Автохтони

Пам’ять душі

Співчуття

Дорога між дубів через містки з осики —

За тиждень знову їх лаштують лісники.

І ряст поміж дубів, і гайвороння крики,

І хмари в озері, і шурхіт осоки.

Але чи бачиш пні? Їх бачити повинно.

Перед війною тут були старі дуби.

Коли ж повісили між них дівча невинне —

Засохли геть за дві чи три доби…

Чи то зелений світ в людині бачить бога?

Чи співчуває нам і потайки втіша.

І, може, ясенам передалась тривога,

Якою сповнена моя сумна душа.

І, може, лиш тому в оці гіркі хвилини

Іще ворушаться мої живі вуста.

Що за колючкою красуються ялини,

З яких щоранку сонце вироста.

Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,

Яке прийшло з людської глибини.

Душі в віках не пізнане бродіння,

Що з дійсності виготовляє сни.

Гніді чи, мо’, червонозолотаві

(Як полум’я, що виникло з грози)

Летять кудись — у славі чи неславі? —

Козацькі коні, впряжені в вози.

Їх сотні, тисячі. Мужичі спини

Гойдаються у ритмі торохтінь.

Іде народ — ніхто його не спинить.

А сам я хто —

Живий козак чи тінь?..

То мить була: душа впізнала гони,

Де кров’ю сходили товариші.

Можливо, то Хмельницького загони

У споминах безсмертної душі?

Проте нехай оце видіння скаже

Раніше, ніж порине в забуття,

Що кожне “я” — жива духовна пряжа

Із споминів колишнього життя;

Що, може, не далеко і не близько

(За прірвою із простору й часу)

Народиться колись руде хлопчисько,

Прийнявши те, що я тепер несу.

І на відзнаку наших дум та звершень

Йому, хто совість чистою зберіг,

Насниться тридцять третій, сорок

перший

І в тінях від дротів мордовський сніг.

Він вхопиться за голову руками —

І в муках наше пригадає все.

Не вороними вже, а “воронками”

Давно забуте душу потрясе…

Це ніби й сон. Але ж не сон — це,

мабуть,

Щось пережите, не якась мара…

Якщо мене життя хоч трохи вабить,

То лиш тому, що “я” не помира.

“Я тікав від людей…”

Я тікав від людей,

Щоб з деревами поговорити —

Добрий спомин мене

Й поза ґратами не полиша.

Задивлялись у воду

Гіллясті мої фаворити —

І світилась над ними

Зеленого сонця душа.

Я їм вірші читав,

Таємницю звіряв чи образу —

Тільки горлиця чула

Та хмарка,

Та тиха ріка.

І ніхто з них

Довіру мою

Не потьмарив ні разу.

І лягала мені на плече

Росяниста рука.

Ми були — мов сім’я.

Нас докупи в’язали незримі

Струни Логосу —

Дух.

Що тримає земне й неземне.

І відомо лиш їм,

Що кажу я оце не для рими:

Нині тільки вони

Пам’ятають живого мене.

Нелегко зберегти солідний тон

Для мене — несолідної людини:

Отак почуєш слово “автохтон” —

І лізь у словникові холодний.

Блукаючи в інформаційній млі,

Зупинишся над давніми слідами:

Ми — автохтони,

Бо на цій землі

Не з діда–прадіда,

А ще з Адама.

Мільйони літ (що там якісь віки!)

Відбиті на чорноземній сторінці.

Були субтропіки й льодовики,

І ми були —

Майбутні українці.

Орали землю, сіяли жита.

Рушали в бій до Змієвого валу,

І нива пращурів — земля свята

Сто сотень поколінь прогодувала.

Та скільки ж нас, що схоплені

в житах,

Кістками арматурили бетони

І гинули в північних болотах —

За те, що автохтони!..

Помовчимо. Бо є колючий дріт.

Є те болото, про котре ідеться.

І є вкраїнський споконвічний рід —

Невже ж переведеться?..

Дата добавления: 2015-07-13