Тема 3. Стилістичні можливості лексичних і фразеологічних одиниць

1. Лексика загальновживана і лексика обмеженого вживання (загальний огляд).

2. Стильовий розподіл лексики.

3. Застарілі слова та неологізми.

4. Фразеологічні можливості української мови.

Література:

1. Аксентьєв Л.Г. Сучасна українська мова. Фразеологія. – Харків, 1983.

2. Арешенков Ю.О. Класифікація стилів і вивчення стилістики у вищій та середній школі// Українська мова і література в школі. – 1993. – № 1.

3. Їжакевич Г.П. Стилістична класифікація фразеологізмів // УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА В ШКОЛІ, 1971, № 10.

4. Кульч З.Й. Лексико-генетичні особливості сучасної української риторичної термінології// Мовознавство. – 1996. – № 4-5.

5. Медвєдєв Ф.П. Українська фразеологія (Чому ми так говоримо). – К, 1982.

6. Михайлишин Б.П. Комунікативний аспект ринкової термінології// Мовознавство. – 1998. – № 4,5.

7. Мурашко Л.В. З історії формування української військової термінології// Мовознавство. – 1997. – № 4-5.

8. Муромцева О.Г. Стилістична диференціація лексики української літературної мови// Українська мова і література в школі. – 1978. – № 2.

9. Непокупний А.П. Слов‘янська термінологія підвищеного рельєфу в індоєвропейському контексті// Мовознавство. – 1998. – № 2-3.

10. Скрипник Л.Г. Фразеологія української мови. – М., 1975.

11. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія / за заг. ред. І.К. Білодіда. – К.: Наук. думка, 1973. – С. 333-435.

1. Лексика загальновживана і лексика обмеженого вживання

Слова, об’єднані сферою поширення, утворюють певні лексичні групи: 1) загальновживану лексику і 2) лексику обмеженого вживання.

До загальновживаної лексики належать слова, використання яких вільне, не обмежене. Подібна лексика складає стійку основу сучасної української мови. У ній за тематичною ознакою можуть бути виділені найрізноманітніші лексико-семантичні парадигми: слова, що називають явища, поняття суспільно-політичного життя, економічні поняття, явища культурного життя, побутові найменування і т.д. і т.п.

У лексиці обмеженого вживання з точки зору соціально-діалектної сфери поширення виділяються слова, по-перше, притаманні тим чи іншим територіальним говорам, діалектам (так звані діалектизми), по-друге, спеціальні, професійно-термінологічні, а також жаргонно-арготичні.

  Загальновживана (необмеженого вживання)

Обмеженого вживання

Жаргонно-арготична

Лексика національної української мови

Діалектна

Професійна і термінологічна

Схематично це можна представити таким чином:

1. Найбільшу групу становлять слова, нейтральні з стилістичного погляду, вони належать до загальновживаної лексики, якою користується кожний, хто володіє українською мовою. Стилістично нейтральними є, наприклад, такі слова, як батько, син, рука, волосся, хата, вітер, дерево, залізний, зелений, два, той, вона, думати, ходити, тут, близько, весело і т.д. сфера їх вживання не обмежена усною чи письмовою формою або якимсь одним різновидом літературної мови, вони використовуються в усіх стилях її, бо такі слова відомі кожній людині.

До загальновживаної лексики належать назви оточуючих речей, тварин, рослин, явищ природи і суспільного життя, людської діяльності і культури, найрізноманітніших прикмет і якостей, почувань і стану людини тощо, тобто слова, пов’язані з повсякденним життям усіх членів мовного колективу. Загальновживані слова здебільшого належать до стійкого лексичного фонду мови.

Категорія загальновживаних слів не є замкненою і застиглою: вона весь час поповнюється новими словами у зв’язку з розвитком матеріальної і духовної культури найширших мас населення. Так, наприклад, слова електрика, радіо, лекція, конференція понад 60 років тому не були загальновживаними; потім такими не були слова відео, комп’ютер. Тепер вони стали звичайними, отже і загальновживаними.

2. Близька своїм характером до загальновживаної лексика специфічно побутова, пов’язана з явищами побуту різних соціальних груп населення.

Вона обіймає слова, що називають предмети одягу, їжі, господарства, житла, розваг та ін., а також їх деталі (плахта, кісник, бриль, коцюба, рогач, ослін, бандура, весілля).

Серед побутової лексики можна виділити загальновживані слова, тобто такі, які означають назви предметів і явищ, поширених у побуті всіх груп населення, що користуються українською мовою (постіль, шапка, сніданок).

Але, крім них, є багато й таких специфічно-побутових слів, які активно вживались лише представниками окремих суспільних груп, а не всіма членами мовного колективу.

Наприклад, слова запаска, очіпок, покутя, макогін були поширені тільки в селянській лексиці, а пальто, одеколон, варення, буфет раніше активно вживались тільки в мові міського населення тощо.

Побутова лексика змінюється звичайно із зміною побуту її носіїв.

