Польський визвольний рух

План.

План.

План.

План.

План.

План.

План.

План.

План.

План.

1. Перші державні утворення.

2. Формування Київської держави.

3. Зовнішня політика Київської Русі.

1. Перші державні утворення.

Слов’янські племена з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим автохтонним населенням, відомим під назвами венедів, склавинів, антів. У VIІІ–IX ст. східні слов’яни розселилися на території від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. Формою суспільного устрою були союзи східнослов’янських племен:

• поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, уличі, білі хорвати (південно-західна, українська група);

• полочани, дреговичі (західна, білоруська група);

• словени, кривичі, радимичі, в’ятичі (північно-східна, російська група).

Головними заняттями східних слов’ян були землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, ремесла і торгівля. Східні слов’яни були язичниками, поклонялися багатьом богам (Дажбог — бог сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітрів, Велес — бог худоби, Мокоша — богиня родючості). Із розпадом родоплемінного ладу і появою класів замість племінних союзів у східних слов’ян утворилися перші державні формування, які називалися Куявія (земля полян із Києвом), Славія (Новгородська земля), Артанія (Причорноморська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, до якого входили землі полян, древлян й сіверян з центром у Києві.

2. Формування Київської держави.

Наприкінці IX–X ст. відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і формування ранньофеодальної держави Київська Русь. Щодо утво-

рення Київської Русі існують дві точки зору:

• норманська теорія про несамостійний розвиток слов’янської державності, спираючись на «Повість минулих літ», стверджує, що першими керівниками Київської Русі були нормани — князі Рюрик і Олег;

• теорія природно-історичного процесу утворення держави у східних слов’ян доводить, що для цього були всі необхідні економічні і політичні умови. Наприкінці VI — на початку VII ст., ще до приходу варягів, у Києві правив перший князь — слов’янин Кий. Останніми представниками заснованої ним династії і першими князями Київської Русі вважають Аскольда та Діра.

Щодо походження назви «Русь» також існують дві теорії:

• норманська (від назви одного з племен норманів-шведів, які завоювали Новгород і заснували там державу);

• автохтонна (від назви корінних племен — росоманів та росів, які жили на р. Рось у Подніпров’ї).

У ІХ–ХІ ст. відбувається швидке територіальне зростання і поступова консолідація Київської Русі:

• Князь Олег (882–912 рр.) захопив Київ і підкорив своїй владі полян, древлян, сіверян, радимичів.

• Князь Ігор (912–945 рр.) приєднав територію уличів і тиверців.

• Княгиня Ольга (945–957 рр.) врегулювала збирання данини, визначивши її розміри (уроки) і місця для збирання (погости).

• Князь Святослав (957–972 рр.) підкорив в’ятичів і розбив ясів (осетинів) та косогів (черкесів), розширив територію Київської держави далеко на схід.

• Князь Володимир Великий (978–1015 рр.) остаточно підкорив в’ятичів і радимичів, відвоював у Польщі галицькі та волинські землі, у 988 році запровадив християнство як загальнодержавну релігію.

• Князь Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.) розширив межі Київської Русі на південь, розгромивши печенігів, остаточно затвердив християнство, запровадив перший писаний збірник законів «Руська Правда».

На початку XI ст., коли у межах Київської Русі були об’єднані всі східнослов’янські племена, давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту. Після смерті Ярослава Мудрого стали помітними ознаки політичного роздроблення Київської Русі. У 1097 році у Любечі князі домовилися припинити міжусобиці і узаконили роздроблення Київської держави на окремі спадкові князівства. Володимир Мономах (1113–1125 рр.) і Мстислав (1125–1132 рр.) на деякий час відновили і зміцнили великокнязівську владу, однак спинити політичну роздробленість Київської Русі не змогли.

3. Зовнішня політика Київської Русі.

Київська Русь відіграла важливу роль в історії східнослов’янських народів, оскільки сприяла їх економічному, політичному й культурному розвитку і дала можливість захистити свої землі від ворогів. Київська Русь, як одна з наймогутніших держав ран-

ньосередньовічної Європи, мала великий вплив на міжнародної арені.

• Князь Олег у 907 і 911 рр. провів успішні походи на Візантію, уклавши вигідні торгівельні угоди.

• Князь Ігор у 915 р. уклав мир із печенігами; у 941 і 944 роках здійснив два похода на Візантію.

• Княгиня Ольга у 957 р. здійснила дипломатичну подорож до столиці Візантії Константинополя, де прийняла християнство; у 959 році вислала своє посольство до німецького імператора Оттона І.

• Князь Святослав розгромив Хазарський каганат і Волзьку Болгарію; у 968 і 970 рр. здійснив походи проти Візантії і Болгарії, намагаючись заволодіти землями по Дунаю.

• Князь Володимир Великий вів успішну боротьбу проти печенігів, захистивши південні рубежі Київської Русі.

• Князь Ярослав Мудрий у 1036 р. остаточно розгромив печенігів під Києвом; встановив династичні зв’язки з Візантією, Францією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Швецією, Норвегією.

• Князь Володимир Мономах за своє правління здійснив 83 походи проти половців.

Успішно відбиваючи напади кочовиків, Київська Русь захищала Візантію і західноєвропейські країни. Політичні, торгівельні, культурні зв’язки Русі з країнами Заходу і Сходу сприяли підвищенню її міжнародного авторитету.

Тема: Київська Русь за часів роздробленості. Галицько-Волинська держава.

1. Утворення Галицько-Волинської держави.

2. Монгольська навала на українські землі.

3. Галицько-Волинська держава за Данила Галицького та його наступників.

1. Утворення Галицько-Волинської держави.

У ХІІ ст. Київська Русь розпалася на окремі самостійні князівства, наймогутнішими з яких на українських землях були Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське,

Галицьке і Волинське. Причинами політичної роздробленості стали:

• перетворення земельного володіння на спадкове;

•економічне та військово-політичне посилення удільних князівств; міжусобиці князів;

• слабкість економічних зв’язків внаслідок розвитку натурального господарства.

Спадкоємцем Київської Русі і головним політичним центром майбутньої України (назва «Україна» вперше згадується у 1187 р. в Київському літописі) стало Галицько-Волинське князівство, найвідомішими князями якого були Роман Мстиславич (1199–1205 рр.) і Данило Романович (1205–1264 рр.). У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину і Волинь в одне князівство. Після його загибелі почалися усобиці, що тривали понад 30 років. У 1238 р. Данило Романович Галицький подолав угрупування бояр і знов об’єднав Галицькі і Волинські землі.

2. Монгольська навала на українські землі.

На початку XIII ст. монголо-татарські племена об’єдналися під владою Темучина (Чингісхана) і завоювали Північний Китай, Середню Азію, Закавказзя.

• У 1223 р. монголо-татари завдали поразки руським військам і половцям в битві на річці Калці.

• У 1238–1239 рр. монголо-татари під проводом хана Батия вторглися в Переяславське і Чернігівське князівства та спустошили їх.

• У 1240 р. монголо-татари здобули Київ і вирушили на Волинь і Галичину.

Руські князівства потрапили у залежність від Золотої Орди. Князі були змушені одержувати від хана ярлики — грамоти на князювання і сплачувати данину ханським намісникам — баскакам.

