Розділ 3. Польща у вирі війни

Воєнні дії. 1 вересня 1939 р. о 4 год. 45 хв. залпи німецького броненосця “Шлезвіґ-Гольштайн” по польській прикордонній заставі на косі Вестерплятте розпочали Другу світову війну. Одночасно німецькі збройні сили без оголошення війни наступали на польську територію з півночі, заходу і півдня.В офіційних німецьких документах вкрай лицемірно оголошувалося про “вимушені” “оборонні” дії III Райху.Потужні удари і стрімке просування німецьких моторизованих частин углиб території Польщі змусили польське командування вже в перші дні війни дати наказ про відступ на схід і в центральному напрямку. Польські війська чинили запеклий опір агресору, але змушені були відступити, щоб не потрапити в оточення. 182 вояки прикордонної застави Вестерплятте сім днів відбивали атаки противника, який у двадцять разів перевищував їх чисельно. Незабаром польські збройні сили були розчленовані на чотири частини і змушені пробиватися з оточення. Німцям не вдалося знищити польський флот і повітряні сили, які незабаром опинилися у Великобританії. 3 вересня, виконуючи свої договірні зобов’язання, Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині, але не розпочали активних воєнних дій на Заході, поклавши початок т.зв. “дивній війні”. Хоча західні союзники мали проти Гітлера велику військову перевагу, але, спосте- рігаючи за швидкими діями німецьких військ у Польщі, вони вирішили не активізувати дій, слідкувати за розвитком подій. Між тим, 6 вересня розпочалося створення нової лінії польської оборони по ріках Нарва-Вісла-Сян. Однак німецькі танкові частини досягли цього рубежу швидше, ніж відступаючі польські війська. У ніч на 7 вересня польський уряд і командування залишили Варшаву і практично втратили контроль над розчленованими арміями. Німці затримали атаку на Варшаву у зв’язку з тим, що з 9 по 17 вересня відступаючі частини армії “Познань” і “Поможе” контратакували німецькі війська над р. Бзурою. Однак 15 вересня німецькі танкові частини захопили Люблін і дійшли до Бреста. Якщо польське населення виявляло великий патріотизм і бажання чинити опір агресору, то представники національних меншин по-різному поставилися до нової обстановки. Єврейські та білоруські громади назагал залишалися лояльними до Польщі. Німці вітали прихід своїх співвітчизників,українське населення поділилось на прихильників пропольської та пронімецької орієнтації. У лавах Війська Польського перебувало до 200 тис. українців, чимало з яких відзначились уже в перші дні війни. Інша частина українців поділяла надії ОУН на відбудову Української держави за допомогою німців. Поза тим обстановка на фронтах погіршилася. Польська армія перетворилася на острови опору. У ході наступу німецькі війська перейшли далеко на схід за лінію, визначену таємним протоколом пакту Ріббентропа-Молотова. Уже 3 вересня німецький посол у СРСР нагадав Москві про взяті зобов’язання щодо Польщі. Однак Й. Сталін не поспішав вступати в гру, посилаючися на “неготовність” Червоної Армії, а фактично не бажаючи ділити з Гітлером відповідальність за поділ Польщі. 14 вересня з Москви інформували Берлін про завершення підготовки операції і водночас повідомляли про майбутню окупацію українських і білоруських етнічних земель, але лише після падіння Варшави. Це викликало обурення в Берліні. Тільки 17 вересня керівництво СРСР дало наказ Червоній Армії перейти радянсько-польський кордон. Війська Червоної Армії не зустріли значного опору з боку дезорієнтованих польських частин. Польські керівники, які на той час перебували в Коломиї, не сподівалися на такий розвиток подій і не були готові до війни на два фронти. Е. Ридз-Сміґли оголосив по радіо директиву “не вступати в бої з більшовиками”, а польські гарнізони виводити до Румунії або Угорщини. Упродовж короткого часу радянські війська при повній чисельній перевазі оволоділи теренами до Буга і Білостока. 