Комунікаційні аспекти діяльності бібліотечно-інформаційних структур висвітлюються також у працях М. Дворкіної [109, 110], В. Мінкіної [216–218], А. Чачко [370–372]

Що стосується дослідження комунікаційних аспектів функціонування бібліотеки, то у контексті соціально-комунікаційної теорії бібліотечну діяльність розглядали В. Ільганаєва [142, 143, 149–151], М. Слободяник [314–320], Ю. Столяров [337–348], А. Соколов [323–325] та ін.

Комплексний аналіз трансформації бібліотечного соціального інституту в умовах формування інформаційного суспільства, дослідження проблем удосконалення системи інформаційно-бібліографічного обслуговування та визначення нових стратегій управління в бібліотеках, упровадження інформаційних технологій у бібліотечні процеси тощо здійснено В. Ільганаєвою, яка визначила фундаментальні для української бібліотекознавчої школи дефініції: «бібліотечний соціальний інститут», «соціально-комунікативна діяльність», «документальний, документально-інформаційний, інформаційний, когнітивний рівні соціально-комунікативної діяльності», які увійшли у науковий обіг і стали методологічною базою для наукових досліджень інших фахівців. В. Ільганаєва звернула увагу на тенденцію інтеграції бібліотечної діяльності, обумовлену зміною масштабів професійної діяльності бібліотечних працівників, якісними змінами форм і засобів обробки інформації, зростанням інтегративних тенденцій в бібліотечних та інформаційних технологіях.

В основних наукових працях М. Слободяника розроблено і всебічно досліджено якісно нову системно-функціональну модель бібліотеки у системі наукових комунікацій, яка передбачає взаємодію структури, функцій, технології та організації, обґрунтовано сутнісні функції бібліотеки та організаційно-технологічні засади їх реалізації. При цьому, за визначенням дослідника, елементи «функції» і «технології» мають чітко виражену комунікаційну спрямованість. В першу чергу М. Слободяник виокремлює в цьому контексті комунікаційну функцію, звертаючи увагу і на комунікаційну орієнтацію інших сутнісних функцій – меморіальної, інформаційної, когнітивної. Забезпечення активізації комунікаційних процесів, що відбуваються в бібліотеці є, за висновком вченого, сутнісним призначенням і елементу «технологія».

Пізніше дослідник запропонував вдосконалену модель бібліотеки як інституту, що входить до системи соціальних комунікацій, вихідним принципом якої визначається інформація та її обіг. Оновлена модель бібліотеки складається з таких чотирьох елементів: інформаційний потенціал – інформаційна діяльність – комунікаційний процес – управління, які перебувають між собою у відношеннях взаємозв’язку і взаємозалежності. При цьому в елементі «комунікаційний процес» М. Слободяник виокремлює комунікаційні відносини: бібліотекар – читач; бібліотекар – бібліотекар; читач – бібліотекар; читач – читач; віддалений користувач – сайт бібліотеки; читач – інтернет ресурси.

Структурно-функціональний підхід до розробки моделі бібліотеки був застосований Ю. Столяровим, який уперше представив бібліотеку як систему чотирьох елементів – документного фонду, користувачів, бібліотекарів та матеріально-технічної бази, розкрив їх сутнісні характеристики, історію розвитку, взаємозв’язку і взаємодії у процесі функціонування бібліотеки. Учений розглядає бібліотеку з позицій її сутності, яка завжди залишається незмінною, та з позицій її функціонування в умовах певної суспільної формації, яка впливає на зміст діяльності бібліотеки. Важливо наголосити, що соціальне призначення бібліотеки дослідник бачить у забезпеченні комунікації між абонентом і задокументованим знанням, з огляду на що визначає її «зовнішньосистемною, онтологічною, тобто сутнісною» функцією як цілісності документально-комунікаційну.

Як соціально-комунікаційний інститут висвітлює бібліотеку в контексті своєї теорії соціальної комунікації А. Соколов. Вчений переконливо доводить, що розвиток бібліотечної діяльності відбувається під впливом загального розвитку соціальних комунікацій та процесу інформатизації і зумовлений розширенням спектра потреб користувачів інформації.

В контексті поглиблення процесу інформатизації в Україні зростає дослідницький інтерес науковців до інформаційно-аналітичного забезпечення процесу прийняття управлінських рішень, в тому числі – до інформаційно-аналітичної діяльності бібліотечних структур. Різним аспектам цієї проблеми присвячені праці В. Горового (57, 58, 59–63), В. Бакуменка [12], Н. Сляднєвої[321, 322],В. Ільганаєвої [149], Л. Філіпової [364], І. Давидової [106], О. Кобєлєва [159–163], Т. Гранчак [71–98], С. Кулицького [189], Д. Блюменау [30] та ін.

Названими вченими розглядаються такі важливі питання, як сутність і напрями інформаційно-аналітичної діяльності, її місце та значення в розвитку бібліотек, склад та роль інформаційно-аналітичних систем в оцінці стану розвитку науки, зміст і методика створення інформаційних та інформаційно-аналітичних продуктів та ін.