3. Галицько-Волинська держава за Данила Галицького та його наступників.

У 1246 р. Данила Галицький поїхав до Золотої Орди і дістав ярлик на князювання, формально визнавши залежність від хана Батия. Готуючись до боротьби протии Золотої Орди, Данило шукав союзників. У 1253 році посланець римського папи Інокентія ІV коронував Данила Галицького в Дорогочині. Данилу Галицькому не вдалося визволити свою землю від Золотої Орди, однак і монголо-татари не змогли зруйнувати Галицько-Волинську державу. Наступниками Данила Галицького були: Лев І (1264–1301 рр.), Юрій І (1301–1308 рр.), Андрій та Лев ІІ (1308–1323 рр.), Юрій ІІ Болеслав (1325–1340 рр.). У середині ХІV столітті Галицько-Волинське князівство припинило своє існування, потрапивши під владу Польщі і Литви.

Тема: Політичний устрій, соціально-економічний і культурний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави (ІХ–ХIV ст.)

1. Політичний устрій.

2. Соціальна структура суспільства.

3. Економічний розвиток.

4. Культура Київської Русі.

1. Політичний устрій.

Київська Русь була ранньофеодальною монархією, федерацією руських князівств. Як і в Західній Європі, на Русі склалася певна система відносин між феодалами.

• Головою держави вважався великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, адміністративну та військову владу.

• Окремими частинами держави керували удільні князі й бояри, які за службу одержували від великого князя земельні володіння — вотчини — і ставали його васалами. Князь призначав дружинників і бояр тисяцькими (представниками князя у великих містах), тіунами (господарськими управителями князя), вірниками (збирачами мита).

• У державній діяльності князь спирався на дружину, яка брала участь не тільки у воєнних походах, а й в управлінні державою.

• Влада великого князя обмежувалася боярською радою та вічем (народними зборами).

Вся управлінська верхівка у своїй діяльності користувалася нормами «Руської Правди». У результаті політичного розпаду Київської держави на окремі самостійні князівства склався новий тип управління — конфедерація руських князівств. Органом управління конфедерації був з’їзд князів, на якому вирішувалися спільні питання (прийняття основ законодавства, організація спільних воєнних походів).

2. Соціальна структура суспільства.

У Київській Русі сформувалася особлива соціальна структура. Найвище місце в суспільстві займали князі, бояри, священики. Далі йшли купці і ремісники. Більшість населення складали селяни — смерди. Оскільки вони жили на землі князя, то мусили виконувати повинності: сплачувати оброк і відробляти панщину. Поступово незалежність смердів обмежувалась. Селяни, що потрапили у залежність від феодала, взявши у нього позику («купу»), називалися закупами. Селяни, яка укладали з феодалом договір («ряд») про тимчасову роботу на нього, ставали рядовичами. Селяни, що не мали свого господарства і знаходилися в повній залежності від феодала, називалися холопами. Вільні селяни об’єднувалися в сільські громади («верв», «мир»), які спільно володіли лісами, лугами, водоймами.

Орні землі перебували в індивідуальному володінні членів громади.

3. Економічний розвиток.

Господарство Київської Русі досягло високого рівня розвитку, що зумовлювалося сприятливими природними умовами та географічним розташуванням країни. Основою господарства залишалося землеробство (орне, підсічно-вогневе, перелогове), розвивалися скотарство, городництво, садівництво, бортництво, мисливство. У містах та селах розвивалися ремесла (залізоплавильне, ковальське, гончарне, ювелірне, ткацьке та ін.). «Шлях з варяг у греки», що проходив Дніпром, робив Київську Русь світовою торгівельною державою. Наприкінці Х ст. за правління Володимира Великого з’явилися перші гроші — срібники та злотники, потім — гривні. Однак господарство Київської Русі мало натуральний характер, що спричинило слабкість економічних зв’язків між окремими землями держави.

4. Культура Київської Русі.

Зміцнення Київської Русі, прийняття християнства, зв’язки з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу сприяли розвитку самобутньої культури.

• Основою духовної культури була усна народна творчість: історичні і обрядові пісні, казки, загадки, колядки, приказки, билини («Ілля Муромець»,«Добриня Никитич і Змій»).

• Велике значення для розвитку культури мала поява писемності, яка з’явилася на Русі у ІХ ст. (глаголиця, кирилиця).

• Розвиток писемності сприяв поширенню освіти: при церквах і монастирях існували школи, книгописні майстерні, бібліотека.

• У X–XI ст. виникло літописання, видатними пам’ятками якого є «Повість минулих літ» Нестора, Київський і Галицько-Волинський літописи.

Найвизначнішими творами літератури є «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора.

• До найдавніших пам’яток архітектури належать Десятинна церква, Софійський собор, Києво-Печерський монастир, Золоті ворота у Києві, Спасо-Преображенський монастир і Єлецький собор у Чернігові.

У ХІІ ст. відбувається формування території українського етносу (народності). Вважають, що назва «Україна» походить від слова «край» або «країна». Вперше назва «Україна» з’явилась у Київському літописі від 1187 р. і охоплювала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. У Київському літописі від 1189 р. назва «Україна» поширилася ще й на Галичину.

У Галицько-Волинському літописі від 1185 р. ця назва охоплювала й Волинь. Наприкінці ХІІ ст. назва «Україна» стосується всіх етнічних земель українського народу.

Тема: Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших держав (друга половина XIV — перша половина XVI ст.)

1. Українські землі під вдладою Литви та Польщі.

2. Українські землі в складі Угорщини, Модавії та Московської держави.

3. Соціальний устрій та господарське життя в Україні у другій половині XIV — першій половині XVI ст.)

4. Культурне й церковне життя в другій половині XIV — першій половині XVI ст.).

1. Українські землі під вдладою Литви та Польщі.

У середині ХІV ст. українські землі, ослаблені монголо-татарами і політично роз’єднані, стали об’єктом захоплення Польщею та Литвою. У складі Польщі опинилася Галичина, у складі Великого князівства Литовського — Волинь, Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина, Поділля.

Польща проводила політику полонізації щодо українських земель, спрямовану на поширення польської мови та католицького віросповідання. Велике князівство Литовське, 90% земель якого складали східнослов’янські землі, не порушувало суспільно-політичного ладу на українських землях і переймало судову систему, військову організацію, запровадило руську мову як державну і християнство за православним зразком. Велике князівство Литовське повело боротьбу з золотоординським пануванням на українських землях, розбивши у 1363 р. монголо-татар поблизу Синіх Вод.

• У 1385 р. між Польщею та Литвою була підписана Кревська унія, яка передбачала об’єднання Литви і Польщі в одну державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом. Кревська унія значно укріпила позиції Польщі й Литви у боротьбі з Тевтонським орденом, який було розбито у 1410 р. у Грюнвальдській битві.

• У 1413 р. між Польщею та Литвою було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча зверхність Польщі над ним залишалася.

2.Українські землі в складі Угорщини, Модавії та Московської держави.

