Переосмислення християнських і язичницьких образів рослин

Перш ніж перейти до розгляду конкретних представників рослинного царства, звернемось до узагальненого образу квітки, який у Б.-І. Антонича набуває варіативних інтерпретацій, в залежності від смислу, закладеного в цей образ.

Починаючи з першого вірша збірки, «Знак Лева», ліричний герой уособлює собою живучого, але шкідливого представника рослинного світу, ‑ бур'ян: «малюк осот – рослинне чортовиння», «мене ‑ рослину ялову» [2, с. 124], а творчість – то «ялова (бесплідна) морока з словом» [2, с. 132].

Вибір автора доволі символічний, адже, виходячи із неможливості порівняння творчості природи (у даному випадку вона уособлюється в образі квітки) і творчості людини (яка пов'язана із загибеллю цієї квітки через заточення у «темницю» слів), ліричному герою не залишається нічого, окрім вінчання своєї творчості «чорними лаврами поразки». Саме прагнення виступати творцем на рівні з Деміургом, Антонич вважає крамольним, поганським, а тому ліричний герой його творів подекуди зображений як богопротивна рослина.

Не випадковим є також те, що Антонич назвав рослину осот – «рослинне чортовиня», оскільки, за християнськими легендами, походження бур'яну – це справа нечистого, тобто сили, що протистоїть божественній волі.

Митрополит Іларіон, О. Кононенко, Г. Лозко та інші дослідники української міфології наводять переказ, за яким чорт випросив у Бога корисне для людей зерно – овес, а Петро врятував для людей цю рослину: коли нечистий біг і повторював назву рослини, щоб не забути, святий налякав його, випригнувши з-за мосту так, що чорт забув назву зерна. Як тільки той почав згадувати, то Петро назвав «осот», схожий за звучанням і нечистий повірив. З тих пір осот називають «чортова трава, відьмине зілля» [30, с. 384].

Митець неодноразово підкреслює свою «поганську» сутність, але його ліричний герой також мовить: «Із уст моїх поганських спів тече Христовий» [2, с. 129], а це означає, що прославлює він природу священну, вічну, і, повторюючи своє «молюсь землі», одночасно возвеличує і славу Христа.

Нероздільними тут для героя є християнство і язичництво. Про що виразно свідчать рядки: «Зітхає небо, до хреста землі прибите, / і стигма сонця на моїй долоні світить» [2, с. 131]. Сакральні християнські образи, хрест і стигма, переплітаються тут з «поганським» міфом, створеним героєм, його власним «Чаргородом» (а у «Зеленій Євангелії» ‑ «Дім за зорею»).

До того ж Хрест і до християнства мав сакральне значення і «був оним із найдавніших сакральних (сонячних) знаків» [30, с. 528], а тому не випадково автор створив такий неоднозначний образ ‑ «стигма сонця». Справжній поет несе у собі цю «сонячну стигму», цей нерозривний зв'язок з небесним і земним (з християнським і землепоклонством, із світом величним духовним і приземленим тілесним, із світом міфу і світом суворої реальності тощо).

Окрім того ліричний герой виступає в неоднозначному образі терену. Перш за все треба відзначити трансформацію ліричного героя, яка відбувається вже у вірші «Знак Лева».

З «малюка осота», який номінується автором як «рослинне чортовиння», ліричний герой перетворюється на терен – рослину, яка в Старому Заповіті, у вигляді палаючого куща, передавала Голос Божий людям, а в Новому Заповіті, вінчала чоло мученика Христа, розіп'ятого за гріхи людські (у цьому контексті терен також виступає ніби велінням Божим, хоча і набуває додаткового значення страждання).

Бачимо символічні рядки, у яких відбувається перевтілення:

Живі свічки понад землі труною,

жорсткий бур'ян нараз кущем горючим.

Немов кущі, розхилені рукою,

розхиляться бездонні віри кручі [2, с. 124].

Отже, жорсткий бур’ян осот, який називають «чортячим зіллям», перевтілюється у «кущ горючий», тобто кущ, який віщує голосом Бога, який передає волю Господа людям.