Так, в працях Л. Філіпової висвітлюються організаційні аспекти інформаційно-аналітичної діяльності, уточнюються сутність та ознаки понять «аналітика» та «інформаційна аналітика».Л. Філіпова звертає увагу на таку їх особливість, як органічна інтегрованість у відповідні сфери діяльності, функціональний і організаційний симбіоз з їх соціальними інститутами і конкретними організаціями. За її висновком, у діяльності зазначених аналітичних служб, покликаних здійснювати інформаційний супровід управління у відповідних сферах, найчіткіше виявляється інформаційно-допоміжна природа інформаційної аналітики, що споріднює останню з іншими видами інформаційно-інфраструктурних, інформаційно-допоміжних служб, що традиційно впорядковують інформаційний простір, оптимізуючи і спрямовуючи рух інформаційних потоків, забезпечують збереження накопичених інформаційних ресурсів та ін.

При цьому важливо наголосити на тому, що дослідниця визначає місце інформаційної аналітики на перетині наукової (виробництво нового знання) і управлінської (розробка варіантів рішень, сценаріїв) діяльності, аргументуючи таку позицію тим, що інформаційна аналітика, використовуючи всі можливості інформаційно-допоміжних сслужб, активно оперуючи їх інформаційними продуктами і послугами, виконує, насамперед, завдання якісно-змістовного перетворення інформації з метою оптимізації управлінння. Йдеться про аналітичне перетворення інформації та її структурне впорядкування (інформаційний аналіз, узагальнення, згортання; консолідація великих інформаційних масивів у формі баз даних та їх поширення).

Інформаційно-аналітична діяльність розглядається нею не лише як інформаційна, але і як творча аналітична діяльність, призначена для оцінювання інформації та підготовки прийняття рішень; як сукупність процесів семантичної обробки даних, у результаті чого розрізнені дані перетворюються на закінчену інформаційну продукцію – аналітичний документ Зазначені фактори визначили статус і спеціалізацію інформаційно-аналітичних центрів, яким належить проміжне становище між традиційними інформаційними службами та спеціалізованими науковими організаціями.

Питання інформаційної аналітики активно розроблялись Н. Сляднєвою, яка дає таке її визначення: «Інформаційна аналітика займається виробництвом нового знання на основі переробки наявної інформації з метою оптимізації прийняття рішень. Сучасна інформаційна аналітика – складна комплексна діяльність, що основується як на природному інтелекті, так і на комп’ютерних технологіях оперування інформаційними масивами, методах математичного моделювання процесів тощо» [321]. У своїх працях дослідниця, також, актуалізувала проблему інформаційного шуму, до якого відносить і поширення в інформаційному просторі низкоякісних – «профанних» – текстів і смислів. Аналізуючи інформацію соціальних мереж, форумів, чатів, гостьових інтернет-сторінок, Н. Сляднєва робить висновок про те, що в умовах анонімності інтернет-середовища, можливості «сховатись» під ніком та аватаром різко знижується самоцензура користувачів, наслідком чого є поширення таких повідомлень, «які, можливо, важко було б зробити, дивлячись в очі реальному співбесіднику» [322]. В результаті зростає небезпека формування в субкультурах заниженого стандарту цивілізованого спілкування.

Водночас, говорячи про значення для комунікаційних процесів інформаційно-аналітичної діяльності, Н. Сляднєва зазначає що займатись нею мають спеціальні інформаційно-аналітичні центри, з якими бібліотеки в цій сфері не здатні конкурувати. На її думку, сутнісна, базова функція інформаційної аналітики принципово відрізняється від тих завдань, які в інформаційному просторі вирішують інформаційно-інфраструктурні, інформаційно-допоміжні служби, до яких Н. Сляднєва відносить і бібліотеки. Їх завдання, на переконання дослідниці, полягає у кількісному перетворенні інформації (інформаційному згортанні – бібліографуванні, анотуванні, реферуванні; консолідації великих інформаційних масивів у вигляді баз і банків даних) та її структурному впорядкуванні (систематизації, предметизації тощо). Інформаційна ж аналітика, використовуючи можливості таких служб і оперуючи їх продуктами і послугами, виконує завдання якісного – на змістовному рівні – перетворення інформації. При цьому Н. Сляднєвою не враховуються такі конкурентні переваги бібліотек, як оперативний доступ до широких масивів наукової інформації з бібліотечних фондів та досвід і навички інформаційної роботи бібліотечних працівників, можливості бібліотечних структур як навігаторів інформаційних потоків та координаторів інформаційно-аналітичного виробництва, зарубіжний досвід успішної інформаційно-аналітичної діяльності бібліотечних структур.

