Типи й види політичної поведінки

Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер. Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або їм мобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:

1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;

2) громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;

3) громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

4) громадський, особливо політичний, діяч;

5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;

6) політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;

3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;

4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв´язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.

У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи:

лідери — очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;

послідовники — підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах;

активісти — є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток;

лідери думки — справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспільства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва, — політологічних, правових, економічних, їхній вплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий.

Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити наступні:

реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами;

політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо);

партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та рухів:

політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики;

пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори;

абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті;

політичне функціонування - засіб політичної діяльності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають політику за професію.

З погляду політичної психології існує п'ять основних політичних стилів поведінки: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний і шизоїдний.

Параноїдальний політичний стиль характеризується постійною жадобою влади, керування іншими людьми, підозріливістю та непередбачуваністю. Такий політик цікавиться лише власною думкою, відкидаючи інші. Він намагається створити напруження серед підлеглих, що дає змогу маніпулювати ними у власних інтересах і цілях. Типовими представниками з такою політичною поведінкою можна назвати Івана Грозного (Моско-вія), Й. Сталіна (СРСР), А. Гітлера (Німеччина), Б. Муссоліні (Італія), Б. Єльцина (Росія), М. Тетчер (Великобританія), Дж. Буша (США), Л. Кучму (Україна) і деяких інших.

Демонстративний політичний стиль характеризується постійною потребою загальної уваги, публічного схвалення дій, непослідовністю і некритичністю у ставленні політика до своїх вчинків. Люди, які демонструють таку поведінку, не можуть зосередитися на конкретних деталях і фактах, довести розпочату справу до логічного кінця, після того як "заведуть" і поведуть натовп за собою. Типові представники з такою поведінкою у політиці — О. Керенський, Л. Троцький (Росія), Р. Рейган (США), М. Горбачов (СРСР), Л. Кравчук, (Україна), С. Берлусконі (Італія) та ін.

Компульсивний політичний стиль можна характеризувати як консервативний, дріб'язковий, догматичний. Політичні діячі такого типу не можуть бути гнучкими. їм бракує легкості. Вони не здатні "поступитися принципами", піти на компроміс. Вони можуть бути відносно чесними, принциповими політиками, але ніколи — новаторами, лідерами-реформаторами. Найтиповіпіи-ми представниками з такою політичною поведінкою були колишні радянські лідери Л. Брежнєв, М. Суслов, Є. Лігачов, корейський вождь Кім Ір Сен, екс-президент Польщі Л. Валенса, екс-спікер українського парламенту О. Ткаченко та ін.

Депресивний політичний стиль характеризується песимістичним підходом до всіх питань, відсутністю лідерських якостей, плентанням у хвості подій. Такі діячі намагаються стати помічниками тих, хто здатний "робити політику". Вони приречені на другорядні ролі, їхня політична діяльність не має успіху. Типові представники — російський цар Микола II, колишній лідер КПРС К. Черненко.

Шизоїдний політичний стиль характеризується майже повною відмовою брати участь у конкретних подіях, відсутністю будь-якої ініціативи та відповідальності, небажанням працювати, рухатися вперед. Надовго утриматися на таких позиціях не вдається нікому з тих, хто бажає посісти своє місце в історії. Політика невтручання не може тривати довго, а люди, які її сповідують, або сходять з дистанції, або змінюють під впливом обставин свою політичну поведінку. Саме тому виокремити таких політичних діячів важко.

Зрозуміло, що зазначені стилі поведінки політичних діячів досить умовні, оскільки психологія людини надзвичайно важко вкладається в схему. Проте з урахуванням конкретних соціально-політичних і економічних умов, інтелектуальних даних політика, його реакції, рис характеру та інших чинників певною мірою можна спрогнозувати політичну поведінку людей, які домагаються влади й бажають утримати її в своїх руках.

1. Особливості взаємодії політики й моралі

Проблемами взаємодії політики й моралі на різних етапах розвитку суспільства переймалися філософи, історики, політологи, соціологи.

В історії політичної думки є два основні підходи до розв'язання питання про взаємозв'язок політики та моралі:

1. Представники "арістотелівського" напрямку (Арістотель, І. Кант та ін.) вважають, що політика повинна бути моральною, політика й мораль нерозлучні.