17 вересня польський уряд і командування ВП перетнули кордон Румунії, де були інтерновані. Польська армія фактично була розбита, й тільки окремі частини та з’єднання продовжували ще певний час чинити опір. Залишки армій “Краків” і “Люблін” 17-20 вересня були розгромлені під час тяжких боїв в районі Томашова Люблінського німецькими і радянськими військами; 22 вересня капітулювала Варшава; 5 жовтня після запеклих боїв під Коцком змушена була капітулювати перед противником оперативна група “Полісся” під командуванням ген. 26-27 вересня німецькі та радянські війська спільними зусиллями розгромили в районі Мостиськ 4-тисячну кінну групу ген. В. Андерса, яка проривалася до Карпат. Сам командувач був поранений і взятий у полон. У ході бойових дій загинуло близько 70 тис. солдат і офіцерів ВП, понад 130 тис. були поранені, у полон потрапили понад 500 тис. Понад 90 тис. польських солдатів і офіцерів перетнули кордон Румунії та Угорщини, де були інтерновані. Черчілль у виступі по радіо підкреслював: “Польща знову зазнала агресії з боку тих самих двох великих держав, котрі тримали її в рабстві впродовж 150 років, але не змогли придушити дух польської нації”. Засудивши агресію СРСР, керівні кола Великобританії та Франції незабаром вжили заходів, щоб розбити союз Гітлера і Сталіна й схилити СРСР на бік Заходу

28 червня в Москві було підписано новий Договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною. Згідно з ним кордон між радянською і німецькою зонами окупації повинен був пролягати вздовж рік Піса-Нарва-Буг-Сян. Частина варшавського й люблінського воєводств залишалися німцям. Чотири додаткові таємні протоколи до Договору вносили зміни у розподіл “сфер впливу” двох держав, віддаючи Литву і Фінляндію на волю СРСР, а також зобов’язуючи обидві сторони рішуче придушувати “польську агітацію” й співпрацювати в цьому напрямі. Таким чином було здійснено поділ земель Речі Посполитої, за яким 48,5 % території і 22,1 млн. населення перейшли під владу Німеччини, а 50 % території і 13,2 млн. населення – СРСР. Цей акт у свідомості багатьох поляків ототожнювався з “четвертим поділом” Польщі. Він став катастрофою для Польщі і поляків, яка поставила під загрозу існування нації.

Гітлер 8 жовтня спеціальним розпорядженням поділив окуповані землі на дві частини: землі на схід від Вісли, а також Сілезія та Помор’я були включені до складу Райху як німецькі території,решта земель були об’єднані у Генеральне губернаторство для окупованих польських теренів (поділене на дистрикти) зі столицею в Кракові. На землях, що увійшли до складу Райху, передбачалося швидкими темпами впродовж десяти років здійснити повне онімечення шляхом переселення поляків на схід і заселення на їх місце німецьких колоністів. Генеральне губернаторство (ГГ) було призначене для розселення поляків та їхнього використання як дешевої робочої сили. Майже відразу після окупації на землях, що увійшли до Німеччини, розпочалося проведення політики репресій, депортацій і терору проти поляків, а також євреїв. Вони були позбавлені права власності, користування транспортом, створення будь-яких організацій, участі в культурних і політичних заходах. Були закриті польські навчальні заклади, театри, музеї тощо, усі польські установи перейшли під контроль німців. Поляків трактували як “напівлюдей”; для них була встановлена висока вікова межа одружень; поляки були зобов’язані схилятися перед німцями, їм заборонялося мати автомобілі, мотоцикли, радіоприймачі, телефони, переміщатися по провінції дозволялося лише за спеціальними перепустками. За будь-які порушення загрожувало суворе покарання, включно зі смертним вироком. Спеціальні суди виносили швидкі вироки. У перші тижні окупації з метою залякати населення німці провели масові арешти відомих польських особистостей і розстріляли близько 16 тис. осіб. Широкого розмаху набуло примусове переселення поляків до Генерального губернаторства. Однак брак німців змусив окупантів шукати нових резервів серед місцевого населення. Для цього було проведено записи частини поляків, які мали хоча б віддалені родинні зв’язки з німцями, до німецького національного списку (фольксдойчі). Це відкривало шлях до володіння власністю і користування громадянськими правами. Загалом було записано до 3 млн. поляків, понад 100 тис. їх служили у німецькій