Суть та історичні етапи становлення дипломатичного протоколу 2 страница

"...Від султана турецького Осман-ага з пашею сілістрійським Узукамієм і багатьма значними турками; од царя московського — радник його князь Василій Бутурлін з багатьма боярами, і, нарешті, від короля польського і Речі Посполитої — канцлер-князь Любомирський з воєводою Киселем і багатьма іншими. Посли турецькі піднесли гетьманові від імені їхнього імператора булаву, саджену каміннями і перлами, шаблю булатну дорогої ціни і дулейман, схожий на мантію з горностаєвими облямівками, та сорок мішків срібних турецьких левів у дар війську; і всі ті подарунки були в паперових мішках і чохлах, покритих шовковою матерією з золотими і срібними квітами. Послами московськими піднесені подарунки, складені в дорогих хутрах соболиних та інших і в косяках різної парчі та матерії, зложені в кулі рогожані, а скарб, присланий для війська, в бочечках, загорнутих рогожами. Од сторони польської виставлено в подарунки декілька поставів дорогих сукон та декілька десятків дорогих ретязів та килимів, а скарб для війська покритий дорогими килимами" [24; 33].

Ритуал прийому послів часто залежав від загальної обстановки у відносинах між державами. Так, наприклад, у лютому 1649 року Б. Хмельницький "досить недбало" прийняв під час аудієнції від посольства А. Кисіля надіслані королем булаву та корогву. У травні того ж року, отримуючи лист, переданий послом від Яна Казиміра, гетьман не виявив "жодної шанобливості", а прочитавши, "кинув через стіл свому писареві так, що аж на землю впав". На початку серпня 1650 року першим отримав аудієнцію турецький посол, хоча польський з’явився значно раніше, але був прийнятий лише після відбуття турецького посла.

Після ритуалу урочистого прийому у визначений гетьманом час наступними днями відбувалися переговори за участю генеральних старшин та писарів. Часом гетьман проводив переговори з послом віч-на-віч в окремій кімнаті (до речі, Б. Хмельницький, як І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, володів кількома європейськими мовами, в тому числі латиною, і міг вести розмови без перекладачів). Дипломатичні документи до православних володарів Б. Хмельницький підписував кирилицею, а до католицьких — латиною.

Тодішні державні мужі рішуче виступали на захист українських державних інтересів, вступали в гострі дискусії з іноземними послами. Так, у жовтні 1656 року гетьман і старшини відмовилися присягнути на договорі з Трансільванією, оскільки и посли не привезли відповідної присяги з підписом і печаттю князя Д’єрдя II Ракоці ("...князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив"), а на початку лютого 1657 року відхилили пропозицію шведського короля Карла X укласти договір, оскільки він не хотів визнати входження західних земель до складу Української держави [20, с. 121].

Український дипломатичний етикет часів Козаччини характеризувався швидкістю переговорного процесу. Шведський посол писав, що у козаків "нема звичаю вести тривалі переговори" [13, с. 165]. Після завершення переговорів, як правило, відбувалася відпускна аудієнція, вручався лист до монарха, подарунки, в тому числі й членам посольства, та гроші на дорогу. Для безпечного проїзду надавали "охоронні" універсали або й виділяли спеціальну охорону. Порушників цього правила суворо карали, інколи навіть карою смерті. Все це свідчить про те, що дипломатичний етикет козацької держави був на високому рівні і відповідав усім нормам тогочасної європейської дипломатії.

Козацьке посольство до іноземної держави залежало від політичної важливості дипломатичної місії, що покладалася на нього. Гінці, які доставляли листи, виїжджали у супроводі кількох козаків ("товаришів") та 1—2 слуг ("челядників"), загалом до 10 осіб. Посольства посланців складалися з товмача, інколи писаря, 3—8 козаків та 3—5 слуг (загалом 10—20 осіб). Більшими були посольства у поважних послів (інколи їх було і двоє). До їхнього складу, окрім писаря, товмача і "товаришів", включали також різного рангу старшин, а відтак зростала кількість слуг. Такі посольства налічували від 20 до 40 осіб. Але формувалися і набагато чисельніші посольства. Наприклад, посольство полковників П. Дорошенка і А. Одинця до Москви восени 1659 року для перегляду статей Переяславського договору налічувало 153 особи, а для ратифікації Гадяцького договору відбула дипломатична місія у складі 400 осіб [20, с. 124—125].