На здатності бібліотеки ефективно проводити інформаційно-аналітичну діяльність наголошує В. Ільганаєва, на думку якої такий вид діяльності є проявом найвищого комунікаційного рівня бібліотечної діяльності загалом. Інформаційно-аналітичну діяльність бібліотеки дослідниця висвітлює в контексті розгляду зовнішнього і внутрішнього рівнів бібліотечної діяльності, «взаємодія між якими і є простором формування засобів та способів вирішення виробничих суперечностей при задоволенні суспільних потреб у використанні інформаційних та інтелектуальних (когнітивних) ресурсів». До зовнішньої структури В. Ільганаєва відносить: суспільні потреби в інформації та знанні; потоки, масиви інформації та знань, що виникають і циркулюють у суспільстві, характер соціально-комунікаційної діяльності, соціально-комунікаційні середовища, інформаційний простір суспільства. Внутрішня структура діяльності у бібліотеці, на її переконання, визначається, в основному, її функціональними характеристиками. Важливим видається висновок дослідниці стосовно того, що «структура діяльності в бібліотеці відбиває стадії ідентифікації запиту й вибору шляху його задоволення за певними вимогами суспільства в будь-якій формі і в будь-якій якості, але сутність вибраних технологій зумовлюється предметом праці, результатом якої є різні продукти. Відповідно до цього в найвищому своєму комунікаційному розвиткові бібліотечна діяльність підіймається до інформаційно-аналітичного рівня і вже має ознаки сфери діяльності когнітивного рівня розвитку соціальних комунікацій».

Питанням інформаційно-аналітичної діяльності присвячено ряд публікацій О. Кобєлєва, причому предметом особливої уваги дослідника є саме бібліотечні інформаційно-аналітичні підрозділи.Інформаційно-аналітична діяльність бібліотек розглядається ним як соціокомунікаційний феномен, базовий елемент формування когнітивного потенціалу суспільства.

За твердженням О. Кобєлєва, інформаційно-аналітичні структури мають забезпечувати отримання органами управління систематичної аналітично-оглядової інформації з найважливіших аспектів зовнішнього управлінського середовища; підготовку аналітичних і прогнозних матеріалів з актуальних проблем стану й розвитку управлінського об’єкта; розробку ситуаційних моделей вирішення перспективних проблем; оперативного отримання оптимального обсягу інформації в непередбачених і надзвичайних ситуаціях.

Варто звернути увагу на те, що більшість вітчизняних і зарубіжних фахівців у сфері бібліотечної справи констатують недостатню розробленість теоретико-методологічних питань сучасного бібліотекознавства. Певним узагальненням існуючого стану справ став висновок, зроблений у 2006 р. Ю. М. Столяровим, який сам дослідник назвав «доволі дискусійним через його незвичність». У статті «Науковий міф про спеціальні методи документально-комунікаційних дисциплін» вчений висловлює міркування стосовно того, що «метод бібліотекознавства – поняття інтуїтивне, розмите, збірне, чітко не визначне. Усередині бібліотекознавства використовуються методи соціології, математики, логіки, філософії і так далі. Принципово кажучи, бібліотекознавство, втім, як і документознавство, архівознавство і т. д., використовує весь спектр відомих в науці методів, за винятком методу... власне бібліотекознавства, або методу бібліотечного (іншої відповідної дисципліни)» [343].

Грунтовний аналіз сучасного етапу розвитку методологічної бази сучасних бібліотекознавчих досліджень подає О. В. Воскобойнікова-Гузєва в статті «Дискусійні питання розвитку теорії і методології бібліотекознавства», констатуючи, що «з огляду на комплексність здійснюваних останніми роками робіт бібліотекознавцями використовується весь спектр дослідницьких методик соціогуманітаристики. Залучаються як загальнонаукові (системний, історичний, проблемно-хронологічний, структурно-функціональний та порівняльний методи) і притаманні суміжним галузям знання, так і спеціальні підходи та методи (бібліотекознавчого і фондознавчого аналізу, фондової реконструкції і моделювання та ін.), які ґрунтуються на принципах історизму та наукової об’єктивності, актуалізму та розвитку» [50, c. 6–7]. При цьому, говорячи про спеціальні підходи та методи, дослідниця, поряд із зазначеними вище, називає методи експертної оцінки, інтерв’ювання та анкетування, моделювання і моніторингу, спостереження, опитування та експерименту і уточнює, що вони «базуються на загальноприйнятих методах наукового дослідження, але тісно пов’язані з практикою бібліотечної справи» [50, c. 7]. Отже, знову йдеться про загальнонаукові емпіричні, емпірико-теоретичні та теоретичні і конкретно-наукові методи у застосуванні до вирішення проблем бібліотекознавства.

Таким чином, враховуючи досвід попередніх бібліотекознавчих досліджень для вивчення участі бібліотек у забезпеченні інформаційного супроводу державної політики слід використовувати комплекс дослідницьких методів і наукових підходів.

Базовим для дослідження є діалектичний метод, застосування якого передбачає розгляд бібліотечної справи як невід’ємної складової суспільного розвитку, з притаманними останньому тенденціями ускладнення і спеціалізації. Розуміння процесів і явищ у їх розвитку та в системі взаємозв’язків та взаємовпливів дає змогу простежити зміни в бібліотечній діяльності, спричинені особливостями політичних умов – політичними режимами, видове ускладнення бібліотечної системи як наслідок процесу соціальної структуризації суспільства, розвиток соціальних функцій бібліотеки як учасника процесів політичної комунікації.