армії. Окупанти розпочали онімечення дітей “з рисами німецької нації”, безпритульних тощо. Закривалися польські костели, а священиків відправляли до концтаборів або депортували до ГГ. Політика гітлерівської Німеччини в Генеральному губернаторстві була дещо іншою. ГГ становило окуповану зону, яка перебувала під повним контролем й управлінням німців. Генерал-губернатором був призначений член німецького уряду Ганс Франк. Навесні 1941 р. ГГ було визнане тереном німецького “життєвого простору”, призначеного в перспективі для німецької колонізації. У ГГ було збережено права поляків на власність, дозволено створення під контролем німців окремих самоврядних і культурних організацій. Поляки були допущені до нижчих ланок адміністрації без права займати керівні посади, зберігалася т.зв. “гранатова” поліція. Були закриті всі навчальні заклади, культурні установи. Гітлерівські репресії й терор у ГГ спочатку не були масовими. Їх грізним провісником став арешт 6 листопада 1939 р. і скерування до концтаборів 183 професорів і викладачів Ягеллонського університету і Гірничої академії в Кракові, частина яких там загинула. Навесні 1940 р. окупанти почали проводити регулярні репресивні акції з метою залякування населення. Окупанти систематично організовували облави, арешти та розстріли польських політичних і культурних діячів, репресії і терор постійно зростали, проводився вивіз населення на примусові роботи до Німеччини. У жовтні 1939 р. окупанти запровадили примусовий обов’язок праці для усіх чоловіків від 14 до 60 років, які використовувалися на найтяжчих роботах або вивозилися до Німеччини. Навесні 1940 р. гітлерівські керівники розпочали створення на польських теренах великих концентраційних таборів, призначених для утримування великих мас політичних противників, військовополонених, осіб, призначених до знищення. Перші великі концтабори з’явилися 1940-1941 рр. в Освєнцімі, Майданеку, Треблінці. Потім мережа концтаборів на польських землях досягла 200. Поляки та євреї скеровувалися також до концтаборів у Німеччині й Австрії.Особливою жорстокістю відрізнялася гітлерівська політика стосовно євреїв. У планах гітлерівців було цілковите їх винищення (“голокост”). З початку окупації гітлерівці позбавили євреїв усіх прав і власності, замкнули у великих резерваціях – гетто, звідки поступово вивозили до концтаборів де знищували у газових камерах і печах, розстрілювали. На польських теренах діяло близько 400 гетто. Подібна політика проводилася гітлерівцями стосовно циган. Становище поляків на окупованих землях у перші роки війни було тяжким. Крім репресій і заборони будь-якої національно-культурної діяльності, приниження людської гідності окупанти приступили до планової експлуатації природних багатств, знищення або вивезення культурних цінностей. Упродовж війни матеріальне становище польського населення постійно погіршувалося. На початку окупації гітлерівці заморозили заробітну плату, в той час як ціни постійно зростали. Запроваджена карткова система не рятувала становища. Населення міст змушене було за безцінь продавати цінні речі, меблі, одяг, щоб не померти з голоду. У найгіршому становищі була інтелігенція,яка тепер працювала на підсобних роботах. Дещо кращим було становище сільського населення. Німці сприяли селянським господарствам, вимагаючи взамін великих контингентів. Окупанти не зачіпали великих землевласників у ГГ. Загальна реакція поляків на агресію та окупацію була високопатріотична. Однак нормальні людські потреби виживання в умовах війни й окупації змушували чимало поляків вступати в контакти з окупантами. Іноді за згодою Руху Опору поляки займали певні адміністративні посади або працювали в окупаційних інституціях. Явище “свідомої колаборації” з окупантами не набуло поширення.На теренах ГГ до червня 1941 р. більшість населення складали поляки (83,3 %) українці та білоруси – лише близько 4 %. Загалом німецька національна політика на окупованих землях передбачала розрізнення й зіткнення представників різних народів. З цією метою підтримувався штучний поділ між поляками і “гуралями”, яких трактували як фольксдойчів.