Політична роздробленість і сусідство могутніх держав спричинили загарбання українських земель. Закарпаття в ХІ–ХІІ ст. потрапило під владу Угорщини. Буковина

в ХІV ст. увійшла до складу Молдавського князівства, яке захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку ХVІ ст. воно потрапило в залежність від Османської

імперії. Північне Причорномор’я і Крим у середині ХV ст. Кримського ханства, яке відокремилося від Золотої Орди. Чернігово-Сіверщина наприкінці ХV — на початку ХVІ ст. внаслідок московсько-литовських війн потрапила під владу Московської держави. Таким чином, у ХІV — першій половині ХVІ ст. українські землі були поділені між сусідніми державами:

• Литвою (Волинь, Київщина, східне Поділля, середнє Подніпров’я);

• Польщею (Галичина, Холмщина, західне Поділля);

• Угорщиною (Закарпаття);

• Молдавським князівством, що перебувало під Османським протекторатом (Буковина);

• Московською державою (Чернігово-Сіверщина).

3. Соціальний устрій та господарське життя в Україні у другій половині XIV — першій половині XVI ст.)

Основними соціальними верствами населення України були:

• князі (титулована знать, до якої належали нащадки удільних князів);

• магнати (великі земельні власники);

• шляхта (дрібні земельні власники);

• духовенство (священнослужителі);

• міщани (мешканці міста — купці, ремісники, представники верств населення, які платили податки);

• селяни (сільські мешканці, які залежали від феодалів).

Господарство залишалося натуральним. Основними галузями економіки були: сільське господарство (землеробство, скотарство, садівництво, городництво), промисли (рибальство, мисливство, бджільництво, млинарство), ремесла (близько 200 ремісничих спеціальностей), торгівля (щотижневі торги, ярмарки).

Міста поділялися на великокнязівські та приватновласницькі, залежно від того, на чиїй землі вони стояли. Деякі міста (Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Київ) отримали Магдебурзьке право (право на самоврядування), що звільняло їх від управління та суду феодалів.

4. Культурне й церковне життя в другій половині XIV — першій половині XVI ст.).

Культура України розвивалася в складних умовах втрати державності, встановлення іноземного володарювання, поширення католицизму, спустошливих турецько-татарських нападів. Однак це не припинило процес формування української народності, її мови та культури.

• Усна народна творчість представлена легендами, казками, обрядовими піснями, історичними думами («Сестра і брат», «Бідна вдова і три сини»), баладами («Пісня про Байду»).

• Пам’ятками літописання стали Короткий Київський та Короткий Волинський літописи (ХV–ХVІ ст.).

• Найвидатнішими літературними творами є «Євангеліє» та «Київський Псалтир» (ХІV ст.) диякона Спиридонія.

· Освіта надавалася при церквах, монастирях, у маєтках деяких магнатів, у середньовічних університетах Західної Європи (Краківський університет у Польщі, Болонський університет в Італії).

• В архітектурі переважало оборонно-замкове будівництво (замки у Львові, Луцьку, Кам’янець-Подільському, фортеця у Хотині, церква-твердиня в Острозі).

• У живописі панував іконопис (розпис Ягеллонської каплиці в Любліні), виник український іконостас (стіна з іконами, що відокремлює вівтар від центрального приміщення в церкві).

• Основою музичної культури були народні пісні, які складали й виконували кобзарі та бандуристи.

• Основу театру становили народні ігри та виступи скоморохів (співаків, музикантів, клоунів, танцюристів, фокусників, акробатів).

Полонізація та покатоличення ускладнили релігійне життя на українських землях у складі Польщі й Литві і призвели до занепаду православної церкви, яка вже не могла зберігати українську мову та культуру.

Тема: Українські землі під владою Речі Посполитої (друга половина ХVІ — перша половина ХVІІ ст.)

1. Люблінська унія.

2. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі.

3. Боротьба козацтва протитурецько-татарської агресії.

4. Національно-визвольна боротьба українського народу наприкінці XVI – початку XVII ст.

5. Національно-культурний рух в Україні (друга половина ХVІ — перша половина ХVІІ ст.).

1. Люблінська унія.

У 1569 р. між Польщею та Литвою була підписана Люблінська унія, за якою:

• Польща та Литва об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту;

• головою нової держави ставав один правитель, який титулував себе королем польським і великим князем литовським;

• вища державна влада належала королеві й сеймові, до якого входили магнати, шляхта і вище католицьке духовенство;

• у державі встановився єдиний державний устрій і спільна грошова система.

Люблінська унія мала негативні наслідки для України. Від Литви до Польщі перейшли землі Східної Галичини, Поділля, Волині, Київщини, на яких були утворені Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське воєводства. Поява в Україні польських магнатів і шляхти призвела до посилення феодально-кріпосницького гніту, який узаконювали Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.

2.Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі.

УXV–XVI ст. на півдні України виникло козацтво. Слово «козак» означає «вільна людина», «воїн-вершник».

Основними причинами виникнення козацтва були:

• колонізація вільних земель Подніпров’я та Дикого поля внаслідок нестачі власної орної землі;

• посилення феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту з боку Польщі і Литви;

• необхідність захисту своїх земель від постійних нападів Туреччини і Кримського ханства.

Козаки походили з різних станів: селян, міщан, дрібної шляхти. Займаючись «уходництвом», вони осідали на островах Велика і Мала Хортиця, Томаківка, Базавлук за порогами Дніпра. Для захисту від турків і татар козаки об’єднувались в невеликі ватаги і споруджували укріплені городки — січі.

Першою відомою Запорозькою Січчю вважається фортеця, зведена у 1556 р. на острові Малій Хортиці князем Дмитром Вишневецьким (Байдою).

• Запорозька Січ мала свою територію (Землі війська Запорозького), яка поділялася на паланки (Кодацька, Кальміуська, Самарська та ін.) на чолі з полковниками.

• Уся повнота влади належала Січовій (Військовій) раді, на якій право голосу мав кожен запорожець. Рада визначала внутрішню та зовнішню політику, чинила суд, обирала військову старшину, до якої належали кошовий отаман, суддя, осавул, писар і курінні отамани.

• Запорозька Січ мала свої символи — клейноди (корогва, бунчук, булава, печатка з гербом).

• Військо запорожців складалось із куренів (Канівський, Корсунський, Батуринський, Переяславський та ін.) на чолі з отаманами.

Запорізьку Січ вважають козацькою республікою, про що свідчать козацьке самоврядування, право козаків володіти землями, брати участь у військових радах і виборах старшини.

3. Боротьба козацтва протитурецько-татарської агресії.

Наприкінці XV ст. почалися грабіжницькі набіги на українські землі турків і татар, які руйнували міста і села, забирали людей у полон. Відбиваючи турецько-татарські напади, козаки нерідко ходили самі походами у Крим і Туреччину, визволяли полонених, захоплювали воєнну здобич. Першу чверть XVII ст., коли козаки здобули блискучі перемоги над турками і татарами, називають «добою героїчних походів».

• У 1599 р. козацький ватажок Самійло Кішка підняв на турецькій галері повстання невільників-гребців і повернувся в Україну після 25 років полону.

• У 1614, 1615, 1616 рр. запорозький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний очолив морські походи українських козаків на Крим і Туреччину, а в 1621 р. допоміг Польщі розгромити турецьку армію під Хотином.