2. Представники "мак'явеллістського" напрямку (Н. Мак'явеллі, Г. Гегель, Ф. Ніцше та ін.) виключають мораль із політики, пропонуючи керуватися принципами політичної доцільності.

Найважливішим «виміром» політики, критерієм її ефективності є мораль – форма суспільної та індивідуальної свідомості. Це сукупність моральних вимог (висловлених у нормах, принципах, категоріях та ідеалах), на основі яких суспільство й особистість оцінюють людську поведінку та явища соціального й духовного життя. Моральні норми санкціонуються не владою держави, а силою звичаїв та суспільної думки, формуючись у моральній свідомості суспільства стихійно, а не в результаті спеціально виданого закону. Їх прагне зрозуміти й застосувати як теоретична традиційна етика, так і політика.

І мораль, і політика – це організаційні, регулятивні, контрольні сфери суспільства, але їхнє існування й функціонування істотно різняться. В сучасному розумінні політикою є наука про можливості держави, інститутів влади оптимізувати, погодити, збалансувати інтереси людей, забезпечити на цій основі стабільну соціальну згоду, «нормальний» розвиток суспільства. Таке розуміння політики свідчить про необхідність етичного заміру політичних програм, суспільної моральної експертизи політичних платформ, запровадження моральних критеріїв у діяльність політиків, дотримання принципів політичної етики. У протилежному разі суспільство ніколи не позбавиться практики вульгарного політиканства, влади бюрократії, панування політизованого прагматизму.

Політика повинна й може бути ефективною, якщо відповідає таким критеріям:

- бути інформативною, своєчасною, збалансованою, відповідальною:

- інформативність політики базується на якісності та всезагальності;

- своєчасність політики дає змогу не відкладати рішень до загострення проблем і виникнення конфліктів, а застосовувати оперативні й ефективні заходи для їх вирішення;

- збалансованість політики передбачає узгодження різних її видів: економічної, соціальної, духовної, інформативної, а також оптимізацію її стратегічних і тактичних завдань;

- відповідальність політики полягає у її відповідності потребам населення, швидкому реагуванні на запити суспільства, забезпеченні реалізації творчих можливостей соціально-політичних інституцій та лідерів.

Політична етика (грец. ethika, від ethos - звичай, характер) -галузь загальної етики, яка досліджує моральні засади політики і влади, професійну етику суб'єктів політичної діяльності. Політична етика вивчає виникаючі протиріччя між політикою і мораллю, що розриває її цілісність у суспільній свідомості. Ці суперечності є тлом, на якому формуються політичні відносини в суспільстві.

Моральні норми й цінності, які торкаються відносин і поведінки членів суспільства, суспільно-політичних інститутів у владних процесах, складають політичну етику.

Політика й мораль різняться за суб'єктами впливу. Мораль є переважно індивідуальна. Норми моралі не потребують офіційного втручання, щоб включитися у дію.

Політика в ідеалі не контролює мораль, але за певних умов впливає на неї. Вона включає в себе систему оцінок й орієнтацій людини у її відносинах із владою.

На відміну від інших соціальних норм, норми моралі актуалізуються в міру їх засвоєння людиною, яка дотримується їх за певних суспільних обставин. Ці норми припиняють свою дію тоді, коли суспільство вважає їх застарілими або недосконалими. Моральні норми не регламентують поведінку особи до дрібниць. Здебільшого моральні норми деталізує той, хто їх дотримується.

Відмінності правових та моральних норм відображені в А. Колодій:

Правові норми:

- відображають державні й суспільні цінності;

- їх забезпечує система державного примусу;

- норми-правила (обов'язкові до виконання);

- чітко визначають права й обов'язки;

- зафіксовані у формі законів, постанов, рішень тощо. Моральні норми:

- відображають переважно загальнолюдські цінності;

- не потребують офіційного дозволу, щоб вступити в дію:

- норми-очікування, поділяючи всі соціальні явища на добрі й злі, дають змогу людині робити вибір добровільно);

- не деталізують поведінку особи;

- не мають усталених, чітко визначених форм вираження.

Взаємозалежність і взаємовпливи політики й моралі - одна з найдавніших тем політичної філософії. На політиків покладене виконання державних завдань в інтересах суспільства як цілого, у їх розпорядженні є особливі засоби впливу, насилля, якими вони можуть зловживати заради особистої вигоди, завдаючи шкоди іншим. Суспільство зацікавлене в тому, щоб політика, з її цілями та засобами, здійнювалася в рамках прийнятих уявлень про добро і зло, щоб вона відповідала вимогам моральності.

