічні й інформаційну революції і т.д.

З іншого боку, якраз деформації публічних фінансів зумовили найбільші поразки та трагедії народів і держав, величезних суспільних верств населення. У якості ілюстрації останніх явищ можна назвати: “соляні” та “мідні” бунти в Росії у середньовіччя; винятково гострий, воістину безкомпромісний конфлікт короля та парламенту з приводу корабельного податку в Англії, що став безпосереднім приводом англійської буржуазної революції 1648 року; відмову американських колоній у другій половині ХVІІІ ст. сплачувати непрямі податки, встановлені англійським парламентом, а також “бостонське чаювання”, які, разом взяті, стали прелюдією війни за незалежність північноамериканських та південноамериканських штатів і виникнення внаслідок цього нової держави – США; фінансовий крах російського царизму, який спричинив у найбільшій країні світу – Росії – аж дві революції протягом 1917 року – лютневу буржуазну та жовтневу соціалістичну; фінансовий крах Радянської держави, внаслідок чого розпалася найбільша країна світу ХХ століття – СРСР; системну фінансову кризу у незалежній Україні в 1993-1994р.р., внаслідок якої майже чотири п'ятих населення країни опинилися за своїми статками нижче риски бідності та безліч інших відомих історичних фактів.

Тобто, публічні фінанси в ході своєї еволюції об’єктивно набули таких субстанціональних якостей, внаслідок яких вони можуть в однаковій мірі спричинювати як зміни суспільного прогресу, так і регрес, системні руйнування суспільних досягнень і цінностей. Щоб запобігти останньому або хоча б максимально зменшити негативні впливи публічних фінансів на суспільний розвиток, необхідно насамперед вчасно та в повній мірі з’ясовувати сутнісні і змістовні риси публічних фінансів, що постійно еволюціонують, закономірності їх внутрішнього розвитку і взаємодії із суспільством, державою, вчасно вносити на основі цього назрілі адекватні корективи у суспільне регламентування публічних фінансів.

Зокрема, в силу імпліцитних та експліцитних факторів особливої актуальності та злободенності набули в сучасній Україні питання належної правової регламентації публічних фінансів з метою якнайповнішої реалізації закладеного у них потенціалу зняття гострих і затяжних протиріч між їх суттю і змістом, новою роллю у суспільстві і застарілими, а тому неадекватними правовими формами їх регламентації. Особливо мало з’ясованими у вітчизняній юриспруденції є питання взаємодії та взаємовпливу публічних фінансів і Конституції держави, ефективних нових конституційних конструкцій публічних фінансів, ідеології та методології впливу Основного закону на публічні фінанси та навпаки. Ще більшої складності даним проблемам надає така суспільна субстанційна риса цих обох феноменів людського суспільства – публічних фінансів і Конституції держави – як еволюційний характер їх змісту та форм.

Зокрема, наукою конституційного права з’ясовано, що світовий конституціоналізм пройшов у своєму розвитку через декілька моделей конституцій, в залежності від завдань, які ними розв’язувались. В цілому перша конституційна модель – це інструментальна ліберально-капіталістична асоціальна модель обмеженого демократичного характеру. Конституції, що належали чи належать до цієї моделі – інструментальні конституції. Вони були за своєю суттю повністю присвячені регламентуванню органів держави, їх відносин та діяльності. У першій половині двадцятого століття в багатьох країнах світу утвердилась друга конституційна модель – це інструментальна із соціальними елементами ліберально-капіталістична модель головним чином демократичного характеру. Вона являла собою якісно самостійний крок по шляху до соціальної конституції, але нею ще не стала. В соціалістичних країнах у тому ж ХХ столітті склалась політично недемократична конституційна модель тоталітарного соціалізму, відверто заідеологізована, заснована на принципах марксизму-ленінізму. Інструментальна цінність даної моделі була незначною, оскільки конституційним процедурам, відношенням органів державної влади з приводу найважливіших питань суспільного життя у ній відводилось символічне місце. Найголовнішим у ній було забезпечення керівної ролі комуністичної партії. Нарешті, з другої половини ХХ століття якісно виокремилась та набула воістину планетарного поширення четверта, найпрогресивніша конституційна модель – модель соціально-інструментальної демократичної сучасної конституції [1].