Козацькі походи ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримським ханством. У 1572 р. польський король Сигізмунд II Август видав універсал про прийняття на державну службу 300 козаків. У 1578 р. польський король Стефан Баторій здійснив козацьку реформу і прийняв на службу 600 козаків, яких було внесено до спеціального списку — реєстру. Надання реєстровим козакам певних прав і привілеїв (право на земельні володіння, дозвіл на промисли і торгівлю, звільнення від державних податків і повинностей, окрім військової, незалежність від польської місцевої адміністрації) означало визнання польським урядом українського козацтва як стану.

4. Національно-визвольна боротьба українського народу наприкінці XVI – початку XVII ст.

Подальше посилення феодально-кріпосницького, національного і релігійного гніту призвели до козацько-селянських повстань.

• У 1591–1593 рр. на території Поділля, Волині і Київщини відбулося повстання реєстрових козаків під проводом запорозького гетьмана Криштофа Косинського.

• У 1594–1596 рр. на Брацлавщині, Київщині, Волині і Поділлі спалахнуло повстання на чолі з козацьким ватажком Северином Наливайком.

• У 1630 р. почалося повстання нереєстрових козаків під проводом гетьмана Запорозької Січі Тараса Федоровича (Трясила).

• У 1637 р. відбулося селянсько-козацьке повстання під керівництвом запорозького гетьмана Павла Бута (Павлюка).

Внаслідок цих подій у 1638 р. польський сейм затвердив «Ординацію війська запорізького реєстрового, що перебуває на державній службі», яка була спрямована на скорочення прав і привілеїв реєстровців. «Ординація» викликала нове козацьке повстання 1638 р. на чолі з гетьманом Запорозької Січі Яковом Острянином. У середині XVI ст. на Прикарпатті почався партизанський рух опришків, які зненацька спускалися з гір, нападали на панські маєтки, забирали майно і роздавали його бідним.

Національно-визвольна боротьба наприкінці XVI — на початку XVII ст. не принесла перемоги українському народу. Причини поразки селянсько-козацьких повстань полягали в тому, що повстання мали стихійний, неорганізований характер; сили повстанців залишалися роз’єднаними, незгуртованими, погано озброєними. Однак, незважаючи на поразку, повстання об’єднували сили українського народу для подальшої боротьби протии гніту Речі Посполитої.

5. Національно-культурний рух в Україні (друга половина XVI — перша половина XVII ст.)

У 1596 р. на церковному соборі у Бресті відбулося об’єднання православної і католицької церкви на території Речі Посполитої. На українських землях утворилась

уніатська (греко-католицька) церква, яка зберігала:

• православні обряди, традиції;

• церковнослов’янську мову;

однак визнавала:

• зверхність Папи Римського;

• учення католицької церкви.

УГКЦ стала офіційно визнаною в Речі Посполитій, а православ’я оголошувалось поза законом. Православні церкви, їхні землі й майно переходили до УГКЦ. Брестська унія призвела до посилення національно-релігійного гніту і розколу українців на прихильників православ’я та уніатства.

Більшість населення України не визнала Брестську унію.

• На захист православ’я виступили засновані у Львові (1586 р.), Києві (1615 р.), Луцьку (1620 р.) та інших містах братства, які відкривали бібліотеки і школи, друку-

вали полемічні твори.

• Рішучими противниками церковної унії були київські митрополити Іов Борецький (1620–1631 рр.) і Петро Могила (1632–1647 рр.), які багато зробили для відновлення православної ієрархії (1620 р.), упорядкування церковного життя (укладання «Служебника» і «Требника»), вдосконалення православної освіти (заснування Львівської і Київської братських шкіл, Києво-Могилянської колегії) і відбудови православної церкви (повернення уніатами православній церкві Софійського собору, Києво-Видубицького монастиря).

Прихильниками Брестської унії були митрополити УГКЦ Іпатій Потій («батько унії») і Йосиф Рутський («атлант унії»), які доклали багато зусиль для розбудови уніатської церкви і оновлення церковного життя.

Протягом першої половини XVII ст. православні й уніати намагалися знайти вихід з церковної кризи в об’єднанні церков, однак спроби церковного порозуміння не мали успіху. Головна причина полягала в тому, що утворення сильної та незалежної об’єднаної української церкви не було потрібно ні Речі Посполитій, ні Ватикану.

Протягом XVI першої половини XVII ст. відбувалося бурхливе піднесення культурного життя України, незважаючи на її перебування під владою іноземних держав.

• Продовжувала розвиватися усна народна творчість, особливе місце в який посідали історичні пісні та народні думи про боротьбу українського народу проти та-

тарсько-турецьких загарбників («Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка»).

• Формувалася українська освіта, осередками якої стали братські слов’яно-греко-латинські школи в Острозі (1576 р.), Львові (1586 р.), Києві (1615 р.), де вивчали «сім вільних наук» (граматику, риторику, діалектику, математику, геометрію, астрономію, музику), і Києво-Могилянська колегія (1632 р.), яка була єдиним вищим навчальним

закладом в Україні.

• З’явилося книгодрукування: Іван Федоров зі своїм помічником Петром Мстиславцем видав перші друковані книги «Апостол» (1574 р.), «Буквар» (1574 р.), «Острозьку біблію» (1580–1581 рр.).

• Виникла полемічна література: у творах письменників-полемістів Івана Вишенського («Обличеніє діавола-миродержця»), Герасима Смотрицького («Ключ царства небесного»), Іова Борецького («Протестація») знайшли відображення події Брестської унії.

• Формувалась українська драматургія: в Острозькій школі, Києво-Могилянському колегіумі влаштовували театралізовані вистави —шкільні драми, в антрактах ставили комедійні інтермедії на побутові теми, зародився ляльковий театр — вертеп.

• Архітектура зазнала впливу європейського Відродження: Успенська церква, каплиця Трьох Святителів, вежа Корнякта у Львові є унікальними зразками ренесансного будівництва. Зодчі перебудували Луцький замок, Кам’янець-Подільську фортецю, замок в Острозі.

Після тривалого періоду занепаду розвиток культури в Україні набув характеру національного відродження.

Тема: Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої (середина XVII ст.)

1. Передумови і початок Національно-визвольної війни.

2. Розгортання Національно-визвольної війни в 1648-1649 рр.

3. Утворення української козацької держави – Гетьманщини.

4. Воєнно-політичні дії Національно-визвольної війни 1650-1653 рр.

5. Українсько-росйський договір 1654 р. Продовження національно-визвольної війни.

1.Передумови і початок Національно-визвольної війни.

Козацько-селянські повстання 20–30-х рр. XVII ст. зазнали поразки. Наступне десятиліття «золотого спокою» було для України часом гуртування сил напередодні нового виступу. Причинами Національно-визвольної війни були:

• соціально-економічний гніт (зростання в Україні землеволодіння польських магнатів і шляхти, покріпачення селян і зростання панщини, утиски козаків, міщан і православної шляхти з боку польських магнатів та шляхти);

• національний гніт (обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад, оголошення другосортності та неповноцінності українців);

• релігійний гніт (наступ католицизму та уніатства на права і свободи УПЦ, насильницьке покатоличення населення, впровадження обов’язкового податку на утримання католицької та уніатської церкви).

