Відповідальність за законами України за злочини, скоєними за її межами

У ч. 1 ст. 7 і в ст. 8 визначено такий принцип дії кримінального закону у просторі, як принцип громадянства. Відповідно до цього принципу:

1) громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, у разі вчинення ними злочину за її межами, підлягають відповідальності за КК України як правило, тобто якщо інше не передбачено відповідними міжнародними договорами України;

2) іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно в Україні і вчинили злочини за п межами, підлягають відповідальності за КК України як виняток, тобто лише у випадках, коли це прямо передбачено міжнародними договорами України або коли вчинений ними злочин, передбачений КК України, є особливо тяжким злочином проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Принцип громадянства має значення для застосування КК України у випадках вчинення злочинів за межами України, коли на момент виявлення злочину чи встановлення винного останній знаходився на території України або був виданий їй.

Громадянин України — це особа, яка набула громадянства України у порядку, передбаченому законами України і міжнародними договорами України. Винятковий перелік осіб, які належать до громадян України, визначено у Законі України “Про громадянство України ”. Крім того, згідно з цим Законом, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила щодо визнання певних осіб громадянами України, застосовуються правила міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

Законодавство України не визнає подвійного громадянства. Водночас, такі факти можуть мати місце у випадках, коли інша держава не визнає своїм обов’язком повідомляти Україну про надання свого громадянства тій чи іншій особі. Якщо під час провадження кримінальної справи встановлено, що особа має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід виходити із того, що набуття нею іноземного громадянства виключає її із числа громадян України (принцип єдиного громадянства).

Особою без громадянства, що проживає постійно в Україні, є особа, яку жодна із держав відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином і яка має постійне місце проживання на території України на підставі українських документів — посвідки на постійне проживання. Це може бути особа, яка перебуває на території України як іммігрант, прибула на навчання на термін дії угоди про навчання тощо.

Випадками, коли громадяни України, відповідно до її міжнародних договорів, не підлягають відповідальності за КК України у разі вчинення ними злочину за її межами (принцип покровительства) є, наприклад, відповідні положення Угоди між Україною та Республікою Польща у справі створення спільної військової частини для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій. Згідно з цією Угодою українські військовослужбовці спільного українсько-польського миротворчого батальйону у разі вчинення ними злочину на території Польщі несуть кримінальну відповідальність не за КК України, а за КК Польщі, якщо злочин не пов’язаний з виконанням службових обов’язків, або, хоча й пов’язаний з виконанням таких обов’язків, але не спрямований виключно проти майна, безпеки України або виключно проти особи, майна іншого члена Збройних Сил України або цивільного персоналу України.

Положення ч. 2 ст. 7 відтворює правовий принцип - “одна дія двічі не карається ”, який випливає із п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де зазначено, що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону, і ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності, одного виду за одне й те саме правопорушення. У ст. ст. 35 — 37 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах цей принцип визначений дещо вужче. Крім того, п. п. 2 і З ст. 35 Конвенції визначають випадки, коли Договірна Держава не зобов’язана визнавати принцип “одна дія двічі не карається ”.

Ч. 2 ст. 7 виключає можливість невизнання в Україні вказаного принципу і надає можливість, прямо дозволену ст. 37 цієї Конвенції, для найбільш широкого його тлумачення: громадяни України, особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які за вчинені злочини зазнали покарання за межами України, не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини у будь-якому разі.

Проте закон не встановлює жодних перепон для того, щоб:

а) притягнути особу в Україні до іншої, крім кримінальної, відповідальності. Наприклад, за вчинення розбою особа може бути притягнена до кримінальної і цивільно-правової відповідальності, за викрадення шляхом розтрати — до кримінальної, дисциплінарної і матеріальної або цивільно-правової відповідальності тощо;

б) два чи більше рази притягнути особу до кримінальної відповідальності за вчинення нею двох чи більше злочинів, незалежно від того, на території України чи за її межами вони були вчинені.

Під особами, які зазнали покарання, у ч. 2 ст. 7 слід розуміти осіб, які відповідним судовим рішенням були засуджені з призначенням їм покарання. У межах дії Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах до вказаних осіб належать також особи, які були засуджені без призначення їм покарання, щодо яких було винесено рішення про застосування до них примусових заходів медичного чи виховного характеру, а так само особи, які були виправдані або звільнені судом від кримінальної відповідальності. Особами, які зазнали покарання, відповідно до вказаної вище Конвенції не є особи, щодо яких рішення про звільнення від кримінальної відповідальності було прийнято органом дізнання, слідчим або прокурором.

У зв’язку з різним визначенням складу злочину у кримінальному законодавстві різних країн може постати проблема встановлення факту, зазнала особа покарання за цей самий злочин або за інший. У таких випадках слід визначити, наскільки точну юридичну оцінку отримало фактично вчинене особою діяння. Якщо, наприклад, особа вчинила умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть потерпілого, але зазнала покарання за межами України лише за вчинення умисного тяжкого тілесного ушкодження, це не виключає можливості притягнення її до кримінальної відповідальності за КК України за вчинене діяння з урахуванням його фактичних наслідків. Те саме стосується і випадків, коли особа за межами України зазнала стягнення за діяння, яке за законодавством відповідної держави визнається адміністративним порушенням, а за законодавством України — злочином.

