Поняття міжнародно-правового регулювання праці

Розділ 1. Поняття та особливості міжнародно-правового регулювання праці в Україні

Міжнародно-правове регулювання праці — це регламентування за допомогою міжнародних угод (договорів) та інших міжнародно-правових засобів питань, пов’язаних із застосуванням найманої праці, покращання її умов, охороною праці, захистом індивідуальних і колективних інтересів працівників.

Формальним вираженням такого регулювання є система норм і стандартів з регулювання праці, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору, використовують у національному трудовому законодавстві.

Суб’єкти міжнародно-правового регулювання праці: Організація Об’єднаних Націй (ООН) та її спеціалізований орган — Міжнародна організація праці (МОП), а також регіональні об’єднання держав (Рада Європи, Європейський Союз).

У Конституції України (ст. 9) та у Кодексі законів про працю України (ст. 8^і) закріплено принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства у разі їх ратифікації.

Головним джерелом міжнародно-правового регулювання праці є конвенції та рекомендації, прийняті МОП.

До документів ООН, які регулюють трудові права, відносять Загальну декларацію прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), такі міжнародні конвенції ООН, як «Про ліквідацію расової дискримінації» (1966), «Про дискримінацію жінок» (1979), «Про захист прав мігрантів і членів їх сімей» (1990), та ін.

Серед найважливіших актів, прийнятих на регіональному рівні Радою Європи, є Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950) та Європейська соціальна хартія (1961). Головним документом Європейського Союзу вважа­ється Хартія основних прав працівників. Дмитренко Ю. П.

У Європі джерелами міжнародно-правового регулювання праці є акти, прийняті Радою Європи і Європейським Союзом. Рада Європи прийняла понад 160 конвенцій, хартій, угод і протоколів до них, у тому числі Європейську соціальну хартію (1961 р.), Пе­реглянуту Європейську соціальну хартію у 1996 р., Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 р. Європейський Союз у 1989 р. прийняв Хартію основних прав працівників, що проголошує соціальні й економічні права.

Вступаючи до Ради Європи, Україна підписала два найважливіших документи цієї впливової європейської організації — Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, Рим, 1950 р.) і Європейську соціальну хартію (Рада Європи, Турин, 1961 р.). Якщо Європейську конвенцію про захист прав людини було ратифіковано Україною 17 липня 1997 р., то з ратифікацією хартії питання не вирішено й досі.

Європейську соціальну хартію було підписано від імені Украї­ни 2 травня 1996 р., а 7 травня 1999 р. було підписано й Переглянуту Європейську соціальну хартію (Рада Європи, Страсбург, 1996 р.). Хартія передбачає серед переліку соціальних прав людини цілий комплекс трудових прав людини і встановлює певні державні гаранти для забезпечення цих прав. Між тим цей важливий документ ще не подано на ратифікацію до Верховної Ради України.

Переглянута Хартія містить перелік з 31 права та принципів, правове регулювання та забезпечення яких здійснюється засобами таких галузей права, як трудове, право соціального забезпечення, житлове право, законодавства про охорону здоров’я та освіту.

У сфері праці Хартія передбачає такі права людини: право на вільний вибір праці (ст. 1); на справедливі (ст. 2), безпечні та здорові умови праці (ст. 3); на справедливу винагороду, яка б забезпечувала достатній життєвий рівень для працівників та їхніх сімей (ст. 4); право всіх працівників та роботодавців на свободу об’єднання в національні або міжнародні організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 5); право всіх працівників та роботодавців на укладення колективних договорів (ст. 6); право громадян будь-якої країни займатися будь-якою прибутковою діяльністю на території будь-якої іншої країни на засадах рівності з громадянами останньої, з урахуванням обмежень, які запроваджуються на підставі безперечних економічних або соціальних причин (ст. 18); право працівників на рівні можливості та рівне ставлення до них при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст. 20); на інформацію та консультацію на підприємстві (ст. 21); право працівників брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці та виробничого середовища на підприємстві (ст. 22); на за­хист у випадках звільнення (ст. 24); на захист у випадку банкрутства роботодавця (ст. 25); на гідне ставлення до працівника на роботі (ст. 26); право осіб із сімейними обов’язками, які працюють або бажають працювати, на рівні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників від працівників на захист від дій, що завдають їм шкоду, та на створення належних умов для виконання ними своїх обов’язків (ст. 28); права працівників на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29) та ін.

Соціальні партнери в Україні мають намір здійснити рішучі кроки у напрямку підготовки Хартії до ратифікації. 16 січня

2002 р. між Кабінетом Міністрів України та Конфедерацією роботодавців України і всеукраїнськими профспілками та профоб’єднаннями України було підписано Генеральну угоду на 2002—

2003 роки (Праця і зарплата. — 2002. — № 6. — Лютий). Серед зобов’язань, які взяли на себе сторони, є зобов’язання з участю профспілок розглянути питання щодо ратифікації Європейської соціальної хартії, (п. 4.6 Генеральної угоди). Ці положення свідчать про конструктивний практичний підхід до упровадження європейських соціальних стандартів у національне законодавство України.

Україна як держава — член СНД є учасницею багатосторонніх угод, окремі з яких включають регулювання трудових відносин, прав людини і громадянина у трудовій і соціальній сферах. Наприклад, угода, прийнята державами — членами СНД, про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального захисту тру- дящих-мігрантів (1994 р.).

Україна також є учасницею значного числа двосторонніх міждержавних угод щодо регулювання відносин у галузі праці й соціальній сфері. Так, у 1993 р. укладено угоду “Про трудову діяльність і соціальний захист громадян Російської Федерації і України, що працюють за межами своїх держав”, у 1996 р. аналогічну угоду укладено між урядами України та Республіки Білорусь, у 1997 р. укладено угоду між урядом України та урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки. Болотяна

Дата добавления: 2015-08-31