Перед поглядом ліричного героя розхиляються «бездонні віри кручі», він ніби проходить еволюцію від язичництва до християнства, «народження» релігії з язичництва, але слово «нараз» (що означає «в цей раз», «у цьому випадку», «у цій ситуації») свідчить про те, що у душі ліричного героя не відбувається жорсткої боротьби між християнською вірою і землепоклонством, вони ніби гармонійно можуть переходити одне в одного. Такий симбіоз характерний для слов’янського світобачення.

Цікаво також те, що у давніх віруваннях терен був пов’язаний із блискавкою і Перуном. Давні слов’яни наприкінці літа палили тернове гілля і просили у божества захисту від блискавиць і пожеж – «це біблейська неопалима купина, що її побачив Мойсей у пустелі, з якої він почув голос Бога» [30, с. 350]. Це ще раз підкреслює тісний і нерозривний зв’язок християнства і язичництва, адже одне витікає з іншого.

Образ християнського терену, який «мусив колись чоло Христа колоти», «чоло вінчати Боже» [2, С. 131 ‑ 132], подається живим, у нього є такі самі почуття, як і у ліричного героя (виявляється властивість давніх людей наділяти рослини людськими рисами характеру, почуттями): терен «скаржиться рослинним болем», розмовляє з іншими рослинами і, визнаючи свою недосконалість, – «я – покірний терен, покруч дерева приземний / нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний» ‑ саме він, а не інша рослина, можливо, більш гідна і велична, «вінчав» Христа у його мучінні. Відчувається тут не зловтіха, не пиха і не гордощі, а скоріше приреченість, усвідомлення відповідальності, яку покладає Господь за «найвищу з ласк» (вінчати чоло сина Божого).

Простежуємо аналогію до самого Ісуса Христа, він теж мусив виконати волю Божу, також відчував свою самотність і приреченість. Так і поетом керує провидіння і, не дивлячись на усвідомлення нікчемності його намагань зрівнятися з вічною красою природи, він продовжує свої спроби і знає наперед, що вінчатимуть їх лише «лаври поразки». «Співаю – тож існую» [2, c. 196] – сформує своє поетичне кредо Антонич пізніше, у «Зеленій Євангелії».

У вірші «Терен співає», окрім образу терену виникають ще образи інших рослин: лавр, дуб, оливний кущ. Лавр подається як уособлення слави і почестей, вказується на його зв'язок із давньогрецькою міфологією («солодкий после муз», «що вінчаєш осяги пое тів»). Маємо тут образ екзотичної рослини, яка тлумачиться лише з погляду якості, яку вона уособлює.

Ще одна середземноморська рослина – оливний кущ, яка є загальноприйнятим символом миру («учиш замирення з життям»); за біблійською легендою, коли відбувся всесвітній потоп, то голуб приніс у ковчег Ною гілку оливи, як знак того, що земля вже недалеко («і Ноям, що блукають, шлеш у далеч шум прихильний»). Отже, оливний кущ виступає уособленням миру і спасіння.

Поряд з цими екзотичними «старозавітніми рослинами» з'являється уособлення величі і могутності – дуб. Тут вже переплілися давні вірування слов'ян (дуб – «князю пущ») і згадка про християнське причастя, однак, знову ж таки, йдеться не про причастя у церковному розумінні, а про «причастя слави», яке отримували «монархи» і «вожді» від дубу. Можна пояснити це звертанням давніх воїнів і князів до дуба-Перуна, бо він же і приносив перемогу на війні.

Язичницькі вірування про могутнє дерево якнайяскравіше відбилися у вірші «Віщий дуб». У другому розділі вже згадувалося про уявлення давніх слов’ян стосовно походження світу. Керуючись дослідженнями О. М. Афанасьєва, у яких знаходимо легенду, за якою спочатку були незміряні водні простори, а посеред моря росли два дуби, а на них сиділи голуби, які пірнали на дно океану і діставали звідти землю, то надалі можна казати про схожість цього уявлення з міфосвітом Антонича.

У останній строфі говориться:

Лиш дуб один крізь біле море,

дельфін рослинний, вдаль пливе

і лірою сніг-саван поре,

віщуючи життя нове [2, с. 152].