3. Велику групу становить професійно-виробнича лексика, до якої належать слова, що вживаються для назв різних знарядь, матеріалів, явищ і процесів виробництва, як наприклад: домна, вагранка, руда, верстат, прядка, цівка, веретено, терпуг, долото, бетон, газифікація, електрозварювання і т.д. У кожній виробничій галузі створюється своя, специфічна для неї лексика, зв’язана з діяльністю людей, що працюють в цій галузі.

Найбільш значною групою в спеціальній лексиці є наукові і технічні терміни, що утворюють різноманітні термінологічні системи.

До термінологічної лексики відносять слова чи словосполучення, що використовуються для логічно точного визначення спеціальних понять, встановлення змісту понять, їх ознак. Отже, для терміна (на відміну від не терміна) особливою характерною функцією є функція визначення, що називається дефінітивною (лат. definitіo – визначення), а саме термінологічне розкриття змісту поняття – дефініцією.

Терміни, як правило, однозначні. Багатозначність термінів, як і їх синонімія (пор. в лінгвістиці, чи мовознавстві; моносемія – однозначність), а також омонімія (реакція хімічна чи реакція суспільно-політична) і антонімія (полісемія – моносемія) визначаються звичайно в числі недоліків.

До власне професійної лексики належать слова, вирази, які не є суворо взаконеними, науково визначеними найменуваннями тих чи інших виробничо-технічних, сільськогосподарських та інших професійних понять.

Одні з подібних найменувань набувають ознак напівофіційних, але визначених в галузі їх поширення професійних слів. Вони нерідко включаються в спеціальні словники, але обов’язково з вказівкою на чисто професійне їх значення. Наприклад: в мисливстві відомо кілька назв лисиці: проста, руда (чи сиводушка), лісова, червоно-бура, чорнобурка, чорна, біла, карсун, караганка, запашиста лисиця.

Інші професійні слова лишаються вузькопрофесійними, що вживаються в розмовному мовленні людей, об’єднаних родом певних занять.

Такі слова є професійно-жаргонними. Так, у поліграфістів рядок, що не ввійшов у текст, називають висячим.

Широкого поширення в літературній мові вузькопрофесійні слова звичайно не отримують, тобто сфера їх вживання залишається обмеженою. Частіше за все це розмовне мовлення представників тієї чи іншої професії. Однак, нерідко буває так, що відбувається так звана термінологізація професійних слів і виразів. У такому випадку вони стають єдиним офіційно взаконеним найменуванням.

У той же час поширення науково-технічної термінології і власне лексики, їх інтенсивне проникнення в різні сфери життя призводить до того, що в мові, поряд з процесом термінологізації загальновживаних слів, спостерігається і зворотний процес – засвоєння літературною мовою термінів, тобто їх детермінологізація. Часте вживання філософських, мистецьких, літературознавчих, медичних, фізичних, хімічних, виробничо-технічних і багатьох інших термінів і термінологічних сполучень зробило їх загальновживаними лексичними одиницями: аргумент, поняття, свідомість; драма, концерт, контакт, контур, напруга, роман, стиль; аналіз, синтез.

Ці слова в загальнолітературному вживанні мають інші, нерідко переносно-метафоричне лексичне чи фразеологічне значення.

4. Діалектизми та жаргонізми в складі української мови

Слова, вживані в окремих говорах або наріччях і не поширені в мові всього народу, належать до категорії діалектної лексики, до так званих діалектизмів, чи провінціалізмів, наприклад: ґазда, хижа, загурка (розвага), файний, банувати (сумувати), оногди (нещодавно).

Основу словника сучасної української літературної мови складає загальнонародна лексика. Слова, що вживаються в ній, зрозумілі кожному, хто знає українську мову і користуються нею. Значення ж діалектизмів відоме обмеженому колу людей, що володіють українською мовою, звичайно лише тим з них, хто користується говором, якому властиві ці діалектизми.

У літературних творах, в яких немає потреби відбивати місцеві розмовні риси, діалектна лексика не використовується. Вона відсутня у науковій літературі та в документах ділового характеру, не поширені діалектизми і в публіцистичному жанрі. Але в творах художньої літератури вони зустрічаються. Вживають їх з метою підсилення реалістичності твору, з метою забарвлення його місцевим колоритом. Для цього їх вводять у мову дійових осіб і значно рідше у мову самого автора. Високохудожнє використання діалектизмів у такому плані спостерігається у творах І. Франка, В. Стефаника, О Кобилянської, П. Мирного, М. Коцюбинського, Ю. Яновського, О. Гончара.

Наприклад, у Франка: „Знов дзвінок, знов робітник двигає повний кібель лепу до шахти і приносить новий, і знов, копаючи, розмовляє сам із собою, наповнює глухе підземелля не тільки стуком свойого дзюбака, але також гомоном своїх слів” („Вівчар”).

Окремі діалектні слова ввів у власну мову бійців з Поділля О. Гончар: „Я стидався би, – сказав він, – сидіти, згорнувши руки, коли всім навколо такі жнива, такий шарварок ” („Прапороносці”).

