Психологические проблемы развития личности

3.1. Особенности процесса развития

Развитие представляет собой качественные изменения – появление новообразований, новых механизмов, новых процессов, новых структур. Для них характерны следующие закономерности:

• поступательный характер, когда пройденные уже ступени как бы повторяют известные черты и свойства низших, но на более высоком уровне;

• необратимость, т. е. движение на новом уровне, где реализуются результаты предыдущего развития;

• развитие представляет собой единство борющихся противоположностей, которые являются движущей силой процесса развития. Именно разрешение внутренних противоречий приводит к новому этапу развития.

К основным признакам развития относятся:

• дифференциация, т. е. расчленение явления, ранее бывшего единым;

• появление новых сторон, новых элементов в развитии;

• перестройка связей между сторонами объекта. Современное представление о психическом развитии личности усматривает его причины в различных биологических и социальных факторах, в неповторимости пути становления каждой личности. Постепенно происходят расширение и уточнение понятийного аппарата, необходимого для раскрытия закономерностей развития человека. Появляется ряд понятий, уточняющих термин «развитие».

1. Эволюционное развитие, т. е. появление нового по сравнению с предыдущим этапом – сюда можно отнести новообразования возрастных периодов.

2. Инволюционные изменения. Это утрата ранее сформированных психических свойств и качеств, имевших место в предыдущем периоде. Такие изменения происходят не только в старости, но и в подростковом, юношеском возрасте – в результате накопления изменений, переходящих в новообразования.

3. Гетерохромное развитие. Это проявление психических качеств в различное время: одни функции опережают в развитии другие функции.

4. Биологическое развитие. Считается, что развитие определяется наследственными и врожденными факторами. Врожденное определяется внутриутробным развитием, а наследственное – появлением нового за счет генного аппарата.

5. Социальное развитие. Происходит под одновременным влиянием природной и социальной среды, исторического развития общества, национальной принадлежности и других факторов.

6. Специальное развитие. Это развитие психических функций, процессов, свойств личности в рамках профессиональной подготовки, например, развитие профессиональной памяти, мышления, внимания, способностей и др.

Становление личности – сложный процесс, имеющий свои тенденции, перспективы самоопределения, самореализации и включающий все вышеназванные этапы.

3.2. Движущие силы, условия и источники развития личности

Под движущими силами развития личности понимают потребности самого ребенка, его мотивацию, внешние стимулы деятельности и общения, цели и задачи, которые ставят взрослые в обучении и воспитании детей. Если цели воспитания и обучения соответствуют мотивации ребенка, то для развития будут созданы благоприятные условия с точки зрения движущих сил.

Потребности человека подразделяются по степени выраженности и необходимости, начиная от простых, низших, и заканчивая высшими.

1. Биогенные: потребность в безопасности и самосохранении, эмоциональном контакте, ориентировочная потребность, потребность в двигательной активности, игре.

2. Психофизические: потребности в эмоциональном насыщении, свободе, восстановлении энергии.

3. Социальные: потребность в самоуважении, общении, познании, самовыражении.

4. Высшие: потребность быть личностью, нравственные и эстетические потребности, потребность в поиске смысла жизни, подготовленности и преодоления трудностей, потребность в созидании и творческом труде.

Каждому возрасту соответствуют свои потребности, удовлетворение которых важно для нормального личностного развития. Задержка удовлетворения тех или иных потребностей или неполное их удовлетворение могут негативно сказаться на развитии личности.

Одним из важных моментов движущей силы является мотивация. Она выполняет несколько функций:

побуждает поведение;

направляет и организует его;

придает ему личностный смысл и значимость (смыслообразующая мотивация).

Для того чтобы мотивация была устойчивой и положительной, необходимо наличие всех трех функций. Последняя функция – самая важная, она имеет центральное значение для характера мотивационной сферы. От того, какой смысл имеет для ребенка деятельность, зависят проявления побуждающей и направляющей функций. Следовательно, от того, насколько будет сформирована смыслообразующая функция, зависит успешность деятельности. Поэтому именно на эту функцию в первую очередь надо обращать внимание при воспитании.

Данные мотивационные функции реализуются многими побуждениями, среди них такие, как идеалы и ценностные ориентации, потребности, мотивы, цели, интересы и др. На разных возрастных этапах их значимость проявляется по-разному. Этот факт тоже необходимо учитывать при воспитании.

Процесс развития ребенка происходит в определенных условиях, в окружении предметов материальной и духовной культуры, людей и отношений между ними. Иными словами, развитие ребенка зависит от социальной ситуации. Социальная ситуация является исходным моментом для всех изменений, происходящих в развитии ребенка на протяжении периода взросления. Она определяет формы и пути развития ребенка, виды деятельности, приобретаемые им новые психические свойства и качества. Все это и есть условия психологического развития ребенка. Действительно, одни и те же дети, движущие силы развития которых одинаковы, в разных условиях могут развиваться по-разному. Чем более благоприятны условия для развития ребенка, тем большего он может достичь за короткий промежуток времени. Поэтому на социальные условия развития следует обращать особое внимание.

Источниками развития являются ведущая деятельность, ведущий тип общения и кризис развития.

Ведущий тип общения – это общение, в результате которого формируются и закрепляются основные положительные черты личности.

Ведущая деятельность – это деятельность, в результате которой достигаются наибольшие успехи в развитии познавательных процессов и происходит формирование новообразований на определенной ступени развития.

Каждый возрастной период характеризуется особым видом деятельности. При переходе из одного периода в другой меняется и ведущая деятельность. Современные психологи выделили следующие виды ведущей деятельности.