Бачимо тут і водні простори («біле море», яке вкрите сніжним саваном, тобто мертве, в ньому немає життя; воно має вдень блакитний колір, колір неба), і дуб, «дельфін рослинний», віщує життя. Уся прадавня картина створення світу, яка жила в уяві давніх слов’ян, знайшла собі місце у неповторній міфологічній картині світу поезії Антонича.

У міфосвіті Антонича, у його «Чаргороді», живі і одухотворені «сиві вільхи» бояться «хорунжих ляку», які віщують бурю, і тому «в тривозі туляться до себе» [2, с. 150], а ліричний герой у цей час слова «схрещує з громами». Відбувається вічна боротьба людини і природи.

Черемха, «мов свічка, куриться <…> в побожній вечора руці» [2, с. 152], що пов’язано з християнськими легендами, у яких черемха зображена деревом, що «молиться Богу» [9, с. 35], і це, вірогідно, пов’язано із формою суцвіть дерева (нагадують свічку) і специфічним стійким запахом, який нагадував людям запах ладану.

Зустрічається у Антонича і образ «яблука натхнення», що росте на «дереві життя – на дереві мистецтва» [2, с. 139]. О. Пономаренко, розглядаючи цей символ, повідомляє про те, що «в міфосистемах індоєвропейських народів яблуко і яблуня – символ цілісності, першопочатку всіх речей» [2, с. 35].

У Антонича ж, який за допомогою творчості і звернення до першопочатку, намагається здобути гармонію, виникає власний образ «ліричного яблука», «мініатюри сонця», яке підкріплює життя ліричного героя: «Ляжу на зеленім ложі, / голоден яблука землі і світлом ситий» [2, с. 131]. Творчість – це те, заради чого живе герой Антонича, те, що зближує його з природою і одночасно змушує визнавати, що творчість – «і з світом торг красою», проте творчість для нього також як «присуд», від якого він не може відректись.

Явір над водою, під яким закоханих «браслетом сонця ранок <…> вінчає» [2, с. 133] – пов'язано із слов'янським культом дерев і великим значенням дерев у обрядовості (у даному випадку – весільною): «Молодих інколи вінчали поблизу священного дерева, або цей обряд передував вінчанню у церкві» [20, с. 229]. А на тополях «лопочуть зорі» [2, с. 154], адже тополя в уявленні давніх слов’ян, була однією з версій Світового дерева, її навіть «використовували для жертовних вогнищ» [53, с. 50]. У кроні Світового дерева мешкають зорі, адже воно своїми «гілками тримає небосхил» [21, с. 68].

Значне місце серед рослинної символіки у Б.-І. Антонича посідають квіти. «Перше ліричне інтермеццо», для прикладу, містить 16 віршів, серед яких 5 – безпосередньо мають своїми назвами назви квітів («Троянди», «Гвоздики», «Півонії», «Тюльпани», «Фіялки»), а в інших так чи інакше згадуються образи «квіття», левконій, конвалій, настурцій, лілей. Це говорить про широкий спектр використання Антоничем образів рослинної міфології.

Л. І. Михайлюк розглядав вже деякі рослинні символи у поезіях Антонича, порівнюючи шляхи творення художньої образності О. Олесем і лемківським поетом. Дослідник визначив, що «центральною квіткою у поетичній системі Б.-І. Антонича є троянда, яку ще називають в народі рожа» [41].

Проте автор статті не згадує про те, що образ троянди у Антонича неоднозначний. Підтверждення цьому знаходимо у вірші «Елегія про перстень ночі» (зі збірки «Три перстені): «Годинник б'є, дві рожі, свічка / і маска ‑ смерті чи кохання» [2, с. 112]. Антонич надає то одного, то іншого символічного значення цій квітці, але виходячи з «мінорного» звучання віршів, можна сказати, що часто образ квітки несе у собі два нерозривних значення – любов і смерть.