У період, коли українська літературна мова починала організовуватися на народно-розмовній основі, діалектизми зустрічалися у всіх письменників без винятку, бо тоді, коли ще не виробились загальнолітературні мовні норми, кожен письменник у своїх творах використовував ту лексику і ті форми розмовної мови, які були йому найбільш відомі, які вживались в тій місцевості, звідки він походив або жив. Діалектизми, обумовлені цими причинами, зустрічалися в творах І. Некрашевича (XVIII ст.), М. Вовчка, О. Федьковича і багатьох інших українських письменників.

Наприклад: У Котляревського: „Не стиджуся прясти, шити і носити воду. Скільки хороших людей сватались за тебе – розумних, і зажиточних, і чинних... Лучче посивію дівкою, як піду за таких женихів, які на мені сватались. ”

У Квітки-Основ’яненка: „Тут Явдоха мершій у жлукто і полізла... Наум став над Настею, вп’ять гірко заплакав тай кае...” Зрідка засвідчують діалектизми і в творах Т. Г. Шевченка: ретязь – мотузок, кебети не маю – хисту.

У творах письменників із західних областей України діалектизми зустрічаються значно ширше, ніж у мові інших українських письменників, зокрема багато їх є у В. Стефаника, М. Черемшини, в ранніх творах І. Франка. Спричиняється це тим, що західноукраїнські області довгий час були відірвані від України, а це стало причиною деякої відокремленості літературно-мовного процесу в західноукраїнських землях.

До використання діалектної лексики в літературній мові потрібно ставитися дуже обережно і вживати її лише тоді, коли це справді стилістично виправдано, дбаючи про те, щоб діалектизми не робили мову твору незрозумілою для читачів.

Крім місцевих слів, або лексичних діалектизмів, у мові існують ще й соціальні діалектизми чи жаргонізми. Окремі соціальні групи, відірвані від народу, намагаються використати загальнонародну мову в своїх інтересах. Для цього вони створюють свої слова і вводять їх до вживання. Створювали свою лексику злодії, волоцюги, старці, які часто користувалися мовою, незрозумілою для сторонніх людей.

Ця мова носить назву арго. До арготизмів належать такі слова, як рубати, шамати – „їсти”; буза – „дурниці”, барахло – „речі”, манатки – „білизна”, „речі”; сіно – „тютюн”.

Соціальні жаргонізми в літературі з почуттям міри можуть вживатися лише як художній засіб мовної характеристики героїв твору. В свій час в цій функції використовували їх І. Франко („Хлопська комісія”), І. Микитенко („Вуркагани”) та інші. Вживання жаргонної лексики в авторській мові не поширене.

Інколи замість слова жаргон вживають слово сленг.

2. У залежності від мети висловлювання людина, що говорить чи пише, вибирає з лексичної системи української мови потрібні їй слова. Наприклад, в офіційно-діловому документі і в листі до близької людини на одну і ту же тему будуть використані різні слова.

Порівняйте:   Шановний пане Петров І. П.! У відповідь на Ваш запит про початок занять і час прибуття повідомляємо, що початок занять 18 вересня. Згідно з наказом ректора Вам належить прибути 15 вересня для оформлення документів і отримання необхідної навчальної літератури.     Секретар Н. Іванова

Дорогий Іванко! Із задоволенням виконала твоє прохання, про все дізналася і відповідаю по порядку на питання: заняття на факультеті починаються 18 вересня, але тобі треба приїхати за три дні (є така сувора вимога начальства), щоб усі документи оформити і отримати в бібліотеці книги. Чекаємо тебе усією сім’єю.   Твоя сестричка Надя.

Подібне явище обумовлене так званим функціонально-стильовим розшаруванням української лексики, тобто наявністю в ній лексичних одиниць, вибір яких залежить від їх ролі в процесі реалізації однієї з функцій мови: спілкування, повідомлення чи впливу.

Функцію спілкування виконує, як правило, розмовний стиль у його усній формі прояву, функцію повідомлення і впливу – книжні стилі: офіційно-діловий, науковий, газетно-публіцистичний, причому переважно в письмовій формі їх прояву. Ці функції виконують також різноманітні стилі художньої літератури.

Схематично розшарування лексики можна зобразити так:

Лексика літературної мови

Літературно- розмовна

Отже, наше мовлення групується у певні стилі за сукупністю мовних засобів, які формують ці стилі. Кожен стиль (або тип мовлення) обслуговує певну сферу діяльності людини. В українській мові виділяють типи (стилі) мовлення:

– науковий;

– публіцистичний;

– офіційно-діловий;

– художньо-белетристичний (художній);

– розмовно-побутовий (побутовий);

– епістолярний.

Науковий характеризується логічністю і строгою послідовністю викладу. У ньому часто і багато вживається термінологічна, абстрактна лексика, але розмовні і емоційно забарвлені слова, як правило, тут не вживаються.

У цьому стилі переважають дуже довгі складні речення, дієприкметникові і дієприслівникові звороти (1 абзац може складати 1 речення).

Публіцистичний – менше вживаються терміни, частіше використовуються суспільно-політичні слова. На відміну від наукового стилю, ширше використовуються слова емоційно забарвлені і навіть розмовні (щоб вплинути на читача); коротші речення, хоча дієприкметникові і дієприслівникові звороти використовуються дуже часто.