До речі, саме ці риси знайшли своє адекватне втілення у Європейській конституції 2004 р., основну частину якої складає регулювання економічних і соціальних питань за допомогою конституційно-правових конструкцій. Зокрема, розділ VІІ Конституції ЄС присвячено регламентуванню фінансування діяльності та прийняття бюджету ЄС. Він встановлює, що Європейський Союз повинен бути наділений засобами, необхідними для досягнення його цілей і реалізації його політики. При цьому річний бюджет ЄС повинен відповідати багаторічним фінансовим рамкам, які, як і сам річний бюджет, встановлюються європейськими законами та забезпечують гарантії того, що видатки ЄС відзначаються впорядкованим характером і не виходять за межі власних ресурсів Європейського Союзу[2]. Як переконує аналіз новітнього світового конституційного процесу, головні параметри саме цієї моделі з врахуванням власних національних особливостей сприйняли все більше число держав світу, в т.ч. постсоціалістичні та інші посттоталітарні держави, що з’явилися останнім часом.

Якщо три попередні конституційні моделі обмежувались майже виключно розв’язанням чисто політичних проблем побудови держави і суспільства, інструментальних питань співвідношення та взаємодії різних гілок влади, були найвищою легітимною формою досягнення і підтримання компромісу у суспільстві, то четверта конституційна модель вперше в історії людства підняла на найвищий з можливих нормативно-правовий рівень питання досягнення та підтримання об’єктивно вигідного усім суспільним вертсвам соціального компромісу, якості соціального життя всього суспільства, народила соціальну державу. Найголовнішим інструментом впливу соціальної держави на суспільство, як переконує історичний досвід, виступають публічні фінанси. Саме тому по суті у всіх сучасних соціальних державах конституційно-правовим конструкціям публічних фінансів відводиться особлива роль.

Чи належить до четвертої моделі, найбільш відповідної до сучасного етапу суспільного прогресу, модель Конституції України? Фахівці конституціоналісти на дане питання відповідають, як правило, по-різному[3]. Зокрема, не думку Т.Я.Хабрієвої та В.Є.Чиркіна, постсоціалістичні конституції, в тім числі й чинна Конституція України, належать до так званої “перехідної незавершеної гібридної конституційної моделі” [4], яка поєднує в собі одночасно конституційні начала, що стверджують субстанційно нові якості суспільства майбутнього, і чимало атавізмів соціалістичного минулого, які необхідно подолати.

Одним з таких рудиментів старого конституційного підходу у Конституції Українидо регулювання суспільних відносин, що належить викорененню, є, на нашу думку, відсутність у ній належно виписаного та достатньо забезпеченого відповідними конституційно-правовими конструкціями і механізмами адекватного досягнутому рівню суспільного розвитку та заявленим Основним Законом держави його подальшим цілям конституційного регулювання публічних фінансів. В цьому переконує порівняння аналізу еволюції історичних типів публічних фінансів з історичними типами конституційних моделей.

Так, на перших історичних стадіях еволюції публічних фінансів не існувало сутнісних відмінностей між фінансовими ресурсами держави та фінансовими ресурсами її глави – монархи розпоряджалися тими й іншими, як своїми власними, приватними, регламентуючи їх неправовими, а особистими індивідуальними актами, наказами-повеліннями. Це було властиво рабовласницькому та феодальному історичним типам публічних фінансів, коли конституцій держав у сучасному розумінні їх суті ще не існувало і, звісно, вони ніяк не впливали на правове регламентування публічних фінансів.

В відділенням державної казни в окрему форму публічних фінансів і повним відокремленням її від власності монарха, що історично збіглося з настанням Нового часу (ХVІІ ст.), з’явилися як самодостатні суспільні феномени державні фінанси: державний бюджет, державний кредит, державний борг. В умовах класичного, домонополістичного капіталізму, коли товарно-грошові відносини набули всезагального характеру, публічні фінанси за змістом стали виражати економічні відносини з приводу утворення, розподілу і використання державних фондів грошових коштів. Основні кошти капіталістичних держав стали концентруватись у державному бюджеті. Їх адекватною правовою формою став закон держави про бюджет, а з часом деякі інші закони про окремі форми державних фінансів. Цьому історичному типу держави державних фінансів, як свідчить історичний досвід, органічно відповідала перша конституційна модель – інструментальна ліберально-капіталістична асоціальна модель обмеженого демократичного характеру. Публічні фінанси у конституціях цієї моделі, як переконує аналіз останніх, майже не регламентуються, а держава представлена у них фактично у якості нічного сторожа приватних фінансів.