Трактуючи язичницьке і християнське уявлення про троянду, варто сказати, що вони не мають суттєвих відмінностей. «Для християн троянда з давніх часів символізувала рай» [38, с. 160], тобто місце, де завжди весна і краса, і любов, але, не зіткнувшись зі смертю, туди потрапити неможливо. У міфології ж давніх слов’ян і давніх греків, троянда також символізувала єдність любові і смерті. Це відобразилося і у слов’янській поетичній традиції. Візьмемо для порівняння вірші російських поетів.

У С. Єсєніна: «Головку рожи режет сталь <…> Я милой голову мою / Отдам, как розу золотую» [24, c. 293]. Спостерігаємо паралелізм: голівка рожі – голова ліричного героя, який співзвучний із мотивом любов-смерть.

Російський поет, А. Фєт, сполучує символіку квітки і символіку числа два, яка несе у собі додаткову конотацію, пов’язану із мотивом смерті. Ліричний герой вірша несе квіти на могилю коханої: «Полно спать: тебе две розы / я принёс с рассветом дня <…> И роняют тихо слёзы / Ароматные цветы» [63, с. 154]. Можемо переконатися, що вказаний мотив червоною ниткою проходить крізь творчість багатьох письменників зі спільними слов'янськими коренями.

Проте, у Б.-І. Антонича ми не знайдемо такої прямої вказівки на висвітлення значення символу троянди. Можна припустити, що у вірші «Троянди», ліричний герой після приходу весни дійсно зустрічається з дівчиною («сестро»): «ідем, далека, поміж буки, / зоря з зорею й серце з серцем» [2, с. 134]. Але якщо взяти до уваги, що «пора троянд» (весна, кохання, розквіт) «спізнилась», а це слово передбачає, що щось важливе вже відбулося з ліричним героєм до того, як настала весна.

У другій строфі зображується навколишній світ, але якийсь нереальний, ніби потойбічний:

Хоча це світло надто кволе,

хоч надто рано й сніг упертий,

ощадне сонце й зелень гола,

все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,

під горлиць воркування перше

ідем, далека, поміж буки,

зоря з зорею й серце з серцем.

Після виконання ритуалу умивання рук у крові, ліричний герой з дівчиною йде «серце з серцем», однак при цьому вона залишається «далекою», що можеозначети «далекість» її від ліричного героя за своєю природою. У цьому випадку можна припустити, що «сестрою» він називає смерть, і саме вона веде його до раю.

До того ж, звертання «сестрорання» ми зустрічаємоще й у вірші «Фіялки»:

З очей фіялок смутком кришиш

і пригортаєш, сестро рання!

Простягнуті долоні тиші

над нашим вічним проминанням [2, с. 136].

Те, що рослинний образ фіалки символізує смерть, а ще до того ж звучить мотив «проминання», надає підстави для ототожнення смерті з метафоричними звертаннями «сестро», «сестро рання».

Варто зазначити, що «у християнському мистецтві троянда символізує небесне блаженство» [70], а червоний колір квітки пояснюється кров’ю Христа, що пролилася на хресті. Ритуал вмочення рук у «крові з троянд» нагадує обряди язичників, які для переходу у потойбічне царство мали намастити відкриті ділянки тіла кров’ю.

Окрім того троянда може означати «алегорію людського серця, таємниці, космічного колеса і центру світобудови» [70]. У цьому значенні символ квітки бачимо у вірші «Батьківщина» [2, c. 153]: «оси золоті в чарках троянд розквітлих, / мокрі зорі куряться під сизий вечір». «Золоті оси» – це зорі, які віддзеркалюються у «чарці троянди», тобто у серці ліричного героя, у центрі його духовного світу. Окрім зір у серці героя віддзеркалюються також «… обличчя, / кароокі люди і співуча мова». Вбачаємо це як найвищий вияв любові до рідної землі, до Батьківщини, адже образ її завжди в серці.

Вірші із назвами квітів об'єднує мотив минучості життя, мотив смерті. Так у вірші «Гвоздики» поряд із згадкою про квіти, які виступають «послами весни», і закликом «П’яній без краю!», натикаємося на роздуми ліричного героя про швидкоплинність людського життя:

Ні, ми до того ще не звикли,

що наша молодість не вічна.