Рушійними силами війни були козаки, селяни, міщани, дрібна українська шляхта, православне духовенство.

Війна мала національно-визвольний і антифеодальний характер. Метою війни було знищення польського панування, ліквідація кріпацтва, створення незалежної української держави.

Очолив Національно-визвольну війну чигиринський сотник Богдан Хмельницький, якого в січні 1648 р. запорозькі козаки обрали гетьманом. Він уклав воєнний угоду з Кримським ханством про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої. У квітні 1648 р. козацькі війська вирушили в похід із Запорозької Січі назустріч польським військам.

2. Розгортання Національно-визвольної війни в 1648-1649 рр.

Перші перемоги козаки одержали у битвах в урочищі Жовті Води (5–6 травня 1648 р.), поблизу Корсуня (15–16 травня 1648 р.), під Пилявцями (11–13 вересня 1648 р.). У результаті значна територія України булла визволена від польського панування. У вересні 1648 р. повстанці підійшли до Львова й заволоділи Високим замком, а в жовтні почали осаду польської фортеці Замостя. Дізнавшись про вибори нового польського короля Яна II Казимира, Б. Хмельницький погодився на перемир’я і повернув козацьку армію на Подніпров’я. 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисте вступило до Києва.

У 1649 р. війна розгорнулася з новою силою. Польська армія захопила Галичину і вдерлася на Поділля. Війська козаків і татар оточили частину польських військ біля м. Збаража. 5–6 серпня 1649 р. польська армія зазнала значних втрат під м. Зборовом, однак кримський хан Іслам-Гірей змусив Б. Хмельницького припинити бойові дії. 8 серпня 1649 р. був підписаний Зборівський мирний договір, за умовами якого Річ Посполита:

• визнала Українську козацьку державу на чолі з гетьманом у межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств;

• визнала свободу існування православної церкви;

• підтвердила права і привілеї козацького війська;

• встановила реєстр у 40 тис. козаків;

• оголосила амністію учасникам повстання.

3. Утворення української козацької держави – Гетьманщини.

Переможні битви 1648–1649 рр. дали можливість почати будівництво української держави на основі традицій Запорозької Січі.

• Територія Гетьманщини складалася із земель Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств (столиця — м. Чигирин). Замість воєводств створювалися 16 полків на чолі з полковниками і 272 сотні на чолі з сотниками.

• Головою держави був обраний козаками гетьман, який мав вищу адміністративну, судову і військову владу.

• Вищими органами влади були Військова (або Генеральна) Рада (законодавчо-розпорядчі збори козаків) і Генеральна старшина (козацький уряд, до якого входили генеральні писар, суддя, обозний, підскарбій, два осавули, хорунжий, бунчужний і наказний гетьман).

• Збройні сили складалися з реєстрових козаків, розвідки, артилерії, обозної, санітарної та інших служб.

• Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору і герб із зображенням козака з мушкетом.

Особливістю козацької держави був її військовий устрій, що зумовлювалося як потребою боротьби за незалежність, так і традиціями Війська Запорозького.

4. Воєнно-політичні дії Національно-визвольної війни 1650-1653 рр.

Військові дії між Україною і Польщею відновилися в 1651 р., коли на Волині зійшлися польська армія на чолі з Яном Казимиром, козацьке військо Б. Хмельницького і татари під проводом Іслам-Гірея. 18–30 червня 1651 р. у вирішальній битві поблизу м. Берестечка татари знов зрадили козаків і захопили в полон гетьмана. Івану Богуну із великими втратами вдалось вивести козаків із облоги й відступити на Київщину.

Звільнившись із полону, Б. Хмельницький почав переговори про укладання миру. 18 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківський договір, за умовами якого:

• територія Української козацької держави обмежувалася Київським воєводством;

• козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч;

• гетьману заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами;

• польській шляхті дозволялося повернутися до своїх маєтків в Україні.

Б. Хмельницький вирішив продовжити боротьбу за визволення українських земель від Речі Посполитої. 23 травня 1652 р. козаки розгромили польський військовий табір біля підніжжя гори Батіг на Поділлі. У вересні 1653 р. козаки оточили польську армію під м. Жванець, однак кримський хан знову зрадив козаків, уклавши сепаратну угоду з польським королем. Б. Хмельницький був змушений підписати мирний договір між Українською державою і Польщею на засадах Зборівського договору.

5. Українсько-росйський договір 1654 р. Продовження національно-визвольної війни.

Восени 1653 р. внутрішнє і міжнародне становище Української держави значно погіршилося. Задля збереження основних здобутків національно-визвольної війни

Б. Хмельницький вирішив звернутися по допомогу до Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під руку царя» Олексія Михай-

ловича і розпочати війну проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася козацька рада, яка вирішила віддати Україну під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. 21 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили так звані «Березневі статті», в яких визнали суверенітет Української держави, погодившись на:

• збереження адміністративно-територіального поділу і республіканської форми правління;

• надання незалежності у проведенні внутрішньої політики; підтвердження прав і привілеїв Війська Запорозького;

• встановлення 60-тисячного козацького реєстру.

Однак суверенітет Української держави обмежували:

• збір податків з українського населення під контролем російської сторони;

• розміщення у Києві та Чернігові російських військ на чолі з воєводами;

• заборона самостійних дипломатичних відносин з Річчю Посполитою та Туреччиною.

Навесні 1654 р. Росія вступила у війну з Річчю Посполитою. Російсько-українські війська протягом 1654–1655 рр. визволили Волинь, Поділля і Західну Україну. Однак вторгнення на Поділля татар і підписання Віленського перемир’я 1656 р. між Росією і Річчю Посполитою примусили Б. Хмельницького повернутися на Подніпров’я і почати пошуки воєнно-політичного союзу зі Швецією і Трансільванією. Дізнавшись про провал своїх намірів, у 1657 р. він помер.

Національно-визвольна війна 1648–1657 рр. призвела до утворення і міжнародного визнання Української козацької держави — Гетьманщини. Однак Б. Хмельницькому не вдалося об’єднати всі українські землі, це завдання мали вирішувати його наступники.

Тема: Українські землі в другій половині XVII ст. Поділ Гетьманщини та боротьба за незалежність.

1. Україна в роки правління гетьмана Івана Виговського.

2. Порушення територіальної цілісності української держави – Гетьманщини.

3. Правобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст.

4. Лівобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст.

5. Запорозька Січ у другій половині XVII ст.

6. Господарське життя і політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині XVII ст.

1. Україна в роки правління гетьмана Івана Виговського.

З кінця 50-х до середини 80-х рр. XVII ст. в Україні тривав період Руїни, коли жорстока боротьба між окремими гетьманами за владу і вторгнення чужоземних військ призвели до втрати Україною незалежності. По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений Іваном Виговським (1657–1659 рр.).

Придушивши антигетьманське повстання під проводом запорозького кошового отамана Я. Барабаша і полтавського полковника М. Пушкаря, І. Виговський підписав договір з Польщею у Гадячі. За умовами Гадяцького договору 1658 р.:

• Україна під назвою Велике князівство Руське входила до складу Речі Посполитої на чолі зі спільно обраним королем;

• на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств влада належала гетьману;

• зберігалися власні судова і фінансова системи, військо у 60 тисяч козаків;

• Брестська церковна унія скасовувалась і відновлювалися права православної церкви.