Друга половина ХІХ – перша половина ХХ століть характеризувалась трансформацією класичного капіталізму у імперіалізм (капіталізм монополістичний). Одним з неминучих наслідків цього стало різке зростання перерозподільних процесів у цих суспільствах, аналогічне загострення протистояння різних суспільних верств, образно кажучи – праці і капіталу і намагання останнього шляхом збільшення соціальної складової у публічних фінансах зберегти своє панівне становище. Грандіозним каталізатором та мультиплікатором цих процесів виявилась світова економічна криза 1929-1933 рр.. Стало очевидно, що без якісно досконалішого регулювання економіки та соціальних процесів за цих умов не обійтись.

Реакцією суспільств Заходу на ці процеси стали три різних концепції публічних фінансів та їх державного регулювання: 1) фашистського тоталітарного контролю над публічними фінансами при збереженні ринкової основи їх відтворення; 2) неоліберальна, що передбачала поєднання державного регулювання публічних фінансів з розвитком вільного підприємництва та соціальної відповідальності бізнесу; 3) соціал-демократична з її акцентуванням на посилення соціальних функцій публічних фінансів і держави. Загалом цей тип публічних фінансів забезпечувала історично друга конституційна модель – інструментальна із соціальними елементами ліберально-капіталістична модель головним чином демократичної конституції.

Отже протягом усього Нового часу публічні фінанси мали форму фінансів державних і фактично ототожнювали з ними. Квінтесенцією фінансово-правової політики держави протягом усього цього періоду виступала доктрина державоцентризму.

Державоцентристською у сфері публічних фінансів була і фінансово-правова доктрина Радянської держави, інших соціалістичних держав. Специфікою правової природи публічних фінансів даних держав, які концентрувалися головним чином у їх бюджетах, було те, що не тільки власне бюджетні ресурси, але й величезна більшість засобів їх виробництва перебували у державній власності. За цих умов класичний державоцентризм у сфері державних фінансів набув в СРСР, інших соціалістичних країнах крайніх, етатистських змісту та форм, внаслідок чого було остаточно знищено ділову мотивацію до примноження публічних фінансових ресурсів та збільшення можливостей держави в силу цього надавати публічні блага.

Ззовні ця доктрина прикрашалась гаслами патерналізму – турботи держави про суспільне благо. Проте в дійсності ставилось за мету тільки державне благо, а публічні суспільні інститути були зведені, по суті, до державного апарату. Закономірно, що внаслідок таких деформацій істинної правової природи, змісту і форм публічних фінансів, юридичних конструкцій права власності на них, ядро яких продовжували складати кошти державного бюджету, соціалістичні суспільства не могли не зазнати краху, а їх держави – не зруйнуватись. Цьому типу публічних фінансів відповідала недемократична конституційна модель тоталітарного соціалізму, відверто заідеологізована, заснована на постулатах марксизму ленінізму, яка також не містила в собі дієвих механізмів конституційного регулювання публічних фінансів.

Щоправда, у першій Конституції Радянської держави, прийнятій у липні 1918 р., було зроблено спробу регулювати на засадничому рівні її публічні фінанси з допомогою конституційних конструкцій. Зокрема, у цій Конституції регулюванню лише бюджетних відносин було присвячено окремий, п’ятий розділ Основного Закону, який об’єднував десять статей[5]. Але це тривало лише декілька років, протягом яких публічні фінанси РСФРР в основному одержавились чи були взяті під жорсткий державний контроль і потреба у їх конституційному регламентуванні відпала сама по собі.

В жодній з Конституцій чи конституційних актів України питання правового регулювання публічних фінансів окремо не виділялись та не регламентувались[6].