З іншого боку, застосування діалектичногометоду дає змогу з урахуванням взаємозв’язку і взаємовпливів політичної системи суспільства з іншими сферами суспільного буття розкрити значення налагодження ефективної комунікативної взаємодії в системі політичної комунікації для забезпечення стабільного суспільного розвитку та окреслити роль бібліотеки в оптимізації процесу політичної комунікації, а отже – довести значення інституту бібліотеки для забезпечення динамічного суспільного розвитку через сприяння діалогу «влада – суспільство».

Діалектичний метод дає змогу уникнути абсолютизації якогось одного методу у процесі дослідження і створити єдину субординовану систему методів і підходів, яка складається з чотирьох рівнів: загальнофілософського, (діалектичний метод), загальнонаукового (системний, історичний, термінологічний, структурно-функціональний, порівняльний, інформаційний, підходи, методи аналізу, синтезу, гіпотези, узагальнення, індукції, дедукції, аналогії, моделювання, абстрагування, конкретизації, пояснення, систематизації, класифікації, спостереження), конкретно-наукового (конкретні методи і підходи історії – історико-генетичний, проблемно-хронологічний; політології – інституціональний; психології – метод емпатії; соціології у застосуванні до відповідних аспектів бібліотечної справи) і спеціальних методів бібліотекознавства (методи порівняльного бібліотекознавства; аналіз статистичної інформації стосовно бібліотечної справи в її конкретних деталя х; бібліографічний метод).

При визначенні базового методологічного підходу дослідження було враховано різноманітні підходи, які складають методологічну базу сучасного бібліотекознавства. Основні з них такі:

- соціально-функціональний – застосовується для аналізу сутнісного призначення бібліотеки і визначення її специфічних завдань в конкретних історичних і суспільно-політичних умовах;

- структурно-функціональний – дає змогу осмислити бібліотеку як системний об’єкт, що характеризується власною структурою, стійкими взаємозв’язками між окремими елементами і підсистемами, специфічними функціями компонентів і системи;

- діяльнісний – застосовується для аналізу бібліотечної праці шляхом виділення в її структурі мети, об’єкту і суб’єкта, засобів, результатів і змістовної характеристики самого процесу діяльності;

- соціокультурний – розглядає бібліотеку в системі загальнолюдських цінностей і пріоритетів, при цьому бібліотекознавство розглядається як гуманітарна галузь, спрямована на людину, її духовні потреби, які практично реалізуються в процесі бібліотечної діяльності;

- соціологічний – застосовується для виявлення закономірностей і визначення тенденцій трансформації бібліотечної справи як соціального інституту, що постійно і закономірно адаптується до змін макро- і мікросоціумів;

- технологічний – дає змогу розглянути бібліотеку як виробничу систему із специфічними атрибутами: вихідною «сировиною» і предметами праці, технологічними процесами і кінцевою продукцією;

- просвітницький – розглядає суть бібліотеки через гуманістичні ідеали, основне її призначення визначає як збереження духовних досягнень людської цивілізації, «пам’ять людства»;

- аксіологічний – дає змогу розглядати бібліотеку крізь призму понять аксіології, що дає змогу зрозуміти її призначення і гуманістичну місію;

- когнітивний – передбачає вивчення структури і закономірностей когнітивних (знаннєвих) процесів у бібліотечній справі, вивчає процеси накопичення, обробки, поширення, дії знань, а також мотивації, забезпечення, контролю і координації комунікативно-пізнавальних потреб користувачів бібліотек;

- інформаційний – розглядає бібліотечну діяльність крізь призму категорії інформатики;

- маркетинговий – дає змогу орієнтувати діяльність бібліотеки на потреби її користувачів і формувати її організаційну структуру, структуру фондів, перелік послуг і продуктів, умов роботи, виходячи з цих потреб;

- соціальнокомунікаційний – розглядає весь бібліотечний простір як єдину комунікаційну мережу обміну концентрованого людського досвіду, де базовими категоріями є поняття «комунікація» та «інформація»;

- р егіональний – використовується при розгляді сучасної бібліотеки як центру соціальних комунікацій і ланки економічної інфраструктури території, основного елементу її суспільного виробництва.

Утім, виходячи із сучасного визначення бібліотекознавства як наукової дисципліни документно-комунікаційного циклу, що теоретично відтворює бібліотеку як наукове поняття і об’єкт реальності в усіх її зв’язках і опосередкуваннях, та враховуючи проблему дослідження – участь бібліотеки в політичній комунікації, його акцент було зроблено на комунікаційному аспекті функціонування бібліотеки. Сама ж бібліотека розглядається як інтегративний соціальний інститут, універсальний інформаційно-комунікаційний центр.

