Три народження поета

В лікарні

Концтабірна лікарня сіріє на горі —

Із дерева і глини облуплений барак.

Якщо сюди приводять поранення старі —

Умій перепочити, щасливий неборак.

Щороку випадає тут ніжитись мені —

Аби хропів не вельми під ковдрою сусід.

Від ґанку видно волю — масиви ізбяні.

Яка похмура сірість — цей дерев’яний світ!

Так само будувались ще в домонгольський час —

Лиш не було колючки та поміж нею брам.

А ген над видноколом, допоки день не вгас,

Багряне покривало готується борам.

І це в житті моєму одна із тих заграв,

Які зростили в серці потребу вільних крил.

О піднебесний простір! Як пізно я узнав,

Що нас лікує тільки відкритий небосхил.

Кружляє гайвороння і губиться в полях.

Лечу болючим серцем за птахами услід:

Там, де сідає сонце, лежить прадавній шлях

З оцих лісів мордовських до Золотих воріт.

Ще грізний Володимир залишив тут сліди:

Мордву минали вої — спішили до Булгар.

Вони шукати віру приходили сюди,

Проте Аллах не здужав згасить Перунів жар.

І я шукаю віру. І ті, хто у землі

(З Полтави, з–поза Львова) — за віру полягли.

Несуть їх тихі зорі на власному крилі:

Їм жити попід небом — там, де живуть орли…

Ворони нагуляли добрячий апетит —

Горланять, бо нарешті скінчилася зима.

Це чорне птаство — ніби по сірому петит:

“Дороги на Вкраїну тобі нема, нема”.

Людське народження не вимага печатки —

Його засвідчує сама свята земля.

Та я своє життя розпочинав спочатку

І раз, і два, і три — від голого нуля.

Уперше народивсь шахтарчуком кирпатим

У скіфському степу серед камінних баб.

Я шлях завершив той пораненим солдатом,

Щоб з віршами прийти в літературний штаб.

Так народивсь поет, який не став поетом,

Бо істину вбачав на тлі газетних смуг.

З’явилось черевце укупі з кабінетом,

Ще й дача над Дніпром — як визнання

заслуг.

Та ви б поглянули, коли все те летіло

(І дача, й кабінет, і навіть давній шлюб):

Поза програмою через недуже тіло

Із мене видерся упертий правдолюб.

І то було моє народження останнє:

Розкована душа із Всесвітом злилась.

Де правда, де райком — вже не було

питання:

Круг мене дротяна колючка заплелась.

Повірите чи ні: я тільки нині знаю

Життя щасливу мить, душі високий злет.

В мені горять слова святим кущем Сінаю

І кличуть, і болять, бо нині я — поет.

“Туман, туман… Як бинт до гнійних ран”

Туман, туман… Як бинт до гнійних ран.

Чи сонце вигляне хоча б у травні?..

Коли на вишки падає туман,

Ми з вільним світом майже рівноправні.

Що розпогодиться — нема приміт

В газетній сліпо зверстаній колонці.

А де він є сьогодні — вільний світ?

Мо’, на Юпітері або на Сонці.

Всміхаєтесь? Якщо немає крил,

То й ангел навіть — лиш мураш, не птиця.

Живі світи не на один копил —

Вони є там, де вам і не присниться.

Земне життя — то є одна із форм.

Жорстока форма. О, яка жорстока!

Краса, що припадає нам до ока —

Це, виявляється, для когось корм.

Давно земля мене оцим пече —

Тут лиха і кривавих справ без ліку…

Сідає голуб на моє плече —

Бо добре знає: віджену шуліку.

Дата добавления: 2015-07-13