Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Правове регулювання дистанційного зондування Землі з космосу

Хоча електромагнітна або радіохвильова передача має багато переваг перед такими способами, як передача за допомогою дроту або кабелю, її обсяги та експлуатаційні можливості мають низку суттєвих обмежень. Основним обмеженням у використанні радіо вважається явище “радіоінтерференції”: якщо дві передавальні станції працюють одночасно і на однаковій частоті, а також з однієї точки й на той самий район, то радіоприймач не зможе правильно розшифрувати інформацію, що міститься в жодному з цих сигналів. У такому випадку говорять про взаємну інтерференцію двох сигналів. Цьому явищу можна запобігти, якщо надати кожному із сигналів визначені характеристики, які б відрізняли їх один від одного і надавали можливість правильно їх дешифрувати за допомогою відповідних радіоприймачів. Найбільш доступним є встановлення таких відмінностей між сигналами, які визначаються використовуваними для наших цілей частотами.

Правове регулювання супутникового зв'язку

Лекція 7 Правове регулювання прикладних видів космічної діяльності

7.1. Правове регулювання супутникового зв'язку.

7.2. Правове регулювання дистанційного зондування Землі з
космосу.

7.3. Правове регулювання супутникової навігації.

7.4. Правове регулювання космічної метеорології.

Література: [1, 2, 3, 13-15, 44, 45, ].

Використання космічного простору нерозривно пов'язане з електрозв'язком. Останній вкрай важливий для відслідковування штучних супутників Землі (ШСЗ), телеметрії, керування, контактів з космонавтами та передачі інформації з експлуатаційною або дослідницькою метою. Водночас, спектр радіочастот, що використовується із зазначеною метою, рівно як і для суто земного використання, є обмеженим природним ресурсом, розумна експлуатація якого потребує міжнародної координації та ефективного регулювання.

Не дивлячись на те, що розвиток новітньої техніки призвів в останні роки до можливостей використання значної чисельності частот і що спектр радіочастот завантажений далеко не повністю, все ж через зростаючий попит на використання цього ресурсу його розумна експлуатація, яка б задовольняла усі країни, залежить від планування та ретельної координації шляхом ефективного регулювання використання частот, здійснюваного незалежним міжнародним органом.

Загальновідомо, що ГСО має досить широку сферу застосування. Окрім того, що вона найбільш придатна для організації елек-трозв'язку взагалі, ГСО особливо зручна при використанні супутників мовлення.

Згідно з деякими дослідженнями, в період з 1996 до 2006 років на геостаціонарну орбіту буде виведено близько 300 супутників зв’язку, ринкова вартість яких становитиме 25-30 млрд. доларів США. Для повної оцінки потенційних масштабів цього ринку потрібно додати відповідні дані щодо низькоорбітальних супутників, які забезпечують мобільний зв’язок та послуги з використання мультимедійних засобів [1].

Ще на початку космічної ери і першими кроками супутникового зв’язку Комітет ООН з космосу і створена ним Робоча група з безпосереднього телевізійного мовлення висловили загальну думку, що ГСО є обмеженим природним просторовим ресурсом, який буде широко застосовуватися у майбутньому для різних видів супутникових систем, і що необхідно заздалегідь розглянути питання її використання. З огляду на щільний взаємозв’язок між розміщенням ШСЗ і розподілом частот було визнано важливу роль Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ) в координації використання ГСО [2].

Таким чином, вже понад 30 років найбільш складні правові питання врегулювання взаємовідносин в найдинамічнішому секторі світового космічного ринку намагається вирішувати МСЕ, який здійснює розробку регламентів, що розподіляють діапазони радіочастот для космічного зв’язку, вивчення можливостей залучення космічного зв’язку в світову систему електрозв’язку, дослідження економічних аспектів космічного зв’язку, обмін інформацією щодо використання ШСЗ для розвитку дальнього зв’язку тощо.

Аналізуючи тенденції світового космічного ринку, важко перебільшити виняткове значення ГСО для створення сучасних телекомунікаційних систем. Діяльність щодо використання ГСО неподільна з використанням радіочастот, що необхідні для керування КА під час його запуску, забезпечення функціонування КА на ГСО, передачі на Землю корисної інформації та ін. У цьому аспекті також неможливо перебільшити і роль щодо правового регулювання ГСО, яку здійснює саме МСЕ, ті рішення, правила та норми, які ним приймаються і які є обов’язковими для всіх суб’єктів міжнародного права, враховуючи статус цієї організації.

