В. Б. Щеньова

Стрес

Я все пройшов. І серед темних літ

Пізнав щось важче, аніж кров і порох —

Коли в мені валився звичний світ,

Бо я побачив: весь він на підпорах.

Підпори впали — і моя душа

Порвала враз облудну пересічність.

Якби ж хоч смерть! Вона комусь лиша

Щось незатьмарене —

Просте, як вічність.

А в мене впало все. Товариші,

Дружина, діти —

Все немов згоріло.

Неначе тіло позбулось душі

Або душа десь загубила тіло.

Когось я шарпав: глянь, того ж нема,

Про що нам казано —

Нема та й годі!

Є тільки в людях потайна тюрма —

Зате брехня гуляє на свободі.

А психіатр, немов премудрий змій:

— Це перевтома. Це ознаки стресу…

Ох, лікарю! Рецепт простіший мій:

Щоб менше стресу —

Дайте вільну пресу.

Та марної Я лишився між людей

Ані живий, ні мертвий.

Наче мушу

На волю з власних видертись грудей,

Щоб в руки Богові віддати душу.

Мов хтось мене зсередини обпік,

На попіл обернулося волосся.

Блокадні ночі, тридцять третій рік —

Усе це легшим в мить оту здалося.

Яка ж Земля незатишна й страшнаї

А гасла завчені — чого ви варті?..

Тюрма і табір — заважка ціна.

Проте ні стресів тут,

Ані інфарктів.

Що не кажіть, а це таки причал

Для розуму й душі в земному світі.

Летять мої літа, летять учвал

Через колючі металеві сіті.

Нехай земля вогнем для підошов —

Я знаю: виживуть рядки ці щирі.

І я щасливий, що себе знайшов,

Що не сконав у бездуховнім вирі.

“Останній журавлиний крик…”

Останній журавлиний крик,

Останнє золото берези.

Їдкий туман в кістки проник,

Мов заборонок хижі леза.

За лазнею рясний будяк

Сприймаю, мов живу принаду.

І жуючи важкий глевтяк,

Вертаюсь думкою в блокаду.

Навіщо, Господи, зберіг

Мене у людопаді тому?..

І на захарканий поріг

Несу гірку дідівську втому.

Та впавши між пітних речей,

Знесилений, у мить відчаю

Незриму для лихих очей

Господню руку помічаю.

Щось чисте з вітром степовим

Осяє душу в знак привіту

То сном пророчим, то живим

Обличчям Неньки — з того світу.

Вона понад моїм життям

Нависне зоряною тінню —

І знову я зроблюсь дитям,

І знову вчитимусь терпінню.

А голос Матері-вдови

Втішає сина-оборонця;

— Перетерпи, переживи —

Я жду тебе по той бік Сонця.

“Знов насувається зима…”

Знов насувається зима,

Лягає паморозь на луки.

Давно мені листів нема —

Мовчать сини, мовчать онуки.

Як видно, рід мій нетривкий:

Все рідшає круг мене парість.

За що життя — за гріх який

Мене оголює на старість?

Відірве друга, відбере —

І вже назад не повертає.

Я — ніби дерево старе,

Яке на вітрі облітає.

Лишилась тільки ти одна,

Немов берізка на галяві.

Нас віхола не обмина —

Чи ми у славі, чи в неславі.

Як нам не схибити в житті?

Як вберегти надійну руку,

Де навіть рідні душі — й ті

Одне одному чинять муку?

“МІКРОЕКОМІКА”

Дата добавления: 2015-07-13