Офіційно-діловий – стиль ділової документації, який вимагає суворої унормованості вживання слів та конструкцій, спеціальної термінології, використання притаманних певним видам документів реквізитів.

Художньо-белетристичний – впливає на почуття. Дуже часто використовуються емоційно забарвлені слова, майже не використовуються терміни. Речення коротші.

Розмовний – майже немає термінів, зворотів. Речення прості. Багато розмовних і емоційно забарвлених слів.

Залежно від того, як вживається лексика в різних стилях літературної мови, усю лексику поділяють на певні групи.

За вживанням у стилях лексика дуже неоднорідна. З одного боку, у ній виділяються такі слова, що використовуються у будь-якому стилі. А з другого боку, в ній виділяються стилістично обмежені слова – які використовуються у певних стилях.

Лоб – нейтральне, ч оло – художній стиль (урочисте слово);

Двоє – нейтр., двійко – розмовне;

Дуже – нейтр., вельми – книжне;

Ходити –нейтр., швендяти – розм.;

Переважати – нейтр., домінувати – книжне.

В українському мовознавстві існують різні точки зору на стилістичні групи лексики. Так, у підручнику І.К. Білодіда, М.А. Жовтобрюха та інших виділяються різні стилістичні групи, різні класифікації лексики за вживаністю у стилях.

Більшість учених виділяє такі групи:

1. Стилістично нейтральна лексика, яка може бути вживана у будь-якому стилі. Таку лексику називають міжстильовою (загальновживаною). Це будівельний матеріал для всіх стилів. Серед цієї лексики є слова усіх частин мови, крім вигуків.

Вигуки – слова, що виражають людські емоції – не можуть бути використані у книжних стилях.

2. Стилістично забарвлені слова, що вживаються лише у певних стилях. Серед цих слів виділяють 2 групи:

розмовні слова книжні слова

Розмовні слова характеризуються невимушеністю, свободою вживання, викликають уявлення про побутове мовлення, вживаються в усьому мовленні.

Приклади розмовних слів: гуляка, гулянка, гульвіса, замазура, лахміття, розбишака, маніжитися, репетувати.

До них в літературному мовленні часто є відповідники:

гулянка – гуляння,

зальоти – залицяння,

лахміття – ганчір’я,

лупцювати – бити,

репетувати – кричати,

швендяти – ходити.

Розмовні слова неоднорідні. Одні літературна мова допускає, інші – ні. Ті розмовні слова, які можуть вживатися в літературній мові, називаються розмовно-літературними. Вони – норма літературної мови, можуть навіть потрапити у словники з позначкою „розм.”

Наприклад: бухикати (кашляти) – розмовно-літературне. Також вештатися, всістися, забаритися, балакати.

Серед розмовних слів є і такі, що не є нормою літературної мови – позанормативні (просторічні), – які мають відтінок грубості чи грубуватості і через це не вживаються у літературній мові. Їх слід уникати, вони майже ніколи не потрапляють у словники або іноді потрапляють з позначкою „прост.” – докторша, директорша, лазити.

Серед розмовних слів виділяється група вульгаризмів (лат. vulgaris – грубий) – слова, що несуть дуже велику експресію грубості, зниженості.

2. Розмовній лексиці протиставляється книжна, яка має відтінок книжності і, як правило, використовується у книжних стилях (науковому, діловому, публіцистичному, художньому).

Книжна лексика неоднорідна і поділяється на групи:

1) слова-терміни: лінгвістика, філологія, архаїзм, аналіз;

2) слова, що не належать до термінів, але вживання їх пов’язане з книжним мовленням, піднесеністю, урочистістю: звершення, знаменувати, поборник, воєдино, аналіз, універсальний, аргумент;

3) стилістично піднесена лексика (має відтінок урочистості – старослов’янізми, застарілі слова, екзотизми): стяг, зодчий, воїн, возвеличити, клич, предтеча, дерзновенний, зореносний, звитяжно.

Серед урочистих виділяються поетичні (цілунок, таїна, юнка, рать, виднокруг, цвітінь, яснозорий), які використовуються в художньому мовленні.

Є також слова – варваризми – зовсім чужі слова, які передаються не нашою графікою.

В українській мові виділяються емоційно-забарвлені слова, які виражають людські емоції: рученька, колосочок, бровенята, ручище, голосище, дідусь.

Ці слова не байдужі до стилів. Використовуються вони лише у певних стилях.

Слова із зменшено-пестливими чи згрубілими суфіксами використовуються або в розмовному мовленні, або в художній літературі.

Емоційно забарвлені слова, що використовуються без суфіксів, ширше використовуються в різних стилях: ніжність, любов, гнів. Можуть такі слова вживатися і в публіцистичному, науковому, розмовному, художньому стилях.

Одним із способів емоційного забарвлення мови є вживання слів у переносному значенні: бахкати, строчити – стріляти; метнути – кинути; кресати, молотити – бити; впертися – зайти.

Емоційне забарвлення слова дуже часто залежить від сполучення його з іншими словами і може змінюватися в різному словесному оточенні.

Наприклад: На тракторі дівчинонька – брови, як шнурочок і розлився скрізь у полі її голосочок. Підкреслені слова набувають позитивного, пестливого значення.