1. В возрасте от рождения до 1 года отмечается непосредственное эмоциональное общение ребенка со взрослыми. Новообразование – потребность в общении и хватании.

2. В возрасте от 1 года до 3 лет присутствует предмет-но-манипулятивная деятельность. Новообразование – самосознание («Я сам»).

3. Детям дошкольного возраста (от 3 до 6 лет) присуща игровая деятельность, сюжетно-ролевая игра. Новообразования – появляется внутренняя позиция школьника, возникают произвольное поведение, личностное сознание, соподчинение мотивов, первичные этические инстанции, первый схематический абрис цельного детского мировоззрения.

4. Учебная деятельность отмечается у детей младшего школьного возраста (от 6 до 10 лет). Новообразования – идет интенсивное интеллектуальное развитие, «память становится мыслящей, а восприятие думающим», создаются предпосылки к развитию чувства взрослости.

5. Подростковый возраст (от 10–11 до 14–15 лет) характеризуется общением, которое распространяется на различные виды деятельности: трудовую, учебную, спортивную, художественную и др. Новообразованиями являются: появление чувства взрослости, склонность к рефлексии, самопознанию, интерес к противоположному полу, половое созревание, повышенная возбудимость, частая смена настроения; идет развитие волевых качеств, появляется потребность в самоутверждении, самоопределении. Смена ведущей деятельности ведет к наступлению кризиса в развитии. Это связано с тем, что потребности ребенка меняются, но он еще не в состоянии их удовлетворить.

Кризис развития в трактовке Л.С. Выготского – это сосредоточение резких и капитальных сдвигов и смещений, изменений и переломов в личности ребенка. Кризис – это переломный пункт в нормальном течении психического развития. Он возникает тогда, «когда внутренний ход детского развития завершил какой-то цикл и переход к следующему циклу будет обязательно переломным...» (Выготский Л.С., 1991).

Л.С. Выготский считал, что сущностью каждого кризиса является перестройка внутренних переживаний, отношений ребенка и окружающих, изменений потребностей и побуждений. Кризис происходит на стыке двух возрастных периодов и характеризует окончание одного периода и начало другого.

3.3. Закономерности психического развития

К закономерностям психического развития относятся неравномерность и гетерохронность, неустойчивость, сен-зитивность, кумулятивность, дивергентность – конверген-тность.

Неравномерность и гетерохронность. Неравномерность – это неравномерное развитие различных психических функций, свойств и образований. Данный процесс характеризуется подъемом, стабильным течением и спадом, носит колебательный характер. Когда говорят о неравномерности психического развития, имеют в виду темп, направленность, длительность происходящих перемен. Было замечено, что наибольшая частота колебаний в развитии какой-либо функции приходится на период наивысших достижений этой функции. Е.Ф. Рыбалко говорил, что чем выше уровень продуктивности (достижений) в развитии, тем больше колебательный характер ее возрастной динамики.

Гетерохронность означает несовпадение во времени развития отдельных органов и функций. Если причиной неравномерности является нелинейная природа системы развития, то гетерохронность связана с особенностями ее структуры и неоднородностью ее элементов.

Отечественный физиолог П.К. Анохин (1898–1974) считал, что гетерохронность заключается в неравномерном развертывании наследственной информации. В качестве примера он приводил такой факт: вначале формируются более древние анализаторы, а затем более молодые.

Немецкий педагог и психолог Э. Мейман (1862–1915) показал следующее: чем нужнее та или иная функция, тем быстрее она развивается. Например, ребенок быстрее учится ориентироваться в пространстве, чем во времени.

Неустойчивость развития. Данная закономерность, тесно связанная с неравномерностью и гетерохронностью, ярко проявляется в кризисах развития. Это обусловлено тем, что развитие всегда проходит через неустойчивые периоды, в том числе кризисные. Устойчивость возможна при выполнении двух условий: 1) при частых мелкоаплитудных колебаниях; 2) при несовпадении во времени развития разных психических процессов, функций и свойств. Отсюда следует, что устойчивость возможна благодаря неустойчивости.

Сензитивность развития. Как говорилось выше, сензитивным периодом развития называется период, когда разумнее всего начинать и вести обучение и воспитание детей (см. 2.8). Отечественный психолог Б.Г. Ананьев понимал под сензитивностью временные комплексные характеристики коррелируемых функций, сенсибилизированных к определенному моменту обучения.

Данные периоды ограничены во времени, и если в сензитивный период развитию определенного качества не уделялось должного внимания, то потом процесс его развития будет более долгим.

Кумулятивность. Эта закономерность развития состоит в том, что результаты развития предшествующего возрастного периода включаются в последующий, но с определенными изменениями. Например, в процессе развития мышления сначала развивается наглядно-действенное, затем наглядно-образное и наконец словесно-логическое мышление. Такой процесс свидетельствует о качественном преобразовании психического развития.

Дивергентность – конвергентность. Это две противоречивые, но взаимосвязанные тенденции. Дивергентность заключается в повышении разнообразия в процессе психического развития, конвергентность – в усилении избирательности.

3.4. Механизмы развития личности

Личность – это человек, взятый в системе таких его психологических характеристик, которые социально обусловлены, проявляются в общественных по природе связях и отношениях, являются устойчивыми, определяют нравственные поступки человека, имеющие существенное значение для него самого и окружающих (Р.С. Немов).

Вопрос развития личности интересовал многих ученых. В результате многочисленных исследований и экспериментов были выявлены механизмы развития личности. К ним относятся присвоение, обособление и идентификация.