ВИСНОВКИ

Розглянувши розвиток нормативно-правової бази та деякі практичні аспекти щодо дії кримінального закону в часі і просторі, можна зробити певні висновки, які, як видається, досить повно окреслюють специфіку вказаного інституту кримінального права і дозволяють внести пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства і правозастосовної практики в сфері реалізації кримінально-правових норм.

Розгляд права в аспекті його дії виявляє головну його якість - здатність впливати на діяльність і поведінку людей. Дію права в цьому сенсі слід розглядати як визначення сфери його здійснення.

Слід розрізняти дію права в широкому сенсі і дію права на інституціональному рівні. Остання являє собою дію закону через систему реалізації правових норм у чітких фіксованих межах. Дія права в цілому включає в себе, крім цього, і сферу потенційного регулювання за допомогою як власне правових засобів, так і інших правових явищ. Отже, правовий простір і час значно ширше просторово-часових параметрів дії кримінального закону як способу реалізації кримінально-правової норми (дія права на інституціональному рівні).

Виходячи з цих положень механізм дії кримінального права (закону як зовнішньої форми прояву права) розкривається через систему його реалізації (форми реалізації закону залежать від змісту і характеру кримінально-правових норм) в рамках кримінально-правового регулювання і має наступний вигляд (нормативно-правовий (інституціональний) аспект дії кримінального права (дію кримінального закону).

Кожен діючий кримінальний закон має свій певний обсяг, суть якого розкривається у вченні про межі його дії і конкретизується у визначенні належності даного акту поведінки до тієї чи іншої законодавчої постанови. Виходячи з цього, під дією кримінального закону в часі і просторі слід розуміти певний зв'язок між обсягом закону і актом поведінки суб'єкта правових відносин. Цей зв'язок може бути охарактеризований як дотримання, виконання і використання законодавчої норми або як її застосування до певного виду діяльності, тобто як нормативна відносність даного акту поведінки. При цьому межі нормативної відносності встановлюються самим законодавцем, виходячи з урахування кола суспільних відносин, на які поширюється цей закон, а також кордонів, де підтримується встановлений цим законом правопорядок.

Приписи кримінального закону завжди реалізуються поведінкою тих суб'єктів права, до яких вони звернені. Внаслідок цього, проблему дії кримінального закону в часі і просторі необхідно розглядати в двох аспектах - негативному і позитивному. Якщо адресат норми відмовляється співвідносити свою поведінку з пред'явленими нормами права вимогами, то в цьому випадку має місце порушення права, що перешкоджає досягненню його цілей і тягне за собою реалізацію відповідних санкцій у формі застосування кримінального закону. У разі правомірної поведінки, кримінально-правові розпорядження реалізуються у формі дотримання, виконання і використання або застосування для підтвердження факту не порушення закону.

За загальним правилом кримінально-правова норма діє з моменту вступу кримінального закону в силу. Проте свою дію вона може зберігати й після втрати ним такої. Це відбувається тому, що норма права функціонує в дещо інших часових рамках ніж закон. Наприклад, даний факт має місце, коли старий кримінальний закон перестає діяти на майбутній час, але при цьому зберігає охоронний потенціал щодо вчинків, скоєних в момент його юридичної сили, але лише остільки, оскільки її підтримує новий закон, який при цьому є більш суворим. Тобто, в цьому випадку відсутня декриміналізація того чи іншого діяння. Це так зване переживання законом свого часу (ультра-активна дія кримінального закону), що реалізується виходячи із законодавчого принципу незворотності більш суворого закону.

З зазначених позицій, на мою думку, необхідно розрізняти, крім позитивної і негативної дії кримінального закону, також і його загальну і субсидіарну дію. При загальній дії закону останній може бути реалізований у формі дотримання, виконання і використання або застосування, тоді як при субсидіарній дії закон, як правило, реалізується тільки у формі застосування (ультра-активна дія кримінального закону) для відновлення порушеного права або для підтвердження факту дотримання, виконання і використання старого закону.

Зміст, призначення та місце норм, що регламентують дію кримінального закону в часі та просторі залежно від їх домінуючої мети встановлення в законі або з точки зору службової ролі слід розглядати наступним чином:

Час вчинення триваючого або злочину, що продовжується, визначається моментом вчинення останньої дії (бездіяльності) у зв'язку із закінченням злочинного діяння або його припиненням.

Часом вчинення злочину співучасниками визнається момент, коли кожен з них зробив ті діяння, якими визначалась їх участь у злочині.

Таким чином, можна припустити, що теоретичне обґрунтування проблеми правової спадкоємності і реалізації норм кримінального права в часі, грає величезне значення у забезпеченні законності при регулюванні соціальних відносин і є одним з важливих аспектів кримінально-правової охорони особистості в державі.

У даній роботі розглянуті питання, пов'язані застосуванням карного закону в просторі та часі, на основі чинних законів, міжнародних конвенцій та юридичної літератури.

Підсумовуючи проведену роботу, можна з впевненістю сказати, що окремі на перший погляд теми насправді сильно пов'язані поміж собою.

Чинність закону в часі невідривна з його чинністю в просторі, так як навіть саме визначення поняття закону позначає залежність його поширення на час та місце дії, а також на осіб, які знаходяться в просторі чинності закону. Навіть всілякі виключення в законах, стосовно окремих галузей права, виявляються при більш близькому розгляді настільки тісно пов'язаними, що неможливо з впевненістю визначити, де дія закону відноситься до простору, а де до часу чи певного кола осіб. Тому юристам дуже важливо вміти чітко визначати ці характеристики, щоб запобігти неприпустимих помилок.

Дата добавления: 2015-08-31