ЛЕКЦІЯ № 4

План

Розробка програмного забезпечення

Та мереж

Ресторанне обслуговування

5.050120201 Обслуговування комп’ютерних систем

5.03051001 Товарознавство і комер­ційна діяльність

Дисципліна: «Культурологія»

Лекція 4

Лекція-презентація

Тема 4. Еволюція культури

Навчальна мета: ознайомити студентів з історією культури, перед­умовами виникнення християнства, основами доби Відродження та Просвітництва.

Виховна мета: формувати особистість високого рівня культури та інтелекту.

Розвивальна мета: спонукати студентів до вивчення дисципліни «Культурологія» шляхом обумовлення взаємозв’язку між історією культури та всесвітньою історією людства.

Методична мета: використання презентації на занятті як засобу активізації процесу навчання.

1. Історія людства як історія культури.

2.Закон еволюції культури. Античні традиції в культурі Візантії.

3. Середньовічна культура Західної Європи та культура доби Відродження.

4. Європейська культура доби Просвітництва.

Технічні засоби навчання:

· Інтерактивна дошка

· Мультимедійний проектор

· Персональний комп’ютер

Наочність:

· Тематична презентація в Power Point.

· Опорний конспект до лекції №4.

Міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечувані: Всесвітня історія. Філософія. Соціологія. Світова література.

Література

1. Бокань В.А. Культурологія. - К.: МАУП, 2000.

2. Маланюк С. Нариси з історії нашої культури. - К., 1993.

3. Шейко В.М. Культурологія: навч. посіб. / В.М. Шейко, Ю.П. Богуцький, Е.В. Германова де Діас. - К.: Знання, 2012.

Викладач ___________ Мах О.Б.

1. Історія людства як історія культури

На історичному шляху людства, а особливо з того часу, коли людина почала усвідомлювати себе особистістю, культура стала самодостатнім явищем. Вона визначила функціональне спрямування і почала виконувати дію, визначену законами діалектичного процесу розвитку суспільства. Уже в давні часи, коли почалося свідоме пізнання навколишнього середовища, людина стала утверджуватись через специфіку засобів (технологій) діяльності, виробляючи кінцевий продукт, тобто результат своєї праці. Поведінка свідомо мотивується та регулюється не лише біологічними, а й соціальними інтересами та вимогами, прийнятими в цьому середовищі, правилами, які їх унормовують. Це створювало "впорядковані" колективи, які виробляли загальноприйняті цінності.

Досягнення культурно-мистецького процесу збагачують людство. Історія нашої цивілізації налічує 10-20 тис. років, і за цей час, за словами В. Вернадського, виробила наукову думку, створила в біосфері геологічну силу, яка визначає новий для земної кулі еволюційний стан − ноосферу. Найбільшими досягненнями нашої цивілізації та найзначущими винаходами, які істотно вплинули на хід розвитку історії, є такі: винайдення колеса і гончарного круга; освоєння металів; винайдення книгодрукування; передавання інформації в часі й просторі (радіо, телебачення). На базі цих чотирьох визначальних винаходів розвивались і розвиваються історія та культуротворчі процеси людства.

2. Закон еволюції культури. Античні традиції в культурі Візантії.

В історії європейської, та й всієї світової культури візантійської цивілізації належить особливе місце, для неї характерні урочиста пишність, внутрішнє шляхетність, витонченість форми і глибина думки. Протягом усього тисячолітнього існування Візантійська імперія, що увібрала в себе спадщину греко-римського світу і елліністичного Сходу, являла собою центр своєрідної і воістину блискучої культури. Аж до XIII ст. Візантія за рівнем розвитку освіченості, за напруженістю духовного життя і барвистому блискотінню предметних форм культури, безсумнівно, була попереду всіх країн середньовічної Європи. Власне візантійське мистецтво починається приблизно з VII ст., Проте антична традиція у Візантії ніколи не переривалася, а найбільш міцно був пов'язаний з традиціями минулого - Константинополь («Другий Рим»).

Культура Візантії 5 - 8 ст.

Під тиском варварів впала у 476р. лише західна Римська імперія. А Східна - Візантія, названа за ім`ям давньогрецької колонії, на місці якої був заснований Константинополь, продовжувала ще існувати в могутності і славі, займаючи велику територію, куди входили Балкани, Мала Азія, Сирія, Єгипет. Там, на барезі Босфору,у новій блискучій столиці, розпоряджались прямі нащадки античної культури. Хоча візантійська краса склалася переважно як заперечення античної культури. Хоча Візантійська краса склалася переважно як заперечення античної краси з її тілесною розкішшю, Візантії судилося народити нову форму духовності, нове мистецтво.

В історії культури навряд чи можна знайти мистецтво складніше, ніж візантійське - перш за все за поєднанням основ, які здавались непоєднуваними, бо тут схрещувалися найрізноманітніші художні традиції.