У другій половині ХХ ст. в розвитку людства настала нова епоха – епоха Постмодерну (Новітнього часу). У сфері публічних фінансів вона проявилась у трансформації державних фінансів в справді загальносуспільне надбання. Це явище знайшло своє юридичне вираження в переході від встановлення правового режиму публічних фінансів головним чином звичайними законами до регламентування основоположних засад їх безпосередньо нормами конституцій держав. Саме на цей період припадає утвердження і поширення найпрогресивнішої конституційної моделі – моделі соціально-інструментальної демократичної конституції.

Так, глибоко закономірно і символічно, на нашу думку, що вперше у класичній формі конституційну процедуру регламентування публічних фінансів було запроваджено в Основному законі Федеративної Республіки Німеччини від 23 травня 1949 р. Німецький народ в такий спосіб насамперед прагнув поставити надійний заслін на майбутнє волюнтаризму з боку правлячих кіл в поводженні з публічними фінансами та унеможливити використання їх в антинародних, негуманних інтересах, зобов’язував публічну владу підпорядкувати публічні фінанси завданням поліпшення добробуту і благополуччя усього населення країни. Зокрема, конституційному регламентуванню публічних фінансів ФРН повністю присвячено окремий ґрунтовний десятий розділ “Фінанси”[7].

Крім ФРН, у Європі спеціально на засадничому рівні регламентуються публічні фінанси Конституцією Австрійської Республіки (розділ V “Контроль за розрахунковою і фінансовою діяльністю”), Конституцією Республіки Албанія (частина ХІІІ “Державні фінанси”), Конституцією Бельгії (частина V “Про фінанси”), Конституцією Греції (Глава VІ “Оподаткування і управління фінансами”), Конституцією Іспанії (розділ VІІ “Економіка і фінанси”), Конституцією Республіки Кіпр (частина ХІ “Положення про державні фінанси”), Конституцією Литовської Республіки (глава ХІ “Фінанси і державний бюджет”), Конституцією Великого герцогства Люксембург (глава VІІІ “Про фінанси”), Конституцією Мальтійської Республіки (глава ІХ “Фінанси”), Конституцією Республіки Молдова (розділ ІV “Національна економіка і публічні фінанси”), Конституцією Республіки Польща (розділ Х “Публічні фінанси”), Конституцією Португальської Республіки (розділ ІV “Фінансова і фіскальна системи”), Конституцією Румунії (частина ІV “Економіка і публічні фінанси”), Конституцією Республіки Словенія (розділ VІ “Публічні фінанси”), Конституцією Турецької Республіки (частина ІV “Фінансові та економічні положення”), Конституцією Фінляндії (глава VІІ “Державні фінанси”), Союзною конституцією Швейцарської Конфедерації (глава ІІІ “Фінансовий устрій”), Конституцією Швеції (глава ІХ “Фінансова влада”) та Конституцією Естонської Республіки (глава VІІІ “Фінанси і державний бюджет”).

Конституції багатьох неєвропейських держав також спеціально регламентують публічні фінанси своїх країн.

Ґрунтовний аналіз цих Конституцій, особливо їх частин, присвячених конституційному регламентуванню публічних фінансів, засвідчує, що застосування саме такого підходу до правового регулювання публічних фінансів дозволяє докорінно змінити на краще, в порівнянні з попередніми підходами, використання публічних фінансів, управління ними, а головне – багатократно примножити їх. Проте і тут є свої особливості.

Тривалий час найефективнішою вважалась держава “благоденства”, “добробуту” (Welfare state) з її конституційними конструкціями і акцентами публічних фінансів. Така держава прагнула максимально забезпечити людину соціальними благами. Англійські дослідники, що вивчали державу благоденства з філософської, соціологічної, політологічної та економічної точок зору, навіть виділили три різновиди держави благоденства – ліберальну, соціал-демократичну та корпоративну державу, кожна з яких має власні переваги і недоліки[8]. Проте в останні півтора-два десятиліття відношення інтелектуальних та політичних еліт, цілих суспільств до доктрини держави “благоденства” змінилося. Історичний досвід переконливо продемонстрував, що надмірне покладання соціальних обов’язків на державу, які перевищують можливості суспільства задовільняти запити громадян, неминуче призводить до негативних наслідків: сповільнення темпів соціально-економічного прогресу, втечі капіталу з країни, тінізації економіки, відставанню, а в кінцевому рахунку до втрати ділової активності, ініціативи громадян та їх переважно споживацьких настроїв.