Посли очолювали посольства для виконання найбільш важливих дипломатичних завдань, лише вони мали повноваження укладати договори та угоди. Послами здебільшого були найбільш освічені полковники або представники генеральної старшини, котрі вміли чітко сформулювати свої думки, підтримувати розмову, відстоювати свою концепцію та приймати відповідні рішення. Дипломатами такого рангу були І. Виговський, С. Богданович-Зарудний, П. Тетеря, П. Дорошенко, С. Мужиловський, А. Жданович, І. Мазепа та інші.

Посланці здебільшого призначалися із сотників, полкової старшини, а то й просто з досвідчених козаків. На нижчій сходинці дипломатичної служби перебували товмачі (тлумачі, толмачі), які здебільшого виконували функції гетьманських гінців до володарів і сановників інших держав, а не перекладачів. Вищу сходинку цієї ієрархії посідали перекладачі та секретарі (писарі) посольства. Інколи до виконання дипломатичних місій залучалися й іноземці, найпомітнішими постатями серед яких були І. Тафралі, О. Астаматій, Д. Колугер [15, с. 258].

Велика увага зверталася на зовнішній вигляд послів та посланців (фізичний вигляд, одяг), що мав справляти позитивне враження на сторону, яка приймає. Такі риси були притаманні більшості гетьманських послів, які гідно представляли козацьку державу.

Дипломатичне ремесло було у ті часи, як уже зазначалося, далеко не безпечною справою. Так, восени 1596 року до Києва прибуло двоє козацьких послів, щоб розслідувати обставини вбивства гетьмана Кшиштофа Косинського, але польська адміністрація піддала їх тортурам, унаслідок чого один помер. Це змусило запорожців вислати на Київ чотиритисячний загін і польська адміністрація капітулювала [8, с. 248—249].

У січні 1652 року на козацьких послів до польського короля — Герасима Яцкевича, Семена Звяглу та Михайла Табуренка — в Луцьку напали слуги володимирського підкоморія Пузини. У червні 1658 року польський гетьман С. Потоць- кий посадив під варту посла до польського короля, київського полковника А. Ждановича. У травні 1654 року під час переговорів кримський хан Іслам Гірей вдарив по обличчю гетьманського посла, полковника Семена Савича, холоднокровність та мужність якого змусили хана утриматися від розриву відносин з Україною.

Понад півроку у в’язниці угорського князя утримували козацького посла полковника Михайла Суличича. За загадкових обставин на території Польщі загинули козацький сотник Іван Петрович та його хорунжий Клим, які поверталися від шведського короля. Зникли і листи, що вони везли. У такий же спосіб було влаштовано напад на посла Я. Петрашовського, що повертався від польського короля [15, с. 255].

Іноземні посли, які в ті часи побували в Україні (Е. Ляссота, Г. Веллінґ, Ж. Блюз, Ж.-Б. Шерер) залишили для історії цікаві матеріали про тогочасну Україну, життя і діяльність українських гетьманів та побут і культуру українського народу. Так, історичні документи Шведського національного архіву (фонд Соввасіса) свідчать про високу культуру дипломатичного листування та знання європейських мов Б. Хмельницьким, І. Виговським, І. Мазепою, П. Орликом. До речі, після смерті останнього (1742) дипломатична присутність України на міжнародній арені припинилася майже на два століття.

Дипломатична діяльність на користь майбутньої української держави активізувалася з початком Першої світової війни та виникненням у Львові в серпні 1914 року безпартійної політичної організації колишніх емігрантів з Наддніпрянщини — Союзу Визволення України (СВУ), котрий взяв на себе представництво інтересів України перед Європою та світом.

Вважаючи себе зародком майбутнього українського уряду, своєрідним дипломатичним представником майбутньої Української держави, СВУ розпочав досить широку інформативно-представницьку кампанію пропаганди створення незалежної, самостійної України. Функції українських послів виконували скеровані до інших держав представники

СВУ: О. Скоропис-Йолтуховський — у Німеччині, М. Ме- леневський — у Туреччині, JI. Ганкевич — у Болгарії та Румунії, О. Семенів — в Італії, О. Назарук — у Норвегії та Швеції, П. Чикаленко — у Швейцарії. Результатом їхньої діяльності було те, що європейська преса заговорила про Україну, ідея незалежності українського народу та створення своєї самостійної держави викликала інтерес у деяких колах громадськості Німеччини, Болгарії, Румунії та інших держав [20, с. 309—310].

