Позитивістський напрямок, “філософія науки”

Позитивістський напрям (або сучасна «філософія науки») орієнтований на перетворення філософії на науку. Основними проблемами цього «напрямку є проблеми структури наукового знання, проблеми наукової методології і мови науки.

У своєму розвитку позитивістська філософія пройшла декілька етапів. Виникае позитивізм у 30-х pp. XIX ст., в межах класичної філософської традиції. Перший етап позитивістської Філософії (так званий «перший позитивізм» середини XIX ст.) представлений іменами О. Конта. Л. Міля. Г. Спенсера. «Другий позитивізм» виникає на межі XIX - XX ст. як модифікація «першого позитивізму» під впливом революції в природознавстві. Основоположниками «другого позитивізму» стали Е. Мах і Р. Авенаріус.

Позитивістська філософія XX століття є «третьою» хвилею позитивізму, що отримала назву «неопозитивізму».

Позитивістська Філософія орієнтована на проблеми науки: проблеми наукового знання, методології, логіки науки тощо. Для позитивістської концепції традиційною є висока оцінка науки, її ролі у суспільному прогресі. Характерними ознаками цього напряму є відданість ідеалу наукової раціональності, підкреслення цінності чітко сформульованої думки, прагнення озброїти науку такими засобами пізнання, які б привели до максимальної строгості і достовірності наукового знання.

Сам термін «позитивізм» виникає з установки перетворити філософію на справжнє, наукове позитивне знання, на противагу знанню марному, химеричному, «метафізичному» («Метафізика» - вчення про надчуттєву реальність. Часто всю філософію, яка шукає граничні основи буття, ототожнюють з метафізикою.). Спочатку наголос робився на неможливості співставлення тверджень філософії з фактами. Пізніше знайшовся ще один аргумент проти філософії: «вся метафізика позбавлена смислу, оскільки вона перепсована грубими помилками логічного характеру» (Р. Карнап).

Звідси випливає основна установка позитивізму щодо філософії. Філософія не має свого предмета дослідження, як самостійна дисципліна вона не має права на існування. Але, якщо філософію очистити, як вважають позитивісти, від «метафізики», тобто від усіх світоглядних проблем, перетворити її на позитивне знання. Неопозитивістська філософія вважає, що її роль - бути логікою і методологією науки.

Неопозитивізм виникає у 20-х pp. XX ст. Його першою формою став логічний позитивізм, який поставив за мету логічний аналіз науки.

Неопозитивісти викидають з філософії всі «залишки» метафізичних питань, які ще були притаманні класичному позитивізму XIX ст., у першу чергу - проблему існування об'єктивної реальності. Основним завданням логічного позитивізму стало реформування мови, через максимальне вилучення з неї логічних двозначностей і недоречностей. Адже тільки несуперечлива мова може бути пристосована до розв'язання наукових проблем. Кінцевою ж метою логічних позитивістів було створення єдиної методологічної основи для всіх наук, яка гарантувала б строгість, достовірність і обґрунтованість наукового знання.

Строга наука робить узагальнення, формулює закони на підставі низки спостережень та експериментів. Результати емпірично-експериментальних досліджень повинні бути перевірені на істинність спеціальним методом верифікації. розробленим неопозитивістами. Логічний аналіз науки методом верифікації полягає в тому, що всі наукові твердження потрібно перетворити на такі, котрі можна безпосередньо співставити з даними спостережень, перевірити досвідним шляхом. Якщо твердження не можна перевірити таким способом, то його вважають позбавленим наукового смислу і вилучають із науки.

Замість принципу верифікації, який зазнав краху, К. Поппер пропонує принцип Фальсифікації, Сутність принципу фальсифікації полягає в тому, що теорію можна вважати дійсно науковою, якщо її в принципі можна спростувати, можна виявити в деяких випадках її хибність.

Після краху, якого зазнав логічний позитивізм, починаються пошуки в іншому напрямку. Досліджуються лінгвістичні механізми мови, значення мовних висловлювань, смисли мовних виразів. У 50-60-х pp. панівним варіантом неопозитивізму стає аналітична філософія, або філософія лінгвістичного аналізу. Лінгвістична філософія переносить наголос на аналіз повсякденної мови, на умови її правильного застосування. Мова почала розглядатися, як найважливіша частина людського буття.

У 60-70 pp. формується ще один варіант позитивістської філософії, постпозитивізм . Постпозитивізм зосереджує увагу на проблемах ефективності наукового знання, механізмах його розвитку, сутності наукових революцій, на зв'язках наукового знання з соціально-культурним середовищем людини.

Висновок, зроблений представниками постпозитивістської концепції, полягає в тому, що сучасна наука при всій її могутності та практичній ефективності, є досить відносним знанням, побудованим на припущеннях. Як стверджує один із представників сучасної філософії, у наш час наукове знання сприймається за істинне, якщо воно дістає підтримку найкомпетентніших фахівців епохи, або якщо воно будується на засадах, які на той час перебувають у моді. Виявилося, що наукове знання, яке нібито повинно бути максимально об'єктивним, насправді залежить від багатьох випадкових факторів: від теоретичної позиції дослідника, від тієї наукової моделі, якої він дотримується, від пануючих релігійних вірувань, від матеріального середовища, соціального оточення, навіть від психологічних рис дослідника.

Відтепер людству судилося жити в постійній невпевненості і в абсолютній невизначеності - такий висновок роблять дослідники з аналізу наукового знання XX ст.

Дата добавления: 2014-01-03