Доктрину держави благоденства потіснила в останні роки доктрина держави, що сприяє праці, підтримує працю, у якій всі блага досягаються завдяки праці (Work-fare state). Згідно цьому підходу сучасна соціальна держава (а визначення України як держави соціальної міститься у першій статті її Конституції) зобов’язана забезпечити тільки основні потреби людини: прожитковий мінімум, охорону здоров’я, освіту, інфраструктуру і т.д., при цьому громадянин зобов’язаний вкладати власну працю у розвиток суспільства і одержувати від нього пропорційну долю загального статку. Доктрина Work-fare state виступає проти утриманства, вимагає посилення соціальної активності індивіда. Так, у пояснювальній записці до Конституції Перу 1993 р. зазначається, що держава бере на себе турботу тільки про основні потреби, а індивід зобов’язаний сам турбуватись про себе і свою сім’ю[9]. А в чинній Союзній Конституції Швейцарської Конфедерації у ст. 6 сформульована засаднича вимога: “Кожна особа відповідає сама за себе і сприяє пропорційно її силам розв’язанню завдань суспільства”. У пункті 4 статті 41 цієї ж Конституції підкреслюється: “Із соціальних цілей не можуть виводитись ніякі безпосередні претензії на державні послуги”[10]. На нашу думку саме озвучені підходи мають бути ідейно та ідеологічно сприйняті українським конституцієдавцем.

Для України настання епохи Постмодерну збіглося з появою суверенної Української держави та прийняттям нині чинної її Конституції. Вітчизняний конституцієдавець також по-новому підійшов в Основному Законі до визначення правової природи публічних фінансів та юридичної конструкції права власності на них. Зокрема, у п.1 ст.95 Конституції України наголошується, що “Бюджетна система україни будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства (виділено мною. – Г.Р.) між громадянами і територіальними громадами”. А в п.2 цієї ж статті підкреслюється, що “Виключно законом проДержавний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове сирямування цих видатків”[11].

Тобто, Верховною Радою України таким чином в принципі підтримано конституційно-правову доктрину публічних фінансів четвертої, найпрогресивнішої конституційної моделі – моделі соціально-інструментальної демократичної сучасної конституції, що уже реалізована в повному обсязі багатьма державами світу. Згідно цієї доктрини конструкція “суспільного багатства”, застосована до публічних фінансів, є визначеною у Конституції України мірою свободи контрагентів держави в обов’язковому формуванні публічних фондів фінансових ресурсів. Інакше кажучи, частина їх приватної власності, на яку не поширюється правовий режим “суспільного багатства”, апріорі безроздільно і повно перебуває у їх повній власності, щодо якої вони вправі здійснювати повний набір правомочностей власника. На вилучену державою частку приватної власності контрагентів держави з приводу публічних фінансів, на яку у належній правовій формі поширюється юридичний режим “суспільного багатства”, її виробники претендують разом з іншими членами суспільства, але вже не як приватні власники, а тільки як споживачі суспільних благ.

Але і у держави, згідно Конституції України, не виникає право власності на створене таким чином суспільне багатство – вона від імені суспільства тільки здійснює управління та розпорядження ним. Більше того, як однозначно випливає із ст. 95 Конституції України, держава у юридичній конструкції “суспільне багатство” є зобов’язаною стороною, управомоченою здійснювати тільки передбачені суспільством дії. Тобто, вона не є реальним власником Державного бюджету України, а від імені істинного власника – суспільства – здійснює його права “лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченні Конституцією та законами України”[12]. Як бачимо конструкція “суспільного багатства” є встановленою у Конституції України мірою необхідної поведінки держави щодо публічних фінансів.