А в реченні Ну й голосочок! Краще б ти вже мовчав. Іменник голосочок набуває іронічного значення.

3. Застарілі і застаріваючі слова

Застаріваючими називаються такі слова, які переходять в пасивний склад лексики в силу рідкого їх використання в мові.

„Помітка „застаріваюче” стосовно форм і особливостей вимови означає, що в минулому вони були вживані, а тепер зустрічаються рідше, ніж інші спів ставні з ними варіанти”[1]

Наприклад: дирйктори – директоръ; прялка, лапті, кутя, гетьман, рать, гонець.

Застарілі слова. Словниковий склад мови поволі, але постійно втрачає окремі слова, які поступово виходять з активного вживання або й зовсім забуваються. Процес цей дуже складний, причини, що викликали усунення слова із активної лексики чи й зовсім зі словникового складу мови, можуть бути різні.

Застарілі слова за ступенем їх вживання і зрозумілості неоднорідні. Одні з них зовсім випали із словника сучасної мови, і їх значення незрозуміле для осіб, які не мають спеціальної підготовки.

Наприклад: вазнь – „щастя”, „удача” (чъто есть вазнь – Зб. Святослава 1073 р.); галити – „радіти”; гатати – „угадати”, „передбачити”; говядо – „худоба”; гудьба – „музика”; судець – „музикант”; зело – „дуже”; потяти – „вбити”; головник – „убивця”; тать – „злодій”.

Деякі слова застарілі і вийшли з ужитку в мові тому, що зникли ті предмети й поняття, які називались цими словами; а деякі вийшли зі складу активної лексики тому, що були витіснені іншими, які мали з ними однакове значення. Перші звичайно називаються історизмами, а другі – архаїзмами (від гр. arhaios – старовинний, давній).

До історизмів належать, наприклад, назви речей одягу, які носили колись, а тепер зовсім не носять (жупан, намітка, кирея, запаска, плахта, очіпок), назви зниклих побутових понять (досвітки, світилка, піст, спас), забутих знарядь праці (соха, ступа), назви старовинної зброї (лук, меч, рогатина, сагайдак), старовинних мір (корець, пасмо, гони, верства), монет (гривеник, шеляг), назви колишніх професій (гутник, саночник), представників не існуючих тепер соціальних груп населення (боярин, дворянин, шляхтич, хлоп, поміщик, челядь, кріпак), установ (земство, сенат, зборня), адміністративних посад (губернатор, соцький, урядник, гетьман, хорунжий, обозний, земський начальник, волосний старшина) і подібні.

Слова, випадіння яких з словника сучасної мови пов’язане з тим, що самі слова і поняття, які ними позначалися, застарілі і вийшли з ужитку, деякі вчені називають матеріальними архаїзмами.

Історизми, або матеріальні архаїзми, використовуються переважно в творах, написаних на історичні теми. Багато їх можна знайти в творах Т. Г. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, романах П. Панча, І. Ле, в п’єсах О. Корнійчука, І. Кочерги і т.д.

Наприклад: І Ярина дає зброю,

І Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан одягає.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище – дрючина,

І самопал семип’ядний

Повис за плечима.

(Т. Шевченко „Невольник”)

Застарілі слова, що перестали активно вживатися в мові чи й зовсім зникли з її словника внаслідок витіснення їх рівнозначними словами з іншим коренем (весь – село, всує – даремно, вия – шия, зріти – бачити, зигзиця – зозуля, піїт – поет, ланіти – щоки, уста – губи), іноді називають стилістичними архаїзмами [2], бо вони використовуються в літературних творах із стилістичною метою. Однак стилістична архаїзація слова досягається не тільки витісненням його з активного вживання іншими, а й збереженням у ньому давніх форм, невідомих сучасній мові, або фонетичних пережитків.

Наприклад:

Нащо ти вієнець несеш на легкому крилі своєму хановські стріли? (Т. Шевч.)

Світе вольний, несповитий (Т. Шевч.)

Що ти за сила єси? (Т. Шевч.)

Стилістичні архаїзми, як і лексичні історизми, в художньому мовленні використовуються насамперед для створення колориту тієї доби, про яку написаний твір, для реального відтворення тогочасної мови; вони служать також мовним засобом соціальної характеристики персонажів.

Наприклад:

Жде його Марія, і ждучи плаче, молодії ланіти, очі і уста марніють зримо. (Т. Шевч.)

– А паче всього він хоче, – тут сотник обернувся до Заморського, – він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утримання. (І. Ле)

Своїми стилістичними властивостями в сучасній українській мові архаїзми подібні до старослов’янізмів. За їх допомогою створюється піднесений, урочистий стиль.

Архаїзми також вживаються для вираження зневаги, іронії, сарказму, гніву: Тури тяжку больодоліва є, к Енею руки простягає і мову слезную рече... (Котл.)

Прорци своїм лукавим чарам, що пропадуть вони, лихі, що їх безчестіє, і зрада, і криводушіє – огнем кривавим плаченим мечеш нарізані на людських душах... (Шевч.)