Оскільки політика має справу з розумінням і тлумаченням людських цілей, у ній завжди присутні різні й суперечливі міркування щодо цінностей, про те, що добре, а що погано, що припустимо, а що ні, а отже, здійснення політики не може не мати морального виміру.

Українське суспільство перебуває на етапі переходу від тоталітарного до демократичного режиму. У соціумі склалося вкрай негативне уявлення про політику як брудну справу, яка не личить порядній людині. Частково цим ми зобов'язані самій політиці й політикам, оскільки їх дії та результати не завжди високоморальні.

Розглядаючи питання про роль моральних норм у регулюванні політичної діяльності, треба враховувати таке:

- будь-яка політична дія, яка викликає напруження між владою і моральними настановами, торкається долі багатьох людей і може справляти на них різний вплив. Тому неправомірним є формулювання питання про співвідношення "моралі" й "політики" у вигляді альтернативи "або політика, або мораль";

- політик (державний діяч), на відміну від службовця, особисто відповідає за свої дії. Такі дії, крім компетентності, потребують ще й наявності високорозвинутої моральної свідомості, постійної моральної мотивації, чіткої моральної переконаності в гуманності, справедливості власних вчинків;

- історія свідчить, що утвердження добра і справедливості проходить успішно там, де його досягають легітимними, мирними, несиловими засобами.

Політика нав'язування силою навіть моральних засад у життя суспільства пов'язана з людськими жертвами й не може бути моральною. Моральним можна вважати такого політика, котрий намагається досягти максимального блага для найбільшої кількості людей.

Отже, з одного боку, життєве сприйняття політики "як мистецтва можливого" ставить певні обмеження моралізації політики. З іншого боку, моральні настанови, моральні цінності, які існують на даний момент у суспільстві, визначають можливі межі, за які політик не може вийти без ризику бути скомпрометованим.

А. Колодій схиляється до висновку, що абсолютизація ролі моралі може призвести до безпомічності в досягненні політичних цілей. Абсолютизація політичних підходів, у свою чергу, призводить до моральної деградації суспільства. Реалістичним є визнання, що політика неминуче має визначати межі застосування моралі в тих чи інших ділянках реальної політики. Однак без морального виміру політика неможлива. Мораль і духовність можуть змінити на краще засади і зміст політичної поведінки та політичні позиції громадян.

Сьогодні необхідність використання моральних критеріїв у політиці диктується й міркуваннями глобального масштабу. Екологічні катастрофи, найгостріші міжнаціональні конфлікти, голод, кризовий стан культури, нескінченні війни та кровопролиття – всі ці негативні реалії роблять сумнівним саме існування роду людського на планеті Земля. Тому науковці ведуть мову про нову «глобальну» політику, головним імперативом якої є визнання людського життя, свободи особи, її права на гідне життя. Донині підставою щирої політики були й залишаються правила моральності й честі.

Моральне виховання як складова морально-політичного чинника певною мірою впливає на будь-яку сферу соціальної діяльності і спілкування людей, зумовлюючи виникнення необхідної моральної атмосфери в суспільстві, особливого мікроклімату в колективі, що за відомих обставин може значно змінювати характер учинків. Моральне виховання – сукупність цілеспрямованих, планомірних, активних, спеціально організованих впливів на свідомість і поведінку людини, що водночас із самовихованням формують індивідуальну і колективну систему етичних понять, моральних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і моральних звичок поведінки для того, щоб поняття справедливість, рівність, гідність, добро, щастя не залишалися цінностями тільки свідомості, а перетворювалися на імперативи діяльності політиків.

Література

Алексеева Т.А. Личность и политика в переходной период: проблемы личности и власти // Вопросы философии.- 1998-№ 7.

Андрусяк Т. Теоретичні основи прав людини в працях Михайла Драгоманова // Право України.- 1993.- № 1.

Баталов Э.Я. Типология политических отношений // Полис-1995.-№2.

Берлін І. Чотири есе про свободу.- К., 1994.

Білий О. Нігілізм та політичні фантоми посткомуністичної доби // Політ, думка.- 1994.- № 4.