Треба сказати, що МСЕ ще наприкінці 50-х років визнав свою відповідальність по відношенню до встановлення виважених організаційно-правових засад провадження діяльності в сфері космічного зв’язку. ГА ООН зі свого боку в 1961 році у вже згаданій вище резолюції 1721 закликала МСЕ розглянути відповідні аспекти міжнародного співробітництва в новій галузі зв’язку [38]. У 1963 році Надзвичайна адміністративна конференція МСЕ з радіозв’язку, переглядаючи Регламент радіозв’язку, доповнила останній розділом, що розподіляв частоти, необхідні для використання космічними системами та службами зв’язку, включаючи метеорологічні та навігаційні супутники, а також супутники зв’язку. Крім цього, мабуть вперше, з’явилась в офіційному міжнародному документі стаття з визначеннями, необхідними для експлуатації космічних систем, служб і станцій зв’язку. Водночас, Конференція продовжувала спиратись в своїх рішеннях на принцип “хто першим прийшов, той перший і отримав” [2]. Тому під час заявлення необхідних для нових систем зв’язку частот в робочому органі МСЕ Міжнародному комітеті з реєстрації частот (МКРЧ) тим державам і міжнародним організаціям, хто першими розпочав на цих частотах працювати, “...гарантувалися постійні привілеї та захист, а ті, хто підключилися згодом, могли використовувати спектр радіочастот лише таким чином, щоб не створювати перешкод для частот, вже зареєстрованих в Міжнародному комітеті з реєстрації” [21]. І тільки в 1971 році на Всесвітній адміністративній конференції МСЕ при перегляді Регламенту радіозв’язку в резолюції Spa 2-1 вперше з’являються положення щодо гарантій використання державами на рівноправній основі діапазону частот для служб космічного зв’язку. Приймаючи до уваги, що радіочастотний спектр і ГСО є обмеженими природними ресурсами і тому повинні використовуватися найбільш ефективно та ощадливо, Конференція МСЕ 1971 року відкинула принцип “хто першим прийшов, той перший і отримав” і встановила правила поведінки при здійсненні космічного зв’язку, за якими: реєстрація в МСЕ частот і їх використання не є пріоритетними для будь-якої країни або групи країн і не складає перешкоди створенню космічних систем іншими країнами; будь-яка країна або група країн, що зареєстрували в МСЕ частоти для своїх служб космічного зв’язку, повинні запровадити усі практично здійсненні заходи для забезпечення використання іншими країнами або групами країн нових космічних систем.

У 1973 році на Повноважній Конференції МСЕ орбіта геостаціонарних ШСЗ та частоти, які надаються для її використання, були оголошені обмеженим природним ресурсом, який повинен використовуватися ефективно та ощадливо відповідно з потребами та технічними можливостями держав на засадах Регламенту радіозв’язку [44]. При цьому в МСЕ до питань регулювання діяльності щодо використання ГСО почали застосовувати фактично ті самі механізми, які склалися в сфері регулювання діяльності держав у галузі радіозв’язку взагалі. МСЕ з 1973 року надав Міжнародному консультативному комітету з радіо право не тільки давати консультації відповідно раціонального використання спектра радіочастот, але й рекомендувати оптимальне розміщення ШСЗ на ГСО, а Міжнародному комітету реєстрації частот, який раніше тільки координував використання радіочастот, - право реєструвати орбітальні позиції цих геостаціонарних супутників. Згідно зі ст. 11 Регламенту радіозв’язку на орбітальні позиції цих ШСЗ були розповсюджені процедура координації, що використовується по відношенню частотних присвоєнь, ряд інших механізмів регулювання [45].