В отечественной психологии утвердилось положение о том, что личность развивается через присвоение своей «всесторонней сущности»: личность человека тоже «производится», т. е. создается общественными отношениями, в которые индивид вступает в своей деятельности. Тем самым в психологии создается проблема внешней детерминации, обусловливающей развитие и становление личности.

Идея «присвоения» сама по себе была бы механической, если бы она не была представлена в диалектическом единстве с идеей о внутренней сущности человека, его активности и зависимости обстоятельств от «самоосуществления индивида». Люди творят обстоятельства и друг друга. Даже по отношению к самому себе человек выступает с субъект-субъектных позиций.

Обособление – это отстаивание отдельным индивидом своей природной и человеческой сущности. Другими словами, это стремление выделиться из числа других. Обособление выступает как процесс индивидуализации.

Обособление бывает внешним и внутренним. К внешнему обособлению относятся физические параметры, внешние данные, национальность, половая принадлежность и др., к внутреннему – индивидуальные психологические особенности, интеллектуальное развитие, черты характера, темперамент и др. Частным случаем обособления является отчуждение.

Идентификация – это процесс эмоционального и иного самоотождествления человека с другим человеком, группой, образцом, переживание субъектом своей похожести (тождественности) с желаемым объектом. Поэтому идентификация выступает и как механизм «присвоения» индивидом своей человеческой сущности, и как механизм социализации личности.

Дети усваивают нормы, отношения и формы поведения, свойственные их родителям, сверстникам, окружающим людям. Процесс идентификации себя с ними протекает спонтанно. Ребенок перенимает их взгляды и жизненный опыт. Для детей раннего возраста основным источником идентификации служат родители, позже – сверстники и другие взрослые.

Процесс идентификации продолжается всю жизнь. Ее источником могут служить другие люди, являющиеся носителями тех качеств и форм поведения, которые человек хочет в себе выработать.

Cеминар

3. Закономірності психічного розвитку

3.5. Самосознание личности

Самосознание – это совокупность психических процессов, посредством которых индивид осознает себя в качестве субъекта деятельности (И.С. Кон).

Самосознание отражает реальное бытие человека, и важно, чтобы он научился реально, адекватно оценивать себя. Но человеку это свойственно далеко не всегда. Даже стараясь дать объяснение своих поступков другим людям и себе, он не обязательно бывает искренен. В результате мотивы, побудившие его к действию, остаются неизвестными окружающим, а иногда и ему самому. Поэтому самосознание можно назвать процессом познания, в ходе которого человек осознает свои переживания и побуждения.

Самосознание не дается от рождения, это один из процессов развития. С годами, по мере накопления жизненного опыта, человек переосмысливает свою жизнь. Переосмысление определяет мотивы его деятельности и внутренний смысл задач, с которыми он сталкивается на жизненном пути. Способность понять, в чем состоит смысл жизни, распознать, что в ней действительно важно, а что нет, определить жизненную цель и стремиться к ее осуществлению, успешно решать задачи, которые ставит жизнь, – это то, что называют мудростью и к чему необходимо стремиться. Это возможно только при нормальном развитии самосознания.

При формировании самосознания очень важно, чтобы человек мог выработать позитивное отношение к себе как к личности. Этого можно добиться при обобщении практических знаний о других людях. Ребенок рано начинает отделять в своем сознании людей от окружающего мира, а затем и отличать одного человека от другого, различать их жесты, движения, понимать, что взаимоотношения людей строятся по определенным правилам, и т. д. Благодаря этому он начинает овладевать движениями и производить действия, осознавая их с помощью оценок взрослых. Но требуется несколько лет жизни, чтобы у ребенка начали развиваться частичные формы самосознания. Это выражается в осознании себя в разных ситуациях, в отношении к разным вещам. Данное осознание ведет к становлению самосознания личности.

Всякое изменение жизненного положения в общественной, трудовой, личной жизни ведет к изменению отношения к себе как к деятелю и субъекту этого положения. Б.Г. Ананьев считал, что осознать себя – это значит осознать себя не только как психофизическое существо, но и прежде всего как трудящегося, семьянина, отца, воспитателя, товарища, как часть коллектива.

3.6. Структурные звенья самосознания. Их генезис

Структурными звеньями самосознания являются:

1) идентификация человека со своим телом, именем, т. е. ценностное отношение к телу и имени; что отмечается уже у детей месячного возраста, когда младенец начинает отличать ощущения, исходящие от его собственного тела, от ощущений, вызываемых внешними предметами;

2) самооценка, выраженная в контексте притязаний на признание;

3) осознание себя как представителя определенного пола, половая идентификация;

4) представление себя в аспекте психологического времени, индивидуальное прошлое, настоящее и будущее;

5) социально-нравственная самооценка, которая формируется в подростковом и юношеском возрасте.

Развитие самооценки в онтогенезе осуществляется следующим образом. Сначала происходит стихийное, не направляемое самосознанием формирование личности, характеризующееся появлением полимотивированности и соподчиненности действий. Развитие самосознания личности начинается с двух лет – в это время ребенок уже выделяет себя как персону и носителя определенного имени (имя собственное, местоимение «Я», определенный физический облик). Этот процесс продолжается на протяжении раннего и дошкольного возраста. С эмоционального отношения к людям начинает формироваться психологический «образ Я». Эмоциональная окраска этого образа может быть как положительной, так и отрицательной. «Образ Я» формируется и путем изъявления своей воли («Я хочу», «Я сам»), которая выступает как конкретная потребность ребенка. Затем начинает проявляться притязание на признание. Оно может иметь как позитивное, так и негативное направление. Потом у ребенка начинает формироваться чувство половой принадлежности, далее возникает ощущение себя во времени. У него появляется психологическое прошлое, настоящее и будущее. Он по-другому начинает относиться к себе, перед ним открывается перспектива развития самого себя.