СВУ проводив активну видавничу діяльність ("Вісник Союзу Визволення України", тижневики "Ukrainische Nachrichten" та "La Revue Ukrainienne"), видав близько 50 книг та ЗО брошур про Україну німецькою, французькою, англійською, італійською, угорською, шведською, румунською, хорватською, чеською та болгарською мовами.

Бурхливі політичні події ранньої весни 1917 року в Росії прискорили державотворчі процеси українського народу. Започаткувала цей процес Центральна Рада на чолі з М. Гру- шевським, яка в листопаді 1917 року проголосила незалежну Українську Народну Республіку (УHP). Важливою складовою частиною державотворення стало започаткування власної дипломатичної служби для забезпечення повноправного входження України в систему міжнародних відносин, миру і стабільності, територіальної цілісності та соборності українських земель, захисту прав громадян України в усьому світі.

Особливо активізувалася дипломатична діяльність після проголошення У HP. Почалося практичне створення української дипломатичної служби та її апарату. У Києві з’явилися перші дипломатичні представництва іноземних держав. 27 липня Генеральним секретарем секретаріату міжнародних справ було затверджено Олександра Шульгина. Розпочавши з урегулювання внутрішніх міжнаціональних відносин, цей секретаріат згодом переріс у зовнішньополітичне відомство Української держави. З 26 грудня О. Шульгин іменувався секретарем міжнародних справ, а після проголошення Четвертим Універсалом незалежної України (22 січня 1918 року) — міністром закордонних справ УНР [20, с. 127].

У цей дуже складний для Центральної Ради період, приймаючи в грудні 1917 року в Києві представників Франції, Англії та Румунії, вдалося досягнути відчутних успіхів у дипломатичних відносинах з Антантою. Франція, зокрема, запропонувала Україні позику коштами, технічним приладдям тощо, пропонувала допомогу і Румунія. Було встановлено хороші відносини з Чехословаччиною в особі голови Чехословацької Національної Ради Т. Масарика, налагоджувалися зв’язки зі Швейцарією та Італією. Після більшовицького перевороту в Петрограді до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії, які були акредитовані при Ставці російського головнокомандувача генерала М. Духоніна [9, с. 2972].

Головним напрямом своєї діяльності молода українська дипломатія визначила справу припинення світової війни. 24—25 грудня 1917 року уряд України за підписом В. Вин- ниченка та О. Шульгина скерував до всіх держав Європи ноту, в якій зазначив, що УНР "виступає самостійно в міжнародних справах через своє правительство", закликав усі воюючі держави припинити бойові дії і зібратися на міжнародні переговори. У цій ноті заперечувалося право Раднаркому Росії говорити від імені всієї колишньої Росії, в тому числі й Української держави [34, с. 77]. У відповідь на цю ноту держави австро-німецького блоку запросили Україну до участі в мирних переговорах у Бресті.

Це була перша українська делегація на міжнародних переговорах. Вона отримала інструкції від М. Гру шевського добиватися повернення Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини та Підляшшя до складу Української держави, а у випадку відмови Австро-Угорщини — створення автономного "Коронного краю".

Брестські переговори виявилися доброю школою для української делегації, яка, незважаючи на постійні спроби Л. Троцького — керівника російської делегації — дискредитувати міжнародні права України, сміливо і послідовно відстоювала національні інтереси української держави і, за оцінкою шефа МЗС Австро-Угорщини О. Черніна, "виявила достатню зрілість".

Цей перший важливий крок української дипломатії мав і негативні наслідки. Участь делегації у брестських переговорах та підписання мирної угоди фактично перекреслили відносини з державами Антанти, насамперед з Англією та Францією. Не погодився з умовами Брестського миру і міністр закордонних справ УНР О. Шульгин і пішов у відставку [24, с. 477].

Стаття Брестської угоди про встановлення дипломатичних відносин, обмін повноважними представництвами, відкриття консульських установ України в зарубіжних державах відкривала нові можливості для української дипломатії. Почалося активне формування дипломатичних установ України у державах Четвірного Союзу: Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, а також Швейцарії, Румунії.

Саме на початку 1918 року був започатковий процес створення організаційно-правової бази української дипломатичної служби міністерства закордонних справ. Було прийнято проект закону "Про закордонні установи УНР", який затверджував таку градацію закордонних установ України: посольства, дипломатичні місії, генеральні консульства, віце-консульства та консульські агенції, які очолювали відповідно посли, посланці або повноважні міністри, міністри-резиденти, повірені у справах.