Проте “обмеженість” унікального “природного ресурсу” та побоювання ряду країн, що розвиваються, стосовно експансії в космосі з боку розвинених країн, у тому числі й в напрямку використання ресурсу ГСО виключно в своїх інтересах призвели до проведення в Колумбії конференції екваторіальних країн і прийняття Боготської декларації (1976 р.). У цій декларації Еквадор, Заїр, Індонезія, Колумбія, Кенія, Конго, Уганда оприлюднили претензії на “свої” сегменти ГСО, що відповідають їх територіям по екватору. Однак ці домагання світовою спільнотою було відкинуто, як такі, що суперечать принципу непривласнення будь-якої частини космічного простору. Декларація не знайшла підтримки інших держав, і Еквадор, Кенія, Колумбія та Індонезія в 1984 році внесли до КВКП робочий документ а, згодом, і проект резолюції, в яких вже не згадується про суверенітет над відповідними сегментами ГСО, а йдеться про встановлення преференційних прав, які мають аналоги у вигляді прав на виключні економічні зони в морському праві, тобто, про встановлення для цього унікального сектору космічного простору режиму sui generis, що забезпечував би його раціональне використання на благо усіх країн світу. Разом з тим МСЕ в своєму Статуті від 22 грудня 1992 року зафіксував таке положення: “При використанні ділянки частот для радіозв’язку члени Союзу повинні враховувати те, що радіочастоти та орбіта геостаціонарних супутників є обмеженими природними ресурсами, які належить використовувати раціонально, ефективно і ощадливо, відповідно до положень Регламенту радіозв’язку, щоб забезпечити справедливий доступ до цієї орбіти і відповідних частот різним країнам з урахуванням особливих потреб країн, що розвиваються, і географічного розташування деяких країн” [46].

Не дивлячись на те, що питання правового режиму ГСО [6] як і проблема делімітації космічного простору є постійними питаннями порядку денного останні 20 років роботи Комітету ООН з космосу та його Юридичного підкомітету, проблему правового регулювання ГСО, у тому числі справедливого розподілу цього “обмеженого природного ресурсу” Землі до цього часу не вирішено. Регулювання ГСО з боку МСЕ все ще має суттєві вади, що, зокрема, призводить до існування так званої “проблеми паперових супутників”. Починаючи зі середини 80-х років активізується тенденція заявлення рядом держав-членів МСЕ орбітальних позицій не з метою створення на їх основі власних супутникових систем, а перетворення їх в предмет купівлі-продажу.

У зв’язку зі створенням усе більш складних навігаційних сис-тем, систем забезпечення безпеки у повітряному просторі та на морі, розгортанням нових мобільних систем передачі даних з широким застосуванням комп’ютерів, а також планами розгортання таких систем, як глобальний мобільний персональний супутниковий зв’язок все гострішим постає питання розподілу частот радіоспектра. Все ще досить актуальною є проблема планування та координації діяльності МСЕ [1].

Наприкінці 60-х років ХХ століття при розгляді правових аспектів використання космічної техніки з метою покращення умов розповсюдження інформації, вдосконалення загальноосвітніх заходів і на початку 70-х років під час обговорення в рамках роботи Юридичного підкомітету Комітету ООН з космосу принципів безпосереднього телевізійного мовлення за допомогою ШСЗ постали питання щодо проблем авторських прав стосовно творів (програм), що передаються засобами безпосереднього телевізійного мовлення ( БТМ).

Окремі юристи наполягали на встановленні специфічних міжнародних норм стосовно захисту цих програм від несанкціонованого використання. Однак були й такі фахівці з інтелектуального права, які запевняли в достатності існуючих міжнародних норм, що повинні регулювати відносини авторства у новій галузі людської діяльності. На той час БТМ мало ще експериментальний характер (перший досвід безпосередньої трансляції освітньої програми мав місце у 1976 році, коли США запустили ШСЗ над територією Індії), і робити якісь висновки щодо актуальності термінового доповнення існуючого міжнародного права конкретними нормами не було можливим.

Важливим етапом у вирішенні правових засад реалізації проектів з БТМ і наближенні полярних точок зору щодо проблеми авторських та суміжних прав у сфері безпосереднього телевізійного мовленнястало рішення ГА ООН від 20 грудня 1968 року (резолюція 2453 “В”), що ухвалило заснування Комітетом ООН з космосу Робочої групи з питань вивчення перспектив створення БТМ і прогнозування передбачуваних зисків, які несе впровадження засобів БТМ. Протягом 1969-1970 років було розглянуто два проекти міжнародних актів (СРСР і Франції), що стало першими спробами формулювання на рівні ООН принципів використання світовим співтовариством цього нового виду глобального зв’язку, у тому числі й принципу збереження (гарантування) авторських та суміжних прав у сфері БТМ. Однак, якщо відсутність досвіду (практичних результатів) використання засобів БТМ не дозволила членам Робочої групи досягти взаємопогоджених висновків щодо усіх напрямків проблематики, то, що стосується авторських та суміжних прав, майже одностайно було констатовано про відсутність специфічних проблем використання космічного простору під цим кутом зору, і на пропозицію Комітету ООН з космосу ГА ООН 1971 року рекомендувала розглянути серед окремих проблем БТМ і проблему авторських та суміжних прав спільно Всесвітній організації інтелектуальної власності (ВОІВ) і Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО).