Крім лексичних, відомі в мові й семантичні архаїзми, тобто слова з застарілим значенням. Ці слова, вжиті з іншим значенням, не належать до архаїзмів, а є звичайними в сучасній українській мові. Так, наприклад, іменник поїзд в реченні Київський поїзд на нашу станцію прибуває о десятій годині є звичайним загальновживаним в сучасній мові. У реченні ж Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа (Кв.-Осн.) цей же іменник вжитий в іншому значенні, в якому тепер він мало відомий. Це є семантичний архаїзм.

Іноді слова, звичайні ще в творах письменників ХІХ ст.., тепер уже сприймаються як семантичні архаїзми, бо окремі значення таких слів застарілі.

Наприклад: Пропав і я; та не в шинку, а на кобилі. (Шевч.)

Слово кобила як назва домашньої тварини в сучасній українській мові не належить до архаїзмів, але як назва колоди, до якої колись прив’язували людей для покарання різками (як в наведеному реченні) тепер зовсім невідоме.

Використовуючи семантичні архаїзми, сучасні письменники, щоб надати їм потрібного значення, вживають їх з відповідними означеннями: весільний бригадир.

Отже, в залежності від того, чи застаріло слово повністю, чи зберігаються окремі його елементи, чи міняється його фонетичне оформлення, виділяють кілька типів архаїзмів:

1) власне лексичні, до яких відносяться слова, які застаріли повністю і перейшли в пасивний склад: комонь – кінь;

2) лексико-семантичні, до яких відносять слова, що мають одне або кілька застарілих значень: бригадир, старости;

3) лексико-фонетичні, у яких в процесі історичного розвитку видозмінилась звукова форма (при збереженні змісту): аглицький – англійський, воксал – вокзал, прошпект – проспект, нумер – номер, стора – штора;

4) лексико-словотворчі, у яких застарілі окремі словотворчі елементи: рукомесло – ремесло, білість – білизна.

Неологізми – це нові слова (від гр. neos – новий, logos – слово), вони з’являються у мові у всі періоди її розвитку. Процес їх виникнення цілком протилежний процесові появи архаїзмів. Якщо архаїзми виходять з ужитку, то неологізми поповнюють словниковий склад мови. Кожне нове слово, що з’являється в літературній мові, є неологізмом доти, доки воно не стає загальновживаним, загальнолітературним і не перестає сприйматися як нове. Так, наприклад, колись були неологізмами зерносховище, тракторист, комбайнер, ескалатор, міксер.

Є в мові й такі неологізми, які ніколи не переходять до складу звичайних слів. До них належать всі назви установ, організацій, які існують дуже короткий час, взагалі назви короткочасних явищ. Наприклад: робземліс, наркомпост, робфак, НЕП. Ці і подібні нові слова вже вийшли з ужитку й тепер належать до лексичних історизмів, або матеріальних архаїзмів. Здебільшого не входять до активного лексичного складу й індивідуальні неологізми, створені окремими письменниками.

Причини появи неологізмів можуть бути різні. Багато з них з’являються в мові тому, що виникають нові предмети, явища, яким потрібно дати назву. Цією причиною викликані до життя неологізми: цілинник, атомник, атомохід, кібернетика.

Поява деяких неологізмів обумовлена потребою дати предметові нову, більш зрозумілу або більш точну назву. Наприклад: аероплан – літак, пілот – льотчик.

І, нарешті, чимало неологізмів з’являється в художній літературі, особливо в поезії, щоб більш образно передати те чи інше поняття. Найчастіше неологізми цього типу, які можна назвати стилістичними, творяться шляхом словоскладання.

Наприклад: лани широкополі (Шевч.)

яблуневоцвітно (Тич.) оказіоналізми

грононосна (Рил.)

Серед неологізмів, утворених словоскладанням, найпоширенішими в українській мові є прикметники, але зустрічаються й іменники, дієприкметники, прислівники і дієслова.

Індивідуальні стилістичні неологізми, вживані в літературній мові, можуть творитися і способом афіксації:

Нікого я так не люблю, як вітра вітровіння. (Тич.)

Виникнення неологізмів обумовлюється найрізноманітнішими потребами життя й діяльності мовного колективу. Якщо неологізми створені за існуючими в мові словотворчими законами і задовольняють якісь потреби (називати нове відкриття, винахід, нову установу, річ, виконують художньо-образну функцію) вони мають право на існування, незважаючи на те, чи ввійдуть до активного словникового складу, чи залишаться поза його межами.

Зайвими в мові є лише такі індивідуальні новотвори, які не виконують ніякої стилістичної чи номінативної функції, засмічують, а не збагачують словниковий склад.

4. фразеологізм – це певне семантично нерозкладне словосполучення, якому властиві постійність особливого цілісного значення, компонентного складу, граматичних категорій та експресії.

Це визначення як робоче буде далі використовуватися при описі фразеологічної системи.

Поняття про фразеологічну систему

Фразеологічний склад української мови достатньо різноманітний. Основу його складають численні фразеологізми літературної мови. Однак в нього, як і в словниковий склад, входять стійкі вирази діалектного, професійного, жаргонно-арготичного (тобто обмеженого) вживання.