Рассмотрим этапы развития самосознания.

В раннем детстве (от 1 года до 3 лет) происходит становление самосознания. Ребенок начинает узнавать себя в зеркале, откликаться на свое имя, активно пользоваться местоимением «Я» – т. е. он осознает себя как личность.

Развитие самосознания введет к формированию самооценки. Именно после осознания себя как личности у ребенка возникает потребность сравнивать себя с другими людьми, на основе чего и формируется самооценка. В этом возрасте самооценка – чисто эмоциональное образование, она не содержит рациональных компонентов и основывается на потребности ребенка в эмоциональной безопасности и принятии. А так как родители часто восторгаются ребенком и хвалят его, то самооценка у детей в раннем детстве как правило, завышена.

В дошкольном детстве (от 3 до 6–7 лет) продолжается формирование самосознания, что считается основным новообразованием данного возраста. Меняется представление ребенка о самом себе, своем «Я», месте в системе общественных отношений. При осознании себя, выделении себя из окружающего мира у ребенка появляется стремление активно воздействовать на ситуации и изменять их так, как хочется ему самому. Он начинает осознавать свои переживания («Я весел», «Я зол» и т. д.), происходит и осознание себя во времени («Я маленький» и т. д.). (Подробнее о формировании самосознания см в теме 7.)

В младшем школьном возрасте (от 6–7 до 10–11 лет) на развитие самосознания ребенка большое влияние оказывает оценка, которую ставит учитель за выполнение работы или оценивая его поведение. Ориентируясь на учителя, ребенок начинает считать себя «отличником», «троечником», «двоечником», хорошим или средним учеником, наделяя себя набором качеств, соответствующих той группе, к которой он сам себя отнес.

Отсюда можно сделать вывод, что оценка успеваемости становится оценкой личности и влияет на социальный статус ребенка. Поэтому у отличников и «хорошистов» складывается завышенная самооценка, а у неуспевающих – заниженная, так как постоянные неудачи и плохие оценки уменьшают веру в свои силы, снижают уверенность в себе.

Чтобы самооценка была адекватной, надо развивать в любом ребенке независимо от успеваемости чувство компетентности, собственного достоинства, ответственности.

В подростковом возрасте (с 10–11 до 14–15 лет) развитие самосознания, формирование идеала личности направлено на осознание человеком своих личных особенностей. Это определяется особым, критичным отношением подростка к своим недостаткам. «Я» подростка обычно складывается из качеств и достоинств других людей, особо ценных в его глазах. Но так как образцом для подражания у подростка могут быть как взрослые, так и сверстники, идеальный образ получается противоречивым. Возможно, это служит причиной несоответствия подростка своему идеалу, что является поводом для переживаний.

В этом возрасте у подростков появляется склонность к самопознанию (рефлексии). Он начинает сравнивать себя с другими людьми (взрослыми и сверстниками), критически относиться к себе, проходит через массу душевных переживаний, в результате которых происходит формирование его самооценки и определение своего мести в обществе.

Как правило, у младших подростков самооценка противоречива, поэтому их поведение отличается немотивированными поступками. (Подробнее об этом см. в теме 9.)

В юности (с 15–16 до 20 лет) происходит становление самосознания и устойчивого образа «Я». Ученые считают, что причина данного становления заключается в том, что в этом возрасте происходят развитие абстрактно-логического мышления, открытие внутреннего мира, меняется образ воспринимаемого человека, появляется чувство одиночества, преувеличение своей уникальности и устойчивости во времени.

И.С. Кон отмечал, что образ «Я» – это социальная установка, состоящая из трех взаимосвязанных компонентов: 1) познавательного (знание себя, представление о своих качествах и свойствах); 2) эмоционального (оценка этих качеств и связанное с ней самолюбие, самоуважение и т. д.); 3) поведенческого (практическое отношение к себе). Процесс становления самосознания очень сложен, и не у всех он проходит гладко и безболезненно. (Более подробно данный процесс описан в теме 10.)

В период ранней взрослости (от 20 до 40 лет) продолжается развитие самосознания, самооценки и «Я-концеп-ции». На этот процесс оказывают влияние самоопределение личности как сексуального партнера, супруга, родителя, профессионала и гражданина (подробнее об этом см. тему 12).

В период средней взрослости (от 40 до 60 лет) самосознание обогащается новыми образами, самооценки приобретают обобщенный характер, потому что «Я-образ» развивающейся личности превращается в «Я-образ», связанный с развитием детей, учеников, сослуживцев и других людей (см. также тему 12).

В период поздней зрелости (60 лет и старше) человек интегрирует свое прошлое, настоящее и будущее. И если его «Я-концепция» положительна и деятельна, то его личностное развитие будет продолжаться (см. также тему 12)

ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

3.1. Особливості процесу розвитку

Розвиток являє собою якісні зміни - поява новоутворень, нових механізмів, нових процесів, нових структур. Для них характерні такі закономірності:

• поступальний характер, коли пройдені вже ступені як би повторюють відомі риси і властивості нижчих, але на більш високому рівні;

• незворотність, тобто рух на новому рівні, де реалізуються результати попереднього розвитку;

• розвиток являє собою єдність борються протилежностей, які є рушійною силою процесу розвитку. Саме дозвіл внутрішніх протиріч призводить до нового етапу розвитку.