Таким чином, проблеми космічного зв'язку, а також пов'язані з ним питання охорони прав авторів, артистів-виконавців, виготовлювачів фонограм і радіомовних організацій вже понад 30 років є предметом дискусій на численних робочих зустрічах, конференціях, семінарах та інших форумах міжнародних організацій, що опікуються питаннями інтелектуальної власності, зокрема ВОІВ, ЮНЕСКО і Міжнародного бюро із захисту інтелектуальної власності. Ці форуми мали на меті виробити принципи й основні напрями довгострокових домовленостей, спрямованих на встановлення правил використання космічного зв'язку та охорони авторських прав.

Важливим етапом в розробці норм охорони авторських прав і прав артистів-виконавців, виробників фонограм і органів радіомовлення при передачах за допомогою штучних супутників стало утворення Комітету урядових експертів з питань авторського права і проведення першої сесії Комітету, скликаної в Лозанні з 21 по 30 квітня 1971 року керівними органами ЮНЕСКО і ВОІВ. Комітет провів загальне обговорення шляхів вирішення нагальної проблеми. Йшлося про перегляд Міжнародної конвенції з охорони прав артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 року (Римської конвенції), про внесення змін до міжнародних договорів, що регламентують діяльність МСЕ, або про укладення нового окремого договору. При цьому не виключались й інші можливі шляхи вирішення проблеми. Невідкладність прийняття якогось з цих рішень не викликала сумнівів: усі делегати зазначали про необхідність запобігання несанкціонованому використанню програм, переданих засобами радіозв’язку (як сигнали) за допомогою ШСЗ. Комітет констатував, що це буде відповідати не тільки інтересам радіомовних організацій, але так само й інтересам усіх осіб, які беруть участь у виробництві фонограм, що передаються за допомогою зазначених сигналів, за винятком тих осіб, участь яких у виробництві програм носить чисто технічний характер.

Більшість з тих експертів, що брали участь у роботі комітету висловились за доцільність розроблення нової міжнародної угоди. У зв'язку з цим комітет створив спеціальну робочу групу, яка й підготувала проект конвенції про заборону недозволеного поширення сигналів, що несуть програми і передаються через супутники. Основний принцип цього проекту зводився до того, що вибір юридичних засобів заборони такого використання сигналів резервується за національними законодавствами, а санкції можуть мати цивільно-правовий, кримінально-правовий або адміністративно-правовий характер. Водночас комітет констатував, що проблема правового регулювання поширення сигналів, що несуть програми і передаються через супутники все ще вимагає прискіпливого вивчення.

Друга сесія комітету урядових експертів проходила у штаб-квартирі ЮНЕСКО з 9 по 17 травня 1972 року. Дискусії цієї сесії визначили два кардинальні підходи до проблеми. Перший — новий міжнародний договір повинен слугувати подвійній меті: запобігати незаконному поширенню сигналів і одночасно забезпечувати охорону інтересів осіб і організацій, що беруть участь у створенні програм, переданих за допомогою цих сигналів. Відповідно до цього підходу подібна охорона вважалася вкрай необхідною, оскільки не було впевненості в тому, що вона є досить дієвою в рамках міжнародних конвенцій з авторського і суміжних прав, тлумачення яких з цього питання дуже неоднозначне.

Другий — виходив з доцільності укладення простого акта, спрямованого головним чином на заборону недозволеного поширення сигналів, що ніяким чином не зачіпає при цьому прерогатив, визнаних національним законодавством і відповідними міжнародними конвенціями з авторського і суміжних прав.

