Земельні ресурси, як основа виробництва сільськогосподарської продукції

Земельні ресурси — це землі, що використовуються або можуть бути використані для сільського чи лісового господарства, містобудівництва та ін.

Земля є невід’ємною частиною нашого життя і нашого існування. Як природний об’єкт, що охороняється законом, існує незалежно від волі людини, земля виконує екологічну функцію; як місце й умова життя – соціальну; як територія держави, просторова межа державної влади – політичну; як об’єкт господарювання –економічну функцію [31, c.17].

Земля як специфічний засіб виробництва відіграє подвійну роль, оскільки задіяна у процесі суспільного матеріального виробництва або іншої сфери соціальної діяльності.

Для підприємств промисловості, транспорту, будівництва, розміщення населених пунктів, ряду інших галузей вона слугує просторовим операційним базисом, місцем для розміщення будинків, споруд, устрою шляхів сполучень [39, c.9].

Цілком іншу роль виконує земля сільськогосподарському виробництві і лісовому господарстві, де вона є не тільки матеріальної умовою, але й активним чинником виробництва. Землі є носителем визначених природних властивостей, тому в сільському і лісовому господарствах слугують не тільки загальною умовою праці, але і головним, основним засобом виробництва, предметом праці. Оброблюючи землю як предмет праці, людина перетворює її в засіб праці [40, c.70].

Земля як засіб виробництва має ряд якісних характеристик. Найважливішою є родючість, якою володіє її верхній поверхневий прошарок – ґрунт, що містить у собі необхідні для зростання рослин вологу і живильні речовини (фосфор, азот,калій і ін.) у засвоюваної для рослин формі. Родючість значною мірою визначає собою вартість землі, її корисність. Родючість землі на різних її ділянках неоднакова.

Природна родючість ґрунту характеризується запасом поживних речовин, що утворився в результаті природного процесу ґрунтоутворення.

Штучна родючість ґрунту створюється в процесі виробничої діяльності людини за допомогою праці і засобів виробництва шляхом підвищення культури землеробства.

Економічна родючість – це сукупність його природної та штучної родючості в умовах певного розвитку продуктивних сил [39, c.11].

Рівень економічної родючості характеризується врожайністю сільськогосподарських культур. Розрізняють абсолютну і відноснуекономічну родючість ґрунту.

Абсолютна родючість ґрунту характеризується кількістю продукції з одиниці земельної площі, а відносна – вартістю продукції на одиницю виробничих витрат [32, c.311].

У процесі використання природна продуктивна спроможність землі не зменшується, а збільшується при її раціональному використанні. Внаслідок цього земля є вічним засобом виробництва.

Істотною особливістю землі є її незамінність, тобто, неможливість використовувати замість її які-небудь інші засоби виробництва. А це створює об’єктивну необхідність підвищення рівня інтенсивності використання земельних ділянок шляхом вкладання додаткових витрат із метою одержання більшої кількості продукції з одиниці земельної площі.

Земельні відносини в Україні регулюються головним земельним законом – Земельним кодексом України [9, c.39].

Усі землі України становлять її земельний фонд – 60354,8 тис.га. Згідно ст.18 Земельного кодексу України, до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за цільовим призначенням і правовим режимом поділяються на такі категорії: 1) землі сільськогосподарського призначення – сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сінокоси, пасовища, перелоги) та несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження); 2) землі житлової та громадської забудови; 3) землі природно- заповідного та іншого природоохоронного призначення; 4) землі оздоровчого призначення; 5) землі рекреаційного призначення; 6) землі історико-культурного призначення; 7) землі лісогосподарського призначення; 8) землі водного фонду; 9) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення [9, c.45].

Відносини власності на землю є невід’ємною складовою частиною економічних відносин власності в цілому. У Законі України «Про форми власності на землю» визначені три рівноправні форми власності на землю: державна, колективна і приватна. У Земельному кодексі України в ст.78 ч.3 зазначено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності [9, c.79].

У постійне володіння одержують землі товариства, радгоспи, кооперативи, громадські підприємства, громадяни для ведення сільськогосподарського виробництва.

У постійне або тимчасове користування земля надається промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським державним, кооперативним, громадським організаціям, а також для потреб оборони. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим (до трьох років) і довгостроковим (від трьох до десяти років).

У тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам, іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам і установам.

Таким чином, володіння землею є тільки постійним, а користування землею може бути постійним або тимчасовим, в оренду земля надається тільки тимчасово, але, як правило, оренда має бути довгостроковою [20, c.71].

Відповідно до «Основ законодавства про землю» володіння і користування землею є платним. Плата за землю вноситься щорічно у вигляді земельного податку, розмір якого залежить від якості і місце розташування земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель. Якщо земля використовується на умовах оренди, то орендар сплачує орендну плату, розмір якої встановлюється за згодою сторін [1, c.65].

Україна перебуває на стадії активного реформування земельних відносин: запроваджено плату за землю, проводиться грошова оцінка земельних ділянок тощо.

В основу визначення плати за землю покладено рентну концепцію – розрахунок диференційного рентного доходу. Причому рентний дохід трактується як різниця між очікуваним доходом від продукції, одержаної на земельній ділянці, та здійсненими для його досягнення затратами і плюс прибуток виробництва [5, c.138].

Право володіння землею втрачається у випадку, якщо земля використовується не за цільовим призначенням протягом тільки одного року, якщо вона надана для сільськогосподарського виробництва, і двох років – для інших цілей.

Рента є економічної формою реалізації земельної власності. Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником додаткового доходу, який виступає як земельна рента [5, c.150].

Виділяють такі основні форми земельної ренти: абсолютну, диференціальну, монопольну.