Першою турботою радянського керівництва після захоплення нових територій була їх легітимізація. Тому 22 жовтня 1939 р. військові влади провели загальні “вибори” до Народних зборів Західної України і Західної Білорусії. 17 жовтня одностайно проголосували за встановлення радянської влади і возз’єднання з відповідними республіками СРСР. Усі мешканці отримали радянське громадянство. Перші заходи радянської влади проходили під гаслами “українізації” та “білорусизації”. Закривалися польські школи, культурні установи, змінювалися вивіски, а на їх місці створювались українські й білоруські. Але місцеві українці та білоруси не були допущені до владних структур. Одночасно проведено “деполонізацію” теренів. Формально радянська влада не виступала проти польського народу, а лише проти “польських буржуазії та поміщиків”, “гнобителів”. Під арешти і депортації потрапили польські військові, чиновники, осадники, підприємці, інтелігенція, діячі всіх польських політичних партій, “куркулі”, а також представники української політичної еліти, священики. Усіх їх депортували до Сибіру, Комі АРСР, Казахстану, Донецької області України. Офіцери, працівники поліції, окремі політичні діячі були зосереджені в трьох таборах – Козельську, Старобельську і Осташкові. За рішенням Політбюро ЦК ВКП(б), підписаним Й. Сталіним, К. Ворошиловим, Л. Берією і А. Мікояном, у квітні-травні 1940 р. усі вони були розстріляні як “контрреволюційні елементи” у вказаних таборах. Частина ув’язнених табору Козельська була розстріляна і закопана в Катинському лісі біля Смоленська. У другій половині 1940 р. політика радянського керівництва стосовно поляків зазнала змін. На той час Гітлер розгромив Францію, що стало для Сталіна сигналом підготовки майбутнього “маршу на Захід”. У цьому “марші” поляки могли придатися. Доля майже 10 тис. польських військових, захоплених під час “радянізації” Литви у червні 1940 р., не була такою трагічною. Восени 1940 р. група польської інтелігенції була запрошена до Москви, проводилися таємні переговори про можливий майбутній “прора- дянський” уряд Польщі.