Враховуючи це, закономірним стало визначення методологічною основою дисертаційного дослідження соціальнокомунікаційного підходу. Соціальна комунікація, будучи об’єктом реального світу і володіючи єднальною функцією стосовно інших об’єктів, виконує роль системоутворюючого чинника в розвитку суспільства, культури і наукового знання. Будь-яке суспільне явище, по суті, має комунікаційну природу. Суть феномену соціальної комунікації виявляється в різних соціокультурних зрізах: хронологічному, регіональному, національному, інституційному і на різних рівнях соціально-комунікаційної взаємодії: макро (масові, міжнародні, міжцивілізаційні), міді (соціально-групові), мікро (міжособистісні). За І. Манкевич, «соціальнокомунікаційний підхід (СКП), що розвивається на основі концепції СК (соціальної комунікації. – Г. Т.) як руху смислів у соціальному часі й просторі, дає змогу виявляти й пізнавати різні пласти побутування культури та її конкретних проявів як соціально-комунікаційних систем (СКС). У теорії СК під СКС у широкому сенсі слова розуміється система задоволення комунікаційних потреб суспільства, соціальних груп, особистості, що склалася в ході еволюції людства. Як інституціональне явище СКС являє собою сукупність комунікаційних каналів і засобів, що володіють матеріально-технічними ресурсами і професійними кадрами» [206]. Враховуючи це, соціальнокомунікаційний підхід може розглядатись як системоутворюючий стрижень методології бібліотекознавчих досліджень, присвячених розгляду комунікаційних аспектів функціонування бібліотеки як соціально-комунікаційного інституту.

В Україні нове бачення застосування соціальнокомунікаційного підходу в умовах інформаційного суспільства для досліджень у напрямі бібліотекознавства запропонувала професор В. Ільганаєва. Серед його особливостей вона виділяє 1) єдність соціально-комунікаційних процесів; 2) предметність соціально-комунікаційної діяльності; 3) етапність інформатизації; 4) інтеграцію соціально-комунікаційних підсистем суспільства на основі переформатування організаційно-функціонального устрою соціально-комунікаційних структур [142].

Незважаючи на відносну новизну цього підходу у бібліотекознавчих дослідженнях, сьогодні він активно застосовується вітчизняними науковцями для вирішення проблем, пов’язаних з різними аспектами комунікаційного напряму функціонування бібліотек. Так, соціально-комунікаційно-інформаційний та соціально-комуінкаційний функціональний підходи стали одними з методологічних засад докторської дисертації Г. М. Швецової «Документ і книга в системі соціальних комунікацій» (2002 р.); визнання соціально-комунікативної природи діяльності бібліотек, «які за умов інформаційного суспільства перебувають на етапі переходу від документної до документно-інформаційної й інформаційно-когнітивної парадигм розвитку» [107], було покладено в основу методологічної бази докторського дослідження І. О. Давидової «Інноваційна політика бібліотек України: зміст та стратегії розвитку в інформаційному суспільстві» (2008 р.); соціально-комунікаційний підхід обраний методологічною основою дисертаційного дослідження «Бібліотека в системі наукової комунікації: коеволюційні процеси розвитку» (2009 р.) на здобуття наукового ступеня доктора наук Г. В. Шемаєвою, за висновком якої використання цього підходу дозволило їй «виявити та дослідити загальні і специфічні принципи організації функціонування бібліотеки в системі наукової комунікації; розглянути соціокультурні фактори виникнення та розвитку каналів і засобів поширення інформації та знань; охарактеризувати інформаційні зв'язки в науковому співтоваристві, зумовлені галузевою специфікою; визначити феномен електронних ресурсів бібліотек як актуальний масив наукової інформації, що використовується для соціальних і специфічних потреб науки» [383]. В. А. Маркова, аргументуючи визначення методологічним стрижнем своєї докторської дисертації «Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку» (2011 р.) соціокомунікативного підходу, зазначає, що його застосування дало змогу «з’ясувати сутність книжкової комунікації, її базову роль у системі соціальної комунікації; визначити й охарактеризувати головні компоненти системи книжкової комунікації, дослідити трансформації, що відбуваються з ними в сучасному комунікаційному просторі» [207, c. 3].

Ефективним виявилось використання соціальнокомунікаційного підходу як методологічної основи в кандидатських дослідженнях Ю. А. Остапчук «Інформаційно-бібліографічна система університетської бібліотеки: зміст, організація, використання» (2011 р.), Ю. В. Пасмор «Бібліотечно-інформаційне забезпечення правової науки в Україні: напрями консолідації» (2011 р.), Т. А. Дурєєвої «Адаптація комунікаційних технологій до бібліотечної діяльності в умовах інформаційного суспільства» (2010 р.), Л. М. Лучки «Бібліотеки у культурно-освітньому просторі Катеринославщини другої половини XIX – початку XX ст.» (2010 р.), Т. В. Проценко «Система бібліотечно-інформаційного супроводу професійної діяльності сімейних лікарів в Україні» (2010 р.), І. П. Коваленко «Комунікаційні засоби формування правової культури бібліотечних фахівців» (2010 р.) та ін.

За В. В. Різуном, суть соціальнокомунікаційного підходу як «нового для науки в цілому підходу є фіксація, моніторинг, опис, аналіз та інтерпретація даних у системі понять соціальнокомунікаційного інжинірингу, а точніше – з точки зору того, чи здійснює об’єкт дослідження на соціум той вплив, який технологічно закладався, і як соціум відреагував на об’єкт впливу» [299].

