РОЗДІЛ 2. Політико-правові передумови розпаду Чехословаччини 3 страница

Газета «Свободне слово» - орган Чехословацької соціалістичної партії писала про дану ситуацію так: ряди партії покидають кар'єристи. Секретаріат ЦК КПЧ з цього приводу дав більш широке роз’яснення: «Виходять з рядів КПЧ частина тих, які багато років чесно працювали, а тепер розчарувалися в усьому. Потім виходять ті, які розгубилися в складній політичній ситуації. Дуже багато виходять чесних членів КПЧ, на яких тиснуть з боку різні політичні сили, нерідко навіть погрожують, а захисту шукати ніде. Нові влади з комуністами не рахуються. Таких потрібно просто зрозуміти. Нарешті дійсно виходять з КПЧ кар’єристи. Це повинно піти на користь КПЧ».

Словацькі комуністи гостро поставили питання про М.Чалфу. Вони не погодилися з його мотивуванням виходу з КПЧ тому, щоб не належати до партій, а як прем'єр-міністр бути над партіями. У листі ЦК КПС зазначається, що М.Чалфа був рекомендований до складу уряду міжнаціональної злагоди не як спеціаліст, а як член КПЧ, і словак за національністю. Комуністи Словаччини засудили вчинок М.Чалфи. Секретар ЦК КПЧ В.Могорита зазначав, що партію не тільки лишають, до неї вступають і нові члени, переважно молодь. Це, однак, справи не міняло. Партія поступово втрачала вплив на маси, на політичне життя країни.

Не змінило ситуацію і те, що в кінці березня 1990 року спеціальна комісія ЦК КПЧ опублікувала звіт про події 1968-1969 років. Документ давав нову оцінку необхідності реформ у той період: січневий 1968 року пленум відкрив простір для реформ соціалізму, позбавлення суспільства від сталінських деформацій. Дані зазначалося в документі, що реформи підтримували більшість народу і багато комуністичних партій світу. Але проти виступили СРСР. НДР, Польща, Угорщина. Болгарія, і в серпні 1968 року ввели війська й придушили реформи; за часів Г.Гусака почали відроджуватися старі сталінські принципи соціалізму, що призвело Чехословаччину до кризи 1989 року. У документі говорилася правда про події 1968 року.

Удару по КПЧ завдало і те, що від неї було відібрано майно і передано державним орґанам влади, або громадським організаціям, учбовим чи лікувальним закладам. Апарат КПЧ було скорочено більше, ніж на 80 відсотків [51]. Реальної перспективи КПЧ не мала. Новий уряд, особливо президент В.Гавел, вимагав звільняти комуністів з посад, які вони обіймали, переводити їх на інші ділянки роботи. Учасники подій відзначають, що покарання керівного складу комуністів у 1990 році було значно більшим, ніж у 1969-1970 роках. КПЧ готувалася до виборів у червні 1990 року, але надій на успіх не було. Соціологічні дослідження свідчили, що за КПЧ готові проголосувати лише 8 відсотків виборців [49].

Зміни переживала і найбільш масова організація робітників -профспілки. Робітничий клас висловив недовіру старому керівництву, яке перетворилопрофспілки в придаток КПЧ. Для тимчасового керівництва профспілками на початку 1990 року було створено Комітет дії, який почав готувати позачерговий з'їзд профспілок. Поряд з Комітетом дії на заводах і фабриках почали діяти страйкові комітети, які готові були в будь-яку хвилину підняти робітників на захист завоювань революції. Страйкові комітети вимагати оновлення усього профспілкового руху, захисту кадрів усіх ланок профспілок.

Нових форм роботи вишукував і Союз молоді. На початку 1990 року Союз молоді провів конференцію, на якій були обговорені плани дальших дій. Уся молодь стала до навчання, почала наводити порядок на майданах, вулицях, де систематично проводилися мітинги і демонстрації. Оновлювалися фасади будинків, на яких молодь розклеювала плакати, портрети, лозунги. Молодіжні організації активно допомагали ГФ і ПІН здійснювати новий курс політики.
Зміни охопили не лише політичну, але й економічну сферу країни. На прес-конференції, проведеній на початку січня 1990 року міністри економіки і фінансівпознайомили журналістів з пакетом документів щодо проведення економічних реформ [40, 87]. Це стосувалося визначення напрямків і форм роздержавлення, введення вільного ціноутворення. проголошення рівноправними усіх форм власності, поступового переведення економіки на ринкові основи розвитку. Характеризуючи політику уряду в галузі економіки, М.Чалфа на засіданні Федеральних зборів заявив: «Довгостроковою економічною ціллю уряду національної злагоди є підготовка переходу до ринкової економіки тому, що тільки вона здатна створити раціональне народне господарство, підвищити життєвий рівень народу і розумно використати природні ресурси». Він наголосив далі, що уряд не може собі дозволити проводити економічні експерименти з неперевіреними на практиці моделями. «Ринкову основу економіки ми повинні приймати. - говорив М.Чалфа, - з усіма її здобутками і недоліками».