До основних ознак розвитку відносяться:

• диференціація, тобто розчленовування явища, раніше колишнього єдиним;

• поява нових сторін, нових елементів у розвитку;

• перебудова зв'язків між сторонами об'єкта. Сучасне уявлення про психічному розвитку особистості вбачає його причини в різних біологічних і соціальних чинниках, у неповторності шляху становлення кожної особистості. Поступово відбуваються розширення і уточнення понятійного апарату, необхідного для розкриття закономірностей розвитку людини. З'являється ряд понять, уточнюючих термін «розвиток».

1. Еволюційний розвиток, тобто поява нового в порівнянні з попереднім етапом - сюди можна віднести новоутворення вікових періодів.

2. Інволюційні зміни. Це втрата раніше сформованих психічних властивостей і якостей, що мали місце в попередньому періоді. Такі зміни відбуваються не тільки в старості, але і в підлітковому, юнацькому віці - в результаті накопичення змін, що переходять у новоутворення.

3. Гетерохромное розвиток. Це прояв психічних якостей в різний час: одні функції випереджають у розвитку інші функції.

4. Біологічний розвиток. Вважається, що розвиток визначається спадковими і вродженими чинниками. Вроджене визначається внутрішньоутробним розвитком, а спадкове - появою нового за рахунок генного апарату.

5. Соціальний розвиток. Відбувається під одночасним впливом природного і соціального середовища, історичного розвитку суспільства, національної приналежності та інших факторів.

6. Спеціальне розвиток. Це розвиток психічних функцій, процесів, властивостей особистості в рамках професійної підготовки, наприклад, розвиток професійної пам'яті, мислення, уваги, здібностей та ін

Становлення особистості - складний процес, що має свої тенденції, перспективи самовизначення, самореалізації і включає всі вищеназвані етапи.

3.2. Рушійні сили, умови і джерела розвитку особистості

Під рушійними силами розвитку особистості розуміють потреби самої дитини, його мотивацію, зовнішні стимули діяльності та спілкування, цілі і завдання, які ставлять дорослі в навчанні та вихованні дітей. Якщо цілі виховання і навчання відповідають мотивації дитини, то для розвитку будуть створені сприятливі умови з точки зору рушійних сил.

Потреби людини поділяються за ступенем вираженості і необхідності, починаючи від простих, нижчих, і закінчуючи вищими.

1. Біогенні: потреба в безпеці і самозбереженні, емоційному контакті, орієнтовна потреба, потреба в руховій активності, грі.

2. Психофізичні: потреби в емоційному насиченні, свободі, відновленні енергії.

3. Соціальні: потреба в самоповазі, спілкуванні, пізнанні, самовираженні.

4. Вищі: потреба бути особистістю, моральні та естетичні потреби, потреба в пошуку сенсу життя, підготовленості і подолання труднощів, потреба в творенні і творчій праці.

Кожному віку відповідають свої потреби, задоволення яких важливо для нормального особистісного розвитку. Затримка задоволення тих чи інших потреб або неповне їх задоволення можуть негативно позначитися на розвитку особистості.

Одним з важливих моментів рушійної сили є мотивація. Вона виконує кілька функцій:

спонукає поведінку;

спрямовує і організовує його;

надає йому особистісний сенс і значимість (змістотворних мотивація).

Для того щоб мотивація була стійкою і позитивною, потрібна наявність усіх трьох функцій. Остання функція - найважливіша, вона має центральне значення для характеру мотиваційної сфери. Від того, який сенс має для дитини діяльність, залежать прояви спонукає і направляє функцій. Отже, від того, наскільки буде сформована змістотворних функція, залежить успішність діяльності. Тому саме на цю функцію в першу чергу треба звертати увагу при вихованні.

Дані мотиваційні функції реалізуються багатьма мотивами, серед них такі, як ідеали і ціннісні орієнтації, потреби, мотиви, цілі, інтереси та ін На різних вікових етапах їх значущість проявляється по-різному. Цей факт теж необхідно враховувати при вихованні.

Процес розвитку дитини відбувається в певних умовах, в оточенні предметів матеріальної і духовної культури, людей і відносин між ними. Іншими словами, розвиток дитини залежить від соціальної ситуації. Соціальна ситуація є вихідним моментом для всіх змін, що відбуваються в розвитку дитини протягом періоду дорослішання. Вона визначає форми і шляхи розвитку дитини, види діяльності, що здобуваються їм нові психічні властивості та якості. Все це і естьусловія психологічного розвитку дитини. Дійсно, одні й ті ж діти, рушійні сили розвитку яких однакові, в різних умовах можуть розвиватися по-різному. Чим більш сприятливі умови для розвитку дитини, тим більшого він може досягти за короткий проміжок часу. Тому на соціальні умови розвитку слід звертати особливу увагу.

Джерелами розвитку є провідна діяльність, провідний тип спілкування і криза розвитку.

Ведучий тип спілкування - це спілкування, в результаті якого формуються і закріплюються основні позитивні риси особистості.

Провідна діяльність - це діяльність, в результаті якої досягаються найбільші успіхи в розвитку пізнавальних процесів і відбувається формування новоутворень на певному щаблі розвитку.

Кожен віковий період характеризується особливим видом діяльності. При переході з одного періоду в інший змінюється і провідна діяльність. Сучасні психологи виділили наступні види провідної діяльності.

1. У віці від народження до 1 року відзначається безпосереднє емоційне спілкування дитини з дорослими. Новоутворення - потреба в спілкуванні і хапання.