Але колись до цього звикнем…

Та поки що свята омана –

ота дружба з життям не никне... [2, c. 135]

Уповання життям, насолода, весняний розвій, буяння квітів, то «свята омана», яка не вбереже від неминучої смерті.

У вірші «Півонії» знову згадується весняне п’яніння, поруч із тим герой просить природу оборонити його від смерті:

Червона молодість півоній.

Яка краса! Яке п’яніння!

Візьми моє чоло в долоні

й оборони, моя весіння! [2, с. 135]

Ліричний герой відчуває, як «переслідує крізь морок, / ще крок, ще крок, мене поцілить…». Передчуття близької загибилі маячить над ним і змушує якнайглибше відчувати вічну красу природи, її щорічне «весняне п’яніння».

Вірш «Тюльпани» відображує уявлення автора про душу, яка є полонянкою тіла на цьому світі:

Металу в’язень – людський голос

засуджений в кружок порожній,

і світу в’язень – людське серце

цього збагнути неспроможне [2, с. 136].

Людський голос – аналогія до душі, він заключений у «кружок порожній», як ми замкнені у порожній посуд форми (тіла).

Даний вірш містить у собі принцип людського життя, який виражений за допомогою градації: «Цвісти, горіти й проминати, / лишати все, йдучи в незнане!» [2, с. 136]. Цими словами ліричний герой самостверджується і підкорюється неминучості смерті (за умови, що за життя доведеться «цвісти» і «горіти»).

Ще один рослинний символ, який поєднує у собі розквіт природи і смерть людини – це фіалка. Як і інші згадувані квіти, фіалка несе у собі семантику смерті. У давніх греків міфічний образ фіалки, окрім значення весни і розквіту, набуває трагічного звучання через те, що пов’язаний з легендою про викрадення Аїдом (богом підземного царства) Персифони. За легендою саме фіалки були тими квітами, які збирала донька Деметри (богині плодючості і землі), коли померла (образно, її забрав у підземне царство Аїд). Букетик зірваних квіті вказував Деметрі, де відбулося «викрадення».

«В християнскій іконографії відобразився античний мотив у сцені смерті святої дівчини Фіни, коли з її ліжка виросли білі фіалки» [71]. Існує християнська легенда про походження цих квітів: «розквіли із сліз вдячності Адама, який отримав через Архангела Гавріїла довгоочікувану вістку про прощення найпершого в історії людства гріха» [71]. Окрім того християни вважали, що квітка фіалки схожа на «Боже око», а священна кількість пелюсток (три) лише підкреслювала сакральне значення цього образу.

На Русі не годилося садити фіалки у саду чи на городі, бо вони вважалися квітами мертвих. Їх можна було розсаджувати тільки на могилах. Звісно, що цей звичай відобразився і в усній народній творчості, а через неї і у творчості поетів і письменників. У романі «Лебедина зграя» В. Земляка зустрічаємо: «Коли захмеліли, то Рузя співала на поминках забутої всіма пісні «Ой зацвіли фіалочки»» [27, c. 17]. І тут весняна квітка пов’язана із поховальним обрядом.

Б.-І. Антонич створює символ фіалки, поєднуючи язичницькі вірування, пов’язані із трагічним мотивом смерті, і християнські, які так чи інше пов’язують образ фіалки із очима («Божим оком» і «сльозами Адама»).

У Антонича:

З очей фіалок смутком кришиш

і пригортаєш, сестро рання!

Простягнуті долоні тиші

над нашим вічним проминанням [2, с. 136].

Ще одна метафора ‑ «очей фіялки гаснуть» [2, c. 137] – свідчить про незмінність сприйняття образу фіалки Антоничем. З чого робимо висновок, що даний вірш гармонійно вписується у ряд віршів, які поєднують мотиви очікування смерті і замилування незгасимою красою природи.

У розглянутих віршах діє контекстуальна антонімія: життя природи – вічне, а людини – швидкоплинне; як неминуче весна приходить у цей світ, так неминуче переслідують ліричного героя думки про смерть. Людина особливо сприйнятлива до відчуття минущості свого життя навесні, коли природа воскресає.

Дата добавления: 2015-07-13