Переосмислення фітонімічних символів у контексті віршів про війну

…наймення ваші, багряніш від рож,

горять у пам’яті на плитах незатертих.

Б.-І. Антонич

Війна накладає свій відбиток і на переосмисленні фітонімічних символів також. Образи, взяті з рослинного тендітно-прекрасного і безпечного царства, контрастують із створеними людьми засобами самознищення, а люди «принишкли, наче листя, люди заніміли» [2, с. 163] (помітний вплив анімістичних уявлень у порівнянні: душа людини – листок) від невимовного жаху, бо люди, насправді, асоціюються у ліричного героя з листям, тобто, по-перше, з органічною частиною природи, а, по друге, усі люди, ніби листя з одного дерева, і видається абсурдним, що вони вбивають одне одного.

Аналізуючи вірші зі збірки «Книга Лева», ми звернули увагу на те, що символіка рослин у контексті віршів про війну (вони вміщені у останній, «Третій главі») набуває специфічного значення. Нашим завданням було з’ясувати, як саме переосмислюються поетом фітоніми, яке емоційне і смислове навантаження вносять вони у міфопоетичну картину світу збірки.

Д. Павличко наголошує на тому, що Антонич любив «демонструвати свою аполітичність» [52, с. 4], але не був байдужим до боротьби за волю України. Його вірші («Слово до розстріляних», «Слово про Чорний полк», «Слово про золотий полк», «Слово про Альказар», «Колискова», «На три шляхи», «Стяги в куряві», «Слово про полк піхоти»), хоча і містять у собі подекуди натяки або посилання до подій сучасної митцю дійсності (події 1918 року), але зачіпають проблеми загальнолюдські, концентрують у собі усю біль, страждання, жорстокість, неприродність такого явища як війна.

Переосмислення рослинної символіки Антоничем відбувається переважно у трьох напрямках:

1) Ототожнення людини з рослиною або рослинним елементом;

2) Втілення війни в обрядах посіву і жнив;

3) Створення контрастного поєднання символіки фітонімів (часто квітів) і жорстоких реалій війни.

Ототожнення людини з фітонімічними символами спостерігаємо у вірші «Слово про Чорний полк» у рядках:

Ліс вбитих в небо списів коле місяць,

кров руда тече із нього,

і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі спів поганський

жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки бога злого [2, с. 156].

«Ебеновий вождь» символізує язичницького ідола, який своїми «поганськими» співами проклинає «злого» Бога християнського, що допустив такої жорстокості на землі.

Доповнюючи метафору «ліс вбитих в небо списів» (людей), поет пише: «І густо стеляться один при одному, / як вирубаний праліс» [2, с. 156]. Знову ж таки, людина порівнюється із лісом, при чому використання образу «пралісу» несе особливе навантаження, яке втілює у собі заборону, табу, на вирубування священних старих дерев. Це ще раз висвітлює позицію автора щодо вбивств на війні. Він розглядає кровопролиття як непрощенний гріх (при чому гріх ще у язичницькому обряді).

Цікаво, що Антонич розглядає воїнів Чорного полку як жертв, потерпілих від стихії війни, не акцентуючи уваги на патріотичних мотивах, не уславлює їх, а проводжає їх у «вічну ніч» прощальним тужним співом: «Так прощальний спів кінчаймо, / коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить» [2, с. 157].

Мотив щасливішого світу спокою, у який «відходять» бійці, «де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!» є провідним і для І. Бродського. Наприклад, у вірші «И вечный бой…» загиблі бійці звертаються до нащадків із словами:

...Скажите... там...

чтоб больше не будили.

Пускай ничто

не потревожит сны.

...Что из того,

что мы не победили,

что из того,

что не вернулись мы?.. [10].

Така позиція авторів ще раз підкреслює загальнолюдські проблеми, які окреслені у творах про війну.

Російський поет пише про дійсні бажання (а не оспівані у тенденційних віршах бажання увічнення свого імені на сторінках історії і у серцях нащадків) наляканих війною і смертю бійців, бажання вижити, вціліти:

И пули,

разучившиеся петь,

кричали нам,

что есть еще Бессмертье...