Дослідження комунікаційних об’єктів у соціальному вимірі передбачає фіксацію досліджуваного об’єкта у природній для нього системі суспільних координат та спостереження за його функціонуванням в цій системі з їх наступним описом, проведення експериментів з досліджуваним об’єктом у реальних або лабораторно відтворених соціальних умовах та опис їх результатів; аналіз та соціально орієнтовану інтерпретацію результатів дослідження.

Отже з позицій соціальнокомунікаційного підходу бібліотека розглядається як учасник комунікації, що виникає в процесі здійснення державної політики: між владою і громадськістю, всередині владних структур, на рівні громадянського суспільства. У цьому контексті вивчається функціонування вітчизняних та зарубіжних бібліотек в системі політичної (державної, управлінської) комунікації, зокрема, спеціальна увага приділяється вивченню технологічних засад такого функціонування, аналізуються та узагальнюються результати спостереження. З’ясовується вплив участі бібліотек у політичній комунікації на формування їх фондів та розвиток, в тому числі розширення спектру послуг, що надаються ними користувачам, на видове урізноманітнення бібліотек, зокрема появу нелегальних робітничих бібліотек, меморіальних бібліотек (президентські бібліотеки США), парламентських та президентських бібліотек. Ефективним у цьому контексті є метод включеного спостереження, а також – експериментування з оптимізації політико-комунікативної взаємодії по векторах «бібліотека – органи державної влади» та «бібліотека – громадськість» та визначення її перспективних форм і напрямів. У підсумку визначаються затребувані з боку користувачів форми інформаційно-аналітичної продукції та відпрацьовуються технології з їх підготовки.

Застосування соціальнокомунікаційного підходу має доповнюватись використанням системного підходу, адже комунікація є невід’ємною властивістю будь-якої системи, завдяки їй окремі елементи мають змогу інтегруватись і скласти єдине ціле. В контексті застосування системного підходу було розглянуто співвідношення політичної системи, системи політичної комунікації та бібліотеки як, зі свого боку, складної системи.

Відповідно до системного методу важливим є дотримання принципів цілісності, за яким вказані системи розглядаються як сукупність складових, органічно інтегрованих в єдине ціле; верховенства цілого над складовими частинами, що передбачає підпорядкування функціонування окремих компонентів і підсистем підтриманню функціонування всієї системи в цілому (зокрема системи політичної комунікації – підтриманню життєздатності політичної системи; бібліотеки – підвищенню ефективності системи політичної комунікації); ієрархічності, за яким компоненти і підсистеми нижчого рівня підпорядковуються системам більш високого рівня за принципом «матрьошки», і всі разом підпорядковуються системі в цілому (відповідно до цього принципу вибудовується логічний «ланцюжок»: інформаційно-аналітичні підрозділи бібліотек – бібліотека – система політичної комунікації – політична система і суспільство); структурності, що дозволяє прослідкувати закономірні зв’язки між окремими частинами цілого, які забезпечують цілісність системи і зумовлюють особливості її внутрішньої будови; самоорганізації, відповідно до якого система здатна реагувати на зміну внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування відтворенням або удосконаленням рівня своєї організації з метою підвищення стійкості і збереження життєздатност і; взаємозв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюватись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього середовища.

Застосування останніх трьох принципів дає змогу вивчати бібліотеку як системне ціле з точки зору її структури, елементів, функцій та завдань, визначити фактори, що впливають на трансформацію бібліотеки як суб’єкта політичної комунікації. В контексті дотримання зазначених принципів системного підходу політична комунікація по відношенню до бібліотеки як системи розглядається як зовнішнє середовище, реагуючи на впливи якого відбувається внутрішній розвиток бібліотеки, змінюється її структура, зміщуються акценти у здійсненні функцій. Зокрема, ускладнення системи політичної комунікації протягом ХХ ст., спричинене прискореною інформатизацією та процесом демократичних перетворень, вплинуло на виокремлення в структурі бібліотек спеціальних інформаційно-аналітичних підрозділів, завданням яких стало забезпечення інформаційно-аналітичного супроводу процесу прийняття рішень.

Отже, дослідження ко мунікативної активності бібліотеки у системі політичної комунікації дає змогу розглядати її як компонент цієї системи, пов’язаний комунікативною взаємодією з іншими структурними елементами системи політичної комунікації, такими як політичні партії, органи державної влади, структури місцевого самоврядування тощо. Проведений аналіз напрямів політичної комунікації та взаємодії та взаємозв’язків бібліотеки з окремими елементами її системи дозволяє визначити місце бібліотеки у системі політико-комунікативної взаємодії, дає підстави для висновку стосовно того, що бібліотека перебуває на перетині цих напрямів і може відігравати в процесах політичної комунікації роль посередника – опосередкованого каналу – між учасниками політико-комунікативної взаємодії. Крім цього можна зробити висновок стосовно можливості бібліотеки впливати на підвищення ефективності функціонування системи політичної комунікації і її сприяння, таким чином, стабільному розвитку політичної системи і суспільства.