Уряд уже розробив заходи щодо ліквідації як загальнодержавних, так і регіональних монополій в галузі промисловості, торгівлі, постачання. Натомість одержували юридичну і фінансову підтримку різні кооперативи і окремі підприємці, спільні підприємства, з залученням іноземного капіталу. Спеціалісти зазначали, що Чехо-Словаччина розробила найбільш ефективну економічну політику, програму переведення промисловості до ринкової системи, збагативши цим самим історичний досвід розвитку Європи, зокрема центральноєвропейських країн [21, 89-90]. Успішні економічні реформи підносили популярність уряду національної злагоди, який викот вав волю ГФ і ГПН.

Багато уваги приділялося переведенню сільського господарства на ринкову систему розвитку. За 40 років чехословацьке сільське господарство мало певні успіхи: країна була повністю забезпечена продуктами сільськогосподарського виробництва (м'ясна продукція навіть експортувалася), але було і багато проблем. Надмірною була хімізація сільського господарства, що завдаю шкоди навколишньому середовищу [52, 182]. Будівництво за прикладом СРСР великих тваринницьких комплексів також ускладнювало екологічну ситуацію. І в нових умовах перебудови гостро постала проблема, як бути з сільським господарством. Одні вимагали негайно розпустити кооперативи і держгоспи, інші висловлювалися за їх збереження.

Уряд розробив програму, за якою на селі рівноправними проголошувалися усі форми власності. Бажаючі мали право виходити з кооперативів і вести власне господарство. На весну 1990 року таких в селах нараховувалося від 10 до 14 відсотків. Усі інші бажали працювати в кооперативах, оскільки заробітки тут були досить високі, тверді соціальні гарантії, регламентований робочий день, оплачений відпочинок. У нових умовах господарювання кооперативи і держгоспи одержали широку самостійність. Кожне господарство вільно входило в ринок. Державі платили податок з прибутку, але й на дотації не розраховували. Все робилося самостійно.

Вживалися і важливі заходи: кожен член кооперативу ставав співвласником майна; земля залишалася у власності тих, хто її мав до кооперування. За цю землю селянин повинен був одержувати частину прибутку. Селянинові, у якого раніше земля була забрана і він не працює у сільському господарстві, дозволяється її продавати.

Державні ж господарства передбачалося перетворити в акціонерні товариства. Акціонерами при цьому могли стати не тільки члени господарства, але й інші громадяни, навіть іноземці. Акції вільно продавалися і купувалися^.
Політика в галузі сільського господарства торкалася інтересів широких кіл населення не лише села, але частково і міста. Адже ж чимало колишніх селян тепер проживало в містах. Боротьба навколо напрямків розвитку сільського господарства була одночасно і боротьбою за голоси виборців на червневих виборах 1990 року.

Квітень-травень 1990 року пройшли в гострій передвиборній боротьбі. Найбільш активно діяли ГФ і ПІН. Вони пропагували свою програму, проводили передвиборні збори, висували своїх кандидатів у депутати Федеральних зборів.

Велику роботу проводила КПЧ. Передвиборну кампанію вона використала для пропаганди нової програми дій, схваленої позачерговим XVIII з’їздом і наступними пленумами, рішуче відмежовувалася від старого керівництва, яке призвело її до кризи.

В умовах передвиборної підготовки праві сили і навіть окремі державні органи намагалися дискредитувати КПЧ як політичну силу. З цією метою було використано два фактори. Перший - це затримка органами МВС В.Біляка - колишнього секретаря ЦК КПЧ, якого звинувачували в тому, що він організував і підписав звернення до КПРС і уряду СРСР з проханням ввести війська в Чехословаччину у 1968 році. Преса багато писала про це з метою повної дискредитації КПЧ. Але В.Біляка два дні допитували, склали протоколи і відпустили [53]. Це позбавило КПЧ немало голосів.