Підписання Гадяцької угоди з Польщею не знайшло підтримки серед старшини і козаків та призвело до українсько-російської війни 1658–1659 рр. І. Виговський не зміг скористатися перемогою над російською армією у Конотопській битві (28 червня 1659 р.) через нове антигетьманське повстання, зрікся булави і виїхав до Польщі. Гетьманом вдруге було обрано Ю. Хмельницького (1659–1663 рр.).

2.Порушення територіальної цілісності української держави – Гетьманщини.

Своє гетьманування Ю. Хмельницький вирішив розпочати укладенням нового договору з Росією. Переяславські статті 1659 р., в основі яких були статті 1654 р., помітно обмежили автономію України:

• російські війська одержували право розміщуватися в Києві, Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані;

• обрання нового гетьмана дозволялося лише за згодою російського царя;

• гетьман втратив право призначати і звільняти генеральну старшину і полковників, провадити самостійну зовнішню політику;

• київська митрополія підпорядковувалася московському патріархові.

У 1660 р. російські й українські війська виступили у похід проти польської армії на Правобережжя, де потрапили в оточення під Чудновом.

Ю. Хмельницький розірвав союз із Росією і підписав новий договір з Польщею, який відновлював чинність Гадяцької угоди. За умовами Слободищенського трактату 1660 р.:

• Україна поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії, однак стаття про Велике князівство Руське вилучалася;

• гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних відносин і зобов’язувався надавати воєнну допомогу Польщі в її війнах з іншими державами;

• польським магнатам і шляхті поверталися усі маєтності в Україні.

Головним наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України на дві частини: Лівобережну у складі Росії з наказним гетьманом Якимом Сомком та Правобережну у складі Польщі, де гетьманом був Ю. Хмельницький. У 1663 р. після зречення Ю. Хмельницького гетьманом Правобережної України було обрано Павла Тетерю (1663–1665 рр.), який намагався об’єднати Україну під зверхністю польського короля. Зазнавши поразки, він зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. У 1663 р. на «Чорній раді» в Ніжині гетьманом Лівобе

режної України було обрано Івана Брюховецького (1663–1668 рр.), який підписав новий договір з Росією. Московський договір 1665 р. істотно обмежив автономію Лівобережної України — Гетьманщини і посилив її залежність від Росії:

• російські воєводи отримали право перебувати майже в усіх великих містах і збирати податки;

• вибори гетьмана дозволялися лише у присутності представника російського царя;

• гетьман позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики.

30 січня 1667 р. між Росією і Польщею було підписано Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким козацька Україна поділялася на 3 частини:

• Лівобережна Україна з Києвом (на два роки) залишалися під владою Росії;

• Правобережна Україна переходила до Польщі;

• Запорожжя мало перебувати під спільним управлінням двох держав.

Обурення українського народу проти Росії призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито.

3. Правобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст.

У 1665 р. гетьманом Правобережної України було обрано Петра Дорошенка (1665–1676 рр.), який прагнув визволити Правобережжя від Польщі і об’єднати його з Лівобережжям під своєю владою за допомогою Кримського ханства. У 1668 р. він виступив в похід на Лівобережжя, де після вбивства козаками І. Брюховецького його було обрано гетьманом обох боків Дніпра. Однак наступ польських військ на Брацлавщину змусив П. Дорошенка покинути Лівобережжя, залишивши наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. У 1669 р. старшинська козацька рада в Корсуні разом з П. Дорошенком ухвалила визнати протекторат Туреччини над Правобережною Україною. У 1672 р. Туреччина почала війну проти Польщі й за допомогою козаків здобула перемогу. За Бучачською угодою 1672 р.:

• Галичина, Волинь та Північна Київщина залишалися у складі Польщі;

• Поділля відходило до Туреччини;

• П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини і Київщини під протекторатом Туреччини.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. У 1676 р. він відмовився від турецького протекторату, зрікся гетьманства і присягнув на вірність російському царю. Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Правобережною Україною, проголосила гетьманом Ю. Хмельницького (1677–1681 рр.), звільнивши його зі стамбульської в’язниці. Суперництво Туреччини і Росії за Правобережжя призвело до війни 1676–1681 рр., у ході якої відбулися два Чигиринських походи (1677 р. і 1678 р.) турецько-татарської армії. Київщина і Поділля фактично перетворилися на пустку. Ю. Хмельницький, який правив майже безлюдним краєм, перестав бути потрібним туркам і його було страчено. Багаторічна війна за Правобережжя призвела до підписання мирних договорів:

• Журавненського 1676 р. між Польщею й Туреччиною;

• Бахчисарайського 1681 р. між Росією й Туреччиною;

• «Вічного миру» 1686 р. між Росією та Польщею.

За цими договорами:

• Лівобережжя з Києвом і Запоріжжя залишалися під владою Росії;

• південна частина Правобережжя (Південна Київщина і Поділля) відходила до Туреччини;

• північна частина Правобережжя (Північна Київщина, Галичина і Волинь) відходила до Польщі.

4. Лівобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст.

У 1669 р. гетьманом Лівобережної України було обрано Дем’яна Многогрішного (1669–1671 рр.), який підписав новий українсько-російський договір. Глухівські статті 1669 р. дещо послабили тиск Росії:

• зменшувалася кількість воєвод і обмежувалося їхнє право втручатися у місцеве управління;

• відновлювався козацький реєстр у 30 тис. осіб;

• податки збиралися козацькою старшиною.

У 1672 р. представники козацької верхівки, які зневажали Д. Многогрішного — вихідця з простих козаків, заарештували його і відправили до Москви. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Самойловича (1672–1687 рр.), який підписав новий договір між гетьманським і російським урядами. Конотопські статті 1672 р., доповнивши Глухівські статті, суттєво обмежили владу гетьмана і вплив рядового козацтва. У 1676 р., після відмови П. Дорошенка від булави, І. Самойловича було проголошено гетьманом обох боків Дніпра. «Вічний мир» 1686 р. ускладнив становище І. Самойловича. Він був зобов’язаний на чолі козацького війська прийняти участь у Кримському поході 1687 р. разом із російською армією. І. Самойловича було звинувачено у невдачі, заарештовано і заслано до Сибіру. У 1687 р. гетьманом Лівобережжя став Іван Мазепа.

5. Запорозька Січ у другій половині XVII ст.

Запорозька Січ відігравала важливу роль у житті України. У період Руїни вона намагалася проводити самостійну, однак не завжди далекоглядну політику. Саме тут

зосереджувалися опозиційні гетьманам сили, організовувалися антигетьманські заколоти.

• Становище Запорозької Січі ускладнилося після Андрусівського перемир’я 1667 р., коли Запоріжжя потрапило під спільне управління Росії та Польщі та повинно було надавати воєнну допомогу обом державам. Запоріжці під проводом кошового отамана Івана Сірка брали участь у війнах проти Османської імперії та Кримського ханства.Саме з іменем Сірка пов’язують написання запорожцями листа турецькому султану Магомету IV у відповідь на пропозицію визнати його владу й перейти до нього на службу.