Цим законом передбачався організаційно-штатний розподіл українських дипломатичних представництв:

—посольство І розряду (9 співробітників);

— посольство II розряду (7 співробітників);

—посольство III розряду (3 співробітники).

Поточну діяльність українських консульських установ регулювали закон "Про установи для охорони українських інтересів за межами УНР" та "Статут про консульські установи УНР". У цей час планувалося відкрити 68 консульських установ у 23 державах світу та реґіонах колишньої Російської імперії, де були сконцентровані українські громади [34, с. 261]. Це були міста Мінськ, Самара, Ташкент, Тифліс, реґіони Чорнозем’я та Поволжя (9 консульств), Сибіру й Уралу (5), Кавказу (6), Далекого Сходу (4), Туркме- ністану і Середньої Азії (3).

Міністерство закордонних справ намітило програму підготовки дипломатичних та консульських кадрів на базі Українського економічного товариства. Проте нестабільне міжнародне становище, важка економічна і фінансова криза не дали змоги реалізувати ці плани, але українська дипломатична служба зробила дуже багато, щоб світ довідався про існування незалежної Української держави.

1918 року Україна скерувала своїх дипломатичних представників до десяти держав (держави Четвірного Союзу, Фінляндія, Швейцарія, Румунія, Швеція, були засновані посольства на Дону, у Польщі).

Для переговорів з Росією було сформовано окрему делегацію, вона впродовж травня-жовтня 1918 року вела надзвичайно важкі та безплідні переговори з російською делегацією, яку очолювали X. Раковський та Д. Мануїльський. Ця російська делегація одночасно виконувала функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській державі [34, с. 261].

Упродовж 1918 року в Києві мали свої дипломатичні, консульські та військові представництва 25 держав світу (країни Четвірного Союзу, Польща, Дон, Азербайджан, Грузія, Фінляндія, Кубань, Румунія та інші держави).

Міністрами закордонних справ у ті складні й непевні часи були О. Шульгин, В. Голубович, В. Чехівський, Д. Дорошенко, які в міру своїх знань, а ще важливіше -»- реальних можливостей, формували і спрямовували дипломатичну службу молодої української держави.

Другий республіканський уряд — Директорія — що прийшов на зміну гетьману П. Скоропадському, незважаючи на ще складніші умови роботи, спричинені постійною зміною дислокації уряду, продовжував дипломатичну діяльність. Саме в цей час відбула українська делегація, яка одночасно виконувала роль напівофіційного дипломатичного представництва України у Франції, на Паризьку мирну конференцію.

Скеровано дипломатичні місії, крім тих країн, де вони були засновані раніше, до Великобританії, США, Італії, Греції, Бельгії та Нідерландів, Данії, Ватикану, Естонії, Латвії і Литви, Чехословаччини.

У більшості цих країн українські дипломатичні та консульські установи, посли та консули фігурували у списках дипломатичного корпусу, користувалися дипломатичним імунітетом та привілеями, окресленими міжнародним правом, а у низці інших країн їхній статус був напівофіційним або тільки толерованим.

Головною метою діяльності українських диппредставництв було добиватися від урядів країн перебування визнання української держави (що в ті часи було дуже нелегкою справою, зважаючи на консерватизм правителів провідних країн тогочасного світу), одержання матеріальної допомоги і моральної підтримки у боротьбі проти своїх захланних сусідів — Росії та Польщі.

Українські диппредставництва вели активну інформативну і видавничу діяльність, допомагали українським полоненим у поверненні додому, захищали їхні інтереси у країнах перебування.

У листопаді 1918 року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), уряд якої також велику увагу приділяв закордонній політиці, спрямувавши її на встановлення і зміцнення зв’язків з наддніпрянською УНР та визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою. Дипломатичні представництва ЗУНР були створені в Австрії, Німеччині, Угорщині, Чехословач- чині, Італії, Югославії, спеціальні місії послані до Канади, СІЛА, Бразилії, де проживали українські емігранти. Спеціальну делегацію скеровано на Празьку мирну конференцію. Існування двох паралельних дипломатичних місій УНР і ЗУНР характеризувалося непоганою співпрацею, хоча інколи доходило до непотрібної конкуренції і непорозумінь.