Фразеологізм як одиниця системи мови пов’язаний з різними її рівнями:

- фонематичним – оскільки кожен компонент складається з певних фонем як змісторозрізнювальних одиниць загально мовної системи;

- словотворчим – бо стійкі вирази шляхом стискання, конденсації нерідко виникають з більш складних одиниць (байок, прислів’їв), а потім самі, в свою чергу, служать базою для виникнення нових слів;

- морфологічним – оскільки кожен фразеологізм за своїм узагальнено-цілісним граматичним значенням співвідноситься з тією чи іншою частиною мови;

- синтаксичним – оскільки фразеологізми, по-перше, виконують певні синтаксичні функції в реченні (або виступають в ролі самостійного речення); по-друге, деякі типи фразеологізмів характеризуються достатньо регулярною формально-структурною співвіднесеністю з вільними словосполученнями як сучасною синтаксичною одиницею.

Будучи одиницею різноплановою, складною за структурно-семантичними генетичними експресивно-образними, функціональними і іншими ознаками, фразеологізм входить в самостійну фразеологічну систему. Як і для всякої системи, для фразеологічної характерні:

- по-перше, сам набір особливих засобів, що відображені в сучасних тлумачних і в спеціальних фразеологічних словниках;

- по-друге, сам набір особливих засобів семантичної структури фразеологізмів, особливо їх зв’язків між собою і з іншими словами, функціонально-стилістичними властивостями.

Фразеологічній (а точніше, фразеологічно-семантичній) системі притаманні різного роду системні відношення, і в першу чергу синтагматичні і парадигматичні.

Фразеологізми можуть бути об’єднані в парадигми за різними ознаками:

1) нелінгвістичними, наприклад, виділення тематичних груп, що називають:

а) абстрактні предмети і дії

(будувати повітряні замки – мріяти про незбутнє;

стояти на чиємусь боці;

зривати квіти задоволення);

б) конкретні предмети і дії

(спроба пера; гарматне м’ясо; тримати язика за зубами);

2) власне лінгвістичними, наприклад, за семантичною структурою – однозначні і багатозначні; омонімічні; за схожістю або протилежністю семантики – синонімічні та антонімічні; за ступінню мотивованості узагальненого значення – зрощення, єдності, сполучення; за генетичною характеристикою – власні і запозичені;

3) лінгвістичними ознаками, наприклад, об’єднання фразеологізмів за стильовою приналежністю – книжні, розмовні та інші; стилістичному забарвленню – високі, принижуючі, презирливі.

Синтагматичні відношення фразеологізмів характеризуються сполучуваністю з тим чи іншим колом слів. Є фразеологізми, які за сучасними мовними нормами вживаються з одним або двома словами, тобто їх сполучуваність називається „замкненою”. Наприклад, тільки в сполученні з лексемами гроші і слова вживається фразеологізм кидати на вітер. В першому випадку реалізується значення „даремно витрачати”, в другому – „говорити впусту”.

Є фразеологізми, сполучуваність яких ширше, хоча з точки зору загальномовного вживання є обмеженою. Так, наприклад, значення „дуже голосно, несамовито” реалізується у просторічному фразеологізмі на все горло тільки при сполученні з дієсловами (кричати, горлати, вити, волати).

Відомо немало фразеологізмів, синтагматичні відношення яких ще різноманітніші. Наприклад, достатньо широкою є сполучуваність таких зворотів як альфа і омега; білі мухи; денно і нощно і т.д.

Отже, фразеологізми, вступаючи в різноманітні відношення між собою, і з іншими одиницями мови, утворюють фразеологічну систему.

Складність різнопланових відношень фразеологізмів може бути розглянута в наступному порядку:

1) у межах одного фразеологізма – розкриття своєрідності його фразеологічного значення (чи значень) в співставленні з лексичним і вияв специфіки його багатозначності, окремих прикладів омонімізації і відображення всього сказаного у словниках;

2) у межах фразеологічного складу – вияв схожих чи протилежних за значенням фразеологізмів, тобто синонімічних і антонімічних; опис одиниць, об’єднаних генетично, за схожістю граматичних ознак, за сферою і активністю вживання, стильової приналежності, експресивно-стилістичній характеристиці і т.д.;

3) у межах всієї системи мови – вплив одних рівнів на розвиток фразеологічного складу, виникнення перехідних явищ в процесі фразеологізації вільних словосполучень, роль різних функціональних стилів у збагаченні фразеологічної системи.

Фразеологічне значення

Фразеологічне значення має певні специфічні властивості, які відрізняють його від лексичного і дозволяють виділяти як самостійне поняття, що розкриває сутність фразеологічної системи.

Основною різницею є узагальненість семантики всього фразеологізма в цілому, поза залежністю від того, чи є вона повністю або частково немотивованою значенням складаючих його компонентів.

Якщо порівняти звороти: теревені правити – „пустословити”; з пальця висмоктати – „вигадати”; кромішня пітьма – „повна, абсолютна”, то у першого цілісне абсолютно не мотивоване, у другого можна встановити залежність загальної семантики від переносного, метафоричного образного значення складників, у третього – єдине значення повністю мотивоване значенням компонентів – прямим, вільним у слова тьма і фразеологічно зв’язаним у слова кромішня, яке („повна”, „абсолютна”) реалізується тільки в цьому словосполученні.