• Після підписання «Вічного миру» 1686 р. Запорожжя залишилося під владою Росії, яка почала наступ на політичні та економічні права Запорозької Січі. У 1688 р. з метою утримання козаків під російським контролем на запорозьких землях було збудовано Богородицьку фортецю. Росія заборонила зв’язки Запорожжя із Річчю Посполитою та Кримським ханством.

6. Господарське життя і політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині XVII ст.

Після Переяславської ради 1654 р. Лівобережна Україна почала називатися Гетьманщиною. Хоча верховна влада в Лівобережній Україні належала російському

цареві, вона зберегла своєрідне, козацько-старшинське самоврядування, в основу якого було покладено устрій Запорозької Січі.

• Найвищою посадовою особою був гетьман, який обирався Генеральною військовою радою і затверджувався царським урядом. Кожний гетьман складав присягу цареві, підписував з ним договір та отримував від нього клейноди.

• При гетьмані існувала генеральна старшина (писар, обозний, суддя, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний).

• Територія Гетьманщини поділялася на 10 полків (Київський, Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Полтавський, Гадяцький, Миргородський, Лубенський) на чолі з полковниками, яких призначав гетьман. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких призначав гетьман або полковник. Містами, які мали Магдебургське право, управляли виборні магістрати.

Територія Слобожанщини охоплювала землі сучасних Харківської, частини Сумської, Донецької і Луганської областей України, а також частину Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Росії. У середині XVII ст. йшов інтенсивний процес заселення Слобожанщини. Переселенці з Правобережної і Лівобережної України, що тікали від гніту Речі Посполитої, заснували Суми, Харків, Зміїв, Лебедин, Охтирку і багато містечок, сіл і слобод.

Слобідська Україна підпорядковувалася владі російського царя, однак мала автономний устрій в межах Російської імперії. Територія Слобожанщини поділялася на 5 полків (Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Балаклійський, з 1685 р. — Ізюмський), де одночасно з владою полковників існувала влада російських чиновників, яких призначав бєлгородський воєвода.

Тема: Українські землі наприкінці XVII — у першій половині XVIIІ ст.

1. Гетьманщина наприкінці XVII — у першій половині XVIIІ ст.

2. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція.

3. Україна після Полтавської битви.

1. Гетьманщина наприкінці XVII — у першій половині XVIIІ ст.

Після усунення від влади І. Самойловича у 1687 р. гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Мазепу (1687–1708 рр.), який підписав нову українсько-російську угоду на підставі Глухівських статей. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежували українську автономію:

• гетьман не мав права без дозволу царя знімати з посад генеральну старшину, а старшина — обирати і скидати гетьмана;

• гетьманському уряду заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами;

• російські війська з воєводою вводилися до гетьманської резиденції — Батурина.

Визначальною рисою внутрішньої політики І. Мазепи було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній гетьманській державі зі збереженням козацького устрою.

У 1700 р. Росія почала війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря (1700–1721 рр.). І. Мазепа вирішив скористатися подіями Північної війни для відродження незалежності України за допомогою шведського короля Карла XII. У 1708 р., коли шведські війська вступили на Лівобережжя, І. Мазепа із загоном козаків (приблизно 5 тис. чоловік) перейшов на бік шведського короля.

Російський цар Петро I (1682–1725 рр.) видав наказ про зміщення І. Мазепи з посади гетьмана, наказав спалити Батурин і зруйнувати Запорозьку Січ. Поразка шведсько-українського війська у Полтавській битві 27 червня 1709 р. призвела до краху планів І. Мазепи щодо досягнення незалежності України. Утікши з-під Полтави у Молдавію під владу Туреччини, він помер в Бендерах.

2. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція.

Після смерті І. Мазепи гетьманом в еміграції було обрано Пилипа Орлика (1710–1742 рр.), який уклав угоду з козацькою старшиною під назвою «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького».

Конституція визначала державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами:

• Україна проголошувалася незалежною від Польщі та Росії й мала перебувати під протекторатом Швеції;

• Україна визнавалася республікою, де гетьманські повноваження обмежувалися на користь старшини;

• законодавча влада мала належати Генеральній раді, виконавча влада — Генеральній старшині, судова влада — Генеральному суду;

• державною релігією оголошувалося православ’я.

Українські історики вважають Конституцію П. Орлика першою конституцією не тільки в Україні, а й у Європі. 30-річна діяльність П. Орлика в еміграції сприяла поширенню в Європі ідеї незалежності України, однак намагання гетьмана відновити єдність української держави зазнали невдачі через несприятливі внутрішньо- і зовнішньополітичні умови.

3. Україна після Полтавської битви.

У першій половині ХVІІІ ст. посилилась колоніальна політика Російської імперії щодо України.

• У 1708 р. після переходу І. Мазепи на бік шведів гетьманом Лівобережної України з волі царя Петра І став Іван Скоропадський (1708–1722 рр.), який намагався в Решетилівських статтях 1709 р. відновити деякі права України. Однак введення посади царського резидента (стольника А. Ізмайлова) для нагляду над гетьманом; перенесення гетьманської резиденції з м. Батурина ближче до російських земель у м. Глухів; призначення Петром І полкової та сотенної старшини; створення І Малоросійської колегії (1722–1727 рр.) із 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим, яка управляла Україною разом з гетьманом, свідчили про значне обмеження української автономії.

• У 1722 р. після смерті І. Скоропадського Петро І не дозволив обрати нового гетьмана. Наказний гетьман Павло Полуботок (1722–1724 рр.) намагався відстояти права Гетьманщини та ліквідувати Малоросійську колегію, однак за наказом Петра І його було заарештовано і ув’язнено у Петропавлівській фортеці, де він і помер у 1724 р. Вся влада в Україні залишилася у Малоросійської колегії.

• У 1727 р. було вирішено відновити гетьманство. Гетьманом з дозволу імператора Петра ІІ (1727–1730 рр.) було обрано Данила Апостола (1727–1734 рр.), який укріпив українську державність. Однак наступ царизму на автономію України не припинився.

У 1734 р. після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іоаннівна (1730–1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала Правлінню гетьманського уряду на чолі з князем О. Шаховським (1734–1750 рр.).

• У 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна (1741–1761 рр.) відновила гетьманство, висунувши на цю посаду Кирила Розумовського (1750–1764 рр.), який став останнім гетьманом в історії Української козацької держави.

Тема: Українські землі у другій половині XVIII ст.

1. Лівобережна та Слобідська Україна. Ліквідація Гетьманщини.

2. Правобережжя і західноукраїнські землі. Національно-визвольна боротьба.

3. Культура України другої половини XVII – XVIII ст.

1.Лівобережна та Слобідська Україна. Ліквідація Гетьманщини.

У другій половині ХVІІІ ст. Лівобережна і Слобідська Україна залишалися під владою Росії. Імператриця Катерина ІІ (1762–1796 рр.), намагаючись уніфікувати систему управління в Російській імперії, остаточно ліквідувала автономію України.