Константинополь вюирав в себе все - і абстрактний орнамент Сходу, і те живе, що уціліло від важкої застиглої сили Риму, і нову архітектуру храмів та багатообіцяючі досягнення мозаїчного мистецтва, лінійну виразністьсірійської хдожньої школи та шляхетне відлуння еллінізму - словом, всі пошуки і впливи, що переплітались у багатонаціональному світі, - а потім поступово переплавляв це все у струнку художню систему.

Гармонія новог мистецтва виявила себе в хоровому співі християнських церков, у світлі, яке, завдяки особливостям знайденоі конструкції храму, пронизувало цілком його простір і осявало все під його склепінням. Недарма найзнаменитіша з візантійських церков, Свята Софія. Яка втілювала концепцію "Храм - земне Небо", була такою переконливою, що посли київського князя Володимира відчули себе і справді "на Небі".

Першого розквіту візантійське мистецтво досягло у 6 столітті про імператорі Юстиніані. Величезна імперія була найбільшою і найсильнішою державою Європи. Тут існувала величезна кількість ремісничих майстерень, безліч купців. В одній лише столиці в цей час було споруджено 30 церков,які сяяли золотом, сріблорм і ріщнокольоровими мармурами. Свята Софія постала серед них найпершою. Відоме й візантійське стібло 6 ст. - багато прикрашені хрести, чаші, ковші, тарелі позначені великою майстерністю. Процвітало у Візантії різблення по слоновій кістці (тнрон архієпископа Максиміліана в Архієпископському музеї в Равенні.

Ще однією видатною пам`яткою Візантії того часу є нікійські мозаїки з церкви Успіння у Нікеї (Мала Азія).

Днак у 7 ст. візантійська культура пережила тривалу кризу, пов`язану з виникненням іконоборчого руху, представники якого вважали зображення Бога у людській зовнішності профанацією релігії. Імператорська влада. Підтримавши цей рух, почала масово знищувати ікони, натомість прикрашаючи церкви рослинними орнаментами.

Мозаїки монастирської церкви у Давні (біля Афін) - можливо, вершина зрілого візантійського силю 6 - 7 ст. - другий період підйому візантійського мистецтва. У цей час відбувається розквіт станкового живопису - іконопису із застосуванням вже не воскових барвників, а яєчої темпери.

У 1453 р., після довгих років прцвітання і випробувань, Константинополь був захоплений турками-османами. За накказом турецького султана Храм Святої Софії перетворено на мечеть, і місто стал столицею зовсім іншої держави.

3. Середньовічна культура Західної Європи та культура доби Відродження.

Початок середньовічного світосприймання в Європі сягає часів поширення інтеретнічних спільнот, витіснення демократій деспотіями, виникнення культу імператора, прирівняного до Бога. Ця історична ситуація породила новий тип соціальних зв`язків - відносин центру і провінції. Даний тип відносин наклав відбиток на суспільний ідеал феодальної епохи і став домінуючим способом правильного устрою, порядку - однією з парадигм середньовічної свідомості.

Центром нових величезних держав став імператор і його столиця. Провінції, які опинилися під ярмом центру, час від часу повставали, центр придушував їх. Імперії почали розпадатись, і в них утворилися нові центри, навколо яких групувалися свої провінції. Складаються нові відносини сюзерена і васалів. Нових рабів немає, продуктивність їхньої праці знижується, на зміну рабам приходять колони. Людина - вже не раб пана, але раб землі. Як наслідок - феодальні помістя і кріпацтво.

Породження цього періоду - корпорації (підпорядкування якійсь єдиній волі, статуту, єдиним принципам) - у середовищі ремісників, художників, у монастирях, лицарських орденах, університетах.

Структура "центр - периферія" чинить вплив на мораль: її головною формулою, необхідною для взаєморозуміння різних класів і станів, стає "мораль батьків і дітей". Відданість старшому і вірність станові - основні моральні принципи епохи. Головне - жити відповідно до свого статусу.

Відносини центру і периферії остаточно оформляються в ідеї покори та ієрархії. На рівні світогляду це, зрештою, ідея єдиного Бога: всі - діти божі.

В епоху середньовіччя широко розглядалися різні знаки, що позначали співвідношення центру і периферії, закодоване у виразах типу "свіча і метелик", "троянда і соловей". Цей образ немовби йшов невідступно і за творцями художніх цінностей. Чому, наприклад, ікони мали точно визначений канон: у центрі зображення Бога, Богоматері, святого, а навколо сцени з їхнього життя або деталі події? За тим писали і житія. В архітектурі східного християнства у центрі храм, довкола - галереї; у готичних соборах ця ідеях була реалізована по вертикалі. Те саме в орнаментиці: у центрі килима - головний узор, а бордюр як оформлення. Поділ книги на розділи - також відображення принципу ієрархії.

У науці взагалі домінують повчальність, регламент, класифікація. Однак алхіміки, виконуючи замовлення на винахід золота, водночас роблять кілька цікавих відкриттів.