... А мы хотели просто уцелеть [10].

Обидва поети змушують нас замислитись над реаліями війни, позбавляяють «хлопчачих» ілюзій про «романтичність» війни, яка певною мірою була розгорнута як воєнна акція у роки боротьби із німецько-фашистськими загарбниками (згадаймо хоча б поему В. Твардовського «Василий Тёркин»).

Поет порівнює людську істоту із зів’ялим листям, стоптаним квіттям, із миршавими пеньками, ніби демонструючи немічність і виснаженість стражданнями, безпорадність перед жорстокою невпинною силою: «… мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя» [2, с. 156], «Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить, / мов листя, сплащені долоні – квіти стоптані життя жагою / спалахують востаннє, й кидають прокльони в небо богоборці» [2, с. 157], «Не шкура вже – кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі, / зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям…» [2, с. 159] («Слово про Альказар»), «Принишкли, наче листя, люди занімілі…» [2, с. 163]. Митець наголошує на неприродності смерті на війні, адже людина є органічною частиною природи, листком дерева, корою тощо.

У літературі слов’янських народів метафорична конструкція жнива-битва відома ще з давніх часів. Основою до цього було уявлення про жнива як про «смерть хлібодайних злаків» [8, с. 13]. Подібні уявлення знаходять вияв у творах письменників воєнної або післявоєнної доби.

У Антонича така символіка спостерігається у вірші «Слово про Чорний полк» [2, с. 155]: «… багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем, / у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу». Поет не є прибічником такого способу встановлення влади. Суворим присудом звучить афористичний рядок «Хто сіє кров, той жне зненависть».

Людина помирає від знарядь війни, а природа забирає її у своє лоно. Різновидом обряду засівання є обряд закапування: «Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, / копаючи могили, / лопата сонця, хрест струнких вітрів…» [2, с.155]. Антонич називає це «шакалів похоронний обряд», оскільки тільки природа проводжає загиблих на війні бійців у останній шлях, ніхто не поховає їх «по-людськи», за християнським обрядом.

Неприродним і вражаюче моторошним видається поєднання символів тендітного рослинного світу із засобами знищення людей, із зброєю. Саме на контрастності побудована подібна образність.

Зустрічаємо у Антонича: «Тюльпани надр підземних – вибухають, мов кущі вогнені, міни» [2, с.156], «тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий. / Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви, / трава колюча, ворса на кожухах скель слизька від крови ˂…˃ незламний Альказар / в тюльпанах тисячі експлозій (вибухів), в квітах, зрослих з динаміту» [2, с.159].

Приклади використання рослинної символіки у контексті віршів про війну підтверджують традиційність цього художнього прийому у слов’янському мистецтві. Фітоніми, зазвичай, виступають своєрідним засобом пізнання краси природи, втіленням природної досконалості, засобом сприйнятя поетом краси навколишнього світу. Але жахливі події війни, людські страждання і смерть створюють у мистецькій уяві химерні образи, які гармонійно вписуються у цей неприродний світ і при цьому є постійним закликом припинити жорстокі розправи і жити у гармонії з іншими людьми і з природою.

Відтак, розглянувши вірші Б.-І. Антонича, що вміщені у збірку «Книга Лева», ми можемо зробити висновки:

· Автор за допомогою переосмислення міфологічних символів рослин створює унікальний міфосвіт, який базується на оригінальних метафорах і змістовних художніх образах;

· У міфосвіті Антонича гармонійно поєдналися християнські і язичницькі уявлення про рослини, але він не лише синтезує їх, а й викликає з уяви унікальні образи, які є зрозумілими лише в контексті його поезій;

· Часто поет використовує рослинні символи для підкреслення контрасту між неминучою загибеллю людини і вічним буянням природи; для уславлення краси навколишнього світу і доведення марності спроб людської творчості дорівнятися до неї тощо.

· Рослинна символіка знаходить своє переосмислення в контексті подій сучасності, конкретніше, у віршах, присвячених війні. За допомогою контрастності автор підсилює неприродність цього явища.

Дата добавления: 2015-07-13