Бодуен Ж. Вступ до політології // "Макіавеллізм", або захоплення влади правлячою верхівкою.- К, 1995.

Волинка К. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні // Людина і політика.- 2000.- № 1.

Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання: Пер. з франц.- К: Основи, 1994.- 416 с.

Гристайн Ф. Личность и политика // Социально-политические науки-1991.-№ 10.

Дзейко Ж. Особа і держава. Обмеження заради взаємовигоди // Віче.-1994.-№4.

Доган М., Пеласси Д. Политический клиентелизм - всеобщее явление // Социально-политический журнал.- 1995.- № 1.

Залисина И.Ю. Политическое насилие системы власти // Социально-политический журнал.- 1995.-№ 3.

Ильин М.В., Коваль А.И. Личность и политика: "кто играет короля?" // Полис- 1991.- № 6.

Камю А. Бунтующий человек.- М., 1990.

Канетти Элиас. Власть и личность // Социально-политические исследования.- 1986.—№ 4.

Канетті Еліас. Маса і влада: Пер. з нім.- К.: Альтернативи, 2001.- 415 с.

Кантор В.К. Личность и власть в России: сотворение катастрофы // Вопросы филосифии.- 1998.-№ 7.

Кеннан Дж.Ф. Джерела радянської поведінки // Політологічні читання-1992- №4.

Кисельов С. Міра свободи індивіда в державі // Політичний менеджмент.- 2003.- № 3.

Коен Д. Лобіювання у конгресі США // Політологічні читання - 1992.-№2.

Колесников С. Человеческие измерения демократии // Свободная мысль-1991-№ 16.

Кузнецов О. Політична критика. Політичний протест // Політологічні читання.- 1992-№ 1, 4.

Литвин В. Громадська думка у політичному і політологічному контексті // Філософська і соціологічна думка.- 1994.- № 3-4.

Литвин В., Нечипоренко Г. Політична опозиція. Деякі аспекти світового досвіду та сучасної української політики // Політика і час-1994.-№ 1.

Личность и политика//Социально-политические науки- 1991.-№ 6.

Макеев С, Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській Україні//Політ, думка.- 1997-№ 9.

Мальто А. Лоббизм // Общественные науки и современность.- 1995- №4.

Маркузе Г. Одномерный человек: Пер. с англ.- М., 1994.

Невмержицький Є. Хто вони, суб'єкти корупції // Політика і час-1998.-№ 11-12.

Паніна Н. Готовність населення до соціального протесту // Політологічні читання.- 1992-№ 2.

Пархоменко Т. Сепаратизм і справедливість // Політика і час- 1995-№6.

Пойченко А. Фактор конфликтности в украинско-российских отношениях // Украина и Россия в новом геополитическом пространстве.-К., 1995.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги.- К.: Основи. 1994-Т. 1-2.

Рубан О. Особистість як феномен: проблема самореалізації // Розбудова держави- 1997.-№2.

Сікора І. Як запобігти насильству // Віче- 1994.- № 6.

Созонов И.А. Политический экстремизм и проблема его категориального осмысления // Вест. Моск. ун-та.- Серия 12.- 2000,- № 2.

Стріха М. Політик в Україні: "Бульдог під килимом", герой, знаменитість // Сучасність.- 1999.- № 2.

Тверитнева Е.В. Символика коллективного поведения: классическая теория и современность // Вест. Моск. ун-та.- Серия 18.-1999.-№4.

Тойнбі Дж. А. Дослідження історії: Пер. з англ.- К.: Основи, 1995.-Т. 1-2.

Фромм Э. Бегство от свободы.- М., 1990.

Фуркало A.I. Принцип ненасильства як фактор національно-культурного відродження // Проблеми державності та культури відродження України- 1993-Вип. 31.

Цымбурский В.Л. Человек политический между ratio и ответами на стимулы (К исчислению когнитивных типов принятия решений) // Полис- 1995.- № 5.

Шестопал Е.А. Личность и политика. Критический анализ западных концепций политической социализации.- М.: Мысль, 1990.

Элбакян Е.С. Массоны. Кто они? // Кентавр- 1995-№ 4.

Ярош Б.О., ЯрошО.Б. Загальна теорія політики: Навч. посіб. для студ. спец. "Політологія" вищ. навч. закладів. - Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ. ун-ту Ім. Лесі Українки, 2005,- 240 с

Дата добавления: 2014-01-03