Гривна Мономаха

Ангел

Чоловіки у зеківських бушлатах

В вечірнє небо дивляться гуртом:

Під місяцем, посеред хмар кошлатих,

Кільце з’явилось.

Корабель–фантом.

Брати по розуму. Літаюча тарілка.

Чи, може, Божий знак — Його печать.

І люди, наче п’яні без горілки, —

Сміються, борюкаються, кричать.

Наглядачі сховались — небезпечно

Між зеків тертися у мить таку.

І виглядає вельми недоречно

Солдатський пост у дротянім кутку.

Якщо вони літають понад нами —

То, звісно, допоможуть.

Чи вони

Вважають нас не Божими синами,

А виплодом глухого сатани?..

Відтак здалося, що земля убога

Зашепотіла із–під наших ніг:

— Якщо немає правди там, у Бога,

То як життя Він сотворити міг?

День, два — і розпадуться загорожі,

І всі ми рушимо по холодку.

Туди, де вранці зацвітають рожі,

Де граються онуки у садку…

Повзла, повзла по циферблату стрілка,

Та не мінялись табірні краї.

І в небі не з’являлася тарілка —

Хоч як не виглядали ми її.

Зненацька чую: хтось небесний кличе.

Я глянув на схід сонця — і вгорі

Побачив світле, молоде обличчя

Та крила із ранкової зорі.

То ангел був, що з Божими дарами

Колись приходив пить святий нектар.

Та нині він летів над таборами

І кров’ю плакав із ранкових хмар.

Пастух, що ніс провізію поживну,

В святу неділю зібрану в домах,

Знайшов у приміському лісі гривну,

Яку носив на грудях Мономах.

Все вивчили історики. Ішлося

Про талісман, який життя беріг.

Князь Володимир, полювавши лося,

Зронив ту гривну огирю до ніг.

Та не знайшов у вченому творінні

Я отого, що знаю без оман:

І досі ходить по Русі–Вкраїні

Скорботний князь —

Шукає талісман.

Іде, черкає головою хмари,

Двосічний меч звисає з–під поли.

І гірко плаче: міжусобні чвари

До чого рідну землю довели!

Чи нас такими народила мати?

Щось зроду–віку нам не дозволя

Братерську єдність у боях тримати, —

А тільки з неї воскреса земля.

З нас кожен прагне генералом бути,

Якщо не гетьманом. Усюди ми

Волієм лаври першості здобути

Чи впасти в землю мертвими грудьми.

Отямтесь, діти, нерозумні вої!

Вклонітеся Славутичу–Дніпру.

Ударить час — я ночі грозової

Усіх під власне знамено зберу.

Для добрих справ, задля святої згадки,

Геть прогорнувши віковий туман,

Я подарую вам, мої нащадки,

Знак єдності —

Князівський талісман.

“В передчутті божественної миті…”

В передчутті божественної миті

Ми мусимо іти на каяття,

Щоб наші душі, правдою умиті,

Наповнилися Світлом за життя.

Тож каюсь самовіддано і ревно

(Бо зрештою пізнав свою мету)

За кожен день, прогаяний даремно,

За духу довгочасну сліпоту.

Я каюсь, по–синівському уклінно

За те, що, вірячи в чужих химер,

Не всім єством служив тобі, Вкраїно,

І у бою за тебе не помер.

Але приймаючи облудну славу,

Звернувши в бік від праведних доріг,

Я жив безхитрісно та не лукаво —

То, може, це применшує мій гріх.

Дата добавления: 2015-07-13