Методи та засоби радіаційної безпеки

Санітарні норми опромінення

Відповідно до «Норм радіаційної безпеки України» (НРБУ-97) передбачено три категорії працівників, які ризикують зазнати опромінення, та встановлено норми опромінення для кожної категорії:

Категорія А – персонал, який постійно або тимчасово працює з джерелами опромінювання. Для працівників категорія А встановлена гранично допустима доза (ГДД) – найвище значення індивідуальної еквівалентної дози за рік, яке не викликає змін у здоров'ї людей впродовж 50 років при сталому рівні опромінення.

Категорія Б – частина населення, яка не працює з радіоактивними речовинами, але через розміщення робочих місць чи проживання може бути піддана впливу джерел випромінювання. Для працівників категорії Б встановлена гранична доза (ГД) – найбільше середнє значення індивідуальної еквівалентної дози за календарний рік, при якому рівномірне опромінення впродовж 70 років не викликає порушень здоров'я.

Категорія В – усе інше населення України.

У табл. 8.2 наведено норми радіаційної безпеки для вказаних категорій.

Таблиця 8.2. Норми радіаційної безпеки

Категорія	День	Тиждень	Рік
А	0,017 бер	0,1 бер	5 бер
Б	0,017 бер	0,01 бер	0,5 бер
В	Не вище, ніж для категорії Б

Загальний ефект опромінювання істотно залежить від того, чим він спричинюється – разовою дозою, чи серією менших доз, опромінюється увесь організм, чи тільки окрема його частина. Так опромінювання дозою 1000 Р усього тіла призводить до фатального наслідку, а незначної частину тіла – лише до опіків або виразок. У табл. 8.2 наведені основні межі зовнішнього та внутрішнього опро­мінення залежно від радіочутливості органів.

Таблиця 8.3. Дози опромінення груп органів

Групи органів	ГДД для категорії А, бер/рік	ГД для категорії Б, бер/рік
І група (все тіло, гонади, червоний кістковий мозок)		0,5
ІІ група (м’язи, печінка, легені, селезінка, нирки)		1,5
ІІІ група (шкіра, кістки, гомілки, стопи)

Радіаційна безпека – комплекс заходів, спрямованих на недопущення перевищення допустимих доз радіації, а також доведення їх до якомога нижчого рівня. Такими заходами є захист від зовнішніх джерел опромінювання, попередження розповсюдження радіонуклідів, планування та підготовка приміщень, організація радіаційного контролю, забезпечення належних умов транспортування радіоактивних речовин, використання засобів індивідуального захисту.

Основними методами радіаційного захисту є:

1. Захист відстанню – реалізується через використання різних пристосувань (довгих захватів) і дистанційних технологій, що оберігають персонал від безпосереднього контакту з радіоактивною речовиною.

2. Захист часом – забезпечується зведенням до мінімуму тривалості технологічних операцій, які вимагають знаходження персоналу в зоні радіаційного забруднення.

3. Архітектурні заходи – приміщення з радіоактивними речовинами мають бути ізольовані від інших приміщень, оснащені системою вентиляції з високою кратністю повітрообміну, будівельні конструкції не повинні мати тріщин, щоб не допус­кати накопичення там радіоактивного пилу. Стіни, стелі і двері мають бути вкриті олійною фарбою, а підлоги – матеріалами, які не поглинають рідини (лінолеум, пластик). Вологе прибирання при­міщень проводиться щоденно, а генеральне прибирання з обов'язковим миттям гарячою мильною водою стін, вікон, дверей, меблів і облад­нання – не менше одного разу в місяць.

4. Колективні засоби захисту призначені для захисту усього персоналу від дії радіації. До них відносяться стаціонарні та пересувні екрани, контейнери для транспортування і збереження джерел іонізуючих випромінювань, захисні сейфи, бокси. Стаціонарними екранами є стіни, підлога, стелі, виготовлені з захисних матеріалів. У якості пересувних екранів застосовують щити, які поглинають або ж послаблюють випромінювання.

Для виготовлення стаціонарних екранів використовують цеглу, бетон, і штукатурку, до складу яких входить сульфат барію. Такі екрани надійно захищають працюючих від гама- і рентгенівського випромінювання. Матеріал для виготовлення пересувних екранів вибирають залежно від виду випромінювання: захист від а -променів забезпечує екран звичайного або органічного скла і навіть шар повітря в декілька сантиметрів, від β -променів – екрани із алюмінію або пластмаси, органічне скло. Від γ -квантів і рентгенівських променів захищають екрани із свинцю, сталі, вольфрамових сплавів. Для оглядових отворів використовують прозоре свинцеве скло. Нейтронне випромінювання може бути погашене матеріалами, які містять в собі водень (вода, парафін), а також берилій, графіт, сполуки бору, також від нього надійно захищає бетон.

Для виготовлення сейфів, в яких встановлюють джерела випромінювання, застосовують свинець і сталь. Захисні контейнери та збір­ники для радіоактивних відходів виготовляють зі свинцю, сталі, орга­нічного скла. Небезпечна зона має бути маркована знаками, що застерігають.

5. Індивідуальні засоби – протигази, респіратори, спеціальний одяг (бавовняні халати, комбінезони, напівкомбінезони, нарукавники, штани, фартухи). В умовах значного радіаційного забруднення для захисту працюючих використовують скафандри з пластмасових матеріалів з піддувом гнучкими шлангами повітря або забезпечені кисневим апаратом. Для підтримання нормальної температури в скафандрі витрати повітря мають становити 150 – 200 л/хв. Органи зору захищають окулярами зі скла, яке містить у складі свинець або фосфат вольфраму. Робітники, що контактують із джерелами випромінювання, захищають очі спеціальними щитками із органічного скла.

Захист від внутрішнього опромінювання полягає у виключенні контакту з радіоактивними речовинами у відкритому вигляді, запобіганні їх потраплянню всередину організму, в повітря робочої зони, попередженні радіоактивного забруднення рук, одягу, поверхонь приміщень та обладнання.

Дата добавления: 2015-07-13