Третя сесія комітету урядових експертів пройшла в Найробі (Кенія) з 2 по 11 липня 1973 року. Результатом роботи сесії став повний перегляд правових засад “лозанського” документа. Зокрема, дія правових механізмів проекту конвенції переносилася зі сфери міжнародного приватного права до сфери міжнародного публічного права шляхом виключення із запропонованого проекту всіх правил про “приватні права” і надання державам свободи самим вирішувати питання щодо найбільш прийнятних засобів заборони недозволеного поширення і використання сигналів, що несуть програми. Таким чином, замість зобов'язань держав передбачати систему видачі ліцензій на реалізацію прав на трансляцію і ретрансляцію, фіксацію, відтворення і т.п., “найробійський” підхід потребував, щоб держави застосовували всі доцільні міри проти поширення на своїх територіях сигналів супутників (програм) тими органами-розповсюджувачами, для яких вони не призначалися. Також пропонувалось надати державам право самим вирішувати, яким чином поєднувати й охороняти інтереси різноманітних суб'єктів авторського права (інтереси виготовлювачів фонограм, артистів-виконавців, радіомовних організацій), або, як їх стали називати, “вкладників у програми”. Текст проекту конвенції, переглянутий відповідно до нового підходу, отримав широку підтримку з боку учасників зустрічі в Найробі.

Зрештою, третя сесія комітету прийняла резолюцію, що характеризує напрацьований у Найробі текст як такий, що може бути схвалений, і рекомендувала для прийняття Конвенції скликати в 1974 році дипломатичну конференцію. Цю конференцію було проведено в Брюсселі з 6 по 21 травня 1974 року за участю 57 держав. У конференції також брали участь спостерігачі від п'яти міжурядових організацій (ООН, МОП та ін.) і сімнадцяти міжнародних неурядових організацій.

Найробійський текст проекту конвенції був використаний при цьому як основа для роботи конференції. Основним результатом роботи конференції можна вважати ухвалення остаточного варіанта тексту “Конвенції про розповсюд-ження сигналів, які несуть програми і передаються за допомогою супутників” (Брюссельська конвенція) [18].

У преамбулі Конвенції підкреслюється, що її метою є розроблення такої міжнародної правової системи, що сприяла б використанню зв'язку за допомогою супутників, з одного боку, а з іншого боку - охороняла б інтереси авторів, артистів-виконавців, виготовлювачів фонограм і організацій мовлення. Крім цього, в преамбулі наголошується на прагненні ніяким чином не завдавати шкоди тим міжнародним угодам, які вже набули чинності, включаючи Міжнародну конвенцію електрозв'язку і Регламент радіозв'язку, що додаються до цієї конвенції, і ніяким чином не заважати більш широкому приєднанню до Римської конвенції від 26 жовтня 1961 року, яка передбачає охорону інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. Слід зазначити, що нагадування про Римську конвенцію в преамбулі не має на увазі юридичного або морального зобов'язання з боку держав-учасниць Брюссельської конвенції дотримуватися положень Римської конвенції.

Конвенція починається визначенням ряду основоположних термінів і понять, таких як “сигнал”, “програма”, “супутник”, “сигнал, що випромінюється”, “вторинний сигнал”, “орган-джерело”, “орган, що поширює” і “поширення сигналів, що несуть програми”.

Основне зобов'язання, що покладається Конвенцією на договірну державу, зводиться до того, що вона зобов'язується “приймати відповідні заходи для запобігання поширенню на своїй або зі своєї території будь-якого несучого програми сигналу будь-яким органом, що поширює, для якого сигнал, переданий на супутник або, що проходить через нього, не призначається” [18]. Таким чином, договірна держава вправі проводити в життя основну вимогу Конвенції будь-яким засобом, який вона вважає доцільним: шляхом застосування законодавства про охорону інтелектуальної власності відповідно до конвенцій про авторське право, шляхом прийняття адміністративних мір, карних санкцій, застосуванням положень законів про електрозв'язок тощо. При цьому знову знайшов своє підтвердження один із принципів, схвалених в Найробі: “необхідність виходити із сумлінності держав при забезпеченні ефективних заходів, спрямованих проти незаконного поширення сигналів” [18].

Зобов'язання, що покладаються на державу-члена Конвенції, не застосовуються до поширення вторинних сигналів, отриманих від сигналів, переданих органом, що поширює, для якого ці сигнали призначалися. Таким чином, підкреслюється думка, що Конвенція має на меті охопити лише космічний зв'язок, а не ситуації, що є чисто “земними” і підпадають цілком під режим Римської конвенції.

Брюссельська конвенція не застосовується і тоді, коли передані сигнали йдуть від органа-джерела або за його дорученням і транслюються через супутник для безпосереднього прийому широкою аудиторією. Тобто, зі сфери дії Конвенції виключається поширення сигналів, отриманих від супутників прямого (безпосереднього) мовлення. Значення такого правила важко переоцінити, якщо врахувати, що перспектива розвитку радіо і телебачення з використанням штучних супутників Землі прямо пов'язана саме зі супутниками безпосереднього мовлення.