Застосування системного підходу виявилося б обмеженим без його доповнення порівняльним та структурно-функціональним. Останній вимагає не просто констатації факту участі бібліотек у процесах політичної комунікації, а й висновків стосовно того, у здійсненні яких саме функцій політичної комунікації вони задіяні. Так, з’ясовано, що на сьогодні бібліотека здійснює більшість функцій політичної комунікації, зокрема – поширення ідейно-політичних цінностей, знань про політику, політичне інформування; формування громадської (політичної) думки; поширення політичної культури, її розвиток в індивідів; політико-культурний обмін; підготовка громадськості до участі в політиці. Порівняння ж діяльності бібліотеки з іншими суб’єктами політичної комунікації дало змогу визначити її як функціонального суб’єкта системи політичної комунікації.

В рамках застосування структурно-функціонального підходу, також, визначено пріоритетні функції інформаційно-аналітичних відділів бібліотек як її структурних підрозділів.

Тісно пов’язаний із системним інформаційний підхід, який дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну багаторівневу інформаційну систему, яку утворюють інші взаємопов’язані системи нижчого рівня, в тому числі соціум, соціальна комунікація, політична комунікація, бібліотека. Кожна з цих підсистем є, по суті, інформаційною. При цьому інформаційна система «бібліотека» є місцем перетину інших вказаних інформаційних систем «соціум», «соціальна комунікація», «політична комунікація». Це зумовлено природою бібліотеки як соціального інформаційно-комунікаційного інституту, однією з сутнісних функцій якого, за визнанням багатьох бібліотекознавців, є інформаційна. Як зазначає Р. Мотульський, «потреба в інформації для здійснення різних видів діяльності слугувала першопричиною створення бібліотеки як соціального інституту, а задоволення інформаційних потреб, які постійно зростають і змінюються, стало головною метою її функціонування» [227]. Застосування інформаційного підходу, таким чином, створило умови для аналізу участі бібліотеки у сфері політичної комунікації через вивчення її інформаційної діяльності.

Важливим є використання можливостей інституціонального підходу, що передбачає дослідження участі бібліотеки у процесах політико-комунікативної взаємодії як соціального інституту, оформлення і функціонування якого, за М. Найдорфом, проходило «під егідою втілення суспільно цінних “ідей” – пануючих у даному суспільстві уявлень про правильний світоустрій і становище людини в ньому» [230].

Проведення історичної ретроспективи участі бібліотек у процесах політичної комунікації показує, що протягом століть бібліотека була не тільки інститутом освіти, інститутом приватного життя, інститутом просвіти, або інститутом науки, але й інститутом священної пам’яті, і інститутом влади. В рамках інституціонального підходу в дослідженні участі бібліотек в політичній комунікації виникнення феномену національної бібліотеки розглядається як оформлення «нового (і особливого) інституту державності в країнах Європи, орієнтованого від початку на реалізацію функцій, які умовно можна охарактеризувати як функції “національної пам’яті» [47, c. 130], публічної бібліотеки – як інституту демократії, бібліотеки в тоталітарному суспільстві – як інституту пропаганди.

Відзначаючи спільну сутність всіх бібліотек – збереження і надання доступу до суспільно значущої інформації, важливо наголосити на особливостях, що стосуються різних аспектів діяльності бібліотеки – меті її створення, критеріях відбору текстів, статусі осіб, які отримують доступ до інформації, яка зберігалась в бібліотеці тощо.

Аналіз історичного досвіду функціонування бібліотек в системі політичної комунікації, здійснений на основі інституціонального підходу, виявляє, що періоди відносної стабільності і відтворювання вже усталених бібліотечних структур чергуються з кризовими періодами невідповідності цих інститутів новим реаліям, їх зникнення і створення нових, специфіка яких визначалась особливостями соціально-політичного контексту. При цьому криза певної структури бібліотеки є симптомом процесу трансформації усталених соціально-політичних відносин.

Комплексне використання соціальнокомунікаційного, системного, структурно-функціонального та інституціонального підходів дає змогу, відштовхуючись від розуміння бібліотеки як інституту системи соціальних комунікацій та політичної комунікації як її підсистеми, одного з галузевих напрямів, побачити та розкрити місце і роль бібліотеки як соціального інституту в системі політичної комунікації; провести історичну ретроспективу розвитку бібліотек в контексті їх участі у процесах політичної комунікації та окреслити розвиток їх соціальних функцій під впливом цієї участі; виявити та дослідити загальні тенденції та специфічні форми організації функціонування бібліотеки в системі політичної комунікації; дослідити досвід політико-комунікативної взаємодії бібліотеки з владними структурами та елементами громадянського суспільства; виходячи із тенденцій та закономірностей розвитку політичної комунікації визначити пріоритетні напрями розвитку діяльності бібліотек як суб’єктів її системи.

Водночас, враховуючи, що, як зазначає О. Воскобойнікова-Гузєва, «бібліотека являє собою складну систему, здатну до саморозвитку та самоорганізації, і розуміється як складний багатофункціональний соціальний інститут, що має нелінійний розвиток, як інтенсивний (під впливом широкого соціального середовища, результатів суміжних наук та галузей знання), так і екстенсивний (під впливом внутрішніх сил)» [50, c. 5], доцільним є застосування синергетичного підходу. Його врахування зумовлює вивчення політичної системи, системи політичної комунікації та бібліотеки як системи як таких, що характеризуються відкритістю, взаємопроникненням, нерегулярністю зв’язків, функціональною нестабільністю, розвиток яких відбувається нелінійно під впливом широкого спектру чинників, часто випадкових, особливо в їх кризових, нестабільних станах.