Польські урядові кола і рештки ВП були інтерновані в нейтральній Румунії. Франція наполягала на зміні санаційних діячів, що перебували на чільних посадах. 30 вересня 1939 р. президент І. Мосьціцький склав свої повноваження, передавши їх Владиславу Рачкевичу. Того ж дня польський уряд очолив генерал Владислав Сікорський, що належав до противників санації. Через тиждень він став Головнокомандувачем Польських Збройних Сил. В. Сікорський сформував коаліційний уряд, до складу якого увійшли переважно представники опозиційних до санації партій. 9 грудня 1939 р. у Парижі була створена Національна Рада Польської Республіки як тимчасовий парламент на чолі із І. Падеревським. Польський еміґраційний уряд діяв у тісному порозумінні з урядами Франції, Великобританії та США, які визнали його легітимним. 19 грудня 1939 р. він оголосив Декларацію про цілі Польщі у війні. Уряд проголошував, що Польща повинна відновити повну незалежність в кордонах 1939 р. і, крім того, для її безпеки в майбутньому потрібно усунути проблему Східної Пруссії. У січні 1940 р. була укладена угода з французьким урядом про створення Польської армії у Франції, яка підпорядковувалась французькому командуванню. У травні 1940 р. формування Польської армії завершувалося, вона налічувала 84 тис. солдатів і офіцерів. Частина польського воєнно-морського флоту і повітряних сил розташувалася в Англії. Розбудова підпільного руху на окупованих землях проходила двома шляхами: з ініціативи еміґрації й жителів окупованих земель. Ще у вересні 1939 р. за наказом Головнокомандувача ПЗС у Варшаві була створена підпільна військова організація Служба для перемоги Польщі яку очолив ген. Міхал Токажевський-Карашевич. Еміґраційний уряд 13 листопада 1939 р. утворив спеціальний Комітет міністрів у справах краю і військову організацію Союз збройної боротьби який очолив ген. К. Соснковський. Незабаром СЗВ було об’єднано із ЗВЗ, а на чолі став генерал Стефан Ровецький-Ґрот. ЗВЗ почав розбудову підпільної організації на окупованих землях, включаючи терени СРСР. На початку 1940 р. вдалося організувати на окупованих землях Головний політичний комітет (ГПК), до складу якого ввійшли представники соціалістів, людовців, ендеків та інших угруповань. Йому підпорядкувалися подібні комітети в Познані, Кракові, Львові, Вільно. Франція та Великобританія розчарувалися швидкою поразкою Польщі, але продовжували вважати її своїм союзником і надавали допомогу еміґраційному уряду.

У 1940 р. події розвивалися драматично. СРСР і Німеччина продовжили агресивну політику щодо розподілу “сфер впливу”. У квітні гітлерівці окупували Данію, а потім Норвегію. 10 травня гітлерівські війська розпочали наступ на західному фронті, захопивши Голландію і Бельґію. 22 червня капітулювала Франція. Польський уряд перебрався до Англії, переправивши туди також частину Польської армії. З того часу головним союзником Польщі стала Великобританія, де у травні 1940 р. прем’єром став Уінстон Черчілль. У серпні 1940 р. гітлерівці розпочали повітряну війну проти Англії. 5 серпня в Лондоні була підписана польсько-британська воєнна угода, яка передбачала створення польських ПЗС у Великобританія. Англія залишилася в Європі останнім вогнищем опору агресії Німеччини та її союзників.

11 листопада 1940 р. з еміґраційним урядом ЧСР Е. Бенеша була підписана спільна Польсько-чехословацька декларація про об’єднання в майбутньому двох країн у федерацію. Після цього В. Сікорський виїхав до Канади і США, де вів переговори про створення польських осередків у цих країнах, матеріальну допомогу, а також стосовно майбутньої федерації держав у Центрально-Східній Європі у складі Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Греції, Латвії, Литви та Естонії. Однак до цієї ідеї в Північній Америці поставилися прохолодно. Між тим, керівні кола Великобританії та США наприкінці 1940 р. посилили дипломатичні зусилля для роз’єднання союзу Німеччини й СРСР. Інтереси двох агресорів зіткнулись у Фінляндії та на Балканах. Обидва диктатори вели прискорену підготовку до війни. Сталін сподівався на те, що Гітлер скерує свою агресію проти Великобританії, а він зможе у відповідний момент напасти на Німеччину. Однак німецький фюрер після невдалої “повітряної війни” проти Англії вирішив завдати удар по СРСР, поки військові приготування Сталіна не були завершені. 22 червня 1941 р. німецькі війська перейшли кордон СРСР і розпочали швидкий наступ з метою розгрому Червоної Армії і підкорення народів СРСР. Розпочалася радянсько-німецька війна, яка докорінним чином змінила стратегічну ситуацію на континенті, вирішальним чином вплинула на хід і наслідки Другої світової війни.

Дата добавления: 2015-08-31