Щодо праці, то в середні віки спогляданню віддається перевага над діяльністю. Є три щаблі сходження до досконалості: мирські люди - перша, проповідники - друга, ченці - третя, найвища. Працю не відкидали,але найбільшого визначення вона здобула як засіб урятування від гріховності ("стомлюватися так, щоб засинати…"). Праця заради матеріальної вигоди зневажалася. Феодальна моральна свідомість осуджувала прагнення розбагатіти як пожадливість ("Не багатство для людини, а людина для багатства"). Зисковна робота заборонялася духовним особам. Навіть ремісники вважали, що ремесло має тільки годувати, тільки давати кошти для існування, а не збагачувати. Цехова структура забороняла до того ж рекламу продукції, взагалі готові предмети знеособлювалися. Не могло існувати доходної діяльності. Головна постать - майстер, який володіє тільки таємницею ремесла.

До сімейно-шлюбних стосунків раннє християнство ставилося теж негативно (Адам і Єва були вільні від кохання, еротики). На світанні середньовіччя Августин Блаженський писав, що серце його радіє, коли він бачить, як дівиць і мужів постригається в ченці. Після палкої проповіді Франциска Ассізького уже в кінці середньовічного періоду чимало його прихильників забажали наслідувати приклад Франциска і відмовитися від плотських радощів. Злякавшись такого абсурдного масового психозу, Франциск почав переконувати людей не поспішати цього робити.

Релігійний фанатизм заохочувався і у взаєминах батьків та дітей. Зарадивірності релігійній ідеї дозволялося відступитись від батьків.

Точки зору відносно терміну ”Відродження”. Культура епохи Відродження аж ніяк не є необхідною стадією розвитку для будь-якої національної культури, деякі характерні риси її були пережиті окремими культурами на більш пізніх етапах. Це причина полеміки між істориками й культурологами відносно ролі, місця й закономірності Відродження як необхідної ланки у культурному процесі.

Термін ”Відродження” та його походження.

Гуманізм – ідеологія Відродження XIV – XVII ст. характеризується переносом культурних інтересів зі сфери сакрального до матеріальних проявів життя, до створення антропоцентризму (на противагу середньовічному теоцентризму).

Ознаками культури Відродження були: духовне розкріпачення, індивідуалізм особистості, секуляризація духовно-мистецьких цінностей, звернення до людини, як до центральної фігури буття.

Виділяються три типи ренесансних культур:

1. Італійське Відродження (XIV – ХVII ст.).

2. Північне Відродження (середина XIV – кінець ХVII ст.): Нідерланди, Німеччина, Франція.

3. Частикове Відродження (кінець XVII – XVIII ст.): Англія, Португалія, Чехія, Польща, Росія, Україна.

Найважливіші риси культури Відродження:

1. Розвиток індивідуалізму, емансипація особистості.

2. Світський характер мислення й суспільної поведінки.

Італійське Відродження.

Строкатість державного життя. Міста-комуни. Секуляризація суспільної думки. Єретичний рух (катари, ”бідні ломбардці”, послідовники Саванароли).

Література та утворення літературної мови (Данте Аліг'єрі, Петрарка, Дж.Боккаччо). Архітектура (палаццо, архітектурний ансамбль) Образотворче мистецтво (Л. Да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буанаротті та ін.).

Північне Відродження.

Зміна поглядів на світ: на взаємини між людьми, між людиною й суспільством, між людиною й Богом, що знайшло свій вияв у Реформації.

Еразм Роттердамський та Ульріх фон Гуттен – ідеологи Реформації.

Майстри мистецтв Північного Відродження: брати Ван Ейки, Альбрехт Дюрер, родини художників Кранахів й Гольбейнів.

ТЕМА: ЗАСОБИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

ПЛАН

1. Поняття про засоби фізичного виховання (основні, допоміжні).

2. Класифікація фізичних вправ.

3. Поняття про техніку фізичних вправ та її характеристика.

Література.

1. Матвеев Л. П. Теория и методика физического воспитания: учебн. для ин-тов физ. культуры / под. ред. Л. П. Матвеева, А. Д. Новикова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Физкультура и спорт, 1976. – Т. 1. – 303 с.

2. Ашмарін В. А. Теория и методика педагогических исследований в физическом воспитании: пособ. для студ. и преподав. ин-тов физ. культ. – М.: Физкультура и спорт, 1978. – 224 с.

3. Шиян Б. М. Теорія і методика фізичного виховання школярів: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 ч. / Б. М. Шиян. – Т.: Навчальна книга – Богдан, 2004. – Ч. 1. – 272 с.; Ч. 2. – 248 с.

4. Теорія і методика фізичного виховання: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 т. / за ред. Т. Ю. Круцевич. – К.: Олімпійська література, 2008. – Т. 1. – 391 с.; Т. 2. – 366 с.

5. Боген М. М. Обучение двигательним действиям / М. М. Боген. – М. Физкультура и спорт, 1985. – 192 с.

Дата добавления: 2015-07-13