Сенс життя

Ант і орел

Коли кремезний ант поставив зруба,

Щоб мати добру хату для дітей,

Старий орел з–під хмар спустивсь на дуба

Натомлений носій лихих вістей.

Орел

Даремно ставиш хату в цьому полі —

Я небезпеку вгадую здаля.

Ант

Що тямиш ти у хліборобській долі?

Поглянь, яка земля… Яка земля!

Орел

Ти, чоловіче, не шануєш роду —

Твоїх дітей понищать до ноги:

Із заходу, із півдня та зі сходу

Тебе вже обступають вороги…

Та не злякався ант — рідню покликав.

На берегах Славутича-ріки

З ворожих ран лилася кров велика,

Грудьми на ниву впали земляки.

В степи відкинув ант ворожу лаву.

І хоч не всі вернулися сини —

Радів, що жито виросло на славу,

Що множаться гривасті скакуни.

Але в передчутті нової січі

Спустивсь орел до знаних берегів.

Орел

Покинь цю землю, добрий чоловіче —

Ти сієш заздрість в душах ворогів.

Де не літав, але землі такої

Не зустрічав…

Багатства немалі!

Та ні тобі, ні правнукам спокою

Повік не знати на оцій землі.

З племен бідніших створяться

держави —

Кордон позначать не твоїм кілком;

В науках мудреці досягнуть слави,

А ти лишишся вічним мужиком.

Якщо повік не буде щастя в хатах,

А кров синів — лиш добриво лугам,

Яка користь тобі від нив багатих?

Іди в ліси — віддай їх ворогам.

…Минуть гіркі століття. Стане ясно.

Що правду мовив незрадливий птах:

І діти, прозріваючи завчасно,

Кістками ляжуть в антових житах.

Та хоч страждань ще прийде повна

міра

Навколішки не стане волелюб.

І не помре у душах горда віра,

Що ант не марно тут поставив зруб.

Де реальність, де сон —

Чи збагну до пуття?

Сірий морок

Минуле сповив пеленою —

Мов не я, а хтось інший

Прожив те життя.

Шість десятків, які

Називаються мною.

Пам’ять знову проходить

Дороги земні —

Ніби вдруге цей світ

Відкривається оку.

І коли моє тіло

Заклякне в труні —

Я на нього так само

Дивитимусь збоку.

Та й тоді

Не спочине душа від гризот.

Хоч вона —

Тільки частка світанку земного

Що ти є, оця земле,

Де стільки скорбот?

Хто ти є,

Незбагненна істото двонога?

Вдарить грім із-за хмари —

Мов зоряна вість,

Котра в морок виштовхує

Слово безлике.

Може, хтось

На запитання ці відповість.

А як ні,

То життя —

Це безглуздя велике.

Посміхнеться зоря,

Зарегоче пітьма —

І покотиться світом

Відлуння безкрає.

І захочеться вмерти —

Та смерті нема:

Адже Світло

Ніколи й ніде не вмирає.

А чи варто шукати

Якоїсь мети,

Де міняються тільки

Адреси і дати?..

І якщо від життя

Неможливо втекти,

То й про сенс його —

Сенсу немає питати.

Чи ти сонячний зайчик

Спіймаєш до рук?..

Чи потрібно,

Щоб скрипка не вміла тужити?..

Просто те, що мене становило —

Лиш звук;

Просто сонячний промінь

Не здатний не жити.

Дата добавления: 2015-07-13