Світанок

Тасманський король

Останнього тасманця було знищено на початку XIX ст.

(Історична довідка)

Я — один. Я — останній. То значить — король.

Є Тасманове море й тасманська земля.

А земля мусить мати свого короля, —

Так сказав мені той, хто давав оцю роль.

Кожен трон на кістках. Та не ради відзнак

Я споруджую трон із людських черепів.

А заради того, що народ мій терпів:

Ті людські черепи я відбив у собак.

У собак, у дерев… Ти заглянь у сади —

Кожна яблуня кров’ю підживлена там.

Нас вбивали для добрив. Здавалось катам:

З тіл людських виростають солодкі плоди.

Більше добрив немає.

Збираю кістки і споруджую з них піраміду страшну.

Скоро я за найвищі дерева сягну.

Я — король, підо мною — мої земляки.

І куди не погляну — маєтки чужі.

Рідні душі — це тільки прудкі кенгуру.

В них живуть мої предки. А сам, як помру, —

Оживу серед них на зеленій межі.

Ген чужинці пливуть до моєї землі,

Щоб орати поля, закладати сади.

Є в них мито — ковток вогняної води:

Адже в них у пошані старі королі.

Я для них божевільний. Та це не нове.

Піраміда моя все росте і росте.

Я тримаю у серці пророцтво святе:

Ця споруда імперію переживе.

Хоч загинув народ, та повір’я старе

Залишилось мені від батьків та дідів:

Хто чекає із трупів солодких плодів,

Той нічого, крім трупів, і сам не збере.

“Усе пізнавши й переживши…”

Усе пізнавши й переживши,

Стою безгрішний, мов Адам.

З криниць небесних мудрість пивши,

Що я нащадкам передам?

Хіба лиш те, що для могили

Є в кожного своя земля.

Що ми планету обліпили,

Мов гілку яблунева тля.

Хоч десь поза окрайцем неба

Світи кружляють голубі,

Ми, наче тля, — самі для себе.

І як вона самі собі.

Жбурляємо ракетні стріли

В небесну далеч без пуття,

А власний дух ще не зуміли

З’єднати з подихом Буття…

Коли ж твоя душа досягне

Тих занебесних володінь,

Де Творча Сила в плоть зодягне

Незримий дух і зриму тінь:

Коли космічною луною

Та сила збудить суть твою, —

Тоді приходь і стань зі мною

Отут, де я тепер стою.

“Я визрів і прозрів — мені нема неволі…”

Я визрів і прозрів — мені нема неволі

І слово не вмира на зімкнутих вустах.

Душа моя живе, неначе вітер в полі, —

Крилатим немовлям шугає по світах.

Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу,

Що байдуже мені до всіх моїх скорбот.

У горі не стогну, в розпуці не заплачу

І скреготом зубів не закривавлю рот.

Я страх відкинув геть, байдужий став до болів.

У грудях миготять зірниці потайні.

Колись я в світі жив. Тепер, позбувшись волі,

Я цілим світом став…

І світ живе в мені.

Синові Валерію

В світанковий туман між старих ясенів

Ми пірнаємо з сином — ловити линів.

Ще не видно води, ще діяльні бобри

Не сховались в глибінь водяної нори.

Наче мудрих наук нерозгадану суть,

Над водою вони осокора гризуть.

Там, де ледь рожевіє ранковий туман,

Шарудить в очереті ікластий кабан.

Спершу сіра, а в небі уже золота

Понад озеро злякана чапля зліта

І урочиста мить, вікова таїна —

Над заплавою куля встає вогняна.

Хто ж вона — чи розумна істота, чи, мо’,

Тільки піч, біля котрої ми живемо?..

Соком вишні над нами забарвлена синь.

І вдивляється в неї замріяний син.

І ворушиться в ньому небесне й земне —

Те, що змалечку мучило також мене.

Те, без чого життя на землі — не життя:

Тільки їжа та сон — без думок, без пуття,

Те, без чого батьки й звироднілі сини

Животіють, як в мулі ледачі лини.

“Люблю людей. Але моя любов…”

Люблю людей. Але моя любов

Клубком кривавим запеклась у грудях.

Оглянуся — і помічаю знов:

Чогось істотного бракує в людях.

Так мало непогорблених, прямих,

Окрилених високою метою.

І хто нас визволить від нас самих —

Від страху перед правдою святою?

Хоч сенс народження нам не ясний

(Життя для нас — лише сліпий випадок), —

Пірнаємо у марення та сни,

Шукаючи в собі козацький спадок.

Душа — неначе випалений лан,

А наше діяння здається грою.

У кожному ворушиться титан,

Та він ховається під машкарою.

Ми наше тіло — щедрий автомат —

Ще не навчили духові служити.

Для нього в світі безліч є принад

І автомат для них звикає жити.

Він душу павутинням заснує.

Покличе не до істини — до моди.

Титан вмирає. А натомість є

Машина, що шукає насолоди.

Дивлюсь в історію нову й стару —

Усюди чвари й зрада неодмінна…

Чи ти зумієш здерти машкару,

Коли тебе покличе Україна?

Дата добавления: 2015-07-13