Дипломатичні відносини між ЗУНР та УНР були оформлені підписаним 1 грудня 1918 року спеціальним договором і зумовили проголошення 22 січня 1919 року злуки цих двох на той час українських держав.

Після втрати незалежності 1920 року українська дипломатична служба почала занепадати. До цього призвів, з одного боку, брак коштів на її утримання, а з іншого — частина держав почала визнавати УРСР та встановлювати з нею дипломатичні відносини, і, як писав О. Шульгин, "Європа вже на всіх парах неслася до зближення економічного і політичного з червоною Москвою" [34, с. 21].

Підсумовуючи цей надзвичайно бурхливий і складний період в історії Української держави, слід зазначити, що саме тоді в політичне життя Європи почала активно входити українська дипломатія, заявляючи перед усім світом про існування у центрі Європи великого народу зі своєю тисячолітньою історією, народу, який на століття викреслили зі сторінок історії сусіди, але він ще не загинув, не асимілювався, а знову заявляв про свої національні і державницькі устремління. І хоча в 1917—1923 роках українці програли битву за свою незалежність і самостійність, еліта всього світу довідалася про українську проблему, почала розуміти її значення для долі Європи та світу. Пророче писав у той час перший міністр закордонних справ УНР О. Шульгин: "Багато перейде часу, ріжних пертурбацій зазнає Європа, багато помилок наробить вона, але свого мусимо чекати і до свого йти твердо. Історія визволення народу не робиться ні в один день, ні в два роки. Шлях, скерований на Захід, є вірний шлях. Шлях цей скерований не на одну Польщу чи Румунію, як це хтять нав’язати нам наші противники, а на цілу Західну Європу. По цьому шляху мусимо йти" [34, с. 25].

У період між Першою та Другою світовими війнами українська дипломатія в еміграції для захисту українських прав активно використовувала Лігу Націй. Дипломати викривали радянську політику, спрямовану на знищення українського народу (голодомори, репресії, примусові та каторжні роботи); однозначно виступали за права української меншини в Польщі, Чехословаччині, Румунії; намагалися об’єднувати свої зусилля у боротьбі проти більшовицького режиму з представниками кавказьких та середньоазійських народів. 10 травня 1934 року відбулося установче засідання Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України, на якому були присутні Г. А. Атам-Алібеков та М. Я. Мех- тієв (Азербайджан), Г. А. Чхенкелі (Грузія), Г. І. Чулік (Північний Кавказ), Г. М. Чокайогли (Туркестан), О. Шульгин та І. Косенко (Україна).

"У нашій боротьбі за свободу і демократію, — писав О. Шульгин, — ми розраховуємо на наші власні сили, на сили наших пригнічених народів, щоб досягти одного ідеалу: свободи". Щирий друг України, представник уряду Фінляндії в Києві в часи УНР та Гетьманату, професор Герман Гумерус 1920 року писав: "Європа мусить зрозуміти, що Української держави не знищено, хоч її територія занята

Москалями. Великі Держави мусять числитися з Українською державою як з фактом, бо основи сеї держави є географічно відметена територія, етнографічний нарід і ясна свідомість сего народу існують і будуть існувати. Зверхніх фактів сили у нас ще немає, але ми їх пізній ще добудемо. Як колись знов скине Україна чуже ярмо, то певно пригадає собі, котрі-то народи і держави в тяжкий для неї час були їй приязними, а котрі ворожими".

Ситуація дещо змінилася після закінчення Другої світової війни. 1944 року створюється комісаріат у закордонних справах УРСР, який 1946 року реорганізовано у Міністерство закордонних справ. Україна стає членом ООН, бере участь у роботі багатьох міжнародних організацій, підписує міжнародні договори. 1957 року засновано постійне представництво УРСР при ООН.

Якісно новий етап в історії дипломатичної служби України ознаменувало проголошення 24 серпня 1991 року Верховною Радою України "Акта про незалежність України". Після грудневого референдуму 1991 року розпочався активний процес визнання України як незалежної держави і встановлення дипломатичних відносин. Сьогодні Україну визнали понад 150 держав світу, з абсолютною більшістю з них встановлено дипломатичні відносини.

Отже, на всіх етапах тисячолітньої історії людства, як і в історії нашої Української держави, від княжих часів і до сьогодення, дипломатичний протокол і етикет були присутніми і практично застосовувалися у відносинах між державами та їхніми володарями, хоча своє юридичне оформлення отримали лише після Віденського конгресу на початку XIX ст.

Дата добавления: 2017-01-14