Диференціальна земельна рента характеризується відмінностями в природних умовах, які призводять до того, що при однакових витратах на різних за якістю і місце розташуванням землях виробляється різний обсяг продукції, а відповідно додатковий дохід, який і є матеріальною основою ренти [5, c.161].

Фактори, які впливають на утворення диференціальної ренти у сільськогосподарському виробництві, поділяються на об’єктивні (родючість земельних ділянок, їх місце розташування) і суб’єктивні, що залежать в основному від підвищення інтенсивності ведення господарства, продуктивності праці тощо. Тому, за способом утворення земельну ренту поділяють на два види: диференціальну ренту (утворюється під дією об’єктивних факторів при одному і тому ж рівні інтенсивності ведення господарства) і диференціальну ренту (в результаті дії суб’єктивних факторів на одних і тих же земельних ділянках) [19, c.42].

Абсолютна земельна рента не пов’язана з природними та економічними факторами ведення сільськогосподарського виробництва, а зумовлена монополією власності на землю. Тобто, власник землі надає земельну ділянку в оренду тільки за плату, навіть в тому випадку, коли земельна ділянка має найгірші показники за якістю та розташуванням. В цьому випадку за умови, що попит на продукцію, яка виробляється в даній місцевості, перевищуватиме її виробництво, складатимуться більш високі ринкові ціни на продукцію, що забезпечить отримання прибутку, який і набирає форми абсолютної ренти [19, c.45].

Умовами утворення монопольної ренти є обмеженість і не відтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови. Для цих земель характерно те, що лише на них, лише в даних природно – кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарської продукції з особливими характеристиками. Оскільки збільшення виробництва специфічної продукції не може бути збільшене за рахунок розширення регіону вирощування та залучення до сільськогосподарського обігу нових земель, а постійний і високий попит на цю продукцію не задовольняється, то виникає можливість встановленнямонопольно високих цін. Саме різниця між монопольними цінами і витратами на виробництво і складає монопольну ренту, яка залишається у землевласника [19, c.60].

Із проведенням земельної реформи в Україні сталися зміни організаційно-правових форм власності на землю і господарювання на ній, в результаті чого збільшилася кількість приватних землекористувачів. Нині у приватній власності перебуває 30178,0 тис. га земель, що становить 50% загальної площі держави [17].

Гострими є проблеми землекористування в Україні, що зумовлено високим рівнем господарського використання території, значною її розораністю, надзвичайно високою інтенсивністю ерозійних процесів (водній і вітровій ерозії піддається близько 15 млн. га сільськогосподарських угідь, а щорічний приріст еродованих земель становить 80 тисяч гектарів). За останні 30 років площа сільськогосподарських угідь зменшилась в державі на 2 млн. га, з них ріллі на 1 млн. га. При таких темпах третина землі через 25-30 років буде непридатною для сільськогосподарського використання. Щороку в Україні втрачається 600 млн. т ґрунту і до 20 млн. т гумусу, вміст якого в ґрунтах знизився на 20%. Все це є наслідком безвідповідального типу ведення сільськогосподарського виробництва, коли не враховуються еколого-економічні фактори [24, c.520].

На кожному аграрному підприємстві з урахуванням його конкретних умов (типів ґрунтів, їх механічного складу, конфігурації земельних ділянок, кута їх нахилу, спеціалізації виробництва тощо) необхідно розробити і впровадити систему агрономічних, зооветеринарних, технічних і організаційно-економічних заходів, що забезпечують ефективне використання земельних ресурсів. Важливе місце займають заходи, спрямовані на підвищення потенційних можливостей підприємства щодо збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з кожного гектара угідь. На ефективність використання землі впливають рівень розвитку продуктивних сил, ступінь розораності землі, структура посівних площ, частка меліорованих земель у загальній площі сільськогосподарських угідь.

Про економічну ефективність використання землі у сільському господарстві судять на основі системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства — на ріллю, птахівництва — на площу зернових). До вартісних показників відносять: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільськогосподарських угідь [29, c.162].

Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, а вартісні — всієї їх площі. Ці дві групи показників доцільно розраховувати як на гектар фізичної площі, так і з урахуванням грошової оцінки гектара сільськогосподарських угідь, в якій відображена їх економічна родючість.

При економічній оцінці землі визначають ступінь впливу якості ґрунту на валову продукцію, валовий і чистий дохід, прибуток. Економічну оцінку землі здійснюють у двох напрямах:

· загальна економічна оцінка землі як засобу виробництва;

· окрема оцінка за ефективністю вирощування окремих сільськогосподарських культур [29, c.180].

Підвищення ефективності використання земельних ресурсів є однією з найважливіших народногосподарських проблем, успішне розв’язання якої значною мірою залежить від реалізації господарствами своїх потенціальних можливостей у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції з 1 га землі.

Висновки до розділу 1:

Потенціал підприємства – максимально можлива сукупність активних і пасивних, явних і прихованих альтернатив (можливостей) якісного розвитку соціально-економічної системи підприємства у певному середовищі господарювання з урахуванням ресурсних, структурно-функціональних, часових, соціокультурних та інших обмежень. Основною об’єктивною складовою якого є виробничий потенціал – сукупність функціонуючих ресурсів, які здатні виробляти певний обсяг продукції.

Найважливішу роль у раціоналізації землеробства виконують соціально-економічні перетворення, що складають основу аграрних відносин. Йдеться про розвиток відносин власності на землю.

Земля є невід’ємною частиною нашого життя і нашого існування. Підвищення ефективності використання земельних ресурсів є однією з найважливіших народногосподарських проблем, успішне розв’язання якої значною мірою залежить від реалізації господарствами своїх потенціальних можливостей у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції з 1 га землі.

Дата добавления: 2015-07-13