Комета Галлея

Старі алтайці

Вузлик на пам’ять

Помруть чи ні римовані рядки —

Істотно,

Та не цим піклуюсь нині:

Чим стану я, коли мої кістки

Камінням зробляться в могильній глині?

Невже нічим?..

Адже ж я жив, я був

Не каменем в ярку, не мінералом.

Чи марно я пекельний гарт здобув,

Йдучи між лезом і зміїним жалом?

Заради чого стільки сліз і мук,

Терзань і зрад, що випалили душу?

Заради рими, від якої звук

Утвердити в людському серці мушу?

Хіба ж у пісні добрій чи лихій

Є сенс, коли ти сам —

Лише химера;

Коли життя — це тільки гра стихій,

А не розумно витворена сфера?

Відстороніться ті, хто кулаком

Мені втовкмачував гірку облуду.

Кінець мій

Не під глиняним горбком —

Я знаю, що кінця ніде не буде.

А вас-бо жаль, старі товариші,

Що натрудили мозок і долоні:

Кінця нема —

Є тільки сон душі.

Спочинок у божественному лоні.

І скільки тисяч літ —

Не в тому суть:

Для вічності це тільки мить єдина.

Відтак захмарні крила понесуть

Туди, де має вирости людина.

Це знову будеш ти —

Не інший, ні.

Спочатку звідаєш і щастя, й скруху.

А те, що пам’ять втратить уві сні —

Лиш дріб’язок земний,

Не досвід духу.

Світ — не годинник.

Еталон новий

В почесному кутку для нього вішай.

Як може Всесвіт бути неживий?

Невже він

Од комп’ютера простіший?

Збагни хоч це — у баченні яснім

Це теж прийняти можна за основу:

Ти є лиш Інформація у нім…

Або Число…

Або одвічне Слово.

Бог чи Ідея —

Думка не нова.

Навчись нарешті міркувати строго.

О назви, назви…

Ви —лише слова,

Та як міняєте людську дорогу!

Райцентр давно вже переніс

Свій цвинтар на далекі схили.

А тут пустирище для кіз

Та дві чи три чиїсь могили.

Сухий бузок, суха трава

Та заржавіла огорожа.

Та дереза напівжива

І осокори, мов сторожа.

Сюди й придибали вони

Від скель крутого Бабургана.

Мов клоччя — пасма сивини,

В очах — утома і догана.

Кому догана — чи собі,

Чи тим, хто скривдив рідні тіні?.

Вони схилилися в журбі,

У молитовнім безгомінні.

Стара поклала на горбку

Хлібину — як велося зроду.

Старий в задуму впав тяжку —

Молився, мабуть, духам роду.

Щось в їхніх постатях було

Таке близьке і зрозуміле —

Мов я вернувся у село

Вкраїнське, золотаво-біле.

Алтайці вірять в Дух Гірський,

Хрестом не осіняють груди.

Але ж той самий біль людський

І присмак сліз той самий всюди.

А темна Бабурган-гора

Понад Катунню грізно висне.

З-за неї хмара визира —

Щось велетенське й лиховісне.

Вона прийшла, поштарка неба,

З таких віддалин світових,

Що мір і знань замало в тебе,

Аби щось мовити про них.

Ти де була? Від кого вісті?

Летіла скільки днів, годин?..

І астрономи, мов кліністи,

Вивчають склад її тканин.

Вся машинерія космічна

(Ракети, роботи, зонди)

Вишукує: ти органічна

Чи крига з мертвої води?

Чи не вона в прадавні ери,

Світів населених стріла,

У віялі хвоста–химери

Життя на Землю занесла?..

А жив колись маестро Джотто,

Що замість всіх отих ракет

Впрягав фантазію в роботу ­

Він був художник і поет.

Чи світ йому вставав ясніше,

Чи пензель більше мав пуття —

Прорік на сім століть раніше:

Так, це вона — носій життя.

Щоб прояснилася ця тема,

Він хисту й волі досить мав:

Її Зорею Віфлієма

На полотні намалював.

Отож нехай летять ракети,

Аби розвідати секрет,

Котрий художники й поети

Давно розкрили без ракет.

“Від тебе, дитинство — від тебе здаля…”

Від тебе, дитинство,— від тебе здаля

Приймаю свідоцтва хлоп’ячого сприту:

Як вабить напечена сонцем земля

Оголену ногу, що ціпками вкрита!

Є щось недитяче в дитячій ході —

Таке, що під старість до сліз навертає.

Можливо, це ж ми пізнаємо тоді,

Як рідна планета до ніг приростає.

І, може, тоді ми сягаєм основ,

Котрі в незрадливій душі намісила

Вона, що вбива і народжує знов, —

Земного ядра нерозгадана сила.

Дата добавления: 2015-07-13