Отже, мотивованість значення і залежний від цього ступінь спаяності, злитості, неподільності компонентів – різні. Однак, кожен з трьох зворотів має своє, стійке, узагальнено-цілісне значення.

Наступна відмінність фразеологічного значення від лексичного у порівнянні із значенням ідентичних їм слів-синонімів є тому, що семантика багатьох фразеологізмів відрізняється помітним поширенням ступеня інтенсивності прояву ознаки, дії і т.д.

Ведмежий кут – не просто „глухий район”, а „дуже глухий, далеко розташований”.

З цим тісно пов’язані ще дві розрізнювальні ознаки фразеологічного значення від лексичного. По-перше, відображення в семантиці фразеологізмів особливої експресії, по-друге, збереження образності, отриманої в процесі метафоричного переосмислення вільного словосполучення. Вона дозволяє фразеологічним одиницям виконувати в мові зображувально-виразові функції.

Фразеологічне значення відрізняється від лексичного і тим, що його зв’язок з позначуваним предметом, як правило, не прямий, а опосередкований, тобто значення більшої частини фразеологізмів генетично вторинне. Однак воно може бути етимологічно поясненим і прямим значенням слів того вільного словосполучення, яке підпадало під метафоричне переосмислення і фразеологізації, поступово втрачаючи (повністю і частково) живий зв’язок з семантичним вільним прототипом.

Наприклад: закидати вудку – „обережно натякати на щось, дізнаватися обережно про щось”.

Слід зазначити, що навіть ті фразеологізми, які в сучасній мові виконують номінативні функції, з предметами співвіднесені не прямо. Наприклад, фразеологізм бабине літо є розмовно-побутовим найменуванням ясних теплих днів ранньої осені. Ця назва опосередкована через словосполучення рання осінь, яке як термін має чітке визначення – „стійкий антициклон, регулярний в Північній півкулі”.

Отже, в значенні фразеологізмів міститься суттєва доля експресії, модальності, оціночності, тобто конотації у порівнянні з лексичним значенням.

Однак різниця між фразеологічним і лексичним значеннями не виключає схожості між ними. Вона виражається в тому, що деякі типи лексичних значень (пряме і переносне; вільне і невільне; похідне і непохідне; номінативне і експресивно-синонімічне) можна виділити і серед фразеологічних. Так, за співвіднесеністю з предметом більша частина фразеологізмів має переносно-метафоричне значення, яке є похідним від прямого значення тих чи інших вільних сполучень, що стали основою створення фразеологічних: живий літопис, зачароване коло, вбити двох зайців і т.п.

Однак значення багатьох фразеологічних одиниць з точки зору живих семантичних зв’язків виявляється немотивованим, таким, що вимагає для повного осмислення особливих етимологічних роз’яснень.

За синтаксичними відношеннями (тобто зв’язками і сполучуваністю) з іншими словами фразеологізми синтаксично також неоднакові. Одні з них мають, як і окремі слова, відносно вільне фразеологічне значення, реалізація якого передбачає лексично широке оточення. До таких відноситься немало власне фразеологізмів типу: одним махом, зійти зі сцени, зачароване коло і т.д.

Відносно вільною є і реалізація значень так званих фразеологізованих зворотів, серед яких велике місце належить термінологічним сполученням типу: грудна жаба, будинок відпочинку.

Інші фразеологізми, які мають невільне значення, можуть сполучуватися тільки з певним колом слів, склад яких стилістично обмежений, або в чітко укоренованій синтаксичній конструкції, або, нарешті, при виконанні ними в реченні функції присудка.

Відповідно, тип невільних значень, в свою чергу, є неоднорідним, в ньому виділяється кілька підтипів: лексично зв’язані, конструктивно обмежені і синтаксично обумовлені.

Наприклад: лексично зв’язаним зі словом знати буде значення „дуже добре” фразеологізма як свої п’ять пальців.

Конструктивно обмеженим буде значення таких фразеологізмів як впиватися очима (в кого, у що); вийти з під пера (кого, чийого), не відривати очей (від кого, від чого). Значення кожного з цих фразеологізмів реалізується в конструкції, чітко визначеній нормами сучасної української мови.

Фразеологізмів, що мають синтаксично обумовлене значення, мало. Їх значення реалізується за умови, що вони виконують в реченні роль присудка.

Усвідомлювати, що енергія життя втрачена назавжди, що я заіржавів, віджив своє, що я піддався слабкості... – усвідомлювати це, коли сонце яскраво світить, коли навіть мураха тащить свою ношу і задоволений собою, – ні, слуга покірний.

Поняття про фразеологічне значення семантично тісно зв’язане з поняттям про різні типи фразеологізмів за ступінню мотивованості загального значення, а також про однозначні і багатозначні фразеологізми.

[1] Горбачевич К.С. Трудности словоупотребления и варианты норм русского литературного языка. – М., 1973. – С. 9.

[2] Булаховский П. А. Курс русского литературного языка, Ч. І. – К., 1952. – С. 76.

Дата добавления: 2015-07-13