2. У віці від 1 року до 3 років присутня предмет-но-маніпулятивна діяльність. Новоутворення - самосвідомість («Я сам»).

3. Дітям дошкільного віку (від 3 до 6 років) властива ігрова діяльність, сюжетно-рольова гра. Новоутворення - з'являється внутрішня позиція школяра, виникають довільна поведінка, особистісне свідомість, супідрядність мотивів, первинні етичні інстанції, перший схематичний абрис цільного дитячого світогляду.

4. Навчальна діяльність відзначається у дітей молодшого шкільного віку (від 6 до 10 років). Новоутворення - йде інтенсивне інтелектуальне розвиток, «пам'ять стає мислячою, а сприйняття думаючим», створюються передумови до розвитку почуття дорослості.

5. Підлітковий вік (від 10-11 до 14-15 років) характеризується спілкуванням, яке поширюється на різні види діяльності: трудову, навчальну, спортивну, художню та ін новоутворення є: поява почуття дорослості, схильність до рефлексії, самопізнання, інтерес до протилежної статі, статеве дозрівання, підвищена збудливість, часта зміна настрою; йде розвиток вольових якостей, з'являється потреба в самоствердженні, самовизначенні. Зміна провідної діяльності веде до наступу кризи у розвитку. Це пов'язано з тим, що потреби дитини міняються, але він ще не в змозі їх задовольнити.

Криза розвитку в трактуванні Л.С. Виготського - це зосередження різких і капітальних зрушень і зсувів, змін і переломів в особистості дитини. Криза - це переломний пункт в нормальному перебігу психічного розвитку. Він виникає тоді, «коли внутрішній хід дитячого розвитку завершив якийсь цикл і перехід до наступного циклу буде обов'язково переломним...» (Виготський Л.С., 1991).

Л.С. Виготський вважав, що сутністю кожної кризи є перебудова внутрішніх переживань, стосунків дитини і оточуючих, змін потреб і спонукань. Криза відбувається на стику двох вікових періодів і характеризує закінчення одного періоду і початок іншого.

3.3. Закономірності психічного розвитку

До закономірностей психічного розвитку відносяться нерівномірність і гетерохронність, нестійкість, сен-зітівность, кумулятивність, дивергентность - конверген-леннях.

Нерівномірність і гетерохронність. Нерівномірність - це нерівномірний розвиток різних психічних функцій, властивостей та утворень. Даний процес характеризується підйомом, стабільним перебігом і спадом, носить коливальний характер. Коли говорять про нерівномірності психічного розвитку, мають на увазі темп, спрямованість, тривалість відбуваються. Було відмічено, що найбільша частота коливань у розвитку будь-якої функції доводиться на період найвищих досягнень цієї функції. Е.Ф. Рибалко говорив, що чим вищий рівень продуктивності (досягнень) в розвитку, тим більше коливальний характер її вікової динаміки.

Гетерохронность означає розбіжність у часі розвитку окремих органів і функцій. Якщо причиною нерівномірності є нелінійна природа системи розвитку, то гетерохронность пов'язана з особливостями її структури та неоднорідністю її елементів.

Вітчизняний фізіолог П.К. Анохін (1898-1974) вважав, що гетерохронность полягає в нерівномірному розгортанні спадкової інформації. Як приклад він наводив такий факт: спочатку формуються більш древні аналізатори, а потім більш молоді.

Німецький педагог і психолог Е. Мейман (1862-1915) показав наступне: чим потрібніша та чи інша функція, тим швидше вона розвивається. Наприклад, дитина швидше вчиться орієнтуватися в просторі, ніж в часі.

Нестійкість розвитку. Дана закономірність, тісно пов'язана з нерівномірністю і гетерохронностью, яскраво проявляється в кризах розвитку. Це обумовлено тим, що розвиток завжди проходить через нестійкі періоди, в тому числі кризові. Стійкість можлива при виконанні двох умов: 1) при частих мелкоаплітудних коливаннях; 2) при розбіжності в часі розвитку різних психічних процесів, функцій та властивостей. Звідси випливає, що стійкість можлива завдяки нестійкості.

Сензитивність розвитку. Як говорилося вище, сензитивним періодом розвитку називається період, коли розумніше всього починати і вести навчання і виховання дітей (див. 2.8). Вітчизняний психолог Б.Г. Ананьєв розумів під сензитивностью тимчасові комплексні характеристики корелюється функцій, сенсибілізованих до певного моменту навчання.

Дані періоди обмежені в часі, і якщо в сензитивний період розвитку певної якості не приділялося належної уваги, то потім процес його розвитку буде більш довгим.

Кумулятивність. Ця закономірність розвитку полягає в тому, що результати розвитку попереднього вікового періоду включаються в наступний, але з певними змінами. Наприклад, в процесі розвитку мислення спочатку розвивається наочно-дієве, потім наочно-образне і нарешті словесно-логічне мислення. Такий процес свідчить про якісному перетворенні психічного розвитку.

Дивергентность - конвергентність. Це дві суперечливі, але взаємопов'язані тенденції. Дивергентность полягає в підвищенні різноманітності в процесі психічного розвитку, конвергентність - в посиленні вибірковості.

3.4. Механізми розвитку особистості

Особистість - це людина, узята в системі таких його психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, що мають істотне значення для нього самого і оточуючих (Р.С. Немов).

Питання розвитку особистості цікавив багатьох вчених. У результаті численних досліджень і експериментів були виявлені механізми розвитку особистості. До них відносяться привласнення, відокремлення та ідентифікація.