Такий підхід, зокрема, дає змогу пояснити певне згасання політичної комунікації в ранньому середньовіччі порівняно з добою античності впливом руйнації політичної системи Західної Римської імперії, а також в контексті послаблення центральної державної влади і зміцнення позицій церкви як єдиної пан’європейської централізованої структури – зникнення публічних і формування мережі монастирських бібліотек в цей час; окреслити основні проблеми розвитку політичної комунікації на сучасному етапі та визначити перспективні напрями участі у процесах політико-комунікативної взаємодії бібліотечних структур як суб’єктів, діяльність яких виступає фактором стабілізації системи політичної комунікації та підвищення її ефективності.

Відзначаючи в процесі самоорганізації системи дві протилежні тенденції – її прагнення до стійкості, самозбереження і, водночас, прагнення до урізноманітнення, можна зробити висновок про їх обумовленість взаємодією з оточуючим середовищем: ускладнення системи при її відкритості і спрощення при замкненості. У випадку, коли йдеться про бібліотеку як систему, увага фокусується на суті діяльності бібліотечних установ, їх призначенні як соціально-комунікаційного інституту. Принциповим в даному випадку є висновок Ю. М. Столярова стосовно того, що бібліотека прагне «за будь-яких змін зовнішнього середовища зберегти свою сутність, свою відносну автономність, підтримати відносну самостійність, незалежність, пристосовуваність до умов оточуючого середовища. Прагнення до цього властиве будь-якій бібліотеці. Воно має підкріплюватись різноманітними заходами, головний з яких – постійне відслідковування всіх зовнішніх і внутрішніх змін, які впливають або здатні вплинути в майбутньому на її існування» [344].

Під впливом попиту і потреб користувачів відбувається урізноманітнення елементів бібліотечної структури – змінюється спрямованість бібліотечних фондів, з’являються нові структурні підрозділи; під впливом інформатизації урізноманітнюються форми участі бібліотек у процесах комунікації, а саме – активно використовуються можливості мережі Інтернет як для створення нових бібліотечних ресурсів, так і для надання нових послуг і т. п. Як слушно зауважує М. С. Карташов, «бібліотечні процеси і явища можуть бути пояснені лише соціальними процесами і явищами. Питання ставиться в площину взаємодії суспільного процесу і бібліотечної діяльності (як свідомої діяльності). Під впливом зовнішнього середовища бібліотеки набувають якісної визначеності. Активно взаємодіючи із середовищем, певною мірою сприяючи його перетворенню, бібліотеки, поряд зі своєю відносною відособленістю від середовища, зберігають і відносну стійкість» [154].

При цьому аналіз лише сучасного досвіду функціонування бібліотеки як суб’єкта політичної комунікації не дає змогу зробити висновок стосовно загальних закономірностей такого функціонування, можливих факторів впливу на нього, спрогнозувати тенденції його розвитку. Необхідність глибокого усвідомлення логіки розвитку участі бібліотек у процесах політичної комунікації та ґрунтовного висвітлення його сучасного рівня обумовлює застосування історичного підходу, адже нові і накопичені наукові знання та практичний досвід перебувають в діалектичній взаємодії. Перевірені досвідом найбільш ефективні форми і напрями діяльності не зникають, а «успадковуються» новими структурами, зміцнюючи їх життєздатність і адаптивність до нових реалій. Дотримання історичного підходу дало змогу узагальнити сучасний і історичний досвід розвитку бібліотеки як учасника процесів політичної комунікації, аналіз специфіки різних етапів цього розвитку дозволив виявити його закономірності і тенденції, окреслити перспективи. Зокрема, саме в контексті застосування історичного підходу можна зробити висновок стосовно активізації участі бібліотек у процесах політичної комунікації в умовах демократії, що знайшло відображення у розширенні спектру бібліотечних послуг, видовому урізноманітненні бібліотечних структур, напрямах політико-комунікативної взаємодії бібліотек. Порівняно з умовами недемократичних режимів, в яких бібліотека в системі політичної комунікації використовується, переважно, як інструмент поширення пануючої ідеології та впливу на маси владної верхівки, в умовах демократії вона стає інструментом формування культури «діалогу» між владою і громадськістю, маючи можливість максимально повно реалізувати свої сутнісні функції як соціальний інститут.

Застосування в контексті історичного підходу історико-генетичного методу дає змогу дослідити закономірності становлення та розвитку політичної комунікації, простежити еволюцію її каналів і засобів, виявити особливості розвитку бібліотек у системі політичної комунікації в умовах змін конкретно-історичного середовища; проблемно-хронологічного – висвітлити специфіку участі бібліотек у політичній комунікації в контексті соціально-історичних реалій певної епохи.

Дата добавления: 2015-07-13