З огляду на те величезне значення, що має розвиток космічного зв'язку для поширення освіти, науки і культури в країнах, що розвиваються, Конвенція передбачила, що ці держави не зобов'язані вживати заходів, передбачених в ст. 2, якщо сигнал несе програму, використовувану винятково з метою просвітництва, в тому числі для освіти дорослихабо з метою наукових досліджень. Аналогічно відповідні міри не застосовуються державами, коли мова йде про сигнали, що несуть короткі витримки з переданих за допомогою сигналів програм, що містять повідомлення про поточні події або несучих як цитати короткі витяги з переданих сигналами програм. Проте все це за умови, що обсяг витягів або розмір цитат виправданий інформаційними цілями або відповідає “чесній практиці” [18].

У загальних рисах такими є основні положення Брюссельської конвенції 1974 року, яка досить довго не користувалася визнанням серед країн світового співтовариства. Незважаючи на те, що для набуття чинності Конвенцією необхідно всього п'ять держав-учасниць (держав, що приєднались або ратифікували Конвенцію), вона увійшла до низки чинних міжнародних угод лише через п'ять років після схвалення - 25 серпня 1979 року.

В останні роки міжнародна спільнота виявляє досить велику активність з популяризації положень Конвенції. Основна спрямованість цієї активності полягає в прагненні залучити більшу кількість країн, які б прийняли національні закони з охорони несучих програми сигналів, переданих через супутники. Для консультативно-методичної допомоги державам в застосуванні положень Брюссельської конвенції в квітні 1978 року було утворено Робочу групу, а згодом і Комітет урядових експертів, перші засідання яких пройшли в липні 1979 року (Париж). Ці органи були покликані розробити типові положення, що могли б лягти в основу національного законодавства держав, що регулює діяльність в галузі супутникового телебачення, і в такий спосіб сприяти приєднанню до Брюссельської конвенції тих країн, що ще не є її учасницями.

Перше з двох розроблених типових положень надає органу-джерелу однієї країни право дозволяти поширення несучих програми сигналів, переданих через супутник, здійснюваних на території або з території іншої країни. Як відзначали Виконком Бернського Союзу і Міжурядовий комітет Всесвітньої конвенції, можливість використання цього типового положення варто розглядати лише тим країнам, в яких мовні організації вже наділені визначеними правами щодо своїх передач.

Положення Брюссельської конвенції спрямовані на захист від незаконного поширення самих сигналів, а не тієї інформації, що в них міститься. Якщо вважати, що дія конвенції поширюється на охорону сигналів лише настільки, наскільки вони є носіями програми, то виникає питання про законність використання органом, що поширює, самої програми, з погляду дотримання прав “вкладників” до неї і, отже, про надання їм права контролю за поширенням програми, у створенні якої вони брали участь. Тому в типовому положенні міститься стаття, відповідно до якої право, встановлене цим положенням на користь органа-джерела, ніяк не торкається прав авторів, артистів-виконавців, виготовлювачів фонограм та інших мовних організацій (не органа-джерела), які ці суб'єкти можуть пред'явити по відношенню до використання об'єктів їх творчості в програмі, яка передана через супутник.

типове положення встановлює 20-річний термін охорони права, наданого органу-джерелу. В тих країнах, де передані через супутник програми охороняються на підставі законодавства з авторського права або “суміжних” прав, вони продовжують користуватися такою охороною протягом усього терміну, передбаченого цим законодавством. Порушення прав, встановлених типовим положенням, має тягти за собою застосування таких самих санкцій, що їх національне законодавство визначеної держави передбачає у випад-ку порушення прав інтелектуальної власності.

Друге типове положення стосується заборони діяльності, захист від якої покликана забезпечити Брюссельська конвенція. Метою його розробки було уточнення того, які сигнали варто вважати “призначеними” або “не призначеними” для органа, що поширює, з огляду на ст. 2 Брюссельської конвенції. Правила цього типового положення знаходяться в сфері дії публічного права. Це Типове положення встановлює, що поширення несучих програми сигналів, переданих через супутник, повинне бути заборонено, якщо орган, що поширює, не може надати доказів наявності договору з органом-джерелом. Ця заборона не діє, якщо орган, що поширює, доведе, що орган-джерело не заперечує проти вільного використання своїх несучих програми сигналів. Порушення цих розпоряджень тягне за собою застосування санкцій адміністративно-правового або кримінально-правового характеру.