У вітчизняній психології утвердилось положення про те, що особистість розвивається через привласнення своєї «всебічної сутності»: особистість людини теж «виробляється», тобто створюється суспільними відносинами, в які індивід вступає у своїй діяльності. Тим самим в психології створюється проблема зовнішньої детермінації, обумовлює розвиток і становлення особистості.

Ідея «присвоєння» сама по собі була б механічною, якщо б вона не була представлена ​​в діалектичній єдності з ідеєю про внутрішню сутність людини, її активності та залежності обставин від «самоздійснення індивіда». Люди творять обставини і один одного. Навіть по відношенню до самого себе людина виступає з суб'єкт-суб'єктних позицій.

Відокремлення - це відстоювання окремим індивідом своєї природної і людської сутності. Іншими словами, це прагнення виділитися з числа інших. Відокремлення виступає як процес індивідуалізації.

Відокремлення буває зовнішнім і внутрішнім. До зовнішнього відособлення відносяться фізичні параметри, зовнішні дані, національність, статева приналежність та ін, до внутрішнього - індивідуальні психологічні особливості, інтелектуальний розвиток, риси характеру, темперамент та ін Приватним випадком відокремлення є відчуження.

Ідентифікація - це процес емоційного та іншого самоототожнення людини з іншою людиною, групою, зразком, переживання суб'єктом своєї схожості (тотожності) з бажаним об'єктом. Тому ідентифікація виступає і як механізм «присвоєння» індивідом своєї людської сутності, і як механізм соціалізації особистості.

Діти засвоюють норми, відносини і форми поведінки, властиві їхнім батькам, одноліткам, оточуючим людям. Процес ідентифікації себе з ними протікає спонтанно. Дитина переймає їх погляди і життєвий досвід. Для дітей раннього віку основним джерелом ідентифікації служать батьки, пізніше - однолітки та інші дорослі.

Процес ідентифікації продовжується все життя. Її джерелом можуть служити інші люди, які є носіями тих якостей і форм поведінки, які людина хоче в собі виробити.

3.5. Самосвідомість особистості

Самосвідомість - це сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе як суб'єкта діяльності (І.С. Кон).

Самосвідомість відображає реальне буття людини, і важливо, щоб він навчився реально, адекватно оцінювати себе. Але людині це властиво далеко не завжди. Навіть намагаючись дати пояснення своїх вчинків іншим людям і собі, він не обов'язково буває щирий. В результаті мотиви, що спонукали його до дії, залишаються невідомими оточуючим, а іноді і йому самому. Тому самосвідомість можна назвати процесом пізнання, в ході якого людина усвідомлює свої переживання і спонукання.

Самосвідомість не дається від народження, це один з процесів розвитку. З роками, в міру накопичення життєвого досвіду, людина переосмислює своє життя. Переосмислення визначає мотиви його діяльності і внутрішній зміст завдань, з якими він стикається на життєвому шляху. Здатність зрозуміти, в чому полягає сенс життя, розпізнати, що в ній дійсно важливо, а що ні, визначити життєву мету та прагнути до її здійснення, успішно вирішувати завдання, які ставить життя, - це те, що називають мудрістю і до чого необхідно прагнути. Це можливо тільки при нормальному розвитку самосвідомості.

При формуванні самосвідомості дуже важливо, щоб людина могла виробити позитивне ставлення до себе як до особистості. Цього можна домогтися при узагальненні практичних знань про інших людей. Дитина рано починає відокремлювати в своїй свідомості людей від навколишнього світу, а потім і відрізняти одну людину від іншої, розрізняти їх жести, рухи, розуміти, що взаємини людей будуються за певними правилами, і т. д. Завдяки цьому він починає опановувати рухами і виробляти дії, усвідомлюючи їх за допомогою оцінок дорослих. Але потрібно кілька років життя, щоб у дитини почали розвиватися часткові форми самосвідомості. Це виражається в усвідомленні себе в різних ситуаціях, у відношенні до різних речей. Дане усвідомлення веде до становлення самосвідомості особистості.

Всяка зміна життєвого становища в суспільній, трудовій, особистого життя веде до зміни ставлення до себе як до діяча і суб'єкту цього положення. Б.Г. Ананьєв вважав, що усвідомити себе - це значить усвідомити себе не тільки як психофізичний істота, але і перш за все як трудящого, сім'янина, батька, вихователя, товариша, як частина колективу.

3.6. Структурні ланки самосвідомості. Їх генезис

Структурними ланками самосвідомості є:

1) ідентифікація людини зі своїм тілом, ім'ям, тобто ціннісне ставлення до тіла і імені; що відзначається вже у дітей місячного віку, коли немовля починає відрізняти відчуття, які виходять від його власного тіла, від відчуттів, що викликаються зовнішніми предметами;

2) самооцінка, виражена в контексті домагань на визнання;

3) усвідомлення себе як представника певної статі, статева ідентифікація;

4) представлення себе в аспекті психологічного часу, індивідуальне минуле, сьогодення і майбутнє;

5) соціально-моральна самооцінка, яка формується в підлітковому і юнацькому віці.

Розвиток самооцінки у підлітковому здійснюється наступним чином. Спочатку відбувається стихійне, не направляється самосвідомістю формування особистості, що характеризується появою полімотівірованності і співпідпорядкованості дій. Розвиток самосвідомості особистості починається з двох років - у цей час дитина вже виділяє себе як персону і носія певного імені (ім'я власне, займенник «Я», певний фізичний вигляд). Цей процес триває протягом раннього та дошкільного віку. З емоційного ставлення до людей починає формуватися психологічний «образ Я». Емоційне забарвлення цього образу може бути як позитивною, так і негативною. «Образ Я» формується і шляхом виявлення своєї волі («Я хочу», «Я сам»), яка виступає як конкретна потреба дитини. Потім починає проявлятися домагання на визнання. Воно може мати як позитивний, так і негативний напрямок. Потім у дитини починає формуватися почуття полової приналежності, далі виникає відчуття себе в часі. У нього з'являється психологічне минуле, сьогодення і майбутнє. Він по-іншому починає ставитися до себе, перед ним відкривається перспектива розвитку самого себе.