Проте логічного наступного кроку щодо віднесення засадничого регламентування публічних фінансів до конституційно-правового рівня вітчизняний конституцієдавець не зробив. До цього на час прийняття Конституції України не були готові ні політична, ні інтелектуальна вітчизняні еліти, точніше кажучи, не було самих цих еліт. По великому рахунку, вони ще не склалися й на сьогодні. Тому поки що і відсутній в Основному Законі держави окремий розділ “Публічні фінанси”, потреба у якому є органічною, назрілою, на нашу думку, нагальною.

Необхідність доповнення Конституції України окремим розділом “Публічні фінанси” насамперед логічно випливає із визначення нашої держави у першій же статті її Основного Закону як держави соціальної. Щоб стати такою державою в дійсності і насправді проводити ефективну соціальну політику в інтересах всього суспільства, необхідно розпоряджатись у багатократ потужнішими публічними фінансами, ніж ті, котрими від імені суспільства має можливість управляти українська держава в даний час. Так, співмірна з Україною за всіма основними соціально-економічними параметрами розвитку Польща, яка також ще не стала сповна державою соціальною, використовуючи навіть менше десяти років конституційно-правові конструкції публічних фінансів, має нині їх обсяг майже у п’ять разів більший, ніж Україна. А ще зовсім недавно обсяг публічних фінансів Польщі поступався обсягу публічних фінансів України.

У найбільш спеціально орієнтованих країнах масштаби державного перерозподілу публічних фінансів ще набагато більші, ніж у Польщі. Наприклад, у Швеції цей показник досягає 60 процентів ВВП. Це дозволяє їх державі мати справді соціальне обличчя.

На думку сучасних аналітиків Кабміну України, із врахуванням Пенсійного фонду питома вага української держави у перерозподілі ВВП в Україні рівняється 40 процентам. Однак якщо врахувати масштаби тіньової економіки у нашій державі – за оцінками фахівців, у ряді регіонів відношення тіньової складової до реально створеного продукту досягає 75 процентів – то участь української держави у перерозподілі ВВП як мінімум вдвічі менша, ніж в інших співставних країнах і відповідає рівню соціального розвитку людського суспільства у ХІХ – на початку ХХ століття. У цьому відношенні прагнення нинішнього уряду ще більше знизити цю частку в Законі про Державний бюджет України на 2007 р. неможливо розцінити інакше, як глибоку помилку. Запобігти такій практиці правлячих еліт в країні, як переконує європейський та світовий досвід, можна тільки з допомогою надання публічним фінансам конституційно-правових конструкцій.

Крім того, наявність у Конституції України розділу “Публічні фінанси” унеможливила б застосування до публічних фінансових ресурсів на законодавчому рівні цивілістичних доктринальних підходів, що має нині місце в Україні. Зокрема Верховна Рада України в порушення вищезазначеного доктринального підходу до публічних фінансів як “суспільного багатства”, спираючись на п. 7 ч. 2. ст. 92 Конституції України, який гласить, що “правовий режим власності” “визначається” “виключно законами України”, хибно віднесла публічні фінанси до об’єктів права державної власності та закріпила це у ст. 326 Цивільного кодексу України. А у ст. 34 Закону України “Про власність” поглибила власну помилку, уточнивши, що до об’єктів права державної власності належать кошти Державного бюджету України. На нашу думку, це методологічно і теоретично неправильно, а практично небезпечно, оскільки суперечить новій суспільній природі публічних фінансів та відкриває легітимні можливості для нецільового використання публічних фінансових ресурсів, змішування публічних та приватних інтересів держави та владних еліт.

Якщо виходити із нинішньої структури Конституції України і враховувати засадничий характер публічних фінансів для індивіда, суспільства та держави то розділ Конституції України “Публічні фінанси” мав би посідати четверту сходинку у структурі Основного Закону нашої держави, передувати розділу “Верховна Рада України” та усім наступним, що ідуть в Конституції України вслід за ним. Чим швидше усвідомить конституцієдавець України та вся громадськість України доповнення нашого Основного Закону окремим ґрунтовним розділом “Публічні фінанси”, тим швидше і легше буде наведено лад у публічних фінансах України, а самі вони стануть задовольняти дійсно корінні публічні інтереси усієї спільноти, а не продовжать прислуговуватись найрізноманітнішим клановим та приватним потребам окремих суспільних груп чи навіть сімей.

Дата добавления: 2014-01-03