Можна сказати, що заходи для популяризації Брюссельської конвенції (у тому числі і прийняття типових положень) мали успіх: якщо з 1974 р. по 1979 р. її членами стали 5 держав, то за станом на 2000 р. загальна кількість країн, що приєднались до Конвенції досягла 24, у тому числі такі розвинені країни, як Австрія, Італія, Німеччина, Швейцарія і США.

Як зазначалось раніше, Комітет ООН з космосу за мандатом ГА ООН вже понад 30 років опікується питаннями, що стосуються супутникового радіозв’язку. Одним з найважливіших питань, що протягом багатьох років було і залишається в центрі уваги Комітету і утвореної ним Робочої групи, є питання безпосереднього телевізійного мовлення (БТМ): проблеми і перспективи передачі через ШСЗ телевізійного сигналу, який може прийматися користувачем напряму на параболічну антену з малим діаметром (до 1 м).

А вже після десяти років напруженої роботи зазначеної групи та Комітету ООН з космосу і його підкомітетів 10 грудня 1982 року ГА ООН більшістю голосів ухвалила резолюцію 37/92 “Принципи використання державами штучних супутників Землі для міжнародного безпосереднього телевізійного мовлення” [67]. В резолюції робиться спроба гарантувати суверенні права держав і визначається, що “...пряме безпосереднє телевізійне мовлення через ШСЗ має сприяти обміну інформацією і розповсюдженню культури...” [67]. Головним положенням цієї резолюції є положення про обов’язковість проведення консультацій між державою мовлення і державою прийому БТМ та укладення угод або інших домовленостей, які б слугували підґрунтям для започаткування реалізації БТМ.

Дистанційне зондування Землі (ДЗЗ) - спостереження, що провадяться за допомогою авіаційних засобів, метеорологічних зондів і КА (автоматичних ШСЗ, пілотованих космічних кораблів, пілотованих орбітальних космічних станцій), за різноманітними складовими земного середовища. Для ДЗЗ використовуються спеціальна апаратура, що здатна фіксувати та вимірювати енергетичні, поляризаційні та інші характеристики власного, віддзеркалюваного та розсіюваного випромінення об’єктів на поверхні Землі, Світового океану, в атмосфері та в товщі земної кори і водних басейнів. ДЗЗ здійснюється в різних діапазонах електромагнітного спектра, під різними кутами, в різний час, що дозволяє отримувати об’єктивні дані про поклади корисних копалин, морські біоресурси, стан сільськогосподарських культур і лісових масивів, кліматичних і екологічних ситуацій. Методи ДЗЗ знаходять широке використання в попередженні стихійних лих, здійсненні контролю за дотриманням угод щодо обмеження стратегічних озброєнь тощо.

У той самий час ДЗЗ як метод глобального спостереження (особливо із застосуванням космічних засобів) породжує ряд склад-них міжнародно-правових проблем, серед яких найголовніша - безконтрольне розповсюдження даних ДЗЗ, що може нанести шкоду оборонним, економічним та іншим життєво важливим інтересам держав. Ці міжнародно-правові проблеми з початку 70‑х років стали предметом дискусій в Юридичному підкомітеті Комітету ООН з космосу, інших міжнародних форумів. Для врегулювання цих проблем 3 грудня 1986 року ГА ООН своєю резолюцією 41\65 (11) прийняла “Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космосу” [14].

Основними положеннями цих Принципів є такі:

діяльність з ДЗЗ здійснюється згідно з нормами та принципами міжнародного права, включаючи Статут ООН, Договір про космос 1967 року і відповідних документів МСЕ;

діяльність з ДЗЗ здійснюється на благо і в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного та наукового розвитку;

дистанційне зондування Землі має сприяти охороні природного середовища Землі і захисту людства від стихійних лих;

держава, територія якої зондується, має першочергове право на доступ до відповідних даних ДЗЗ на недискримінаційній основі та розумних умовах оплати;

для заохочення міжнародного співробітництва, особливо з урахуванням потреб країн, що розвиваються, держава, що здійснює ДЗЗ, вступає, за проханням, в консультації з державою, територія якої зондується, з метою надання можливостей участі в цій діяльності та підвищенню взаємних вигод, що при цьому отримуються.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Контрольні питання. Згідно з Договором про космос 1967 року (ст | Правове регулювання супутникової навігації
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-03; Просмотров: 1806; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.052 сек.