Друга акція - заява прокурора Праги Т.Сокола про те, що він заборонить КПЧ як політичну партію, яка проповідує терор, бореться за встановлення диктатури пролетаріату. Празький прокурор доводив, що «комуністичний рух по своїй суті орієнтований на насильницьке захоплення влади» [53]. Заява празького прокурора викликала обурення не лише комуністів, але і тих, хто співчував КПЧ. У листах до редакції «Руде право» читачі викривали злі наміри прокурора, засуджували його антикомуністичні дії. Вони вимагали, щоб органи юстиції дали оцінку антидемократичним діям Т.Сокола [52, 186].

Редактор газети «Руде право» З. Поробний з цього приводу писав, що КПЧ є легальною політичною партією, яка поважає Конституцію і закони країни. Вона офіційно зареєстрована і до насильницького повалення влади не закликає. КПЧ проводить передвиборну агітацію в дусі рішень XVIII з'їзду. Прокурор навмисне організував акцію проти КПЧ в період передвиборної кампанії.

Активно включилися у передвиборну кампанію й інші політичні сили. Всього в Чехословаччині влітку 1990 року діяли майже 40 політичних партій. Великі надії покладалися на Чехословацьку соціалістичну партію, яка мала чималий вплив в Чехії та Моравії. Активно діяла Чехо-Словацька соціал-демократична партія, яка мала вплив у великих промислових центрах. Включилася в боротьбу Чехо-Словацька аграрна партія, яка відновила свою діяльність лише на початку 1990 року. Передвиборна боротьба - це продовження листопадової 1989 року революції в Чехословаччині; хто переможе на виборах у червні 1990 року, той і очолить владу в державі, визначить її новий курс розвитку.

Нарешті у гострій політичній боротьбі прийшов червень 1990 року. Все було підготовлено до виборів - виборчі дільниці, бюлетені, робочі групи. Всього до списків виборців було внесено понад 11 мільйонів виборців - громадян ЧСФР, яким виповнилося 18 років. У країні діяло понад 20 тисяч виборчих дільниць. Для контролю за ходом виборів прибула численна делегація з Ради Європи [21, 95]. Представників європейських структур запросив у Чехо-Словаччину В.Гавел.

Вибори по всій країні пройшли організовано Преса і контрольна комісія не зафіксували порушень правил голосування або спроби фальсифікації результатів виборів. Характерним для виборів 8-9 червня 1990 року в Чехо-Словаччині була велика явка виборців, що свідчило про зростання політичної активності населення. Проголосувало понад 96 відсотків тих, хто були внесені до списків [21, 96]. Вибори проводилися на багатопартійній основі. Демократичні права були повністю збережені. Жодна політична партія не оскаржувала ходу проведення виборів.

У підсумках голосування переможцями вийшли, як і очікувалося. ГФ і ГПН. За них проголосувало понад 50 відсотків виборців. На другому місці несподівано стала КПЧ. За неї проголосували 13,5 відсотка виборців, що для умов того періоду було не так і мало. Прихильників КПЧ на виборах виявилося значно більше, ніж членів партії. За КПЧ голосували і безпартійні. Але ці результати були невтішними, оскільки КПЧ втратила ті позиції, які вона мала раніше. Менше, ніж розраховували, одержала голосів Християнсько-демократична унія - 12 відсотків. Вона виявилася на третьому місці, після КПЧ. Це пояснювалося, очевидно, тим. що перед виборами розгорівся скандал навколо одного з керівників ХДУ Й.Барточика. якого преса звинувачувала у тривалих зв'язках з органами держбезпеки.

Християнсько-демократична партія Словаччини одержала 21 відсоток голосів, а Словацька національна партія - 10 відсотків.

Питання незалежності Словаччини набуло актуальності після «оксамитової революції». Позаяк демократизація дозволила активно діяти крайнім силам націоналістичного спрямування, що до недавнього часу не могли вільно існувати в країні, можливість заявити про свої проблеми та політичні претензії отримали чисельні групи національних меншин. З точки зору демократії було цілком логічним, що слідом за звільненням окремої особистості повинно прийти звільнення національних одиниць, представники яких вважали своє становище у країні нерівноправним. Громадяни країни отримали можливість організовувати власні політичні групи для захисту своїх інтересів. І тоді Словаччина виявила своє невдоволення, яке спочатку вилилися у дискусію з приводу найменування спільної держави. Полеміка з приводу назви країни у 1990 році, на думку Я.Рихліка, ініціювала «війну слів», яка стала першим відкритим чехословацьким конфліктом.

Дата добавления: 2015-07-13