Розглянемо етапи розвитку самосвідомості.

У ранньому дитинстві (від 1 року до 3 років) відбувається становлення самосвідомості. Дитина починає впізнавати себе в дзеркалі, відгукуватися на своє ім'я, активно користуватися займенником «Я» - тобто він усвідомлює себе як особистість.

Розвиток самосвідомості введе до формування самооцінки. Саме після усвідомлення себе як особистості у дитини виникає потреба порівнювати себе з іншими людьми, на основі чого і формується самооцінка. У цьому віці самооцінка - чисто емоційне освіту, вона не містить раціональних компонентів і грунтується на потребі дитини в емоційній безпеки та прийнятті. А так як батьки часто захоплюються дитиною і хвалять його, то самооцінка у дітей в ранньому дитинстві як правило, завищена.

У дошкільному дитинстві (від 3 до 6-7 років) продовжується формування самосвідомості, що вважається основним новоутворенням даного віку. Змінюється уявлення дитини про саму себе, своє "Я", місці в системі суспільних відносин. При усвідомленні себе, виділення себе з навколишнього світу у дитини з'являється прагнення активно впливати на ситуації і змінювати їх так, як хочеться йому самому. Він починає усвідомлювати свої переживання («Я веселий», «Я зол» і т. д.), відбувається і усвідомлення себе в часі («Я маленький» і т. д.). (Детальніше про формування самосвідомості см в темі 7.)

У молодшому шкільному віці (від 6-7 до 10-11 років) на розвиток самосвідомості дитини великий вплив робить оцінка, яку ставить вчитель за виконання роботи або оцінюючи його поведінку. Орієнтуючись на вчителя, дитина починає вважати себе «відмінником», «трієчником», «двієчником», хорошим або середнім учнем, наділяючи себе набором якостей, відповідних тій групі, до якої він сам себе відніс.

Звідси можна зробити висновок, що оцінка успішності стає оцінкою особистості і впливає на соціальний статус дитини. Тому у відмінників і «хорошистів» складається завищена самооцінка, а у невстигаючих - занижена, так як постійні невдачі і погані оцінки зменшують віру в свої сили, знижують упевненість в собі.

Щоб самооцінка була адекватною, треба розвивати в будь-якому дитині незалежно від успішності почуття компетентності, власної гідності, відповідальності.

У підлітковому віці (з 10-11 до 14-15 років) розвиток самосвідомості, формування ідеалу особистості спрямоване на усвідомлення людиною своїх особистих особливостей. Це визначається особливим, критичним ставленням підлітка до своїх недоліків. «Я» підлітка зазвичай складається з якостей і достоїнств інших людей, особливо цінних в його очах. Але так як зразком для наслідування у підлітка можуть бути як дорослі, так і однолітки, ідеальний образ виходить суперечливим. Можливо, це служить причиною невідповідності підлітка свого ідеалу, що є приводом для переживань.

У цьому віці в підлітків з'являється схильність до самопізнання (рефлексії). Він починає порівнювати себе з іншими людьми (дорослими і однолітками), критично ставитися до себе, проходить через масу душевних переживань, в результаті яких відбувається формування його самооцінки й визначення свого місця в суспільстві.

Як правило, у молодших підлітків самооцінка суперечлива, тому їх поведінка відрізняється невмотивованими вчинками. (Докладніше про це див в темі 9.)

В юності (з 15-16 до 20 років) відбувається становлення самосвідомості і стійкого образу «Я». Вчені вважають, що причина даного становлення полягає в тому, що в цьому віці відбуваються розвиток абстрактно-логічного мислення, відкриття внутрішнього світу, змінюється образ сприйманого людини, з'являється почуття самотності, перебільшення своєї унікальності і стійкості в часі.

І.С. Кон зазначав, що образ «Я» - це соціальна установка, що складається з трьох взаємопов'язаних компонентів: 1) пізнавального (знання себе, уявлення про свої якості і властивості); 2) емоційного (оцінка цих якостей і пов'язане з нею самолюбство, самоповага і т. д.); 3) поведінкового (практичне відношення до себе). Процес становлення самосвідомості дуже складний, і не у всіх він проходить гладко і безболісно. (Більш детально даний процес описаний в темі 10.)

У період ранньої дорослості (від 20 до 40 років) продовжується розвиток самосвідомості, самооцінки і «Я-концеп-ції». На цей процес впливають самовизначення особистості як сексуального партнера, чоловіка, батька, професіонала і громадянина (докладніше про це див тему 12).

У період середньої дорослості (від 40 до 60 років) самосвідомість збагачується новими образами, самооцінки набувають узагальнений характер, тому що «Я-образ» розвивається особистості перетворюється в «Я-образ», пов'язаний з розвитком дітей, учнів, товаришів по службі та інших людей (см. також тему 12).

У період пізньої зрілості (60 років і старше) людина інтегрує своє минуле, сьогодення і майбутнє. І якщо його «Я-концепція» позитивна і діяльна, то його особистісний розвиток буде продовжуватися (див. також тему 12)

Дата добавления: 2014-01-03