Уранці під колючкою

Київ XVI століття

Скіфський казан

Ото були часи: щоб скіфський цар

Міг воїнів злічить — хай кожен мечник

З усіх усюд для нього вишле в дар

Стріли своєї кутий наконечник.

Заворушились табуни й гурти

У росах степового різнотрав’я.

Яскріли списи, брязкали щити

Аж десь від Каспію до Подунав’я.

І за наказом царського гінця

Всю безліч стріл в печах перетопили —

Між скелями на березі Дінця

Казан з тієї бронзи встановили.

Ледь видимий в легкому тумані,

Нещадним втіленням земної моці

З’явився цар на білому коні

Із сагайдаком золотим при боці.

Хиталось узбережжя від голів —

Та ось перед царем схилилась кожна.

Диміло вогнище: п’ять пар волів

У тому казані зварити можна.

І їх варили, їли та пили,

Та по кущах горланили без ладу.

Цар був щасливий: зварені воли —

Достатні символи земної влади.

Ну, може, ще відрізані носи,

Бо цар — як цар він дбає про покірність.

О вільний степ! О золоті часи!

Я вас благословляю за помірність.

Борщагівка — то була Борщівка,

Харчовий над річкою заїзд.

Там варила борщ вродлива дівка

В щебетанні ластів’ячих гнізд.

Біля комина старий лелека,

Молода тополя при вікні.

А до Києва вже недалеко —

В’їдете на свіжому коні.

Пийте, люди, пийте та борщуйте —

Замочіть, щоб не розсохся віз.

А стомились коні — заночуйте:

Менше буде виплакано сліз.

З’явиться церквиця сіроглава —

Прямо їдь, нікуди не звертай.

А чому вмирає давня слава —

Ти у мене, хлопче, не питай.

Як скривавив землю меч Батиїв —

Все ще по руїнах бродить жах.

Міг би вже й очунять славний Київ,

Та чомусь заснув у споришах.

А чому — збагнути не зумію:

Видно, це пригода не проста…

Помолітесь на Святу Софію,

Що в проломах мохом пороста.

А може, це не так уже й важливо,

Щоб завжди був відкритий небосхил

І вільні перевали, вільні зливи,

І в небі шелестіння вільних крил;

Щоб модний галстук і костюм по зросту,

І шлягер на малинових вустах;

Щоб слово “воля” означало просто

Можливість мандрувати по світах…

Нехай колючий дріт — чи в цьому справа?

Аби лиш клаптик теплої землі,

Де хоч одна, зате така яскрава

Кульбабина голівка на стеблі.

І жук повзе, і ґедзь припав до шкіри,

І босі ноги відчувають твердь,

Що є твоя, бо виростає з віри:

Її у тебе відбере лиш смерть.

Маленький клаптик — виміряні метри,

Неначе для могили. Та з-під ніг

Тебе покличе голосом Деметри

Той дух, що ти лиш тут відчути зміг.

З тим духом вас повік не розпаруєш —

Запали в груди висі голубі.

Тепер не ти вже по світах мандруєш —

Вони, світи, мандрують у тобі.

Ось Парфенон майнув, ось Ніагара.

Гримить Чікаго, проплива Париж…

Відтак це все поглине синя хмара —

І ти вже словом знайденим гориш.

Ти впізнаєш його безпомилково —

Це саме те, якого ти хотів…

Тепер ти тільки Слово, Вільне Слово

Для нього ані вишок, ні дротів.

Не заздрю метрові, що в кабінеті

Над перекресленим рядком дрижить:

Хто вільний, той живе не на планеті —

Планета в ньому починає жить.

“Шанують лиш того народи…”

Шанують лиш того народи,

Хто власну ниву розорав.

Талант — це вогнище Свободи

На тлі нікчемних рабських вправ.

Це Слова горде володіння,

Де дух народний не зачах.

Талант без мужності — падіння

В земного людства на очах.

Коли ж ми всі схиляєм лоба

Біля чиновного стола,

Де доля діда-хлібороба

Для себе прав не здобула?

А непідкупний вірш-недрема

Мовчить, води набравши в рот,—

Тоді це лихо не окреме,

Тоді вже винен весь народ.

Дата добавления: 2015-07-13