• У 1764 р. Катерина ІІ змусила К. Розумовського скласти гетьманські повноваження. Для управління Лівобережною Україною та Запоріжжям було створено ІІ Малоросійську колегію (1764–1786 рр.) на чолі з генерал-губернатором графом П. Румянцевим.

• У 1765 р. на території Слобожанщини була створена Слобідсько-Українська губернія із центром у Харкові, полково-сотенний устрій було скасовано, слобожанське козацьке військо ліквідовано.

• У 1775 р. російські війська під командуванням генерала П. Текелія, повертаючись із війни з Туреччиною, зруйнували Запорозьку Січ, вивезли клейноди і архів, відправили на заслання на Соловки кошового отамана Петра Калнишевського.

• У 1781 р. на території Лівобережної Гетьманщини було створено Малоросійське генерал-губернаторство у складі Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської губерній, поділ на полки і сотні було скасовано, козацькі полки реорганізовані у регулярні полки російської армії.

• У 1783 р. у Лівобережній та Слобідській Україні було введено кріпацтво.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. царизм остаточно ліквідував українську державність.

2. Правобережжя і західноукраїнські землі. Національно-визвольна боротьба.

У другій половині ХVІІІ ст. Правобережна і Західна Україна залишалися під владою Речі Посполитої. На західноукраїнських землях у 1738–1745 рр. Продовжувався рух опришків на чолі з Олексою Довбушем.

На Правобережжі посилення феодального, національного і релігійного гніту призвело до виникнення гайдамацького руху (від слова «гайда» — гнати), учасниками якого були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство.

• У 1734 р. спалахнуло перше значне повстання гайдамаків під проводом Верлана.

У 1750 р. відбулося велике гайдамацьке повстання, очолюване О. Письменним, М. Сухим, М. Теслею.

• У 1768 р. на Київщині, Брацлавщині, Поділлі, Галичині відбулося повстання гайдамаків, відоме під назвою «Коліївщина» (від слова «колоти») на чолі з Максимом Залізняком і Іваном Гонтою. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину, створювали органи селянського самоврядування. Польська шляхта за допомогою російських військ придушила повстання.

• У 1789–1793 рр. проходило повстання гайдамаків у с. Турбаї на Полтавщині, учасники якого — селяни, — боролися за відновлення козацьких вольностей, відмовилися виконувати панщину і платити податки поміщикам.

Загони опришків, гайдамаків і запорожців часто діяли разом під час національно-визвольних повстань.

3. Культура України другої половини XVII – XVIII ст.

Розвиток української культури проходив в складних історичних умовах: з одного боку, Національно-визвольна війна, утворення Української козацької держави сприяли формуванню національної самосвідомості і культурному розвитку; з іншого боку, період Руїни, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, поступова втрата автономії гальмували розвиток культури і спричинили знищення культурних цінностей.

• Центром освіти залишалася Києво-Могилянська академія, діяли Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми, братські і початкові школи. У 1661 р. у Львові було відкрито університет. Велике значення для розвитку освіти мали друкарні, які існували у Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Львові, Луцьку.

• Видатний внесок у розвиток науки зробили Йоаникій Галятовський (астрономія), Феофан Прокопович (математика), Інокентій Гізель і Григорій Сковорода (філософія).

• В усній народній творчості (історичних піснях, думах, легендах) оспівувалася героїчна боротьба українського народу під час Національно-визвольної війни («Хмельницький та Барабаш», «Корсунська перемога», «Іван Богун»).

• Найзначнішими історичними творами були «Синопсис», «Хроніка з літописців стародавніх», «Літопис Самовидця», літописи Григорія Граб’янки та Самійла Величка.

• Справжнім літературним явищем стали твори Лазаря Барановича «Нова міра старої віри», Василя Григоровича-Барського «Мандри», Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», Івана Котляревського «Енеїда».

• Розвивалося музичне народне мистецтво, розпочалася обробка народних пісень («Їхав козак за Дунай», «Ой під вишнею, під черешнею»). При академіях і колегіумах існували музичні школи, звідки вийшли композитори Максим Березовський, Артем Ведель, Дмитро Бортнянський.

У театральному мистецтві існували, як і раніше, шкільна драма й вертеп, з’явилися також кріпосні театри, у Харкові зародився професійний театр (1789 р.).

• В архітектурі поширилося мистецтво козацького бароко, до визначних пам’яток якого належать Андріївська церква в Києві, Покровський собор у Харкові, Спасо-Преображенський собор в Ізюмі.

• Основними жанрами живопису були релігійний (іконостас Євецького монастиря у Чернігові) і портретний (портрет військового діяча Григорія Гамалії).

Тема: Українські зеемлі у складі Російської імперії наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.

1. Включення українських земель доскладу Російської імперії.

2. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин.

3. Економічне становище Наддніпрянської України.

4. Соціальна боротьба.

5. Початок національного відродження.

6. Російський визвольний рух.

7. Польський визвольний рух.

8. Український національний рух.

1. Включення українських земель до складу Російської імперії.

Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. після російсько-турецьких війн (1768–1774 рр., 1787–1791 рр.) і поділу Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) українські землі опинилися в складі

Російської та Австрійської імперій:

o Наддніпрянська Україна (Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя і Південна Україна) входили до Російської імперії. Наддніпрянська Україна поділялася на 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Малоросійське генерал-губернаторство), Київська, Подільська, Волинська (Київське генерал-губернаторство), Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство).

o Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) перебувала під владою Австрійської імперії.

2. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин.

Оскільки Україна не була незалежною державою, вона не проводила самостійної зовнішньої політики і була змушена брати участь у війнах на боці Росії. У 1806–1812 і 1828–1829 рр. українці брали участь у російсько-турецьких війнах, в результаті яких до Росії відійшли Бессарабія й землі в гирлі Дунаю, де проживали українці. У 1828 р. козаки Задунайської Січі під проводом кошового отамана Йосипа Гладкого перейшли на бік російських військ, поселилися на узбережжі Азовського моря і поклали початок Азовському козацькому війську.

У 1812 р. українці у складі регулярної армії, козацьких і ополченських полків брали участь у війні Росії з наполеонівською Францією, а в 1813–1814 рр. — у закордонному поході російської армії.

3. Економічне становище Наддніпрянської України.

У першій половині XIX ст. в Україні домінувала феодально-кріпосницька система господарювання, заснована на власності поміщиків на землю, закріпаченні селян та їх особистій залежності від пана. Особливістю господарського розвитку був занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин.

У сільському господарстві:

o збільшилися посівні площі, розпочалася спеціалізація землеробства;

o з’явилися нові галузі (цукрове бурякосіяння, тонкорунне вівчарство);

o розгорнулося вирощування технічних культур (льону, коноплі, тютюну);

o виникли промислові підприємства (цукрові, винокурні, суконні);

o застосовувалася вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини (сіялки, віялки, косарки, молотарки), розвивався чумацький промисел.

У промисловості:

o почався промисловий переворот (перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великого машинного виробництва й заводу та фабрики);

o збільшилася кількість промислових підприємств, виникли нові галузі виробництва (кам’яновугільна, цукрова, текстильна, металургійна, машинобудівна);

o застосовувалася вільнонаймана праця, зросла чисельність робітників і буржуазії.

Дата добавления: 2014-01-03